Роздрукувати сторінку
Главная \ Методичні вказівки \ Методичні вказівки \ 958 Лекція з курсу Філософія Тема 6 Німецька класична філософія, ДНУ, Донецький національний університет

Лекція з курсу Філософія Тема 6 Німецька класична філософія, ДНУ, Донецький національний університет

« Назад

Тема 6

Німецька класична філософія

1. Загальна характеристика німецької класичної філософії

2. Основні ідеї філософії І. Канта

3. Філософія І. Фіхте та Ф. Шеллінга

4. Абсолютний ідеалізм Г. Гегеля

5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

 

Питання 1. Загальна характеристика німецької класичної філософії

У німецьких державах другої половини XVIII – першої чверті XIX століть склався особливий тип філософствування, який, незважаючи на різні світоглядні позиції його представників, був об'єднаний під назвою німецької класичної філософії. Така назва вказує на ту обставину, що у поглядах мислителів існує дещо спільне, що об'єднує їх в єдиний цілісний рух філософської думки. Загальними моментами для класичної філософії є прагнення мислителів до створення цілісних філософських систем, критика буденного мислення, відродження інтересу до ідеї розвитку, до діалектики.

Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінг, Г.В.Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Її суттєвою ознакою була претензія на всебічність, універсальність, цілісність, завершеність, моністичність, що спиралась на глибоке розуміння природної доцільної впорядкованості світобудови, наявності в ній гармонії і порядку, доступних раціональному розумінню. Людина в ній розглядається як суб'єкт активної пізнавальної і перетворюючої діяльності. Однією з основних теоретичних проблем є проблема діалектичної тотожності мислення і буття. Не зважаючи на складний і внутрішньо суперечливий характер німецької класичної філософії, цих мислителів багато що об'єднує. Всі вони розробляли грандіозні теоретичні концепції, які претендували на абсолютну істину. Німецька класична філософія, перш за все, звертається до дослідження внутрішньої структури людського розуму, проблемам активності людини як суб'єкта, що пізнає, тому в її проблематиці переважне значення має теорія пізнання. Проблеми онтології при цьому не знімаються, але заново переосмислюються.

Філософія цього періоду виступала в ролі «совісті» культури. У ній в першу чергу досліджуються:

1. Історія людства і сутність самої людини: у І. Канта питання філософії «Що є людина?» вирішувалося на користь людини як моральної істоти. Людина у І. Фіхте – це активна, діяльна істота, наділена свідомістю та самосвідомістю. У Ф. Шеллінга в центрі уваги стоїть проблема взаємини об'єкта і суб'єкта. Г. Гегель розширює межі самопізнання, яке пов'язано не тільки із зовнішнім світом, але й зі самосвідомістю інших людей, що породжує різні форми суспільної свідомості. У Л. Фейєрбаха людина – це природна істота, що має, перш за все, фізичні потреби.

2. Філософія як система філософських дисциплін, категорій, ідей. У І. Канта – гносеологія та етика, у Ф. Шеллінга – натурфілософія та онтологія, у І. Фіхте – онтологія, гносеологія, соціально-політична філософія. У Г. Гегеля – логіка, філософія природи, філософія історії, історія філософії, філософія права, моралі, релігії, держави й т. ін. У Л. Фейєрбаха – антропологія, онтологія, гносеологія, етика, історія релігії.

3. Проблеми гуманізму, дослідження життєдіяльності людини. За І. Кантом, життєдіяльність людини – це активність суб'єкта моральної свідомості з його громадянською свободою. За І. Фіхте, народ вище за державу, соціальний світ – це світ приватної власності. За Ф. Шеллінгом, розум є засіб реалізації цілей. Г. Гегель створює вчення про громадянське суспільство, правову державу, приватну власність. У Л. Фейєрбаха суспільний прогрес безпосередньо пов'язаний з релігією любові.

Всі філософи були одностайні в одному: людина – властелін природи і духу.

4. Цілісна концепція діалектики. У І. Канта – це діалектика меж і можливостей людського пізнання: діалектика чуттєвого, розумового і раціонального пізнання. У І. Фіхте досліджується творча діяльність людського «Я», взаємодія «Я» і «не Я» як протилежностей, в результаті чого відбувається розвиток самосвідомості людини. Ф. Шеллінг розглядає природу Духа, який із несвідомого розуму прагне стати «Я». Г. Гегель представивши весь природно-історичний і духовний світ як процес, що безперервно розвивається, сформулював принципи, закони, категорії діалектики як науки про всезагальний взаємозв'язок і розвиток. У Л Фейербаха діалектика – це шлях відшукання протиріч, діалог між «Я» і «Ти».

Таким чином, представники німецької класичної філософії вирішували, перш за все, проблему співвідношення буття та мислення. Рух філософської думки від субстанції до суб'єкта, від буття до діяльності, від інертної матерії до автономного саморозвитку духу – це і є основна тенденція німецької класичної філософії.

 

Питання 2. Основні ідеї філософії І. Канта

Засновником німецької класичної філософії слушно вважається Іммануїл Кант (1724-1804), творчий шлях якого поділяється на два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII століття) і критичний (поіменований так по назвах його головних творів – «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здібності судження»).

У роботах докритичного періоду філософ, спираючись на дані астрономії, фізики, біології, антропології та інших наук, розробляє ідею розвитку («Загальна історія і теорія неба»), перебуваючи під впливом філософії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи, демонструючи це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Г’юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв’язання цієї проблеми, назвавши його конструктивним критицизмом.

У критичний період Кант задається питанням про межі людського розуму як пізнавального інструмента. В «Критиці чистого розуму» І. Кант формулює питання, які людина ставить перед власним розумом і які, врешті решт, структурують її світогляд:

- Що я можу знати? (теоретична філософія);

- Що я повинен робити? (практична філософія, етика);

- На що я можу сподіватись? (філософія релігії).

Відповідаючи на перше питання, Кант переводить його у площину проблеми – як можливе теоретичне знання? За його власною оцінкою, він здійснив «коперніканський переворот» у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).

Наука як така є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб’єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб’єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні (a priory – до досвіду) форми Канта – це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила формування матеріалу. Людина має справу лише з уконституйованим, впорядкованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий. Оскільки розум впорядкував світ, даний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйованому світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних формах його конституювання – не в об’єкті, а в суб’єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб’єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуальному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до емпіричного об’єкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики – в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові судження (мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб’єкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потребують підтвердження досвідом. Вони є тавтологічними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на досвіді), зміст яких вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма – найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй праці «Критика чистого розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, природознавстві та метафізиці? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здібності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб’єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. Простір у Канта – це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигляду. І математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, геометрія можлива лише завдяки здатності людини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за Кантом, виводиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріорних форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсудку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприймання. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можливість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприймання є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві сприймання є індивідуальними і суб’єктивними, а щоб перетворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упорядкування чуттєвих сприймань формами розсудку й утворює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення науки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Тобто розсудок накидає певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядковує їх за цією схемою, зробить її всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за правилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конституйовані одними й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки можливі завдяки суб’єктивним апріорним формам споглядання і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єдино можливі для людини), то істини математики і природознавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням, адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні правила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширювати причинні зв’язки чи урізноманітнювати фігури в просторі, а виходу на інше розуміння причинності й просторовості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклідової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допускав.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму – третьої пізнавальної здатності людини. Якщо істини розсудку обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом, то розум має властивість виходити за горизонти можливого досвіду. Подібно до того як споглядання має чисті форми (простір і час), розсудок – апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це – ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує метафізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого досвіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального існування ґрунтується на логічних помилках. Зокрема, Кант спростовує онтологічне доведення буття Бога. Необґрунтованим, на його думку,  є також перехід від ідеї душі до душі як субстанції.

Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спроба метафізики мислити світ в цілому призводить до логічних суперечностей. Так, можна без логічних помилок довести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкінечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант називає їх антиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалектика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вченням про необхідні, але безплідні суперечності.

Ідеям розуму І. Кант відводить виключно регулятивну функцію. Вони не можуть конструювати об’єкт, бо такий об’єкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть синтезувати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому метафізика як наука, яка б по-своєму сконструювала об’єкт і вивчала його на взірець математики чи природознавства, неможлива. Філософія не є наукою. З чого, до речі, не випливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудовується на засадах вічних істин за прикладом математики чи природознавства. Отже, Кант відмежував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.

На друге питання (що я повинен робити?) призвана відповісти практична філософія Канта. Практичний розум, дослідженню якого присвячена «Критика практичного розуму», є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі).

Заслугою І. Канта є те, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність. «Якщо існує наука, дійсно потрібна людині, – писав він, – то це та, якою я вчу... і з якої можна навчитися тому, яким треба бути, щоб бути людиною».

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. Якщо до Канта філософи намагались вивести мораль з волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого почуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі, то Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі.

Воля у своїй діяльності керується певними імперативами – закликами, веліннями, настановами на зразок «дій так...». В основі корисної практичної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний імператив, його правило – «якщо хочеш досягти певної мети, дій таким чином...» В основі ж морального вчинку, який в принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, аби максима твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства» – тобто, аби кожний твій вчинок був прикладом для всіх. Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу.

Етика Канта є етика обов'язку. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтуються на обов’язку, на вимогах категоричного імператива. Якщо людина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

Кант усвідомлював, що служіння обов’язку не обов’язково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного – необхідне. Тому, відповідаючи на третє питання – «На що я можу сподіватись»? – Кант вважає раціонально обґрунтованими ідеї безсмертної души та «воздаяння» (відплати) в потойбічному світі. Ці ідеї необхідні, щоб людина була моральною істотою.

Аналізуючи наведені вище три питання, що стоять перед філософською думкою, І. Кант зазначає, що всі вони можуть бути зведені до питання: «Що є людина»? Дослідники творчості І.Канта стверджують, що в останні роки його життя намітився третій період – антропологічний. Ще у «Критиці практичного розуму» Кант наводить відому тезу про місце людини у Всесвіті: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».

Наявність морального закону, згідно з яким людина діє, визначаючи його як закон для себе, з блага почуватися людиною, зумовлює, за Кантом, існування Бога. Пізнавши себе, розум вчить інших не схемою пізнання, а прикладом суспільно-практичної моральної дії. І. Кант якраз і увійшов в історію філософії як людина, що втілювала у своїй власній життєдіяльності той спосіб буття, який безпосередньо витікав з вимог сформульованого ним категоричного імперативу.

 

Питання 3. Філософія І. Фіхте та Ф. Шеллінга

Поставлені Кантом гносеологічні проблеми еволюціонували в працях Йогана Голиба Фіхте (1762-1814) та Фридриха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775-1854) в напрямку діалектики, поки, нарешті, не були остаточно сформульовані Гегелем у вигляді енциклопедичної за масштабами філософської системи. В цілому, філософія І. Канта складна й неоднозначна; тому вона піддавалася критиці з боку різних філософських шкіл і напрямків. Ідеї І. Канта продовжує розвивати І. Фіхте (1762–1814). Його концепція називається «Науковчення».

Основні ідеї філософії І. Фіхте: філософія абсолютного «Я» та філософія дії (практична філософія). Його головні філософські роботи – «Основа загального науковчення», «Призначення людини».

На думку І. Фіхте, основне завдання філософії полягає в тому, щоби визначити цілі практичної дії людей у світі та в суспільстві. Філософія повинна стати фундаментом всіх наук – «вченням про науку».

Людина в філософії І. Фіхте спочатку виступає як діяльна істота. Розробляючи проблеми теорії пізнання, він ставить питання про те, чи існує об'єкт без суб'єкта. Тут І. Фіхте прагне усунути кантівський дуалізм («річ у собі та явище», «природа та свобода»). Він вважає, що завдання філософії полягає в тому, щоби побудувати єдину систему знань, яка має єдину підставу. Це і буде філософія «Науковчення».

Вихідною підставою філософської системи І. Фіхте виступає свідомість «Я». Це свідомість людини, відірвана від неї та перетворена на абсолют. У чому ж виражається сутність свідомості? За І. Фіхте, свідомість – це не суб'єктивний образ об'єктивного світу. Сутністю свідомості є самосвідомість, себто свідомість сама по собі. Об'єкта без суб'єкта немає, а є лише суб'єктно-об'єктні відносини. Суб'єктивне – це те, що діє, а об'єктивне – це продукт дії.

Самоусвідомлення починається зі твердження «Я є», і тут не потрібно наукового доказу. Перша підстава науковчення: «Я» усвідомлює себе і таким чином створює це «Я» актом свого усвідомлення. Усвідомлення чужого світу «не-Я» – це друга підстава науковчення. Але це не вихід у зовнішній світ – це інший стан людської свідомості, коли вона звернена не на саму себе, а її активність спрямована в основному на зовнішній світ. Матеріальні речі розглядаються лише у відношенні до людини. Індивідуальна свідомість у змозі вмістити в себе весь неосяжний світ. Таким чином, «Я» перетворюється на Світовий суб'єкт.

За І. Фіхте, весь світ нашої свідомості (й усвідомлення природи, і самосвідомість) є породженням активності «Я». Тому «Я» та «не-Я» – це різні стани свідомості, внутрішні протилежності. Проте ці протилежності є єдине ціле, абсолютне «Я». По суті, «Не-Я» – це слухняна тінь «Я». Це і є третя підстава науковчення.

Важливим досягненням І. Фіхте є діалектичний спосіб мислення. Філософ пише про суперечливість всього сущого, про єдність протилежностей, протиріччя, що є джерелом розвитку. Категорії – це система понять, які вбирають у себе знання, що розвиваються в ході діяльності «Я».

Сам того не усвідомлюючи, І Фіхте переходить з позиції суб'єктивного ідеалізму на позицію об'єктивного ідеалізму. У роботі «Повчання блаженного життя» «Я» як абсолют зливається з Богом, а філософія перетворюється на теософію.

У практичній філософії розглядаються проблеми моральності в праві і державі (під впливом Французької буржуазної революції). Тут головна проблема – це проблема свободи людини, яка полягає в підпорядкуванні законам, усвідомленні їх необхідності. Право – це добровільне підпорядкування кожної людини закону, встановленому в суспільстві. Держава повинна кожному забезпечити власність, бо соціальний світ – це світ буржуазної приватної власності, де держава і є організація власників (це, по суті, здогад про економічну і соціальну природу держави).

І. Фіхте розглядає концепцію національності як колективної особи, яка має своє покликання і призначення. Він обґрунтовує суверенітет, гідність особистості, підкреслює активні сторони діяльності суб’єкта як творця соціальної реальності й самого себе. «Будь самим собою», «будь вільним, розумним, нескінченним у своїх можливостях» – такі заклики мислителя.

Таким чином, основні досягнення філософії І. Фіхте полягають у свідомому застосуванні діалектики як методу побудови філософської системи; подоланні кантівського дуалізму через принцип монізму у теорії пізнання; затвердженні права розуму на теоретичне пізнання.

Ф. Шеллінг (1775–1854) відомий як ідеаліст і діалектик, творець «Системи трансцендентального ідеалізму» (його головна філософська робота). Ядром філософії Ф. Шеллінга є категорія Абсолюту. Це не щось самостійне, незалежне від окремих «Я». Абсолют, на його думку, є повна тотожність духу і природи.

Головний задум його філософії полягає в тому, щоби пізнати абсолютну безумовну першооснову будь-якого буття та мислення. Він критикує І.Фіхте і вважає, що природа не є «не-Я», але вона і не єдина субстанція, як писав Б. Спіноза. Природа – це абсолютне, а не індивідуальне «Я». Це вічний розум, абсолютна тотожність об'єктивного та суб'єктивного, оскільки пізнання є не просто людською здатністю; воно спочатку закладено в структуру світобудови як об'єктивна складова цього світу. Матеріальний та ідеальний початки тотожні, збігаються, тому їх не можна протиставляти. Це лише різні стани одного і того ж абсолютного розуму. Єдиною підставою сутності природи є ідеальна духовна активність.

Натурфілософія Ф. Шеллінга прагне, перш за все, обґрунтувати наукові відкриття в природознавстві, осмислити їх, звести в єдиний світогляд. Мислитель намагається захистити філософію від зневажливого ставлення натуралістів (так, І. Ньютон вважав, що філософія подібна сутяжній дамі, і зв'язуватися з нею – все одно, що піддаватися судовому переслідуванню).

Філософська система Ф. Шеллінга діалектична: він доводить єдність природи як такої, а також висловлює думку про те, що сутність кожної речі є єдністю протилежностей, «полярностей» (магніт, позитивні і негативні заряди електрики, суб'єктивна та об'єктивна свідомість і т. ін.). Це і є головне джерело активності речей – «світова душа» природи. Жива і нежива природа – єдиний організм, навіть мертва природа – це «недозріла розумність». Природа завжди є життя (ідея панпсихізму), вся природа постає одушевленою.

Головна проблема в практичній філософії Ф. Шеллінга – це свобода, оскільки від неї залежить створення «другої природи» – правової системи суспільства. Держави з правовою системою повинні об'єднатися в федерацію для припинення воєн і встановлення миру між народами.

Особливо гостро у Ф. Шеллінга стоїть проблема відчуження в історії. В результаті діяльності людини часто виникають несподівані, небажані наслідки, які ведуть до придушення свободи. В історії панує свавілля: теорія та історія протилежні одне одному. В суспільстві панує сліпа необхідність, і людина перед нею безсила. Філософ розуміє, що історична необхідність пробиває собі дорогу через масу індивідуальних цілей, суб'єктивних інтересів, які детермінують людську діяльність. Але все це є безперервне здійснення «одкровення Абсолюту», де Абсолют є Бог, а філософія тотожності буття і мислення наповнюється теософським змістом. З часом філософська система Ф. Шеллінга набуває ірраціоналістичного та містичного характеру.

 

Питання 4. Абсолютний ідеалізм Г. Гегеля

Георг Вільгельм Фридрих Гегель (1770-1831) назвав свою філософію абсолютним ідеалізмом, оскільки вихідним принципом він обрав абсолютну ідею. Абсолют, тобто поняття для позначення безумовного, вічного, нескінченного, діяльного початку, яке не залежить ні від чого іншого, самодостатньо, Гегель визначав як першооснову всього існуючого.

Абсолютний ідеалізм Гегеля обумовлений його прагненням охопити все різноманіття природного і духовного світу єдиною підставою, а здобуті людством до того часу знання про універсум зв'язати в систематичне єдність. Субстанційна основа світу, за Гегелем, є діалектичне тотожність мислення і буття, в якому спочатку наявна відмінність між суб'єктом і об'єктом, тому абсолютна ідея у Гегеля і об'єктивна, і вона ж одночасно є суб'єктом. При обґрунтуванні вихідних принципів своєї системи – абсолютної ідеї та діалектичного тотожності мислення і буття – Гегель розглядає мислення не як суб'єктивну людську діяльність, а як незалежний від людини субстанціональні розум, як духовну основу всього реального світу. Відповідно до цього і діалектична тотожність (єдність, що включає в себе момент відмінності) буття і мислення є вираженням сутності знов-таки мислення, яке може мислити само себе, роздвоюється на об'єктивне і суб'єктивне, і виявляє в собі внутрішній імпульс саморозвитку.

Першооснова всього сущого в світі, за Гегелем, може бути тільки об'єктивно-духовною, але разом з тим подібною до людського мислення. Інакше вона була б недоступною для пізнання. Такою універсальною, всеохоплюючою першоосновою є, за Гегелем, абсолютна ідея, під якою розуміється субстанційний розум. «Розум є субстанцією, а саме тим, завдяки чому і в чому вся дійсність має своє буття». Послідовно проводячи панлогізм, тобто доктрину тотожності мислення і буття з пріоритетом мислення, Гегель тим самим містифікує реальні факти об'єктивізації мислення людини в результатах його діяльності. Але разом з тим він прагне всебічно досліджувати діалектику мислення, розглядає абсолютну ідею як саморозгортання процесу самопізнання за внутрішньо притаманними їй логічним законам.

У створенні своєї системи Гегель керувався принципом тріади (теза-антитеза-синтез), тому кожну з трьох стадій саморозвитку ідеї мислитель розкриває в одній з трьох основних частин своєї системи:

1) в логіці;

2) у філософії природи;

3) у філософії духу.

При цьому «Логіка» виступає як теза, «Філософія природи» – як антитеза, «Філософія духу» – як синтез.

Перша частина гегелівської системи – «Логіка», в свою чергу, складається з:

1) вчення про буття;

2) вчення про сутність;

3) вчення про поняття.

Друга частина – «Філософія природи» поділяється на:

1) механізм;

2) хімізм;

3) організм.

Третя частина – «Філософія духу» складається з:

1) суб'єктивного духу;

2) об'єктивного духу;

3) абсолютного духу.

У найзагальніших рисах стадії саморозвитку абсолютної ідеї в системі Гегеля подані так: на першій стадії ідея перебуває всередині самої себе, в сфері «чистого мислення». Тут ідея є і те, що мислить (суб'єкт), і те, що мислиться (об'єкт) в їх діалектичній єдності, вона є мислення, яке не може не прагнути до пізнання самого себе у формі понять, де всі визначення думки розгортаються з неї самої. Це – сфера логіки, в якій протікає саморух поняття, яке є «нескінченною, творчою формою, яка укладає всередині себе всю повноту змісту й служить разом з тим його джерелом». Змістовними формами прояву саморозвитку ідеї в логічному процесі є загальні поняття – філософські категорії: «буття», «сутність», «поняття».

Категорію «буття» Гегель тлумачить як існування вічної ідеї в безпосередній елементарній формі. Поняття «чисте буття» як початок всього є настільки невизначеним, що воно є тотожним своєї негативної протилежності – поняттю «небуття» і може переходити в «ніщо», тобто в мислимий, але не існуючий предмет. Але оскільки він мислиться, остільки для думки він вже існує, хоча так само позбавлений визначеності. Такий взаємоперехід протилежностей («буття» і «ніщо») Гегель позначає категорією «становлення». Перехід від «буття» до «небуття» є знищенням, а від «небуття» до «буття» – виникненням.

Друга тріада системних категорій виведена Гегелем з категорії «наявного буття», яке володіє внутрішньою визначеністю, тобто якістю. Якість у Гегеля тотожна з буттям, бо дещо перестає бути тим, що воно є, як тільки втрачає якість. В єдності з якістю виявляється і зовнішня визначеність готівкового, буття – кількість. Межі збереження єдності якості і кількості Гегель висловлює категорією «міра». Вихід кількісних змін за межі міри призводить до зміни якості, яке здійснюється стрибком, «перервою поступовості». Сформулювавши в загальнозначущої формі закон взаємного переходу кількості в якість, Гегель тим самим глибоко розкрив одну з істотних сторін процесу розвитку – його механізм, що вказує як відбувається виникнення нової якості.

Важливим досягненням філософії Гегеля, яке викладено в розділі про сутність, є вчення про протиріччя як джерелі саморозвитку ідеї за допомогою саморуху, понять в логічному процесі. Гегель вважав, що і «всі речі суперечливі в самих собі», що суперечності «є коріння усякого руху і життєвості», що вони внутрішньо притаманні ідеї на всіх стадіях її розвитку.

Протиріччя, будучи джерелом всякого руху, розвитку, за Гегелем, не є чимось готовим, застиглим, а є, як і все суще в цьому світі, стає, що розвивається. Схематично зародження протиріч у сфері понять у Гегеля представлено так: тотожність – відмінність – протилежності.

Отже, Гегель вибудовує наступні тріади системних категорій:

– чисте буття – небуття – становлення;

– якість – кількість – міра;

– явище – сутність – дійсність;

– суб'єктивний – об'єктивний – абсолютний дух.

Друга стадія саморозвитку абсолюту є інобуття ідеї в природі. Багатоманіття природних явищ сприймається людиною як безлад, але за ним криється прихований закон. Головним призначенням філософії природи Гегель вважає пошук постійного, сталого, такого, що залишається одним і тим же в безлічі одиничних явищ, осягнення єдності в різноманітті природи, пізнання загального в кожному з явищ. Природа для Гегеля – це такий зліпок духу, в якому є загальний зв'язок і життя, але сам дух скутий, існує в ній підспудно і навіть протистоїть їй. Душі виникають тільки тоді, коли духу вдається вирватися з під матерії. Оскільки «природа – це відчужений від себе дух», то безпосереднього розвитку в ній немає. Таке заперечення саморозвитку природи призвело гегелівську натурфілософію до відриву від діалектичних концепцій, які вже визрівали в деяких галузях природознавства, до створення мертвих умоглядних конструкцій, багато в чому помилкових.

У третій частині своєї системи – філософія духу – Гегель залишається вірним тріадичному принципу, виокремлюючи:

1) суб’єктивний дух (антропологія-феноменологія-психологія);

2) об’єктивний дух (право, мораль, моральність);

3) абсолютний дух (мистецтво, релігію, філософію).

При цьому вчення про абсолютний дух є не просто одним з багатьох синтезів тріадичних категорій, а вищим синтезом суб'єктивного та об'єктивного духу, в результаті якого знайдена «абсолютна і повна істина, мисляча саме себе ідея». Таким вищим синтезом, в якому абсолютна ідея знаходить саму себе, Гегель вважає свою філософію.

Розглядаючи прояви об’єктивного духу, Гегель розробляє власну концепцію філософії права, яка корелюється з його баченням історичного процесу. «Всесвітня історія, – пише він, – є прогресом в усвідомленні свободи». Оскільки свобода є сутність духу, вона не може не здійснюватися в історичному процесі. Але усвідомлення людиною свободи відбувається поступово протягом багатьох століть. Так, східний світ знав, що вільною є лише одна людина – деспот, монарх. Античний світ знав, що вільні дехто. І тільки в християнському світі, особливо в Німеччині, народи усвідомили свою духовну сутність і досягли свободи, вершини суспільного прогресу. Здійснення свободи як сутності духу на стадіях суб'єктивного та об'єктивного духу, за Гегелем, було неповним. Як пояснював Гегель, все, що говорилося досі про щаблях духу, говорив не сам дух, а говорили за його спиною. Повна свобода досяжна тільки на стадії абсолютного духу. Тут, абсолютний дух постає у мистецтві в чуттєвому образі, який пов'язаний з матеріальним елементом. У чуттєвої безпосередності цьому зв'язку Гегель бачить ущербність даної форми абсолютного духу і пов'язує його з другим, більш високим рівнем – з релігією одкровення.

Завершальною сходинкою абсолютного духу в системі Гегеля виступає його філософська наука. На відміну від інших наук, висновки яких засновані на спостереженнях, експериментах і які можуть бути доповнені, змінені або спростовані, філософія є «наукою наук», адже має справу з поняттями, що виражають загальну сутність всього сущого, і тому може надати абсолютне знання про світ, осягнути абсолютну істину.

Отже, осягнення абсолюту подається в системі Гегеля як процес самопізнання абсолютної ідеєю самої себе. Мета саморозвитку абсолютної ідеї виявляється досягнутою, абсолютна істина знайдена у філософії Гегеля, подальший розвиток стає неможливим. У вченні про абсолютний дух особливо гостро виявилися протиріччя між догматичним змістом системи абсолютного ідеалізму і діалектичної логікою Гегеля, яка руйнує всі догматичне. Діалектична логіка Гегеля як метод, за допомогою якого створена система абсолютного ідеалізму, не є чимось зовнішнім до змісту системи, але є іманентним принципом, «душою» змісту. В силу цього гегелівська діалектика розроблена як діалектика ідеалістична. У діалектиці понять Гегелем «геніально вгадана» діалектика речей, тому ідеалістична діалектика потребувала критичної переробки з позицій філософського матеріалізму.

Цю місію намагається виконати учень Гегеля Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872). Він критикує гегелівське розуміння людини як іманентно діяльної істоти, підкреслюючи при цьому вплив на нього природи. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха виходить з біологічної природи людини, що залишається незмінною відносно соціальної історії. Характерно, що в поглядах на суспільство матеріаліст Фейєрбах залишався ідеалістом, оскільки причину зміни форм соціального устрою він бачить у зміні релігійної свідомості. Піддавши ґрунтовній критиці у своїй роботі «Сутність християнства» зміст релігії, Фейєрбах, проте, визнавав за нею певні конструктивні функції, для чого запропонував створити нову – «земну» релігію, релігію любові.

Таким чином, німецька класична філософія XVIII – XIX століть, незважаючи на значні відмінності у світорозумінні, проте, являє собою цілісний напрямок філософської думки, об'єднаний навколо усвідомлення принципу тотожності мислення і буття. Зосередившись на проблемі суб'єкт-об'єктних відносин, німецькі філософи створили діалектичні системи руху думки від чуттєво даних речей до логічних категорій і понять – і далі до їх синтезу. Теоретичні досягнення німецької філософії суттєво вплинули на розвиток подальшої філософії і культури в цілому.

 

Питання 5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейербаха

Л. Фейєрбах (1804–1872) свою творчість направив на критику християнської релігії, ідеалізму Г. Гегеля й утвердження антропологічного матеріалізму. Його основні роботи: «Історія нової філософії», «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього».

Л. Фейербах вважав, що для релігії та ідеалізму загальною основою є абсолютизація людського мислення, протиставлення його людині і перетворення на самостійно існуючу сутність. Коріння і таємниця релігії та ідеалізму знаходяться на землі. Людина як родова істота у своїй діяльності лише опосередковано пов'язана з ідеєю, із загальним, яке переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їх же творіння, і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх на абсолютну ідею Бога.

Щоби подолати таке розуміння ідеї, потрібно зрозуміти людину як земну істоту з її мисленням. Предметом філософії повинна бути не свідомість чи природа, а людина – природна істота, найважливішою характеристикою якої є чуттєвість. Питання про відношення мислення до буття є питання про сутність людини, бо мислить лише людина. Отже, філософія повинна стати антропологією, вченням про людину як природну істоту. Антропологічна філософія робить реальну людину і вихідним пунктом, і кінцевою метою дослідження. Сутність людини – це чуттєвість, життя ума і серця, розмаїття її переживань.

За Л. Фейербахом, людина – це вищий продукт природи, яка являє собою едину реальність. Природу нихто не створював, вона існує вічно. Людина слідує руху природи, як вона слідує, наприклад, руху потоку. Тіло людини – це буття, а її свідомість – це мислення. Тіло є фундамент розуму.

Підкреслюючи природну сутність людини, філософ наполягає на первинності її матеріальних потреб. Головне для людини – это фізична потреба, що поєднана з надією на задоволення цієї потреби. Якщо немає живильних речовин у тілі, то й у серці та в думках не буде їжі для моралі. Різниця між верхами та низами теж обґрунтовується антропологічно. Ми по-різному відчуваємо себе у хатинах і палацах, тому що низька стеля здавлює, а простір розширює серце і голову.

Поставивши у центр свого учення людину как природну істоту, Л. Фейербах порушив питання про задачи філософії. Релігія обіцяє людині спасіння після смерті, а філософія повинна дати їй щастя на землі. Для цього треба позбавити суб'єкта схиляння перед Богом, який народжується у людських стражданнях: Бог є те, чим людина хоче бути. Людина вкладує у поняття Бога ті якості, котрими сама вона не володіє – могутність, досконалість, безсмертя. Тому поряд із Богом вона відчуває себе слабкою та никчемною. Щоби повернути людині величчя, треба позбавити її залежності від Бога.

Л. Фейербах упевнений, що знищити релігію неможливо, бо людина завжди буде страждати та бажати для себе могутності, досконалості й безсмертя – усього того, что вона вкладує у поняття Бога. Тому треба замінити таку релігію «новою релігією» без Бога. Такою новою релігією повинна стати любов, але не любов людини до Бога, а любовь людини до людини. На місце Бога слід поставити людину за принципом «людина людині – Бог!». Всеосяжна любов – це те, що гармонізує відношення між людьми, робить людину вільною та щасливою.

Розробляючи учення про людину, Л. Фейербах створює справжню філософію

любові. Він оспівує усі види любові – від статевої до альтруїстичної. Любов – це сутність і мета людського життя, вирішувальна сила суспільного та морального прогресу, справжня релігія, яка змінить традиційний розподіл буття на «Я» і «не-Я» новою формулою «Я і Ти». Результатом суспільного розвитку, що заснований на новій релігії, буде царство всезагальної любові – комунізм. Шлях до комунізму прокладається не через революцію, а через просвітництво.

За Л. Фейербахом, у людини немає вроджених порочних потягів. Наші пороки – це наші невдалі чесноти. Якщо змінити умови життя, зробити їх відповідними вимогам людської природи, пороки зникнуть. Розумний егоїзм – це правильно зрозумілий інтерес індивіда, що співпадає з інтересом інших людей. Отже, Л. Фейербах обожнював пориви людини до ідеального щастя й намагався вирішити соціально-етичні проблеми з антропологічної позиції. Його учні К. Маркс і Ф. Енгельс піддівали його вчення  критиці за те, що людина  постає абстрактним, позакласовим суб'єктом.

З повагою ІЦ “KURSOVIKS”!