Методичні поради до вивчення теми 8, Історія української культури
« Назад
Методичні поради до вивчення теми 8Справжнім випробуванням для української культури стали буремні роки Другої світової війни (1939-1945 рр.). Незважаючи на окупацію України німецько-фашистським загарбниками, культурний розвиток не припинявся. Він продовжувався в часи окупації, тилу, евакуації. Друга світова війна завдала непоправних втрат багатьом культурним скарбам України. Розглядаючи тему, варто акцентувати увагу на наступних питаннях:
Перше питання плану починається з того, що чорною хмарою прокотилося фашистське лихоліття через Україну. Колонізатори масово знищували цивільне населення, примусово вивозили на каторжні роботи сотні тисяч людей. Було зруйновано 17 тис. промислових підприємств, майже всі колгоспи й радгоспи. Колосальних втрат зазнали наукові, культурно-освітні, медичні установи, вузи, школи. Гітлерівці знищили в Україні 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, позбавили оселі близько 10 млн. людей. За умов окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовані, зони функціонували на території інших республік. Спробуйте визначити напрямки і методи евакуації. Надзвичайно жорстоке ставлення до жителів міст і сіл викликало масовий опір окупантам; населення піднялося на боротьбу з ворогом. Із перших днів війни десятки тисяч студентів, викладачів, письменників, представників творчої і наукової інтелігенції стали захисниками Батьківщини. У зв'язку з окупацією ворогом території України на Схід було евакуйовані наукові установи, вищі та середні навчальні заклади, культурно-освітні установи. Розмістившись на Уралі, у Сибіру, середній Азії, вони, долаючи труднощі, продовжували напружено працювати для зміцнення фронту, наближення перемоги. Олена Теліга (1906-1942) На окупованій території фашисти пильно контролювали національне життя. Наприкінці 1941 р. вони заборонили публічні зібрання, створення товариств. На початку 1942 р. у Галичині було заборонено всі українські організації, встановлено ретельний контроль за діяльністю засобів масової інформації, нагляд за діячами літератури і мистецтва. Школи закривались, дозволялося працювати лише початковим класам. Почалися масові розстріли інтелігенції. Так, у Києві були розстріляні поетеса Олена Теліга, поет І.Ірлявський, редактор газети "Українська дійсність" І.Рогач та ін. Як нині в Україні увічнена пам'ять цих відомих митців? Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і понад 3 тис. стародруків, 300 інкунабул, близько 40 тис. томів різної літератури. Усього з України вороги вивезли понад 330 тис. цінних музейних експонатів. Друге питання варто почати з того, що великих збитків українській школі нанесли німецькі окупанти. За період окупації фашисти знищили на території України 8 тис. шкіл і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень. Пригадайте освітню політику радянської влади напередодні війни і проаналізуйте основні типи шкіл. Метою їхньої шкільної політики на загарбаних територіях було онімечення населення та виховання покірності німецькому рейху. Гітлер вважав, що освіта для завойованих східних народів може згубно впливати на інтереси Німеччини. Прокоментуйте слова Гітлера: "не можна, щоб вони (слов’янські народи) знали більше, ніж значення дорожніх знаків, а географію можна обмежити фразою: столиця рейху – Берлін". Для реалізації своїх освітніх планів на Україні фашисти намагалися створити так звані "народні школи", для яких достатньо 4 класи. Метою навчання у таких школах повинно бути лише лічба, уміння розписатися та виховання покірності німцям. Уміння читати вважалося зайвим. Окупанти повністю заперечували існування на загарбаних територіях середніх та вищих шкіл. В окупованому Києві німцями було створено "Український науково-методичний інститут шкільної освіти", видавався педагогічний журнал "Українська школа", відкрито кілька учительських семінарій для підготовки вірнопідданих вермахту педагогічних кадрів. Щодо розвитку радянського шкільництва в Україні за роки війни, то тут можна умовно виділити два періоди: перший (1941-1942 рр.), спрямований на збереження школи і перебудову її роботи у відповідності до умов воєнного часу; другий (1943-1944 рр.) – передбачав зміцнення школи на звільнених територіях і підвищення якості її роботи. Вже на початку війни Народним комісаріатом освіти було створено групу працівників, які займалися евакуацією дітей, учителів, дитячих будинків, педагогічних навчальних закладів у східні райони країни. Тому у вересні 1941 р. заняття почалися лише в окремих школах, що не евакуювалися, в Донбасі, Одесі, Севастополі. Деякі школи працювали на територіях Сумської і Чернігівської областей, що контролювалися партизанами. Багато шкіл евакуювалися на Схід і почали новий навчальний рік в інших республіках – Росії, Казахстані, Туркменії, Грузії і ін. У роки війни мали місце "лісні школи", які відкривалися партизанами. Здебільшого вони були початковими і діяли у складних умовах. Для занять не було пристосованих приміщень, здебільшого вони проводилися у селянських хатах, у лісних сторожках, на відкритому повітрі. Часто доводилося змінювати місця розташування лісних шкіл, не вистачало паперу, шкільного приладдя, працювали за самостійно розробленими навчальними планами. У міру визволення України від окупантів почалась відбудова шкіл. У лютому 1943 р. було видано постанову українського уряду "Про поновлення роботи шкіл в районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів". На вересень 1944 р. на переважній більшості територій України відновилась робота шкіл, хоч і проходила вона у складних умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей тощо. Постановою уряду від 8 вересня 1943 р. прийом дітей до школи почав здійснюватися з 7-річного віку, вводилося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток в загальноосвітніх школах (мало місце до 1954 р.). За роки війни з’явилися нові навчально-виховні заклади (школи робітничої і селянської молоді, суворовські і нахімовські військові училища), широкого розповсюдження набувають дитячі будинки для дітей-сиріт. 1944 року було видано ряд постанов, за якими вводились: відмінена раніше 5-бальна система оцінювання успішності; обов’язкові випускні екзамени, нагородження золотою і срібною медалями учнів-відмінників, які закінчували школу. У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — 30 українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади. У роки війни понад 30 українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 р. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів. Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин. З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану. Євген Патон (1870-1953) Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим, академік Є.Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби. Пригадайте, про що Вам говорить прізвище Патон нині. Микола Стражеско (1876-1951) У роки Великої Вітчизняної війни М.Стражеско – консультант евакуаційних госпіталів, керував дослідженнями в Центральному госпіталі Радянської армії, вивчав проблему сепсису ран, розробляв нові засоби боротьби з ним. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В.Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті. Олександр Богомолець (1881-1946) Олександр Палладін (1885-1972) Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О.Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О.Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В.Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим. Визначте внесок українських учених у розвиток науки та у прискорення переможного закінчення війни. Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М.Петровський, К.Гуслистий, М.Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом. Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 p., науково-популярний "Нарис історії України", перший том "Наукових записок" Інституту історії і археології України АН УРСР. Третє питання слід почати з того, що Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М.Бажан, С.Голованівський, І.Гончаренко, Л.Дмитерко, А.Малишко, І.Муратов, І.Нехода, Л.Первомайський, М.Рудь, М.Стельмах, М.Упеник, П.Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О.Десняк, Я.Качура, К.Герасименко, М.Трублаїні, Д.Каневський, М.Шпак, Ю.Черкаський та ін. Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П.Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М.Бажана "Данило Галицький". У 1942-1943 pp. М.Рильський видав збірки патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В.Сосюра написав збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942-1943 pp. Публікували свої твори митці С.Олійник, І.Нехода, М.Шпак, М.Нагнибіда, С.Воскрекасенко, В.Бичко та багато інших. Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом. Прозових творів було менше, лише окремі з них досягли рівня узагальнення. До таких належать збірка оповідань та нарисів Ю.Яновського "Земля батьків", твори Івана Ле "Люба", "Тут були німці", "Шевченко" та ін. Героїчний опір українського селянства фашистам знайшов втілення в повісті "Райдуга" В.Василевської. Тему героїзму воїнів на фронті розкривають у своїх творах А.Головко, Н.Рибак, Ю.Смолич, О.Довженко, С.Скляренко, О.Ільченко, А.Шиян, О.Копиленко та ін. Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне – Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн. примірників. Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах "Українська література", "Україна" та "Перець". Лише у 38 номерах журналу "Українська література" у ці роки було опубліковано 4 романи, 13 драматичних творів, 140 новел, нарисів і оповідань, 7 поем, 70 віршів та ін. У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Зокрема, у Вінницькій області виходила газета "Партизанська правда", у Київській — "Народний месник", а в партизанському загоні ім. Боженка — "Вільна Україна". Визначте внесок друкованих видань у підняття морального духу воїнів на війні. Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т.Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, з урахуванням транслювання у різних програмах мовлення становило 12 годин 35 хвилин. Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т.Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Запорізький ім. М.Заньковецької — три бригади, які показали 214 вистав і концертів, Київський драмтеатр ім. І.Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів. Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, які несли воїнам українську пісню, танці, музику, їхні виступи бачили і слухали сотні тисяч бійців. Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українська студія хронікальних фільмів працювала в Москві та Куйбишеві на базі центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія "Київтехфільм". Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л.Лукова, "Як гартувалася сталь" М.Донського, "Партизани в степах України" І.Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М.Донського за сценарієм В.Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії. Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з окупантами. При штабах фронтів діяли спеціальні кіногрупи. Вони брали участь у створенні 500 номерів кіножурналів та близько сотні воєнних фільмів, зокрема "День війни", "Народні месники", "Чорноморці", "Битва за Кавказ" та ін. Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В.Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Кінооператори України у 1943 р. паралельно з роботою для Центральної студії кінохроніки почали створювати власні кіножурнали. У квітні на екрани вийшов перший номер кіножурналу "Радянська Україна" та кілька спеціальних кіновипусків. Важливою подією став документальний фільм "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), створений О.Довженком. Він супроводжується хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, а також глибоко емоційною музикою, яку написали А.Штогаренко і Д.Клебанов. Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 350 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 симфонії, 6 опер, 11 квартетів, квінтетів і тріо, 9 камерних творів, 7 творів для фортепіано, 6 маршів, 7 кантат і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів та ін. Назвіть найвідоміші музичні твори-шедеври, які були написані в роки війни. Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об'єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети. Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним. У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т.Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій. Іван Паторжинський (1896-1969) Михайло Гришко (1901-1973) Зоя Гайдай (1902-1965) З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва 3.Гайдай, І.Паторжинський, М.Гришко та інші. Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К.Діденко створив серію скульптурних портретів С.Ковпака, О.Федорова, С.Руднева. Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О.Будников, М.Огнівцев, П.Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. Нелегкими шляхами війни пройшли відомі українські художники І.Макогон, С.Григор'єв, С.Єржиковський, О.Любимський та майбутні майстри українського образотворчого мистецтва В.Бородай, В.Задорожний, І.Гуторов та ін. Смертю хоробрих полягли в боях за батьківщину скульптори Б.Іванов та Г.Пивоваров, живописці Ф.Кличко, П.Сударик, графіки В.Нерубенко, Л.Вербицький. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К.Агніт-Скледзевський, В.Гливенко, О.Козюренко, В.Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі фашизму. Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою,мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. І слід зазначити, що українська культура і її творці виявилися на висоті свого покликання: вони все підпорядкували завданням розгрому ворога. В складних умовах війни культура стала могутнім знаряддям у боротьбі проти фашизму та його людиноненависницької ідеології. Четверте питання варто почати з того, що Друга світова війна завдала непоправних втрат багатьом культурним скарбам України. Винищення і вивезення нацистами культурних цінностей здійснювалося цілим рядом різних, навіть конкуруючих відомств. Значна кількість найбільш викривальних документальних свідчень нацистських злодіянь була оголошена на Нюрнберзькому процесі. Фашистську політику в галузі культури та ідеології в Україні слід розглядати в широкому контексті загальноімперської політики на окупованих територіях Східної Європи. Восени 1941 – на початку 1942 рр. декілька фашистських окупаційних відомств готували детальні огляди бібліотек, архівів, музеїв, нерідко з ретельними реєстрами або звітами про матеріали, які були евакуйовані радянськими органами чи загинули під час бомбардувань, а також про архіви, що були, вірогідно, свідомо знищені під час відступу радянських військ. Руїни Полтавського обласного архіву У Полтаві будівля, де містився партійний архів, була дощенту зруйнована вибухом, так що німці не знайшли жодного документа: вони були або евакуйовані, або спалені. Німецький архівіст, доктор Георг Вінтер (головна фігура фашистської політики в Україні у питаннях культурних цінностей) шкодував, що прибув до Полтави надто пізно і йому не вдалося врятувати архів ЗАГС: під час вивезення німецькими військами документів архіву з напівзруйнованої будівлі їх вантажили на відкриту машину під дощем, внаслідок чого більшість матеріалів загинула. У Харкові, як встановили фашисти, партійний архів був вивезений на один із заводів і спалений, будівля ЗАГС також була спалена. Щодо Центрального державного архіву революції, то більшість його фондів теж встигли евакуювати або спалити. Є свідчення, що будинок, який примикав до архіву, під час відступу радянських військ був навмисне підпалений, а ті з місцевих жителів, хто кинувся гасити вогонь і рятувати архів, – розстріляні на місці. У Києві фашистські загарбники надавали виняткового значення архівним і музейним скарбам Києво-Печерської лаври. Вінтер з тривогою доповідав про знищення під час відступу радянських військ Успенського кафедрального собору та пошкодження прилеглих будівель, і радив негайно розпочати рятувальні роботи. Навесні і влітку 1943 р., коли в ході війни відбувся корінний перелом, фашистське командування прийняло рішення про евакуацію на Захід найважливіших культурних цінностей. Серед архівних документів перевага надавалася документам німецьких громад в Україні і актовим книгам місцевих магістратів, які функціонували в системі середньовічного Магдебургського права і, відповідно, демонстрували, давній німецький вплив на долю України. Пограбування радянських бібліотек під час окупації проходило кількома етапами. Радянська адміністрація Центральної бібліотеки Академії наук евакуювала до Уфи 1200 скринь книг з деякими матеріалами Бібліотеки Київського педагогічного інституту; 30 скринь відправлено до Харкова. Частина цього транспорту була втрачена в дорозі або пограбована. Близько 100 000 томів із секретного фонду академічної бібліотеки було спалено з огляду на те, що вони могли потрапити до рук фашистів. Фашистами були вивезені безцінні першодруки та інші рідкісні книги, зокрема 50 скринь із колекції Бібікова. Подумайте, чи можемо ми стверджувати, що радянська влада, охороняючи культурні надбання, віддавала перевагу не культурним, а ідеологічним цілям ? В складних умовах проходила евакуація музейних скарбів. До початку Великої Вітчизняної війни Харків був одним з найактивніших центрів музейного будівництва. Після низки реорганізацій, місцем, де зберігались колекції художніх витворів мистецтва Університету ім. Каразіна, Харківського міського художньо-промислового музею, Харківського церковного-археологічного музею, а також приватні зібрання Філонова, Харитоненко, Кенінга стала Українська державна картинна галерея. Фонди її нараховували 75 000 післяреволюційних предметів. Проте цей надзвичайно багатий музей навіть не був включений до плану евакуації. Тим не менш, завдяки відданій роботі співробітників музею 1 жовтня були вивезені деякі цінності Картинної галереї, а саме 4500 предметів у 28 ящиках та 2 тюках. Згідно Звіту, складеним окупаційною владою з Харківської картинної галереї було вивезено на Схід близько 306 картин, 1 ковдра, 15 килимів. Авторство евакуйованих картин з відділів європейського, російського та українського малярства належало таким відомим художникам, як Патінір, Скорель, Бахюйзен, Доменікіно, Гвідо Рені, Дюрер, Кранах та іншим. До евакуйованих матеріалів Картинної галереї була включена також 41 інвентарна книга. Інші матеріали з архіву Галереї у зв’язку з неможливістю евакуації були спалені наприкінці вересня – початку жовтня 1941 року. На музеї, як заклади культури, діяльність яких спрямована на виховання людини, громадянина, в тому числі на виховання патріотичних почуттів в населення, радянські партійні органи покладали в роки війни певні завдання та надії. У зверненні НКО СРСР до музейних працівників від 15 липня 1941 року вказувалось не необхідність «свою роботу спрямувати на виховання громадян нашої Батьківщини в дусі радянського патріотизму, відданої більшовицькій партії». Для цього в музеях створювались стаціонарні та пересувні виставки, що відображали героїчне минуле країни. Пересувні виставки, присвячені боротьбі Червоної Армії з німцями у 1918 році були організовані Полтавським краєзнавчим музеєм та Сталінським музеєм Революції. В результаті питання збереженості музейних фондів, підготовка їх до евакуації відсувалась на другий план. Відповідно до офіційної версії музейні фонди Сталінського обласного музею революції та Сталінського художнього музею не евакуювалися, і всі музейні предмети під час окупації області німцями (жовтень 1941- вересень 1943 років) були втрачені. Але відповідно спогадам колишніх працівників Сталінського обласного музею революції частина фондових колекцій все ж таки була евакуйована – це експонати з довоєнних колекцій – спогади та фотографії учасників революційних подій. Через нестаток часу відбирання та пакування музейних предметів не завжди відповідало вимогам техніки безпеки музейних цінностей. Цьому також сприяла паніка та халатність деяких працівників музеїв. Крім Харківської картинної галереї збитків зазнали також інші харківські музеї. Розграбованими виявились Історичний та Краєзнавчий музеї, Центральний музей революції. З Державного історичного музею, за вказівками штабу Розенберга, були вивезені до Німеччини всі стародавні ікони, художні картини, зброя XVI - XVII століть, дуже цінні килими та історичні документи, після чого музей був підпалений разом з усіма предметами, що там залишились. Центральний музей революції зазнав збитків внаслідок дій представників того ж штабу. З його фондів до Німеччини були відправлені картини та інші коштовності, а також документи, що зберігались у вигляді фотонегативів, кількістю 120 тисяч одиниць. Одним з найпотужніших музеїв природознавчого характеру в Україні напередодні війни був Музей дарвінізму, створений на базі Харківського Імператорського університету ще в 1807 році. Цю назву він отримав у 1837 році, до цього ж часу він називався Музей природознавства. Треба зазначити, що напередодні війни університетський музей володів надзвичайно цінною колекцією експонатів, однак до плану евакуації включений не був. В його будівлі жили дружини професорів університету й завдяки зусиллям А.В. Писаржевської музей отримав у комендатурі охоронну грамоту. Саме тому, завдяки турботі співробітників біологічного факультету, що залишились у Харкові, вдалось зберегти основну частину колекції музею. Хоча й були втрати, зокрема, з надзвичайно цінних черепашок, колекція яких збиралась понад 100 років, зникли перли. У знищеному німцями Харківському археологічному музеї загинули прапори війська Запорізького, печатки козацької старшини, оригінали грамот та універсалів українських гетьманів, наказів російських царів, старовинні книги, серед яких був «Апостол» Івана Федорова 1580 року видання, колекція російської зброї, починаючи з ХІІ ст. Значних збитків було завдано Музею анатомії людини Харківського університету. Точні розміри втрат виявити не представляється можливим через втрату інвентарних списків. Ворошиловградський краєзнавчий музей, створений у 1920 році не був евакуйований радянською владою на Схід. З приходом німців в місто неодноразово висловлювалась думка про поновлення діяльності музею. Зокрема, у вересні 1942 року в газеті «Нове життя» повідомлялось: «За ухвалою міської управи у нашому місті буде відкрито історичний музей. На попередні витрати по організації та відкриттю передбачено фонд в сумі від 5 до 6 тис. карбованців». За існуючими даними, цінності, заховані в старому музейному приміщенні, якимось чином потрапили до приміщення, що було визначене окупантами для музею. Під час визволення міста від німців музей був залишений без охорони. В результаті чого багато цінностей було пограбовано. Напередодні війни в Сталіно знаходилося два музеї: Сталінський обласний музей революції і Сталінський художній музей. В Сталінський обласний музей революції потрапила бомба і не евакуйована частина музейних предметів згоріла. Що стосується експонатів художнього музею, то з всього довоєнного багатства збереглося лише 11 витворів. Згідно повідомленню від 9 червня 1945 року Комітет у справах мистецтва при Раді Народних Комісарів УРСР доручив представнику вказаного Комітету прийняти від донецького художника Є.Є. Грейліха, збережені ним під час окупації картин. Напередодні війни одним з найбагатших музеїв Сталінської області був Маріупольський краєзнавчий музей. Через дев’ять місяців після захоплення міста в Маріуполь прибула зондеркоманда для з’ясування наявності культурних цінностей в музеї, архіві та бібліотеках. Керівник групи Ганс Рейн відмітив у звіті, що “багато матеріалів втрачено внаслідок мародерства...”. Також зазначалося, що перед наступом німецьких військових частин більшовиками було знищено багато коштовностей, в основному виготовлених із дорогоцінних металів. Розміщена у трьох великих залах більшовицька виставка-пропаганда “Соціалістичне будівництво” та неповний відділ “Революція” також були знищені. На момент прибуття дослідницької групи Рейна по виявленню культурних цінностей в експозиції музею налічувалося приблизно 30 тисяч експонатів. На другому поверсі знаходилися доісторичні зібрання, колекції з природознавства, два могильники, три панорами заповідників, які належали музею і знаходилися за межами міста. Тут також були представлені експонати тварин, фауна Маріупольських степів та Азовського моря. На верхньому поверсі знаходилися відділи історії та мистецтва. Кількість картин з періоду нового часу була незначною, до того ж це були копії. На той час в музеї не збереглося жодної оригінальної картини Куїнджі. 10 картин було передано на тимчасове користування офіцерському санаторію. В історичному відділі містилися знахідки з Ольвії, грецькі та римські монети, глечики і таке інше. Експонувалися деякі прикраси та списи скіфських часів, які не містили собою цінності, бо цінні знахідки були передані до Москви та Ленінграду. Також було представлено багато знахідок татарських часів, національний одяг греків, предмети їх побуту46. На першому поверсі знаходилася музейна бібліотека. Вона налічувала 17362 томи і являла собою наукову цінність. Тут зберігалося 2500 екземплярів періодичної літератури (газети від 1917-1921 років “Мариупольская жизнь”, “Слово”, “Известия”, “Вести”, “Пролетарская жизнь” і таке інше), довідники - 610 екземплярів, соціально-економічна дореволюційна література - 1022, марксистсько-ленінська література - 1050, природознавча та сільськогосподарська література - 3732, українська статистика - 300, а також дані по Маріупольському краю - 510, загальні данні - 200, матеріали Катеринославського виробництва - 460, матеріали про Донецький басейн - 520, художня література - 590, археологічна, історична та географічна література - 5400 екземплярів. Є свідчення, що при відступі німців в 1943 році частина музейних фондів була відправлена до Берліну, у сховище Верховного командуючого Вермахту, але що саме і в якому обсязі - невідомо. Самостійно проаналізуйте культурні втрати цінностей під час війни в інших регіонах України. Зверніть увагу на рідний регіон і проаналізуйте, яких руйнацій він зазнав у роки війни. Таким чином, загальні втрати музейного фонду України були величезними. Німецький окупаційний режим завдав неабияких збитків нашому культурному надбанню, справжні масштаби яких і досі не встановлені і мабуть не будуть встановлені ніколи, бо архівних документів, які б засвідчували точну кількість музейних фондів напередодні війни, кількість евакуйованого, кількість вивезеного окупантами та кількість знищеного не існує. їх або знищили радянські війська, або німці, а деяких взагалі ніколи не існувало. Вивчаючи архівні матеріали про долю музейних цінностей в роки Великої Вітчизняної війни доходимо до висновків про те, що відповідальність за втрати, які понесли українські музеї має бути розподілена між радянським керівництвом, яке не змогло забезпечити належної евакуації музейних предметів, як це зробили в Західній Європі, та нацистським окупантами, які вилучали потрібні їм витвори мистецтва, а інші знищували як непотріб. Перспективою дослідження даної теми є вивчення та вирішення наступних практичних завдань: встановлення кількості, інвентарних номерів, руху та теперішнього місця перебування музейних предметів, що внаслідок евакуації або німецької окупації не повернулись до музейних фондів, з яких походили. Дотепер складною залишається проблема пошуку та ідентифікації переміщених культурних цінностей, обґрунтування реституційних претензій, наявності досить повної та загальнодоступної документальної бази даних. Досі не проведено комплексного дослідження долі культурних цінностей України час Другої світової війни та, відповідно, не встановлено приблизного розміру заподіяних збитків. Однією з найскладніших проблем у цьому питанні лишається пошук і систематизація достовірної інформації. Недостатньо вивчено напрями їх переміщення. Наступною дослідницькою проблемою сьогодення є висвітлення методів і засад культурної політики окупантів на українських землях. З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!
|