Методичні поради до вивчення теми 7, Історія української культури

Методичні поради до вивчення теми 7

Приступаючи до вивчення теми, доцільно уяснити, що проблеми державотворення в Україні у 1917-1920 рр. були пов’язані з функціонуванням трьох українських урядів: Центральної Ради, гетьманщини, Директорії, а також створенням і діяльністю на західноукраїнських землях Західноукраїнської Народної Республіки. При вивченні теми доцільно розглянути наступні питання:

1. Культура і духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.

2. Політика українізації і культурне піднесення 20-х років

3. Становище української культури у 1930-ті роки. «Розстріляне відродження»

4. Стан культури в західноукраїнських землях 

Стан української культури почав змінюватися після Лютневої революції 1917 р. Зміни були обумовлені демократичними перетвореннями 1917 р., українською революцією 1917-1920 рр. Попри часті зміни влади (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР), глибокі соціально-економічні зрушення, культурне життя продовжувало розвиватись.Пригадайте із курсу історії України, як позначилося на становищі культури часті зміни влад.

Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

• українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою;

• заснування нових українських вищих закладів освіти.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві. 22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу Художню школу в Україні. 21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського Національного університету. Пригадайте, коли і за яких обставин в Україні було відкрито перший університет.

У добу діяльності УЦР відбулося також відкриття Київського географічного інституту, Київського юридичного інституту, Херсонського педагогічного інституту та деяких інших вищих навчальних закладів. У жовтні 1917 р. було вирішено створити Кам’янець-Подільський український народний університет. Але подальші події склалися так, що університет було відкрито лише за часів гетьманату.

5 грудня рішенням УЦР у Києві було засновано Українську Академію мистецтв, яка давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти заснуванню і підтриманню художніх шкіл в Україні. Вищий мистецький курс могли освоювати чоловіки і жінки, незалежно від національності, віри і віку. Особи, що закінчили середні мистецькі школи, зараховувалися у дійсні студенти без іспитів. У цю категорію могли потрапити і випускники вищих спеціальних шкіл за фахом «будівництво», але після складання іспитів з малювання і з історії та теорії мистецтва. Незаможним студентам призначалися стипендії.

Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф.Кричевський, який на той час викладав у Київському художньому училищ. Серед професорів Академії були такі відомі митці, як М.Бойчук, М.Жук, В.Кричевський, О.Мурашко, Г.Нарбут, Л.Крамаренко та ін. Багато з числа перших студентів (Т.Бойчук, І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко) стали в подальшому відомими майстрами. Пригадайте, яку роль в культурному житті Полтави відіграли брати Кричевські.

Розвивалися українізаційні процеси також у галузі науки. Вже в березні 1917 р. М.Грушевський на засіданні Українського наукового товариства (УНТ) поставив питання про створення Академії наук України. 29 березня було створено комісію з розробки її статуту, а саме наукове товариство ставало неформальною, а реальною Академією наук республіки. УНТ як дітище голови Центральної Ради вважало своїм головним завданням українізацію науки. Тут за доби УНТ виникли історична, філологічна, природничо-технічна, медична, статистико-економічна і етнографічна комісії. В УНТ активно співпрацювали Д.Багалій, М.Біленківський, М.Возняк, О.Єфименко, В.Іконніков, М.Команін, О.Левицький, С.Маслов, В.Перетц та інші видатні українські науковці.

Наприкінці квітня 1917 р. міністерство внутрішніх справ звернулося до всіх губернських, повітових, народних і міських управ України з повідомленням про заснування Української національної бібліотеки та Українського архіву із закликом надіслати для них по 5 примірників всіх книг, брошур, відозв, оголошень, плакатів тощо. Ініціатором створення цих закладів було Міністерство освіти, зокрема його бібліотечно-архівний відділ.

За час існування УЦР в Україні були видані твори П.Гулака-Артемовського, приказки Є.Гребінки, праці Б.Грінченка, Г.Коваленка, А.Кащенка, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, переклади українською мовою творів М.Гоголя, І.Тургенєва тощо. Пригадайте з курсу української і зарубіжної літератури, які авторами яких таорів є зазначені корифеї.

У складі міністерства освіти було створено театральний відділ, музичний відділ, відділ охорони пам’яток старовини і мистецтва, архівно-бібліотечний відділ. Останній дуже ретельно збирав брошури, газети, плакати, афіші, інші друковані матеріали та документи. Театральний відділ у середині січня в Києві відкрив режисерські курси для народних театрів. За ініціативою відділу охорони пам’яток старовини і мистецтва уряд УНР відразу після видання ІІІ Універсалу закликав всіх губернських і повітових комісарів вжити рішучих заходів до припинення вандалізму.

Волосним управам та сільським комітетам було доручено взяти під свою опіку всі пам’ятки старовини і мистецтва, які проголошувалися віднині власністю українського народу. Місцева влада повинна була переслати або перевезти такі пам’ятки з маєтків, де вони підлягали загрозі винищення, до великих міст, що мало б забезпечити їх охорону.

Міністерство надавало посильну допомогу Житомирському, Кам’янець-Подільському, Єлисаветградському, Катеринославському, Одеському, Полтавському та іншим краєзнавчим та історичним музеям. Свіжий подих у театральне життя за доби Центральної ради вносили як досвідчені колективи (театр «Соловцов», театр М.Садовського, театр «Студіо», Одеська, Київська, Харківська опери, Харківський міський, Маріупольський драматичний та ін. театри), так і Молодий театр у Києві. Він виник за ініціативи актора театру М.Садовського Леся Курбаса. Цей колектив разом з театром М.Садовського в квітні 1917 р. з метою підвищення художнього рівня українського театру створив товариство «Національний театр», до якого увійшли П.Саксаганський, М.Садовський, М.Старицька, Л.Курбас, І.Мар’яненко, С.Васильченко, О.Олесь, В.Кричевський, М.Жук та ін.

Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Було відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. Потрібно відмітити, що у гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури.

Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа. 6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного Українського Університету в його власнім помешканні. Як зазначає український історик Дмитро Дорошенко, це відкриття мало характер великого національного свята. З 300 студентів університету 99% складали українці.

22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний Український Університет у Кам’янці-Подільському. Першим ректором став І.І.Огієнко. У цей же період засновано: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став В.І.Вернадський. Визначте роль М.Грушевського у громадсько-політичному житті України та спробуйте дати відповідь, чому він відмовився від посади ректора.

Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і його соратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступні цілі:

• національне відродження України, піднесення її науки й культури;

• розвиток економіки та продуктивних сил;

• забезпечення українському народові гідного місця в культурному та науковому житті всього людства;

• інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською й Українською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського й російського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.

Отже, протягом 1917-1920 рр. органи влади, громадські, культурні організації здійснили радикальні перетворення на шляху створення національної системи освіти та науки, ліквідації неписьменності, формування видавничої справи, театрального й образотворчого мистецтва.

Розгляд другого питання слід почати з того, що перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери.

9 березня 1919 р. тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови. Майже через рік (21 лютого 1920 р.) ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, в серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови у школах та радянських установах», що з великими складнощами втілювався у життя.

У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розумінні класовому.

Надрукована в 1920 р. стаття М.Скрипника «Донбас і Україна» поклала початок широкомасштабному здійсненню українізації. Автор доводив, що російський та зросійщений пролетаріат України може побудувати нове життя, лише привернувши в соціальному відношенні на свій бік решту українського народу (передусім, селянство), і зробити це він зможе тільки тоді, як стане на бік селянства у відношенні національному. Як Ви думаєте, чому М.Скрипник орієнтувався саме на селянство як опору радянської влади.

Для практичного втілення в життя українізації місцевих органів влади, державного і господарського апарату, розвитку національної преси та мистецтва в республіці було створено спеціальну комісію на чолі з секретарем ЦК(б)У В.Затонським.

Дискусії тривали, а все йшло своїм шляхом. Українська інтелігенція розвивала національну культуру. З’являлися наукові видання українською мовою; попри перешкоди, діяли «Просвіти», в школах викладалася українська мова. Неофіційна українізаціярозпочалася значно раніше, ніж офіційна. Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII з’їзді РКП(б) (1923 р.). Саме після цього з’їзду вона стала офіційно проголошеним курсом, обов’язковим для всіх членів партії. Визначте різницю між поняттями коренізація і українізація.

У червні 1923 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК, УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих будинків та ін. на українську мову (крім установ нацменшостей) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов’язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. Цей факт загалом був із задоволенням сприйнятий українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві таким чином збігалися з офіційною політикою.

У партійно-державній діяльності виявилися два важливих аспекти українізації: по-перше, підготовка, виховання і висування українських національних кадрів, урахування національного складу республіки при формуванні кадрового корпусу, організація навчальних закладів українською мовою викладання, закладів культури, національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву. По-друге, важливим напрямом вважалося створення умов для вільного культурного та духовного розвитку національних меншостей.

Політика українізації давала позитивні наслідки. Існували національна преса, книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20-х р. було відкрито інститути єврейської культури, польської, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20-х р. українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. Але з великими складнощами відбувалася українізація державних установ. Всюди спостерігався опір українізації з боку спеціалістів, що служили в державних установах, їхнє небажання відвідувати курси української мови. Такі ж настрої панували і в апараті ЦК КП(б)У, в нижчих ланках партапарату. Як Ви думаєте, чим був викликаний опір українізації в апараті ЦК КП(б)У.

Деякі з перешкод поступово відпадали — з’являлася розроблена співробітниками ВУАН наукова і ділова термінологія, продовжувалися терміни українізації, кількість видань спеціальної україномовної літератури зростала. Залишалася основна і найскладніша — небажання службовців, фахівців, викладачів та ін. вивчати українську мову і здійснювати українізацію. Вона сприймалася як кампанія, як тимчасовий захід, маневр.

Таке ставлення побутувало і в партійному керівництві. Офіційна адміністративно-апаратна українізація прискорилася з приїздом на Україну Л.Кагановича, який був «обраний» на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У. Людина енергійна і жорстка, схильна до адміністрування, Л.Каганович зумів швидко перевести українізацію на рейки адміністративного тиску. При Раднаркомі УРСР була утворена Центральна Всеукраїнська комісія з українізації (голова — В.Чубар, члени — М.Скрипник, О.Шумський, В.Пайко, Д.Лебідь, І.Булат та ін.), на місцях створювалися відповідні губернські та округові комісії.

У липні 1925 р. Раднарком УРСР прийняв постанову «Про практичні заходи по українізації радянського апарату». Згідно з нею проводились облік службовців та їх атестація на знання української мови. Вони ділилися на три категорії: перша — ті, що знали мову добре, друга — з посередніми знаннями, третя — ті, що не знали взагалі. Залежно від категорії працівники зобов’язувалися відвідувати курси української мови. Працівники, які саботували українізацію, звільнялися з роботи. Вся робота була поставлена під жорсткий контроль. Відповідні заходи здійснювалися в інших установах — культурних, освітніх та ін.

Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна для апарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно-культурне відродження України вона не справляла, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури(О.Шумський, М.Скрипник, Ю.Озерський та ін.), а також інтелігенції, яка і без офіційної політики працювала на ниві української культури. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Явища, які не піддавалися контролеві держави і партії або протягом національно-культурного відродження виходили з-під контролю, ставали об’єктами репресивної політики. Ця репресивна політика спрямовувалася не лише проти старої інтелігенції, над якою майорів прапор націоналізму, а й проти її нової генерації. Вже почалася боротьба проти «ідеології Хвильового», вже розгорався конфлікт щодо шляхів і темпів українізації між О.Шумським і Л.Кагановичем.

Почалися спекуляції на українізації, в складнощах проведення українізації були звинувачені «шовіністично настроєні спеціалісти і службовці державного апарату», з одного боку, і «українські націоналістично інтеліґентські кола», — з іншого.

Під час літературної дискусії 1925-1928 рр. з надр агітпропвідділу ЦК КП(б)У, очолюваного А.Хвилею, виринув так званий «хвильовізм». Полемічні вислови і думки М.Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури були зведені в систему і отримали назву «ідеології хвильовізму», що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20-х р., дискусія відбила широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва на Україні, проблем українізації. Оскільки в її фокусі опинилося питання про те, якій орієнтації віддати перевагу — на власнінародні, російські чи європейські традиції, вона не могла не перерости літературні рамки і стала подією політичного значення.

У 1923 р. було створено «Гарт» – союз українських пролетарських письменників, організований на чолі з Василем Елланом-Блакитним. До союзу увійшли відомі на той час письменники: І.Кулик, В.Сосюра, В.Поліщук, М.Йогансен, П.Тичина. О.Довженко, М.Хвильовий та інші. Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. 

Василь Еллан-Блакитний (1894-1925) 

Члени спілки пролетарських письменників «Гарт»:

В.Сосюра, В.Еллан-Блакитний, В.Поліщук,

М.Йогансен, М.Хвильовий, В.Коряк, В.Радиш.

м. Харків, 1923 р.

Після смерті В.Еллана в 1925 р. «Гарт» розпався. Однак багато його членів, зокрема, драматург М.Куліш, поети П.Тичина, М.Бажан, прозаїки П.Панч і Ю.Яновський, створили нову літературну організацію — ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Її очолив М. Хвильовий (Фітільов), талановитий поет, новеліст і публіцист.

Члени ВАПЛІТЕ різко критикували педагогічно-просвітницький напрям діяльності «Плуга», вважаючи, що така «масовість» лише підживлює український провінціалізм. Ставлячи питання про необхідність виходу української літератури на високий рівень літературної майстерності, його колеги закликали орієнтуватися не на Москву, а на цивілізовану Європу.

Одночасно в партії почалася боротьба з «націонал-ухильництвом», яке нібито очолював нарком освіти О.Шумський. У 1927 р. його було усунуто з посади наркома освіти, а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула боротьба з «шумськізмом».

Отже, на тлі боротьби з націоналізмом і націонал-ухильництвом відбувалося поступове усунення сил, які вбачали в українізації шлях до національно культурного відродження України. Тільки завдяки особистій позиції М.Скрипника та його тактичним здібностям політика українізації тривала далі і була перенесена саме в галузь освіти, науки і культури. Це дало можливість зробити процес відтворення національних кадрів інтелігенції неминучим, хоча в наступні роки, коли українізацію було згорнуто, почалася русифікація.

Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури. Оскільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального існування українська культура дістала державної підтримки, набула можливості виходити на вищий рівень не лише завдяки подвижницьким пориванням іноді більшого, іноді меншого прошарку інтелігенції, але й загальнонародним зусиллям. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя.

Широкомасштабне втручання партійного керівництва та державних органів у процеси культурного розвитку призводило до підкорення культурної творчості короткочасним, політичним гаслам, до приниження суспільної ролі інтелігенції. Авторитарність тверджень, вульгарна соціологізація естетичних оцінок об’єктивно заперечували елементарні митецькі свободи.

В лютому 1927 р. О.Шумського було звільнено з посади, звинувачено в «націоналістичному ухилі», а пізніше — репресовано.

Важливим чинником поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921-1923 рр. у республіці було навчено грамоті близько 1 млн. чоловік.

20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникали все міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919 р.), в основу якого було покладено ленінський декрет 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності української православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковному соборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної (тобто самоврядної) православної церкви (УАПЦ). Як Ви вважаєте, чому радянська влада дозволила існування Української церкви.

Ще до початку радянської українізації з’явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М.Хвильовий), театрі (Л.Курбас), мистецтві (М.Бойчук, Г.Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. Вона ж сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань — гуртків, студій, об’єднань.

Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В.Винниченко, О.Олесь, В.Самійленко та ін.).

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П.Тичина, В.Блакитний (Еллан), В.Чумак, В.Сосюра. В 1921 р. у Києві утворилося об’єднання неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій — українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розвиток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М.Хвильового, новели Г.Косинки, сатира й гумор О.Вишні, драматургія й проза М.Куліша, М.Ірчана. А.Головка, І.Микитенка, Ю.Яновського.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени — П.Саксаганський і М.Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь — О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін., оперні співаки М.Литвиненко-Вольгельмут, Г.Паторжинський, О.Петрусенко.

Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) — експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультрареволюційними експериментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л.Курбас, як і М.Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М.Куліш, був приречений на загибель — спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру ім. І. Франка Гнат Юра. 

Лесь Курбас, 1933 р. 

Режисерська лабораторія театру «Березіль», 1925 р. Сидять (зліва направо): Я.Бортник, В.Василько, Б.Тягно, З.Пігулович, Л.Курбас, Ф.Лопатинський, Ю.Лішанський.

Стоять: Павло Береза-Кудрицький, І.Крига, А.Ірій.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті рр. також українська музика. В 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об’єднання — Товариство ім. М.Леонтовича, ядро якого складали композитори М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, фольклористи П.Демуцький, К.Квітка, музикознавець М.Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрито перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. — Державний оперний театр. У цей час з’являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата «Хустина» Л.Ревуцького на слова Шевченка, ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М.Вериківського, 1 симфонія Б.Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у ній беруть участь як професійні, так і самодіяльні колективи.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство художників ім. К.Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили І.Їжакевич, К.Трохименко, Ф.Кричевський та ін. Плідно працювали в цей час М.Бойчук та його школа, М.Самокиш, О.Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 200х рр. Г.Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Л.Лозівський, М.Кирнарський, А.Середа та ін.

Так, у 20-ті рр. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культурав УРСР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включалася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.

Переходячи до розгляду третього питання, слід зазначити, що наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. Сталін і його оточення здійснили політичний переворот, який усунув від керівництва партійним та державним життям «опортуністів», започаткував масові політичні репресії. Розпочалася цілеспрямована боротьба проти української інтелігенції. «Шахтинська справа», викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, міфічних «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» — це далеко не повний перелік злочинів сталінщини. Так, «Справою СВУ» скористалися для того, щоб викоренити автокефальну церкву. Проголошена однією з ланок націоналістичного підпілля, УАПЦ змушена була самоліквідуватися в 1930 р.; її нечисленні уламки перейшли на нелегальне становище. Російську православну церкву також не врятувала її догідлива політика 30-х рр.: храми руйнували, священиків переслідували, вербували, а нескорених ув’язнювали та винищували. Проаналізуйте, чому радянська влада, спочатку дозволила існувати церкві, а потім винищила її.

Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 30-х років в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку:

1. 1930-32 рр. – маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручується, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х рр. Поки ще триває робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це існує переважно завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника — теоретика національного питання, відомого державного діяча нової України.

2. 1933-35 рр. – Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені П.Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М.Скрипник кінчає життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М.Ялового почалися репресії проти діячів культури м. Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрілився М.Хвильовий. Заарештовані та відправлені у табори О.Вишня, Л.Курбас, якого звинувачують у націоналізмі, виганяють з театру, ув’язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій стали художник М.Бойчук та його послідовники, драматург М.Куліш, письменники-члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та ін. Відразу після вбивства С.Кірова в грудні 1934 р. заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500. Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю.

3. 1936-38 рр. – хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Репресовані майже всі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях — зокрема ті, руками яких здійснювався терор 1933-35 рр. Тільки наприкінці 1938 р. масовий терор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі складнощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтвонамагаються перетворити (і не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих ідеологічних стереотипів. Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті. У 1930 р. була прийнята постанова про остаточну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 протягом навчального року. За офіційними даними в роки першої п’ятирічки навчилися грамоті понад 5 млн. осіб.

Результати цього процесу були важливими, але, застосовані підчас лікнепу адміністративно-командні методи зменшували культурну вартість урядової політики. У багатьох випадках грамотність сільського населення, здобута кавалерійським наскоком, була поверховою, не спиралася на традиції національної культури і народної мудрості. Все це створювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціальної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по-суті, антикультурних цілях.

Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкільним навчанням. У 1930 р. Україна включилася у похід за «всеобуч». Протягом другої п’ятирічки в основному завершено перехід до обов’язкового початкового навчання на селі, а в містах — до загального семирічного навчання. Відбулися зміни в організації шкільництва: протягом 1932-34 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами та підручниками. Українська школа втрачала своє національне обличчя, стиралися місцеві особливості, звужувалися можливості проведення педагогічних експериментів.

В УРСР працювали видатні наукові колективи, такі, як математична школа Д.Граве, колектив фізиків Українського фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І.Курчатов та Д.Ландау. Продовжували творити історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Яворський. Пригадайте, якою була сфера основних наукових інтересів Д.Яворницького.

Наприкінці 20-х рр. розпочався погром у науці, який тривав протягом усього наступного десятиріччя. У галузі мистецтва сталінізм поклав край навіть тим формам творчого змагання, які існували в 20-ті рр. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об’єднання, замість них створено централізовані структури — Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; вони мали свої відділення — республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією.

Українська музика 30-х рр. зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, М.Вериківський, В.Косенко, К.Данькевич та ін. Довершувалися у творчій майстерності виконавські колективи — капела «Думка», Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль В.Верховинця. Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.

Долаючи перешкоди, намагався зберегти свої творчі здобутки український театр. Помітних успіхів досягла молода радянськадраматургія. Теми соціалістичного будівництва, героїки революції були основними у творчості театральних колективів. У репертуар українських театрів знову увійшли твори зарубіжної та вітчизняної класики. На основі традицій українського реалістичного театру і принципів системи Станіславського у провідних театрах України високого рівня досягла акторська майстерність А.Бучми, Г.Юри, Н.Ужвій, Ю.Шумського, Д.Милютенка, І.Мар’яненка, О.Сердюка та ін.

Творчість радянських архітекторів була спрямована на вирішення завдань, пов’язаних з масовим комплексним будівництвом, яке мало задовольнити нові вимоги життя. Масштабне будівництво промислових підприємств зумовило швидке зростання чисельності населення у старих містах, виникнення нових міст і селищ. Розроблялися типові проекти жилих будинків для забудови робітничих селищ, виникали нові за соціальним призначенням типи громадських будов. В архітектурі цього періоду розрізняють три основних стилістичних напрями. Першому притаманні пошуки, спрямовані на використання форм і прийомівнародної дерев’яної архітектури і українського бароко, для другого напряму характерне використання форм класицизму, а третім архітектурним стилістичним напрямом був конструктивізм, ідеї якого пропагувала творча молодь, що об’єдналася в ТСАУ ( Товариство сучасних архітекторів України). Останньому напряму притаманні пошуки раціональних конструктивних і планувальних рішень з використанням найновіших для того часу будівельних матеріалів. Зразками таких споруд можуть слугувати студентський гуртожиток «Гігант» (1928-1929 рр., арх. О.Г.Молокін) та Палац культури залізничників (1929-1932 рр., арх. А.І.Дмитрієв) — обидві у Харкові.

Значним архітектурним ансамблем того часу є площа Свободи (того часу площа Дзержинського) у Харкові зі спорудами, які були об’єднані єдиним композиційним задумом: будівлі Держпрому (1925-1929 рр., арх. С.С.Серафимов, М.Д.Фельгер, С.М.Кравець).

Розроблялися генеральні плани забудови нових і реконструкції старих міст. В основу створення генпланів були покладені наукові економічні розробки, передбачалося створення промислових зон, житлових районів з необхідною кількістю установ культурно-побутового призначення, вирішувалися проблеми розвитку транспорту й інженерних комунікацій. У 1936 р. колективом архітекторів під керівництвом проф. П.П.Хаустова був розроблений перший генеральний план Києва. Генплани були також розроблені для Донецька, Харкова, Миколаєва, Чернігова, Дніпропетровська та інших міст.

Розвиток звукового кіно зумовив будівництво кінотеатрів нового типу, зокрема багатозальних. Подальший розвиток професійного мистецтва та художньої самодіяльності визначили розмах і масштаби спорудження будов культурного призначення.

Загальні процеси суспільного життя визначали шляхи розвитку образотворчого мистецтва. У 30-х роках почався процес об’єднання художників на основі принципів партійності і народності. Тематика творів образотворчого мистецтва була пов’язана з новою соціальною реальністю: відображення сцен з колгоспного життя, виробнича тематика. У жанрі портрета українські художники все частіше зверталися до образу робітника. Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної і монументально-декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам’ятника Т.Шевченку в Харкові (скульптор М.Манізер, 1935 р.).

Розвиток монументального мистецтва відбувався згідно з ленінським планом монументальної пропаганди. У складних умовах розвивався кінематограф. З появою на початку 30-х рр. звукового кіно почався принципово новий період його еволюції, який супроводжувався розвитком кінодраматургії, внесенням значних змін у режисуру, акторську майстерність, композицію кадру, монтаж. У 1930 році на Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов здійснив постановку першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» про героїчну працю робітничого класу України. Радянське кіномистецтвозбагачувалося творами О.Довженка, Л.Лукова, О.Рома, І.Кавалерідзе, І.Савченка. Увага кінематографістів зосереджується на історичній, історико-революційній тематиці, створюються фільми-екранізації творів української і російської класики. У 1939-1940 рр. на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми: «Сорочинський ярмарок» (реж. М.Екк) і «Майська ніч» (реж. М.Садкович) за творами М.Гоголя. В українському кінематографі працювали композитори Б.Лятошинський, К. Данькевич, П. Козицький, М. Вериковський, Ю.Мейтус, Д.Кабалевський. Розвивалося документальне, науково-популярне і мультиплікаційне кіно. У 1934 р. при «Украінфільмі» був організований відділ художньої мультиплікації. Але й на розвитку радянського кінематографу не могла не позначитися задушлива атмосфера сталінщини.

Сталінська концепція соціалістичної культури — «пролетарської за змістом, національної за формою» — набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст витворів мистецтва, який спирався на національні традиції, оголошувався «націоналістичним», переслідувався і формальний пошук. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени тощо заповнювали псевдо фольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в XIX – на поч. XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій.

Ця «імітаткультура» пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв «батько народів». Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УРСР.

Розглядаючи вплив політики українізації на розвиток культури, на стан інтелігенції, її свідомість, самосвідомість та соціально-психологічні настрої, треба звернути увагу на такі моменти. По-перше, офіційна українізація відбувалася паралельно з процесом національно-культурного відродження, розпочатого національною інтелігенцією. Вона створила сприятливі умови для цього національно-культурного відродження. В практичних діях партійних органів щодо українізації спостерігалися два паралельних напрями: один — офіційна українізація в суворо окреслених рамках; другий — придушення або обмеження непідконтрольних прагнень національної інтелігенції до вільного національно-культурного самовизначення (цей напрям був пов’язаний з поширенням «класового підходу» до культури).

По-друге, українізація, перекинувшись на освіту, науку і культуру, викликала серйозний підйом національної самосвідомості української інтелігенції, який згодом у тоталітарній державі довелося гасити жорстокими репресіями.

По-третє, саме завдяки українізації в освіті вдалося закласти основу для змін у складі інтелігенції на користь корінної національності. Незважаючи на репресії 30-х р., знищення старої інтелігенції, її відтворення по всіх каналах відбулося з перевагою саме українців.

Нарешті, збігаючись у часі і просторі з процесами національного самовідродження, українізація багато в чому сприяла формуванню самобутньої літературно-художньої культури нової генерації, яка на повний голос заявила про себе у 20-ті р. і майже цілком була знищена в 30-ті. Українізація і супутні їй явища залишили помітний слід в історії України. 

Аналіз четвертого питання слід розпочати з того, що з 1919 по 1939 рр. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини. Іноземні володарі у ставленні до місцевого населення проводили відкрито колоніальну політику. Пригадайте політику іноземних держав щодо України у ХІХ ст.

Шовіністичні політичні кола Польщі придушували українську культуру. Для цього й вигадані були «наукові» докази про те, щокультура західноукраїнських трудящих начебто є «ані українською, ані польською» і, отже, заслуговує на знищення. Особливо злісні дискримінаційні заходи вживались у галузі освіти. Уряд Польщі практикував масове переселення вчителів-українців вглиб Польщі і насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів.

Під час тоталітаризації режиму посилився наступ на українську культуру. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях, в усіх установах та навчальних закладах. У школах з українською мовою навчання документацію дозволялось вести тільки польською мовою. Український селянин чи робітник не мав права звернутися рідною мовою в суд або будь-який інший державний заклад.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом морального, а то й фізичного примусу змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі. Дітям українських трудящих доступ до навчання у ВНЗ був закритий через великі кошти на навчання та те, що українці взагалі не допускалися до навчання.

Але, водночас, не припинялися намагання розвивати національну освіту. В 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові таємний Український університет і Вищу технічну школу. Ректором університету був літературознавець і поет В.Щурат. Після державного перевороту в 1926 р. ці заклади були розігнані, а майно конфісковане.

Антиукраїнські тенденції особливо посилилися після державного перевороту Пілсудського в 1926 р. Протягом 200х рр. польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства «Січ». Але на той час в Україні вже існували нелегально сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів українського народу: в лютому 1919 р. створено Комуністичну партію Східної Галичини (пізніше – КПЗУ), а в 1920 р. виникла Українська військова організація, яка в 1929 р. перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Крім того, на Західній Україні існували інші політичні організації національної орієнтації – Українське національно-демократичне об’єднання «Львів» (з 1925 р.), Український католицький союз (з 1931 р.), Українська національна партія (Північна Буковина, з 1927 р.), Руська національно-автономна партія (Закарпаття). Відомий з дореволюційних часів діяч національного руху Д.Донцов продовжував видавати у Львові «Літературно-науковий вісник» з додатком для молоді «Напередодні», на сторінках якого давав власну інтерпретацію подіям українського політичного та культурного життя. Зверніть увагу га теорію «інтегрального націоналізму» і проаналізуйте її. 

Дмитро Донцов (1883-1973) 

«Літературно-науковий вісник»

КПЗУ орієнтувалася, передусім, на політичну організацію мас, цій меті вона підпорядковувала і свою культурницьку діяльність. 16-17 травня 1936 р. за ініціативою КПЗУ у Львові проведено антифашистський конгрес діячів культури, в якому взяли участь письменники С.Тудор, П.Козланюк, О.Гаврилюк, Я.Галан та ін. Натомість ОУН вирішила боротися з ворогами української культури терористичними методами: так, в 1930 р. у Львові було вбито ідеолога полонізації освіти, шкільного куратора С.Собінського, а в 1931 р. — голову українських колабораціоністів Т.Головка, який закликав українців «мирно зливатися з великим польськимнародом».

Важливу роль у культурному житті відігравала преса. За даними американського дослідника проф. Ю.Шевельова в міжвоєнний період у Галичині виходили 143 періодичних видання, зокрема, 44 політичних, 15 юнацьких, 9 літературних тощо (сукупні дані за 20 років). Літературним центром національного табору був «Вісник» Д.Донцова, до нього примикав уніатський часопис «Дзвони». Лівий табір репрезентували журнали «Нова культура» (192331924 рр.), «Культура» (192441934 рр.), газета «Світло» та ін. Продовжувалося українське книговидання.

У ті часи разом з піднесенням національно-визвольної боротьби лідери національної ідеї висували теорію про «єдиний потік» у розвитку української культури. Виступаючи за національну культуру, українські національні організації утворили видавництва та періодичні видання, де пропагували свої ідеї в галузі культурного життя.

Претендувала на визначальну роль в історико-культурному процесі греко-католицька церква. Релігія, на думку її теоретиків,— це важливий атрибут культури, бо вона обстоює вищі, духовні, неземні цінності. Тільки віра може виховати в людині справжню культуру почуттів.

У працях богословів доводилася важлива роль католицької церкви у розвитку національно-самобутньої культури в Західній Україні. Церква продовжувала сприяти збереженню української мови, культури, народних звичаїв. У 1922 р. керівництво греко-католицької церкви підписало звернення «До всього культурного світу», в якому засуджувалася антиукраїнська політика польського уряду. На початку 30-х рр. православні та протестанти висунули ідею нового перекладу Біблії літературною українською мовою, який і здійснив Ієрарх української православної церкви професор І.Огієнко. Справа нового перекладу об’єднувала віруючих українців, гуртувала їх довкола ідей духовного та культурного відродження.

Релігійним концепціям національної культури протистояли сили лівої орієнтації, серед яких чільне місце посідали представники творчої інтелігенції, що знаходилися під впливом КПЗУ. Місцеві організації останньої піклувалися про пропаганду «досягненьнароду Радянської України на ниві соціалістичного, економічного та культурного будівництва». ЦК КПЗУ ставив питання розгорнути «систематичну боротьбу проти буржуазно-націоналістичних фальсифікацій проблем культури».

У періодичних виданнях, що виходили під впливом КПЗУ — «Нова культура», «Культура», «Світло», «Вікна», «Освіта», «Нові шляхи», «Наша правда» та ін., з позицій марксистської ідеології зображувалися перспективи культурного відродження західноукраїнського краю. Прихильники комуністичної орієнтації виступали з гострим осудом тверджень про елітарний характер західноукраїнської культури. Вони намагалися підкреслити класовий характер духовного життя на Західній Україні в 20-30ті р. XX ст.

Ліворадикальні видання твердили про «контрреволюційний зміст» націоналістичних та клерикальних концепцій культури. В статтях, опублікованих у «Вікнах», «Освіті», «Світлі», доводилося, що вже відразу після Першої світової війни уніатська церква відкрито взяла на себе функції ідеологічної опори боротьби з проникненням соціалістичних ідей в західноукраїнський край. На шпальтах згаданих видань систематично публікувалися твори П.Тичини, В.Сосюри, Василя (Еллана) Блакитного, Остапа Вишні, а також знаходили місце райдужні нариси і статті про мистецтво, літературу, театр у радянській Україні. 

Ярослав Галан (1902-1949)

Гостру атаку проти націонал-радикальних та клерикальних концепцій розвитку української культури очолювали письменники Я.Галан, С.Тудор, П.Козланюк, О.Гаврилюк, В.Бобинський та ін. Для цієї верстви західноукраїнської творчої інтелігенції соціалістичний лад був суспільним ідеалом, а жовтнева революція усвідомлювалась як утвердження нової культури, розкутого людського творення, щастя й радості.

Комуністичну ідею про класовий характер культури в антагоністичному суспільстві активно пропагував і застосовував Я.Галан. Він зазначав, що західноукраїнська культура складається «з таборів». Основою такого поділу є соціально-економічний уклад суспільства. Я. Галан писав, що необхідно звернути увагу на те, що класове розмежування на західних землях настільки пекуче, що немає середніх шляхів. З одного боку, — згуртований фашистський табір, а з іншого, — табір боротьби за соціальне визволення.

Таким чином, українські землі на заході підпали під важкий політичний, економічний, військовий прес. Але чим агресивніші методи, тим сильніший опір. Політична конфронтація досягла високої напруги, часом набираючи характеру громадянської війни.

Культура, розвиваючись властивими їй шляхами, також ставала зброєю боротьби галичан за національне самоутвердження.

На Заході України в 20-30 рр. були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники П.Холодний, О.Архипенко, К.Мацкевич, графіки М.Бутович, Р.Лісовський, П.Ковжун. Останній був не тільки видатним митцем, який створив власний стиль книжкової графіки, а й теоретиком мистецтва, організатором художнього життя, видавцем. У Львові існували власні українські мистецькі об’єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори — С.Людкевич, В.Барвінський; розвивалася театральна справа.

Досягнення західноукраїнського мистецтва 20-30-хх рр. закладали підґрунтя для тієї принципово важливої ролі, яку йому судилося відіграти в західноукраїнському культурному житті наступних десятиріч. Але мріям мешканців Західної України про соціальне і національне визволення, сподіванням на духовне відродження та справжню українізацію всіх ланок суспільного життя не судилося здійснитися у вересні 1939 р. Об’єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвиткові справді вільної, самобутньої культури, здатної до багатогранного діалогу з культурними цінностями минулого і сьогодення у світовому масштабі.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!