Методичні поради до вивчення теми 3, Історія української культури

Методичні поради до вивчення теми 3

Культура Київської Русі – визначне явище європейської середньовічної культури, яке охоплює ІХ – сер. ХІІІ ст. Воно формувалося і розвивалася у загальносвітовому контексті, однак мало цілком оригінальні риси, спричинені історичними обставинами і східнослов’янськими традиціями, особливістю світогляду і ментальності русичів, що яскраво виявилося у плануванні і забудові міст, у композиціях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики, у письменстві і ”почитанні книжному”, у початках професійної музики і театрального дійства. Політичні, суспільні, господарські, художні досягнення цієї доби послужили підґрунтям, яке визначило подальший розвиток української культури.

Тож метою теми є з’ясування специфіки формування української культури у контексті європейського Середньовіччя, у визначенні її світоглядних і стильових особливостей, у встановленні її впливів і відгуків у культурі сучасної України.

Для розуміння змісту теми необхідно розглянути такі питання:

1. Історичні умови розвитку культури Х – ХІІІ ст.

2. Запровадження християнства та його значення для еволюції культури

3. Писемність, освіта і наука на Русі

4. Перекладна й оригінальна література Русі-України

5. Сакральна і світська архітектура

6. Давньоруський живопис

7. Початки музичного і театрального мистецтва 

При розгляді першого питання слід зауважити, що в історії Київської Русі умовно виділяються дві культурні епохи – дохристиянська і християнська (після запровадження християнства 988 р.). Прикметною рисою цього періоду є те, що культурогенез невіддільний від процесу активного державотворення. Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями у різних сферах суспільного життя – розвитком феодальних відносин, становленням давньоруської державності, відокремленням ремесла від сільського господарства, виникненням міст, пожвавленням торгівлі, активізацією і розширенням міжнародних контактів, запровадженням християнства.

Пригадаймо, що Київська Русь була однією з найбільш економічно розвинених і процвітаючих держав середньовічної Європи. Найбільшої могутності вона досягла в ХІ ст. за князювання Ярослава Мудрого. За різними підрахунками, у державі жило від 3 до 12 млн. населення, вона охоплювала територію близько 8000 тис.кв.м (майже половина її – в межах сучасної України). Охарактеризуйте історичні умови становлення культури цього періоду.

Відомо, що культура цієї доби не була однорідною, складала ся з різних субкультур, носії яких займали різне місце у суспільному організмі, мали різні можливості, зв’язки, потреби. Ці субкультури у науці отримали назву елітарної (“дружинної” та народної (фольклорної, сільської) культур. Відомий філософ та культуролог М.Попович у “Нарисі історії культури України” виокремлює культуру чотирьох “соціальних світів” – села, міста, князівського двору і церкви. Вони різняться ціннісною системою, основними заняттями, побутовими реаліями (житло, одяг, знаряддя праці чи озброєння), поховальними обрядами тощо.

У процесі формування культури Київської Русі суттєвого значення набув зовнішній фактор, що, у свою чергу, стимулювало внутрішні творчі імпульси. У цьому сенсі слід згадати вплив художньої культури Хазарії (у VІІІ – ІХ ст.), який особливо помітний був на Лівобережжі Дніпра. Ідеться про металеві деталі одягу племінної верхівки, як-от сережки, напівсферичні бляшки, бубонці, пряжки “аварських” типів, браслети з потовщеними кінцями, які привозили на територію сучасної України хазарські купці. Тож можна говорити про жвавий розвиток торгівлі.

Вплив культури арабського Сходу та інших ісламських країн помітний у побуті знаті: зовнішня розкіш, звичка дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, коштовний посуд, срібло.

Зв’язки Русі та Скандинавії набули характеру діалогічного обміну досягненнями. У скандинавському ремеслі поширювалися мотиви давньоруського стилю, а в центрах Наддніпрянщини відбувалося засвоєння і переробка північного стилю. Через територію Русі до Скандинавських країн ішов широкий транзит східного монетного срібла, а на самих діадемах виявлені давньоруські і рунічні написи.

Зв’язки з Візантійською імперією набули регулярного характеру після укладення низки міжнародних договорів ІХ – Х ст., а також внаслідок стабілізації внутрішнього життя імперії з другої половини ІХ ст. Після державного прийняття християнства в Києві з’являються візантійські майстри різноманітних фахів. Різко зросли експорт та імпорт, утому числі виробів художніх ремесел.

Становлення давньоруської культури відбувалося під постійним впливом країн Центральної і Західної Європи, Балкан. Особливо слід відзначити моравські впливи. Розквіт культурної взаємодії з країнами Західної Європи припадає на другу половину ХІІ ст., що пов’язано з активізацією політичних, торговельних, освітніх та мистецьких зв’язків із провідними центрами Франції, Італії, Німеччини.

У першій половині Х ст. формується власна культура нового типу, найбільш орієнтована на досягнення високої культури Візантії, чому сприяло хрещення Русі Володимиром Святославичем. 

З’ясовуючи друге питання, слід зауважити, що рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення країни – соціально-політичні, тобто насамперед потреба у єдиній загальновизнаній державній ідеології, якою в Середні віки могла бути тільки релігія. Така ідеологія мала сприяти об’єднанню східних слов’янських племен в одній державі і розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

Відомості про проповіді християнства у Подніпров’ї датуються І ст. і пов’язані і з іменем Андрія Первозданного, який нібито побував на місці майбутнього Києва і передбачив його славу й могутність як центра християнства. Причитайте оповідання про подорож Андрія Первозванного до київських гір з “Повісті минулих літ” і поясніть, як воно підсилює думку про правильність майбутнього вибору Володимира-хрестителя та ідею незалежності Русі від Візантії. 

Хрещення Ольги в Царгороді. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Спроби хрещення Русі були зроблені у 860 р. Спочатку, за Нестором-літописцем, були запрошені з християнською місією варязькі князі Аскольд і Дір (“Багата і щедра земля наша, та ладу в ній немає. Приходьте і володійте нами”), а потім у Константинополі нову віру прийняла княгиня Ольга.

У кінці ІХ ст. слов’янське язичництво не могло забезпечувати політичні, соціальні і культурні наміри країни. Тому спочатку князь Володимир намагався реформувати багатобожне язичництво, перетворивши його на єдинобожне з культом одного, верховного бога держави Перуна. 980 р. у Києві звели новий язичницький храм, святилище. У літописі про це сказано: “І почав княжити Володимир один, і поставив кумири на пагорбі за межами двора теремного: Перуна дерев’яного, а голову його срібну, а вус золотий, і Хорса, Дажбога і Стрибога, і Симаргла, і Мокош”. Проте перша релігійна реформа Володимира не мала успіху, бо не сприяла державному будівництву (язичництво не монополізує владу над людиною!), розвитку писемності і культури, налагодженню зв’язків з християнськими країнами.

Християнство з монотеїзмом (єдинобожжям), ієрархією святих, ідеєю посмертної винагороди за земне терпіння, краса і врочистість його богослужіння відповідало потребі централізації князівської влади у Києві. Відтак 988 р. Володимир здійснив другу релігійну реформу – остаточно охрестив Русь. В Несторовому оповіданні про хрещення Русі йдеться про те, що посли князя Володимира, котрі мандрували світом у пошуках істинної віри, побували у соборі Святої Софії в Константинополі і були вражені його красою і величчю: “І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас, де вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої…”.

Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обирання митрополитів, відзначення традиційних свят, ведення богослужіння не грецькою, а слов’янською мовою. Ярослав Мудрий домігся того, що першим митрополитом із русичів став Іларіон, а також були канонізовані перші руські святі Борис і Гліб (6 серпня за н.ст.). 

Святі Борис і Гліб. Канонізовані 1072р. 

Ярослав Мудрий

Прикметно, що люди новонаверненої країни переосмислювали як саме християнське віровчення, так і пов’язану з ним культурну спадщину з язичницькою традицією, елементами віри, світогляду і мистецтва своїх предків, надаючи виразного слов’янського забарвлення. Поступово склався світоглядний синкретизм (нерозчленованість, злитість), відбулося злиття народної релігії та церковного християнства. Зверніть увагу на поєднання у “народному християнстві” елементів нової віри і язичництва. Проілюструйте це символікою християнських свят– Великодня, Трійці, Різдва, Івана-Купала, днів ушанування святого Юрія, апостолів Петра і Павла, поклоніння Богородиці як інтерпретації традиційних дохристиянських культів (Велика Мати, Рожаниця).

Русичі зберегли язичницьке уявлення про добрих (“білих”) і злих (“чорних”) богів, тому, на відміну від візантійського християнства, вважала причиною гріха не плоть, не свої пристрасті, а впливи ангелів “лукавого сатани”. Вони дотримувалися думки про те, що світ дуалістичний, тобто поєднує в собі плотсько-духовний (людський, що складається з плоті і духу) і божественно-таємничий (божественний, що складається з доброго і злого). Зле може опанувати людину, і тоді вона житиме для себе, забуваючи близьких за кров’ю чи звичаями людей. Добре як частина людського веде до розумного вдоволення потреб духу і тіла, сприяє душевній рівновазі людини, її благополуччю і щастю. Благочесний не той, хто ревний у постах і молитвах, а той, хто доброчесний у житті. Гріхом є моральні явища: неправда, заздрість, гнів, пиха, насильство, крадіжка, блуд, скнарість, немилосердя.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви і монастирі ставали осередками духовного, політичного, освітнього і мистецького життя, духівництво впливало на всі верстви населення Русі, перебравши на себе роль духовного лідерства і збереження традиції, яку колись відігравали волхви. 

Розглядаючи третє питання, слід акцентувати на тому, що з прийняттям християнства почався бурхливий розвиток освіти й науки.

Про те, що в язичницький період русичі мали своє письмо і були певною мірою освічені, засвідчують укладені договори князів між собою та чужоземними правителями (“Послання оріян хозарам”), надписи на вжиткових предметах (“гороушна” – гірчиця), згадки візантійських і римських хронік. Так, болгарський письменник чорноризець (чернець) Храбр на поч. Х ст. у творі “Про письмена” (“Казання про те, як св. Кирило склав письмена для слов’ян”) твердив, що слов’яни “не мали книжок, але чертами і різами читали і писали”. Паннонська легенда про слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія оповідає, що Кирило під час подорожі до хозар близько 860 р. знайшов у Херсонесі (тепер – околиця Севастополя) “євангеліє і псалтир, писані руськими письменами, і чоловіка, що говорив тою бесідою”.

Особливий інтерес становить так звана “софійська абетка”, виявлена С.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складається з 27 букв – 23 грецьких і 4 слов’янських (Б, Ж, Ш, Щ) і відображає, на думку деяких учених, перехідний етап східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.

Після офіційного впровадження християнства на Русі утверджується кирилична система письма. Зверніть увагу на полеміку вчених щодо появи й особливостей глаголичного і кириличного алфавітів. 

Дощечка з текстом, написаним глаголицею

Після хрещення Русі Володимир створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей аристократії, а 1054 р. Ярослав Мудрий організував у Новгороді школу для 300 дітей старост і духовенства, де навчали читання, письма, основ християнського віровчення, лічби. Для забезпечення потреб храмового будівництва і богослужіння були відкриті школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства.

Дипломатичні і торговельні зв’язки Русі з іншими країнами вимагали від русичів ґрунтовної освіти зі знанням грецької і латинської мови. Для цього у Софійському соборі Ярослав Мудрий створив школу, по суті, перший вітчизняний вищий навчальний заклад, до того ж перший у Європі. Тут здобували освіту діти руської знаті: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир і Ратибор, кодифікатори (які систематизували кодекси “Руської правди”) Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава Мудрого та європейських монархів – англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського короля Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф. У школі вивчали богослов’я, філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, географію і природничі науки.

При єпископських осередках були організовані школи для підготовки духівництва, а при парафіях церков діяли початкові школи для дітей простих людей. Були створені школи і для дівчат. Так, 1085 р. онука Ярослава Мудрого Янка (Анна) Всеволодівна відкрила школу для 300 дівчат: “Собравши же младых девиц, неколико, обучала писанию, також ремеслам, пению, швению и иным полезным знаниям” (ВТатіщев). Освіченими були княгині Параскева Чернігівська, Параскева Полоцька, котра “была умна книжному писанию” і сама писала книжки.

При Києво-Печерському монастирі вже в ХІ ст. діяв центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Пізніше освіта і наука розвивається у Новгороді, Полоцьку, Чернігові, Галичі, Володимирі-Волинському.

Поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися при монастирях та церквах. Перша із них з’явилася при Софії Київській за часів Ярослава Мудрого. Зверніть увагу на організацію роботи бібліотек при Софійському соборі та Києво-Печерському монастирі. Тут же містилася найбільша книгописна майстерня, в якій працювали писарі як духовного звання, так і миряни.Схарактеризуйте процес виготовлення книги у Київській Русі. 

Знатні люди, передусім князі та бояри, замовляли книги для домашнього читання, про що свідчить виготовлення на замовлення Остромирового євангелія, “Ізборника” Святослава.

Тож важливість “учення книжного” розуміли у часи Київської Русі, звідси поняття “почитання книжне”, що означає і процес читання, і вшанування книги як святині. У “Повісті минулих літ ” сказано: “Велика-бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас напуть покаяня, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є в книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості… Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає, то бесідує він з богом або зі святими мужами”.

За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та ін.

У вказаний період на Русі відбувався процес систематизації наукових знань. Так, провідною наукою була теологія. З нею пов’язувалися історія, право, природознавство, математика, астрономія. 

Найдавнішим правовим кодексом ХІ – ХІІ ст. була “Руська правда” – збірка законів князя Ярослава Мудрого та його наступників.

Розвивалася медицина. Лікарями були ворожбити, знахарі, “віщуни”, “кудесники”, які лікували замовляннями і заклинаннями. У Києво-Печерському патерику детально згадано про перших “руських лічців” – Даміана-зцілителя, Алімпія Печерського, Прохора-лободника та ін. Одним із найвідоміших фахівців у галузі медицини, яка народжувалася в ХІ ст., був Святий Агапіт Печерський, “безмєздний врач” (тобто той, хто не брав плати за свої послуги – “мзди”). Він зціляв молитвою і зіллям здебільшого внутрішні хвороби. Відомо, що Агапіт читав твори Гіпократа і Галена грецькою мовою. Давні цілителі використовували лікарські трави, мазі, порошки, а також водолікування, термотерапію (нагрівання, охолодження тіла). 

Висвітлюючи четверте питання, слід звернути увагу на основні риси літератури Київської Русі, як-от її синкретизм, рукописність, багатомовність, анонімність.

Із прийняттям християнства виникла потреба у перекладах релігійної і світської літератури з грецької, болгарської (старослов’янської, церковнослов’янської), сербської мов. Особливим джерелом перекладної літератури слугувала Біблія (Святе Письмо). Розгляньте ідейне спрямування Біблії як священної книги християнства, вкажіть на її композицію, повчальний зміст, потребу у богослужебній практиці новонавернених русичів.

Найдавніші списки євангельських текстів – Остромирове євангеліє (1056 – 1057), уривки Турівського євангелія (ХІ ст.), Мстиславове євангеліє (поч. ХІІ ст.), Юріївське євангеліє (прибл. 1120), Галицьке євангеліє (1104 і 1301), Добрилове євангеліє (1164), уривки з Апостолів ХІ – ХІІ ст. Популярним був Псалтир – збірка релігійних пісень-гімнів, авторство яких приписується іудейському цареві Давиду.

Близькими до Святого Письма були апокрифи, мінеї, житія, патерики, твори отців церкви. Апокрифи (у перекладі з грец. – прихований, таємний, недостовірний) являли собою оповідання, які уточнювали, доповнювали книги канонічної Біблії. На Русі побутували старозаповітні (розповіді про створення світу, перших людей, боротьбу Бога і Сатанаїла, “Псалми Соломонові”), новозаповітні (Євангелія від Якова, від Фоми, від Никодима, ”Ходіння Андрія Первозванного”), есхатологічні (про кінець світу і страшний суд, рай і пекло – “Ходіння Богородиці по муках”).

Агіографічна література (“житія”) була присвячена особам, проголошеним святими. За православною церковною традицією, серед кількох типів святих розрізняли: Богородицю, безплотні сили (ангели, архангели), пророків (персонажі Старого Заповіту), апостолів, святителів, мучеників, преподобних, безсрібників, блаженних. Давня руська спільнота сприйняла християнських святих по-своєму, часом, диференційовано: княжо-боярське середовище симпатизувало образу полководця – архістратига Михаїла, дружинники – Георгію Побідоносцю та Дмитру Солунському, ченцям імпонували персонажі аскетичного типу – Антоній Єгипетський, Сава Освященний, Антоній Великий, Феодор Студит, Андрій юродивий, Василій Новий, а соціальним низам подобалися заступники й добро творці – Миколай Мирлікійський, Пантелеймон-цілитель, безсрібники Кузьма і Дем’ян, а також Олексій – людина Божа. Нова християнська ідеологія пропонувала героя, котрий мав замінити руським людям билинних богатирів та язичницьких богів, тому житія за своєю суттю поступово витісняли колишніх заступників, помічників, берегинь.

Житія укладалися у синаксари, Четьї Мінеї та патерики. Так, перший патерик написаний ще у ІV–V ст. єгипетськими ченцями (Єгипетський патерик). У Київську Русь збірник потрапив у перекладі з грецької мови під назвою “Сказання про єгипетських чорноризців”. Запозичені давньою руською літературою були Синайський (створений на початку VІІ ст.) і Скитський патерики, які стали літературним зразком для руських письменників, котрі взялися за створення свого збірника розповідей про знаменитих монахів Печерської гори у Києві.

З-поміж релігійної християнської літератури слід виокремити і твори отців церкви (богословська література). Згадайте богословські праці Єфрема Сиріна“Сім синів Самони”, “Пісні про Рай, або Про стан душ, розлучених із тілом”, “Суперечка Неба і Землі” ), Григорія Богослова (“Славословіє”, “Розмисел”, “Скарги”), Іоанна Дамаскина (“Джерело знання”), Іоанна Златоуста (“Златоструй”, “Златоуст”, “Маргарит”), вкажіть на їх вплив на духовну практику і літературні традиції русичів.

Перекладну світську літературу представляли книги для дозвілля, котрі різнилися своїм оповідним характером і пізнавальною метою, сукупність яких утворювали: історична література (“Хроніка” Іоанна Малали, “Хронограф” Георгія Амартола), белетристика (повісті “Александрія”, “Повість про Акіра Премудрого”, “Повість про Варлаама і Йоасафа”, яку М.Возняк назвав “духовним романом”), пізнавальні книги (Християнська топографія” Козьми Індикоплава, “Шестоднев” Іоанна Екзарха, “Фізіолог”), збірникиафоризмів (”Бджола“).

Перекладна література мала важливе значення для становлення оригінального руського письменства, насамперед літописів.

Слід пам’ятати, що літописання постало на етапі завершення формування ранньофеодальної монархічної держави, коли до влади прийшов князь Володимир і запровадив християнство як державну релігію. Відтоді виникла потреба легітимізації цієї держави, розкриття її становлення, побудови династичної лінії правителів Руської Землі, прилучення її до світового історичного процесу, фіксації державних кордонів.

Так почалося творення історіософського міфу про Руську Землю як державу. При цьому було запозичено із візантійської історіографії відомі на той час схеми і взірці: хронічки Амартола, Малали та ін.. Вироблення державної ідеології Русі спиралося на ідеологію християнського віровчення. Усе це мало сприяти унезалежненню Русі, творенню її етнокультурної самобутності.

Започатковане за вказівкою тогочасної влади (князя) літописання стало відображенням минулого і сьогочасного, офіційною версією руської історії. Тож перші літописи виникають наприкінці Х ст., коли за наказом князя Володимира почали робити першілітописні нотатки, а особливо активізувалася ця справа за князювання Ярослава Мудрого. У 60-70-ті рр. ХІ ст. з’являється першелітописне зведення завдяки діяльності печерського ченця Никона (існує версія, що під цим іменем переховувався Іларіон Київський – перший митрополит із русичів, автор “Слова про Закон і Благодать” ). На початку ХІІ ст. “Початковий звід” був перероблений монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. Тож у 1113 р. постала перша редакція “Повісті минулих літ”.Розкажіть про другу (1116) і третю (1118) редакції літопису, її замовників та упорядників. Назвіть найдавніші літописні зведення (Лаврентііїський, Іпатіївський, Радзивілівський літописи), в яких вони до нас дійшли.

Тож першою пам’яткою літописного жанру є “Повість минулих літ”, складена на основі радніших літописних зведень та редакцій. Джерелами літопису є 1) усна народна творчість (проукраїнські міфи, легенди, перекази, героїчний епос, деякі міфи скандинавського, хозарського, західноєвропейського походження), 2) письмові (книжні) пам’ятки (Біблія, житія святих, візантійські й болгарські хронографи, давньогрецькі і староримські тексти), 3) авторські свідчення літописців та очевидців.

Ідейне спрямування літопису викладено у перших рядках: “Се повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала”. Відомості про походження Русі зафіксовано на початку літопису, у недатованій частині тексту. Під впливом біблійного тлумачення історії використано міф про Всесвітній потоп, після якого Ной територію, де виникла Русь, віддав синові Яфету. Подано також легенду про мандрівку апостола Андрія, котрий зупинявся на дніпровських пагорбах, де поставив хрест і благословив місце, на якому пізніше буде збудовано багато церков, тобто Київ як цент християнської культури. Викладено топонімічну легенду про заснування Києва, описано давні племена, які розселилися на території майбутньої держави.

На час завершення роботи над “Повістю минулих літ” Русь була монолітним політичним, військовим, релігійним об’єднаням, яке мало осмислену в іменах і подіях історію. Ідея “збирання земель” навколо Києва у державну спільноту, полі етнічну імперію на сході Європи пов’язувала всі історичні відомості.

У літописі оповідання про буденне історичне буття доповнені ідейно концентрованими переказами про історичних осіб, що відіграли важливу роль у розгортанні панорамного бачення вітчизняної історії. У “Повісті минулих літ” ідеться про світську владу: київських князів – “віщого”Олега, що загинув від власного коня, Ігоря, котрого вбили древляни за накладання на них непомірної данини, його дружину Ольгу, яка жорстоко помстилася древлянам і на роки стала правителькою Русі, їхнього сина Святослава, якого мати не допускала до влади, а використовувала у боротьбі з хозарами і греками, Володимира Святославича, який став першим монархом на Русі та її хрестителем, його непокірного сина Ярослава, котрий князював у Києві 35 років, уславившись як будівничий і прихильних освіти та книжності. Літописні сторінки також розповідають про молодих княжичів, Володимирових синів Бориса і Гліба, які стали жертвами міжусобної боротьби за владу, Феодосія Печерського – одного із засновників монастиря, який став відомим завдяки своїм доброчинним справам.

Продовженням “Повісті минулих літ” є Київський літопис, який хронологічно охоплює події від 1111 до 1200 р. У творі зосереджено увагу на основних темах – міжкнязівських усобицях і боротьбі проти половецьких нападів, що дає підству називати твір “військовим епосом”. Так, під 1169 роком літописець змалював жахливу картину знищення Києва Андрієм Боголюбським, котрий не пощадив ні людей, ні святинь. Привертає увагу оповідання про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців навесні 1185 р. Під 1187 р. у літописі вперше зафіксовано етнонім “Укарїна” (“О нем же постона вся Україна”). У Київському літописі знайдіть і прокоментуйте першу згадку про Полтаву (1174).

Зародившись у Києві, літописна традиція згодом розповсюдилася і на інші руські культурно-освітні центри, сформувала історико-літературний жанр, який активно розвивався до кінця ХVІІІ ст. Літописці Київської Русі не були сторонніми побутописцями, вони як люди своєї доби зуміли передати атмосферу минулого часу, висловити свої враження, думки, емоції. Головними ідеологічними установками руських літописців були ідея державотворення, вболівання за єдність та благо рідної землі, патріотизм, який полягав у нагромадженні історичних знань, формуванні історичної пам’яті, збереженні і популяризації культурних надбань. Літературно-художню цінність літописів визначає передусім те, що давні автори зуміли словом охопити географічний та історичний простір Русі, постати на сторінках давніх текстів у неповторному багатоголоссі.

Крім літописів, на Русі розвивалася ораторсько-проповідницька проза. Розвиток жанру проповіді пов’язують із церковною діяльністю київського митрополита Іларіона (“Слово про Закон і Благодать”) та ченця Кирила із Турова (“Слова” з нагоди значних релігійних свят, роздуми про християнські цінності). Так, Іларіонове “Слово про Закон і благодать” має патріотичне спрямування, восхваляє землю, яка прийняла християнство завдяки рішучості й зусиллям князя Володимира та зміцніла у державних руках його сина Ярослава.

Агіографічна проза Київської Русі представлена житіями Бориса і Гліба (“Сказаніє і страсть і похвала святую мученику Бориса і Гліба”), Антонія Печерського та Феодосія Печерського. У творах широко використана дидактична риторика, метою якої було виховання морально-етичних християнських якостей віруючої людини, зміцнення її віри. Близьким до житійної літератури є “Києво-Печерський патерик”, за словами М.Грушевського, “золота книга українського письменного люду”, яка стала “одною з підвалин київської культурної, до певної міри, можна сказати, краєвої і національної традиції, фундаментальним каменем, який непохитно перестояв увесь хаос українського життя”. Це збірка оповідань про чернече життя, доповнені фантастично-чудесними епізодами. Проаналізуйте оповідання (“Слова”) про побудову Успенської церкви, про блаженного Агапіта, Прохора-чорноризця, Марка-могильника, живописця Алімпія, Григорія-чудотворця.

У середньовічній літературі на основі ранньовізантійського письменства під безпосереднім впливом Святого Письма виникла повчальна проза. До ранніх руських повчань належать настанови своїм дітям Володимира Мономаха, Феодосія Печерського, Луки Жидяти, Серапіона Володимирського, Мойсея Новгородського. Проаналізуйте зміст та ідейне спрямування “Повчання” (1117) Володимира Мономаха.

Серед оригінальних творів Київської русі увагу привертає “Житіє і ходіння Даниїла, Руської землі ігумена” – цікавий зразок паломницької літератури. Паломниками називали людей, які побували у Святій землі (Палестині), звідки на спогад приносили пальмову гілку. Ще їх називали пілігримами, тобто мандрівниками, каліками перехожими (бо ходили у взутті – каліках), пізніше – прочанами (ходити на прощу). У своєму творі Даниїл залишив детальний опис Святої землі, де він прожив 16 місяців. Він детально описав маршрут кожної своєї поїздки і все побачене, доповнюючи біблійними легендами та апокрифами. Так, у Віфлеємі він побачив печеру, в якій народився Христос, у Єрусалимі побував біля гробу Господнього і в башті, в якій Давид написав псалтир, в Ефесі вклонився гробниці Іоанна Богослова.

Перлиною письменства Київської Русі є “Слово о полку Ігоревім” – героїчна ліро-епічна поема про невдалий похід новгород-сівеського князя Ігоря Святославича на половців. З типового історичного епізоду невідомий автор зробив грандіозне узагальнення буття Руської землі в його духовній тяглості, закликав князів об’єднатися перед загрозою половецької навали. За словами С.Єфремова, “автор знав людську душу і вмів зачепити в ній ті вічні струни, жадні на всяку, справжню красу – і твір його не спопелів від часу… Благородний патріот, що тверезо і розумно дивиться на події і не тільки головою розуміє, але й серцем відчуває – стає перед нами на повний зріст і доповнює величну постать оригінального поета”. Згадайте історичну основу твору, а також відгуки образної системи “Слова” в українській культурі. 

При опрацюванні п’ятого питання, слід наголосити на оригінальності руської сакральної і світської архітектури. За часів Ярослава Мудрого відбувалася стрімка розбудова міст, спорудження культових приміщень (соборів, храмів), палаців. За складністю композиції, художніми і технічними характеристиками руська кам’яна архітектура переважала європейську. Західноєвропейські хроністи називали Київ ХІ ст. гідним суперником Константинополя. Запозичений з Візантії архітектурний стиль поєднувався з руськими традиціями дерев’яного зодчества (рубленими хоромами, замками, фортецями).

Для руських храмів характерна хрестово-купольна конструкція, яка виходить з ідеї храму як корабля, що спрямований на схід напівкруглою передньою частиною (апсидою, їх могло бути три), напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не лише небесне шатро, а й вітрила. У центральній апсиді розташований вівтар – місце, де відбувається богослужіння, у бічних – підсобні приміщення (жертовник у лівій та диякон ник у правій). Приміщення великих храмів рядами стовпів ділиться на поздовжні галереї – нави (нефи). У західній частині знаходиться вхідне приміщення – нартекс (притвор, бабинець). 

Першою сакральною спорудою Києва був храм Богородиці, на будівництво якого Володимир віддавав десяту частину княжої казни, звідси і назва церкви – Десятинна. Це великий п’ятибанний храм. Багатокупольність, якої не знала Візантія, була спричинена необхідністю освітлення великого приміщення.

У 30-ті рр. ХІ ст. у Чернігові константинопольські майстри звели Спасо-Преображенський собор. 

Цей тринефний п’ятиглавий храм поєднує в собі риси хрестово-банної і базилікальної будівлі. Корабель-неф перетинав з півночі на південь трансепт (поперечний неф або кілька нефів, що перетинають під прямим кутом головні поздовжні нефи будівлі), що надавав будівлі хрестового вигляду. Всередині храму лінії нефів позначались рядами колон, на яких тримався напівциліндр даху, критого, як правило, свинцем. Ззовні західний і східний фасади закриті стіною. Але верхня її частина закінчується напівкруглими виступами-закомарами там, де неф перерізається стіною. На стовпах (найчастіше чотирьох) тримається циліндричний барабан, на ньому – центральний купол.

Будівництво велося спочатку у техніці кладки тонкої цегли різних розмірів – плінфи – змішаним способом: ряд цегли, утоплений у великій кількості цим’янки, тобто густого розчину вапна з домішкою товченої кераміки, потім – ряд каменю.

Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому зовнішні пропорції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії, що водночас і пов’язана з довкіллям, і виділяється з нього. Цьому слугували розташування церкви на високих місцях, так, щоб її було видно на тіл неба, і способи вписування споруди в земний світ (галереї, які немовби піднімали споруду від низького навколишнього земного середовища вгору).

Храм, як у площині “схід – захід”, так і у вертикалі, підпорядкований ідеї тричастинного членування світу. Він успадковує ідею як світового дерева, так і ідею жертовного стовпа, адже головне культове дійство християнства полягає у спокутній жертві таїнства євхаристії (причастя). Три частинних композицій у складній, вишуканій системі арочних перекриттів, сполучень, перетину площин багато. Світ виявляється безконечно складною системою пропорцій, немовби вкладених одна в одну.

Символіка світла має богословське обґрунтування. У храмі має бути напівтемно, присмерк земного буття має бути достатньо густим, але не повним – світло, що ледь відчутно ллється згори, з вузьких вікон, повинно бути лише надією. Головне джерело світла – свічники; вони могли бути майже зовсім погашені, а могли – під час святкової служби – яскраво заливати простір, символізуючи торжество єднання з Богом.

Софійський собор у Києві. Закладений у 1037 р. Ярославом Мудрим (за новішими даними – Володимиром Хрестителем у 1011 р.). Замислювався, будувався і прикрашався, як головний храм держави, осередок її духовного життя. Проте у 1045 – 1050 рр. було споруджено храми святої Софії у Новгороді й Полоцьку.

Символіка храмів Софії суто християнська: біблійний вислів про те, що Премудрість сотворила собі Дім о семи стовпах, тлумачилася в такий спосіб, що премудрість – це Христос, Дім Христової Премудрості – то Богоматір. Храм святої Софії в Києві присвячений не святій на ім’я Софія, матері Віри, Надії і Любові, а Софії – Премудрості Христовій і тим самим – Божій Матері.

Київська Софія – це хрестово-купольний храм з тринадцятьма верхами. Вся споруда будується так, щоб при порівняно невеликих розмірах справляти враження надзвичайно великого об’єму. Тут, власне, не один, а три храми: ліворуч і праворуч від олтаря – приділи св. Михайла і св. Анни і Якима. Батьків Богородиці. Ці приділи являють собою окремі церкви, оскільки їх вівтарі освячувалися кожен окремо. Багатоскладна і зовнішня будова: дві галереї – двоповерхова, потім одноповерхова – зв’язують собор з оточенням, творячи ніби перехід до навколишнього середовища. Ідея єдності, соборності багатоманіття ще більше підкреслюється наявністю світських за призначенням прибудов: дві башти біля західного фасаду, що ведуть на хори над притвором (нартексом), призначені для князівської сім’ї та оточення.

У другій половині ХІ ст. починається період храмового будівництва, на яке найбільший вплив справляє Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Собор Успіня Богоматері (1073-1078) характерний тим, що орієнтований на рух угору: виразно підносяться склепіння, собор одноглавий. Під впливом цієї архітектури Михайлівський “золотоверхий” монастирський собор (1108), Михайлівський собор у Видубичах, Спас на Берестові, а також споруджені за Мономаха в Смоленську, Ростові, Суздалі Спаські собори.

У 30-х рр. ХІІ ст. відбувається ідейний перелом. Церковне будівництво стає більш масовим, будівельні матеріали – нижчої якості, натомість тепер це – нова будівельна техніка, що ширше використовує місцеві матеріали. Використовується цегла без камінної кладки, білий камінь (Пирогоща в Києві (1132-1136), Кирилівська церква у Києві (сер. ХІІ ст.), Юр’ївський собор у Каневі, церква Благовіщення в Чернігові (1186), Михайлівська (1174), Б орисоглібська, Іллінська церкви і Успенський собор Єлецького монастиря).

Кінець ХІІ – перша половина ХІІІ ст. Архітектура неначе прагне заговорити, вона втрачає ті суворі романські риси, яких набула у ХІІ ст. Якщо в той час головний наголос робився на площину стіни з вузенькими вікнами, то тепер повертаються втрачені прикраси, снопи вертикальних пілястр піднімають погляд догори, всередині церкви увага не тільки зосереджується на членуванні простору на горизонтальному рівні, скільки привертається до вертикалі (Чернігівська Параскева П’ятниця).

Розгляньте особливості світської архітектури Русі-України, зокрема вкажіть на історію розбудови Києва Ярославом Мудрим. Як виглядали в Ярославову добу Золоті ворота? 

Розглядаючи шосте питання, треба взяти до уваги, що із сакральною архітектурою безпосередньо пов’язаний розвиток живопису. Одне з найвищих досягнень художньої культури Київської Русі –мистецтво мозаїки. Так, у Софійському соборі було створено найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису. Що не мав рівних у світовому мистецтві тієї доби (донині збереглося 260 м2 мозаїк).

У мозаїчній техніці виконано найважливіші за змістом зображення, вміщені в східній та центральній частинах храму. 

Усередині головної бані, що символізує небо, зображено величну постать Христа-Пантократора (Вседержителя, тобто того, хто все тримає, – Небо, землю, Всесвіт, перед ким, згідно з християнським віровченням, людина свого часу відповість за власні думки й учинки). Прекрасне обличчя Христа на мозаїці водночас і суворе. У лівій руці він тримає Євангеліє – книгу, в якій викладено основи віри, а особливим жестом правої посилає благословення. 

Центральною мозаїкою Софійського собору є Богоматір Оранта (з грец. – та, що молиться), постать якої займає верхню частину головної апсиди храму. Це найбільша за розмірами фігура в усьому давньоруському мистецтві. Богоматір зображено на повний зріст, з піднесеними вгору руками, неначе вона заступається за рід людський перед Богом. Поміркуйте, чому образ Оранти став популярним серед русичів? Київська Оранта вбрана у довгу синю сорочку – хітон та пурпуровий плащ – марфорій. Її силует і складки одягу окреслено чіткими лініями. Постать виглядає надзвичайно виразною на мерехтливому золотому тлі, що символізує Царство Небесне – місце перебування Бога, Богоматері, ангелів, святих.

Чудові мозаїки прикрашали також Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври та інші храми Києва. 

Слід пам’ятати, що самобутнім явищем художньої культури Київської Русі було поєднання в одному ансамблі мозаїк і фресок.

Фресковий живопис був найпоширенішим видом монументального мистецтва Київської Русі. В Україні його пам’ятки збереглися у храмах Києва та Чернігова. Наприклад, у Софійському соборі майже три тисячі квадратних метрів фресок ХІ ст. Розписи цього храму є своєрідними ілюстраціями до Святого Письма. Це євангельські та біблійні сюжети, житія святого Георгія та архангела Михаїла.

Проте релігійним темам присвячені не всі фрески. На стінах центральної частини собору, під хорами, було створено велику композицію із зображенням сім’ї князя Ярослава Мудрого.

Фрески зображають сцени князівського полювання, борців, жонглерів, скоморохів, музик, які грають на різних інструментах.Назвіть інші світські сюжети софійських фресок.

Визначним здобутком мистецтва Київської Русі є іконопис. Ікони були першими творами станкового живопису в Україні. За свідченням літописців, перші ікони потрапили до Києва з Криму. Коли за велінням князя Володимира у місті в 989 – 996 рр. було зведено Десятинну церкву, всі необхідні для богослужіння предмети привезли з Корсуня (Херсонеса). Імовірно, що саме серед них була чудотворна ікона Холмської Богоматері – найдавніша християнська святиня української землі. Привозили ікони і пізніше, здебільшого з Візантії. 

Найвідомішою з них є чудотворний образ Вишгородської (Володимирської) Богоматері, що знаходився в резиденції київських князів у Вишгороді. Звідти під час одного із своїх спустошливих набігів на Київську землю її вивіз володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський.

Ікон цієї доби збереглося мало. Усі вони засвідчують самобутність руських майстрів. Однією з найдавніших є ікона “Благовіщення”, на якій зображено одну з найголовніших подій євангельської історії: момент, коли архангел Гавриїл сповіщає Марії “благу вість” про те, що в неї має народитися Син Божий. Композиція цього живописного шедевру побудована на зіставленні двох фігур – архангела і Діви Марії, обернених одне до одного. Марія, схиливши голову у бік Гавриїла, ніби уважно дослухається до його слів. 

Права рука архангела простягнена до Марії, а пильний погляд його великих очей прикутий до її обличчя. Цей взаємоспрямований рух зосереджує увагу на композиційному і водночас змістовому центрі ікони – руці архангела, витончені пальці якого немов застигли у благословляючому жесті. Бездоганні пропорції постатей окреслено легкими, плавними лініями. Особливо прекрасний архангел Гавриїл. М’яка світлотінь підкреслює ніжність його вродливого обличчя. Пасма золотавого волосся, вишуканий рисунок крил, складки одягу ніби утворюють своєрідний орнамент. Колорит ікони благородний і водночас вишуканий. Барви одягу Діви Марії, яка традиційно одягнена у синій хітон та пурпуровий марфорій, більш земні, насичені. На противагу їм відтінки жовтої, брунатної, червоної, зеленої барв, якими написаний архангел, легкі, прозорі, світлоносні. Об’єднує їх золотаве тло, яке підкреслює божественний зміст зображуваної події.

Високий рівень оригінального руського іконопису характеризують ікони “Богоматір Велика Панагія” пензля Алімпія, “Ангел – золоте волосся”, “Спас нерукотворний”, “Успіння Богородиці”, “Дмитро Солунський”, “Святий Миколай”, “Святий Георгій”.

Центральне місце в давньоруському живопису посідав образ людини – Ісуса Христа, Богоматері, святих. У людській подобі зображали також ангелів. Це були образи, сповнені духовної краси. Щоб її підкреслити, було вироблено особливу художню мову. Зазвичай фігури на іконах мають видовжені пропорції, тонкі ритмічні складки одягу роблять їх невагомими. Однак найбільше значення давні художники, прагнучи максимально передати стан душі, приділяли обличчю. Вони зображали його з підкреслено високим чолом, великими очима, маленькими вустами, тонким носом. Реальний тривимірний простір змінило абстрактне, переважно золотаве, тло. 

Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Це невід’ємний складник мистецтва рукописної книг: написання тексту, художнього оформлення, виготовлення оправи. Згадайте процес виготовлення книги. Кажучи сучасною мовою, мініатюра – це ілюстрація до книги. Невеликі розміри цього художнього твору зумовлюють особливо витончену манеру його виконання. Так, в Остромировому євангелії вміщено три мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Їм притаманні яскравий і водночас вишуканий колорит, особлива співучість ліній. Облямовують їх рослинні орнаменти, лінії виконані золотом, а фон між ними заповнено яскравими барвами. Відомі також мініатюри з “Ізборника Святослава”, Юрієвого євангелія. 

Особливу увагу привертають мініатюри Радзивіллівського літопису початку ХV ст., який є копією Володимирського літописного зводу 1206 р. Книга містить 618 кольорових мініатюр, що ілюструють події часів Київської Русі. Малюнки, виконані в невимушеній манері, дають цінні відомості про архітектурні споруди Київської русі, одяг, зброю, речі домашнього вжитку. У них відображено події, що відбувалися впродовж трьох століть: похід русичів на Царгород, будівництво Софійського собору і “града великого Києва”, битви з кочовиками, князівські усобиці. 

Розглядаючи сьоме питання, необхідно вказати на причини розвитку музичної культури, зокрема на потреби її активного використання у княжому побуті, церковному богослужінні, народному житті. За княжої доби відбувається відокремленнянародної і професійної культури.

Так, поряд із стародавніми пісенними традиціями, що продовжили розвиватися в календарній і родинній обрядовості, виникає новий фольклорний жанр – билини, що уславлювали захисників рідної землі, народних героїв. Їх співали під акомпанемент гусел.

З-поміж билин київського циклу набули поширення зразки, основу яких становили спогади про Володимира Красне Сонечко, оповіді про богатирів Іллю Муромця, Альошу Поповича, Добриню Нікітіча.

До скарбниці народної музичної культури входили танці. Про це яскраво свідчить одна з давніх мініатюр, на якій можна побачити танцювальну сцену. У її центрі – танцюристка з довгими опущеними рукавами виконує пластичні рухи, а поруч із нею – троє музик та група людей, які плещуть у долоні. На чаші ХІІ ст. з Чернігова зображено жінку, яка танцює під музику гусляра.

Першими професійними акторами, музикантами, танцюристами, акробатами, дресирувальниками були скоморохи. Вони виступали як перед народом, так і перед князівською знаттю. У мистецтві скоморохів поєдналися особливості давнього обрядового дійства і деякі риси княжого театру. Тематика княжого театру спиралася на рицарську пісню речитативно-величального характеру у супроводі музичних інструментів. Із занепадом Київської держави занепав і княжий театр, а його персонажі (“князь”, “княгиня”, “бояри“,“дружина” та ін.) перейшли до народного театру.

Вистави скоморохів не потребували спеціального приміщення. Єдиним обладнанням була ширма, за якою перевдягалися, надівали маски, чіпляли бороди, вуса. Представники цього розважально-жартівливого мистецтва гуртувалися в мандрівні ватаги й брали участь у різних ритуалах і святах. Найчастіше водили вулицями “козу”, інколи – дресированих ведмедів, виступали на майданах і базарах зі сценками соціального змісту. Поміркуйте, чому церква переслідувала скоморохів?

Про високий рівень музичної культури князів свідчать твори давньоруської літератури, графічні сюжети книжних мініатюр, фрески. Імена співців Митуси та Ора згадуються в Галицько-Волинському літописі, а ім’я легендарного Бояна – у “Слові о полку Ігоревім”. Боян співа для князів у декламаційно-речитативній манері, акомпануючи собі на гуслях, які ще називали псалтеріум(псалтир). Згадайте, як автор “Слова о полку Ігоревім” описує художню манеру Бояна. Назвіть музичні інструменти, поширені у Київській Русі.

Упродовж певного часу в церковних богослужіннях, як і у фольклорі, співіснували язичницькі і християнські обряди. Запозичені з Візантії церковні пісне співи впроваджували запрошені до Києва грецькі та болгарські співаки-доместики. Цілий двір таких співаків розташовувався за Десятинною церквою. Проте головним осередком, де культивувався домествений спів, була Києво-Печерська лавра. З неї пішов так званий “київський розпів”, що став основою місцевої співочої школи на століття. До нашого часу дійшли імена співців: Стефан – учень преподобного Феодосія Печерського, Лука з Володимира-Волинського, Дмитро з Перемишля. З Києва домествений спів поширився по всіх руських землях, змінюючись під впливом місцевих народних традицій. Співаки засвоювали мелодії “з голосу” і відтворювали з пам’яті. Так на Русі поступово формувався самобутній акапельний церковний спів, що в майбутньому набув значного поширення. Згадайте особливості давньоруської нотації. Особливо шанували в Русі музику дзвонів.

Отже, музична культура Київської держави за короткий історичний проміжок сягнула високого рівня розвитку. Вона розвивалася на полі етнічній основі під впливом досягнень європейської музичної культури, водночас не втрачаючи власної самобутності.

Слід зробити висновок, що динамічний розвиток Руської держави вже наприкінці Х ст. приніс сюди і державну релігію, і писемність, і містобудування, тобто всі ознаки “цивілізації”. Культура Київської Русі посідала значне місце у культурному житті Європи і підпорядковувалася властивим їй закономірностям.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!