Студентські роки ….

Лише закінчивши ВУЗ розумієш, наскільки чудовими були роки, що залишилися за плечима... Найбільш складним, здається, було поступлення. Далі, як по накатаній, все творилося саме по собі: нескінченні заняття, нудні сидіння в затхлому повітрі бібліотечних залів, відчайдушні місяці практики... І завжди, подібно грому серед ясного неба - неминучі сесії. Найцікавіше - вони завжди починалися як-то несподівано і проходили сумбурно, тривожно, з величезною (а в деяких - не дуже) відповідальністю. Але тим солодшими були посиденьки в честь їх закінчення і довгоочікувані місяці канікул.

Скільки годин було пропущено за ці довгі золоті студентські роки, скільки заліків не здано в строк - відомо тільки самому студенту і, мабуть, куратору, яким доводилося "розгрібати" всі завали улюблених майбутніх професіоналів. Авансом, так сказати. Багато перешкоди здавалися нездоланними, але ось і вони позаду. Можна легко зітхнути, ач ні! Шкода їх, так швидко втекли вдалину років.

Веселе і лихе студентське життя не затьмарювало навіть безгрошів'я. Це вірно - коштів катастрофічно не вистачало. Але чи думав хто про це! Нічні підробітки - і невеликий фінансовий запас забезпечений! Могло не вистачати на делікатеси, але на сюрприз коханій людині вистачало завжди. А в подяку - романтика нічних побачень, ранкові приходи додому (або в гуртожиток), безсовісно проспана перша лекція.

Ось тому і називають їх золотими - студентські роки. Пора юності, що дозволяє насолоджуватися життям, радіти і сумувати разом з близькими по духу людьми, легко і ненав'язливо поповнювати свій багаж знань. І надія на майбутнє - заможне і щасливе, підкріплене беззастережною вірою в диплом.

Що таке студентство? Ні, ви не знаєте, що таке студентські роки... Чи знаєте? Що ж, для тих, хто вже давно забув, що таке відсидіти чотири пари з сонними очима або просто ще не дожив до цієї весняної пори, я і розповім свою історію.

Як багато знають, всі перерви діляться на дві категорії: п'ятихвилинки і великі. Великих перерв зазвичай було дві. За двадцять хвилин весела юрба голодних студентів буквально зносила нещасні буфети. У нас в універі їх було два: один на першому поверсі (там, до речі, можна було заправитися не тільки чаєм з пиріжками, але і салатами в одноразових тарілках) і на другому. На другому продавалися біляші, чебуреки і великі кремові тістечка... Боже мій! Які це були тістечка, яка це була насолода - буквально вгризаєшся в товстий шар солодкого крему! Ну да ладно, зараз не про це.

Ми зазвичай на другій великій перерві заздалегідь відправляли одного студента, щоб той зайняв чергу. Видавали йому гроші "під розрахунок" і з нетерпінням чекали дзвоника, щоб затишно розташуватися в холі на диванах, оббитих шкірою, і докладно закусити.

Але сталося непередбачене. Одна наша дівчина навіщось принесла на пари дуже хороший фотоапарат. У підсумку - плани різко змінилися і всі вісім куплених тістечок ми вирішили використовувати трохи інакше. А що? З'їсти їх ми завжди встигнемо!

Так от, купили ми ці підступні ласощі, занесли в аудиторію, прикривши за собою двері і... поставили стілець на викладацький стіл! Навіщо?! Ох, згадайте свої студентські роки, і не задавайте запитання! Звичайно ж, щоб потім на нього залізти і з тістечками разом сфотографуватися в чарівній з усіх можливих варіантів позі.

Так ми і зробили. Але час підготовки якось дуже вже швидко пролетів. І коли я, всього друга по черзі, забралася на свій стілець, двері плавно відчинилися і зайшов викладач. Але це ще не саме жахливе... найжахливіше те, що я не просто швидко залишила свій "трон", я його дуже швидко покинула. В буквальному сенсі - головою вниз. А так як під час польоту хапальний рефлекс зберігся, я не випустила ці самі кремові тістечка з рук і шубовснулась прямо на них.

Але і це ще не все. Я ж впала друга - першим був старий залізний стілець, який видав при зіткненні з підлогою нелюдський крик.

У підсумку я лежу на підлозі, вся в білому кремі з присипкою з колотих горіхів, потім лежить цей самий стілець, далі стоять: дівчинка з фотоапаратом, викладач, який просто мовчить... Всі студенти завмерли, в аудиторії тиша.

І тут... ні, не входить і не вбігає, а влітає завкафедри (мабуть, стілець правда кричав голосно, адже його кабінет знаходився поверхом нижче, але якраз під нами) з криком: "Що тут відбувається?!!!"

І я (вся красива і солодка) не знайшла нічого кращого, як з гідністю відповісти: "Вибачте, це я трішечки впала..."

І тут вже впала вся аудиторія, викладач (до речі, філософії) і бідний переляканий завкаф.

Ось такі в мене були студентські роки...

І от дивишся на жовторотих абітурієнтів, і заздриш їм білою заздрістю - у них ще все попереду! І йдуть вчорашні студенти, притискаючи до грудей пластикові свідоцтва своєї освіченості, а на серці - гірко-солодкий жаль про безповоротно пройдені студентські роки...

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!