Методичні поради до вивчення теми 2, Історія української культури
« Назад
Методичні поради до вивчення теми 2Питання про історію і витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що її розвиток почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати в епоху бронзи (ІІ тис. до н. е.). Висловлюється думка про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. років до н.е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Утім, її творці не були ні українцями, ні навіть слов’янами, тож, за слушним зауваженням М.В.Поповича, хибно вважати історію українського народу простим продовженням історії тих народів і культур, які колись жили на нашій території. Тут ідеться про спадкоємність розвитку культури, коли окремі етноси можуть народжуватися, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, інтерпретуються новими поколіннями і новими культурами. Тож метою вивчення теми є з’ясування джерел та еволюції української культури в її спадкоємності архаїчних культур, визначення впливу індоєвропейських традицій на духовну культуру праслов’ян, характеристика найбільш репрезентативних явищ праслов’янської культури (побут, світогляд, релігія, міфологія), встановлення відгуків праслов’янського культурного простору у сучасній культурі України. Епіграфом до теми можуть слугувати вірші відомого поета, історика, археолога, громадського й політичного діяча Олега Ольжича (Кандиби), якому експонат історичного музею навіяв роздуми про давніх предків: Олег Ольжич Поважна мова врочистих вітрин, Уривчасті передвіку аннали. “Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали”. “Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сім’єю. Як не стояти так, як я стою В просторій залі мудрого музею?” Так виразно ввижається мені Палючими безсонними ночами: Я жив колись у простім курені Над озером з ясними берегами. Для розуміння змісту теми слід розглянути такі питання:
Методичні поради до вивчення темиРозглядаючи перше питання, необхідно встановити сутність та особливості розвитку первісних культур на території сучасної України. Зокрема, зазначити, що вже в епоху пізнього палеоліту (кам’яного віку, близько 25 тис. років до н. е.) існувала культура, свідченням чого є розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська обл..), Добраничівка (Київська обл.), Гінці (Полтавська обл.), де виявлено житла стародавніх мисливців – намети, споруджені з дерева і кісток мамонта. Було знайдено крем’яні знаряддя праці, прикраси зі слонової кістки з геометричним орнаментом. З цієї культури нас дійшли невеликі жіночі статуетки, які виконувалися за принципом: кінцівки ледь помітні, риси обличчя невиразні, проте яскраво виражені ознаки жіночності. Ці зразки пластики називають “палеолітичними Венерами”. Імовірно, що в основу цієї пластики закладалася віра в богиню родючості, роду чи еросу. У добу палеоліту люди навчилися добувати і використовувати вогонь, виготовляти й удосконалювати знаряддя праці, споруджувати надземне житло. Головним їх заняттям було полювання. З’явилися релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм,анімізм. Знахідки культурних пам’яток старокам’яної доби (т.зв. мізинської культури, відкритої у 60-ті рр. ХХ ст. на Чернігівщині) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині і Тернопільщині. Так, у культурних шарах с.Мізинь археологи знайшли музичні інструменти із мамонтових кісток. Там же на браслеті із мамонтової кістки зображено найдавніший у світі меандрів орнамент (ХVІІІ тис. до н.е.), який розшифровували як найдавніший календар. На іншому браслеті зображена сварга, яка займає в орнаменті провідне місце. Знаком сварга представники архаїчних культур позначали світло і сонце, воду і землю як джерело добробуту і життя, тобто чотиривимірності світу. На мізинській стоянці знайдено також жіночі статуетки, які вказують на культ Матері-Землі як продовжувачки людського роду. У шарах мізинської культури археологи віднайшли кістки понад 100 мамонтів. Тож цю епоху ще називають добою мисливців на мамонтів. Зверніть увагу на те, що в кінці палеоліту закладалися основи політичної культури, тобто формувалися первісні общини (суспільства), родові за своїм характером. У період мезоліту (близько 15 тис. років до н.е.) люди виготовляли кам’яні сокири, молоти, долота, ножі, винайшли лук і стріли, приручили собаку. Розвивалося рибальство, житлові споруди з’явилися на берегах річок і озер. Удосконалювалися форми організації первісної племінної спільноти людей, формувався матріархат. Добу мезоліту на території України представляє стародавнє святилище “Кам’яна могила” (поблизу Мелітополя Запорізької обл.). Це курганоподібна височина із численними скелями, печерами, гротами. Тут знайдені “чуринги” (предмети з каменю чи дерева овальної форми або із загостреними кінцями з вирізаними на поверхні символічними знаками). “Кам’яна могила” – пам’ятка давньої культури Петрогліфи ”Кам’яної могили” Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н.е.) був характерний перехід людини від збирання і полювання до хліборобства і скотарства, вдосконалювалися знаряддя праці, розвиваються гончарство і ткацтво, постала елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Неолітичні стоянки і поселення розташовувалися переважно на берегах річок і озер. У цю епоху значно розвинулося орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався. Цей період характеризується тим, що виникає і розвивається металургія міді. Першими виробами з цього матеріалу були примітивні прикраси, виготовлені методом холодного кування, а пізніше литва. З’явилися професійні майстри – гірники, металурги, ковалі. Будуються перші надземні житла. У їх конструкції використовувалися лоза, очерет, глина. Їх залишки досліджені біля сіл Саврань Одеської обл., Торського і Заліщицького районів Тернопільської обл. Виникають архітектурні споруди з великих каменів (мегалітів) – менгіри, дольмени, кромлехи. Менгіри – Межові камені, С.Нечаївка, Кіровоградська обл. “Гаспрінські” дольмени (Крим) Алуштинський кромлех Отже, нових рис набуло мистецтво і релігія. Тривав процес утворення великих споріднених міжплемінних об’єднань. Виділялася племінна верхівка, тож сталися значні змінив політичній культурі. Вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V – ІІІ тис. до н.е.). Її назва походить від с. Трипілля біля Києва, де 1896 р. її вперше дослідив Вікентій Хвойка (1850-1914). Її ще називають культурою мальованої кераміки. Розвиток трипільської культури тривав понад 2000 років і охоплював не лише новокам’яну, але й бронзову та залізну епохи. Вікентій Хвойка Слід запам’ятати характерні особливості трипільської культури:
Трипільський посуд із сваргами Трипільський посуд Розвинуті релігійні вірування й обряди. У житлах знайдені жертовники у формі рівнокінечного хреста, розмальованого вохрою, прикрашеного концентричними колами. На домашньому вівтарі трипільців були фігурки їх божеств: бика (символу землеробства і багатства), змії (символу спритності), голуба (символу неба). Був сформований культ Родової матері – образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці – богині родючості, обряди, пов’язані з поклонінням Місяцю. Особливе місце в житті трипільців належало храму. Він був яскраво розфарбований, оздоблений орнаментом, високими арками, у його центрі містився вівтар із жертовною чашею. В основі культу храму було покладено ідею безсмертя душі і священного шлюбу. Як склалася доля трипільської цивілізації? Чи простежуються її відгуки в українській культурі? Зверніть увагу на специфіки ямної, кемі-обинської, зрубної культур, які існували на території України у ІV – ІІІ тис до н.е. Ямна культура називається так через характер поховань у ямах під курганами, в яких, імовірно, були поховані члени одного роду. Поселення цієї культури були деколи укріплені. Люди мешкали переважно у надземних житлах. Основним заняттям населення було скотарство, допоміжними – хліборобство, мисливство, рибальство. При розкопках знайдено залишки возів, до яких запрягали волів, а також скульптури із зображеннями людських постатей. До таких, зокрема, належить т.зв. Керносівський ідол Артефакти ямної культури По всій території ямної культури поширений гостродонний і круглодонний посуд з високим і низьким горлом, різьбленим, накольчатим і штампованим орнаментом, прикраси з раковин і кістки, кам’яні вироби, у тому числі зооморфні “скіпетри”. У Криму склалася кемі-обинська культура, племена якої мешкали у невеликих поселеннях у житлах землянкового типу, розташованих на пагорбах та островах річок. Люди використовували різні знаряддя з каменю, рогу, металу, виробляли посуд, щоправда, досить одноманітний і бідно орнаментований. Кемі-Обинська культура Представники кемі-обинської культури створили оригінальне декоративно-прикладне мистецтво розпису поховальних камер. Небіжчиків вони ховали в кам’яних чи дерев’яних скринях під курганами. Стіни цих поховань оздоблювали геометричним орнаментом – трикутниками, ромбами, овалами, виконаним червоною вохрою. Зустрічаються й антропоморфні або зооморфні зображення. Такий розпис виконував захисну функцію. Названі культури прискорили технічний прогрес. У кінці енеоліту люди винайшли бронзу, яка була міцніша і легкоплавкіша за мідь. Виникнення бронзоливарних центрів, поява майстрів з виготовлення бронзових знарядь праці і зброї зумовили виробничу спеціалізацію і прискорили процес другого великого поділу праці – відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Цей період називають бронзовим віком (бронзовою добою). Поширення виробів з бронзи призвело до вдосконалення засобів пересування, розвитку обміну, орного землеробства, скотарства і зростанню продуктивності праці. Це призвело до нагромадження цінностей, майнового розшарування, розкладу первіснообщинного ладу і формування ранньокласового суспільства. Виникають нові міста і держави. У цей період формуються катакомбна культура і культура багатопружкової кераміки, які змінилися у пізньому бронзовому віці зрубною, середньостогівською та ін. культурами. Це арійські племена, які об’єднуються назвою культура народів курганних поховань з вохрою. Найбільш поширеною для бронзової епохи є кераміка зрубної культури – горщики банкоподібної форми. Орнамент верхньої їх частини має відбиток шнура або вигляд накреслених ліній. Між ними простежується повторюваність елементів. У складі фриза такого візерунка містяться різноманітні геометричні знаки. Деякі вчені вважають, що це було примітивне піктографічне письмо. Кераміка і бронзові вироби зрубної культури Відповідаючи на друге питання, треба зауважити, що вже в І тис. до н. е. у результаті інтенсивної міграції давніх племен з’являються нові елементи культури. Частина її творців належала до індоєвропейської спільноти. На думку відомо історика й культуролога Омеляна Пріцака, індоєвропейці принесли на територію України важливі культурні елементи: у суспільній сфері – патріархат, у духовній – культ Сонця, флективну мову (якій властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень і звуків основи). Друга частина творців асимільованої культури належала до племен так званих “шнуровиків”, які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося змішання двох етносів та їх культур. У цей період, який дістав назву “пізнє Трипілля”, культура зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя – воїн, вола – кінь. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Різко збільшується поголів’я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність. Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю – лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства, занепадає мистецтво, зокрема кераміка (спрощується форма, збіднюється розпис). Для характеристики архаїчних культур на території України слід згадати і кіммерійсько-скіфо-сарматський симбіоз ІІ – І тис. до н.е. Кочові племена кіммерійців прийшли на територію України приблизно у ІХ ст. до н. е. і займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. За одними версіями, викладеними у писемних джерелах, кіммерійці були справедливими мирними скотарями, за іншими – воїнами-вершниками, які завдавали нищівних ударів державам Урарту й Ассирії. Зображення кіммерійців на етруських вазах Кіммерійці займалися кочовим скотарством, виплавляли й обробляли бронзу, мали кераміку з кольоровими інкрустаціями. Одними із перших на території України кіммерійці почали виплавляти залізо, що сприяло поліпшенню культури виробництва, а відтак і прискоренню суспільного розвитку. У зв’язку з цим руйнувалася замкненість родового ладу, відокремлювалися ремесла, товарне виробництво. Зростала приватна власність і влада аристократії. Для їх релігійного світогляду характерними були вірування у життя після смерті, про що свідчать віднайдені у похованнях речі, які належали покійникові. Охарактеризуйте особливості поховального обряду кіммерійців. Основою культу кіммерійців було поклоніння предкам і Матері-Богині. Мистецтво кіммерійців презентовано здебільшого різноманітним орнаментом і дрібною пластикою, якою прикрашали посуд, ювелірні вироби, жіночі прикраси, зброю. Шпилька (VIII ст. до н.е.) Пластина – прикраса ременя (VIII ст. до н.е.) Подальший розвиток кіммерійської культури був обірваний навалою іракомовних кочівників – скіфів. Скіфська культура розвивалася на території сучасної України у VІ – ІІ ст. до н.е. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів. Померлим клали їх зброю, коштовності і побутові речі, забитих коней і слуг. Деталізуйте інформацію про скіфські кургани, звернувши увагу на їх зовнішньому вигляді і внутрішньому опорядженні. Скіфські баби Загадковим явищем скіфської культури є так звані скіфські баби (боввани). Поміркуйте, чим вони відрізняються від половецьких? Прикметно, що кочовий і табірний побут визначали специфіку духовної культури скіфів – ідеологію, вірування, магію, епос, звичаї. Формувалися ритуали святкування народжень дітей, ініціації юнаків, одружень, поховань. Важливим був культ зброї, коли вшановувався залізний меч Арея, якому приносили в жертву не тільки тварин, а й полонених. Опишіть пантеон скіфських богів, до якого входили Табіті (богиня вогню і стихій), подружня пара – Папая та Апі (прабатьки всього сущого) та інші божества. На культуру скіфських племен впливало інтенсивне спілкування з античним світом, зокрема вони торгували з містами-колоніями на узбережжя Азовського і Чорного морів Ольвією (на березі Буго-Дністровського лиману); Тирасом (у гирлі Дністра), Пантікапеєм (на місці сучасної Керчі), Херсонесом (біля сучасного Севастополя). Стародавня Греція стала ринком збуту скіфського зерна, худоби, шкіри. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством і ремеслом. Так, Геродот написав про місто Гелон, рештками якого, на думку сучасних археологів, є Більське городище (поблизу смп Більськ на Полтавщині). Там знайдені рештки храмів, жертовників, землянок, наземних дерев’яних жител. Деякі будівлі обігрівалися печами і вогнищами. Скіфи розвивали гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляли прикраси зі штампованого й кованого золота. Виникла складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. У скіфському суспільстві утвердилося рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглася від Дунаю до Дону (VІ – ІV ст. до н.е.). Коли до скіфських кордонів наблизилися межі Римської імперії, скіфська культура зазнала впливу римської. На лівому березі Дніпра біля с.Заліщинки знайдено украплення римського імператора Траяна (він же згадується й у “Слові о полку Ігоревім” – “були часи Троянові…”). Розвивалася торгівля і культурні зв’язки з Римом, про що свідчать знайдені під час розкопок римські монети, скляний посуд та емаль. Геродот у VІ ст. до н.е. описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. Воно поділялося на три групи: царські скіфи, скіфи-воїни (жили у причорноморських степах і займалися скотарством), скіфи-землероби, які переважно жили у лісостеповій зоні Подніпров’я. Така диференціація пояснюється у міфі, наведеному Геродотом: Кожен суспільний прошарок походив від одного із синів першого скіфа Таргітая (Таргітаона) і мав свій священний атрибут: для царів – чаша, для воїнів – бойова сокира, для землеробів – плуг і ярмо, які на початку світу впали з неба. Скіфська культура синкретична: у ній поєднуються риси традицій власне скіфських племен і античної культури. Найбільш репрезентативними явищами цієї культури є скіфська кераміка, оздоблена тисненим геометричним орнаментом, і декоративнемистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний (звіриний) стиль. Однією з його особливостей є поєднання реалізму з декоративними мотивами. Немає єдиної думки щодо смислового наповнення творів мистецтва у цьому стилі. Так, одні науковці стверджують, що в його основі – магічні намагання скіфів оволодіти якостями, властивими звірові – прудкістю, силою, красою. Інші вбачають у ньому відгуки міфології, коли скіфські боги втілювалися в зооморфні образи. Звіриний стиль також розглядають як символічну знакові систему, що характеризувала уявлення про світобудову. Скіфська пектораль Всесвітньовідомою є скіфська пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. На ній використано сюжети міфу про походження скіфів, представлений на трьох ярусах-“світах” пекторалі. Які рівні буття скіфів зображені на пекторалі? Зверніть увагу на гармонійність образів, динаміку сцен боротьби міфічних тварин і буденної праці людей. Пам’ятками скіфського мистецтва є малюнки на вазах з Гайманової та Чортомлицької могили, гребінь із Солохи. Слід згадати також кам’яні статуї воїнів, а також зображення бога Папая, знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській обл. Золотий гребінь з кургану Солоха. Золоте зображення оленя, VІІ – VІ ст. до н.е. Посудина зі сценою полювання з кургану Солоха. Отже, у ІV ст. до н.е. скіфи досягли найвищого політичного, економічного і культурного злету, залишили розвинену культуру, витончені вироби майстрів з металу, кістки, дерева, що частково збереглися в курганах. Мистецтво скіфів репрезентує новий спосіб бачення світу, базуючись на міфологічному мисленні. Від скіфів у нас біла сорочка, чоботи, гостроверха шапка, зброя (сагайдак), ряд слів (віра, світ, благо, чара, віщати, жрець, вопити, звати, писати, каятися, боятися, хоронити, слово, діло, зло, храм, вина, могила, собака). Висвітлюючи третє питання, слід указати, що на рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформувалися слов’яни. Уперше про них – венедів (венетів) – згадують римські автори І – ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей, а з VІ ст. про них пишуть візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський. Наприклад, Тацит високо цінував венетів, називав їх культурним народом, який уміє будувати гарні будинки, знає військовий порядок і дисципліну, добре озброєний і войовничий. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які жили між Дніпром і Дністром. Тож наступний період розвитку культури на території України – черняхівська і зарубинецька культура (ІІ – V ст. н.е.). Ще він називається культурою антів. Анти з’явилися на історичній арені у період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу, а заволоділи територією України і розселилися у її нинішніх кордонах у ІV ст. Анти займалися хліборобством. Жили окремими родами, які утворювали “город” (хутір чи невелике село) для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Навколо города будували “остроги” як торгові центри, в яких селилися купці та ремісники, заможні люди. Анти воювали з Візантійським царством, тому багато культурних цінностей та ідей запозичили у греків. Зокрема, їх громадсько-політичний устрій нагадував демократію грецького типу: жили під громадським правлінням, князя чи полководця обирали. Окремі дослідники вважають антів безпосередніми предками праукраїнців. Розкопки селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена проукраїнськими племенами, які мали високий рівень культури. Найбільш репрезентативними для характеристики культури антів є археологічні знахідки у могильниках біля с.Зарубинці і с.Черняхів на Київщині. Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови, утворюючись біля річок, ярів. Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев’янокаркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для їх покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища. Мешканці цих поселень були осілими землеробами, вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь, але займалися і скотарством, розводячи корів, свиней, коней, дрібну рогату худобу. Представники зарубинецької культури добре володіли ремеслами, зокрема опанували виплавку заліза, ковальську справу, мали ткацькі верстати і виробляли тканину з вовни, льону та конопель. Зарубинецька кераміка Зарубинецькій культурі властива оригінальна кераміка: вона була і ліпна, і виготовлена на ручному гончарному крузі. Керамічні вироби забарвлювалися переважно в чорний колір. Біля с.Черняхів було розкопано 250 поховань: в одних із них були поховані спалені покійники за звичаєм стародавніх слов’ян, а інших, за візантійською християнською традицією, небіжчиків закопували у могилі. У могильниках було знайдено кераміку (глечики, миски, виготовлені на гончарному крузі), кістяні гребінці, упряж, намисто та інші прикраси; обвуглені рештки проса і пшениці; зброю. Осілі хліборобсько-скотарські племена мешкали у великих неукріплених поселеннях. Люди займалося різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірна справа і гончарство. Так, посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Активно розвивалася торгівля антів з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети. Реконструкція зовнішнього вигляду представників зарубинецької і черняхівської культури Мартинівський скарб Мартинівський скарб, знайдений у середній частині Дніпра, становили собою золоті, срібні, бронзові прикраси, інкрустовані самоцвітами. Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура була створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівськакультура була знищена найправдоподібніше навалою гунів у кінці ІV ст. Одночасно з черняхівською існувала київська культура, а в другій половині І тисячоліття у різних місцевостях України – лука-райковецька (VІІІ – ІХ ст.), волинцівська (VІІ – VІІІ ст.), роменська (VІІ – VІІІ ст.). Люди були об’єднані у союзи східнослов’янських племен – дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян. За твердженням літописця Нестора, об’єднавчим чинником цих племен (народів, мікроетносів) є спільна мова: “язик словенский им есть един”. При з’ясуванні четвертого питання слід встановити специфіку матеріальної і побутової культури східнослов’янських племен, зосередивши увагу на господарській діяльності, закономірностях утворення поселень, упорядкуванні житла, позиціонуванні себе у просторі. Реконструкція зовнішного вигляду давніх слов'ян Необхідно зауважити, що слов’яни розселялися вздовж річок на узвишшях над поймами, в лісових хащах і в степу. Зима на Правобережжі Дніпра була не холодніша, ніж у Центральній Європі, і не така сира, а літо – сухіше і тепліше. Лісові й супіщані ґрунти були зручні для землеробства, а ріки й озера – повні риби, включаючи й осетрові породи. У лісах можна було полювати цілий рік. Мед брали у диких бджіл, ставили свої борті. Типове житло слов’ян – напівземлянка, жили проте і в землянках, і в наземних будівлях. Їх називали ізба, істьба (з германського), тобто тепла будівля. Хиза, хижа, хижина (з болгарської) – споруда землянкового типу без фундаменту, яку з ІХ ст. почали звати словом хата (з угорської). Хату будували так: копали чотирикутну в плані яму розміром від 7 до 12 кв.м, глибиною близько метра, з виступами для сидіння вздовж стін. Підлогу утрамбовували й обмазували глиною. Зводили невисокі стіни, часто обшиваючи їх колодами або дошками, зверху покривали дво- або три схильним дахом. У кутку навпроти входу на материковому останці ставили піч – кам’янку або глиняну. Це називалося дім, у поняття якого включалося не лише приміщення, а й господарство, життя сім’ї, яка цей “дім” вела. Хата, господарські ями, хлів становили двір – обгороджене місце освоєного сім’єю світу, де почували себе надійно, за умови, що все було зроблено правильно: місце і час вибрані щасливо, і дерево не заборонене звичаєм, і жертву принесено під час кладки першого вінця. Будинок був тісний, але життя проходило здебільшого під відкритим небом. Тут жила сім’я, челядь – батько, мати, діти. Кілька жител, які будувалися поблизу, але без будь-якого порядку – це велика патріархальна сім’я, кілька груп дворів – селище, в якому мешкав рід. Слово село означало тоді не поселення (весь), а ниву, готову до сівби. Слов’янські поселення залишалися нетривкими, тимчасовими, бо землеробство у середині І тис. н.е. було підсічно-вогневим. Обирали ділянку лісу для випалу – ляду, вирубували, випалювали, готували землю під посів (робили ниву) ралом. Навесні, тижнів за три, одна людина могла засіяти 0,3 – 0,4 гектари розчищеної площі. За кілька років земля виснажувалася і треба було шукати інше село. Поле заростало підліском і перетворювалося на стернище. У підсічно-вогневому землеробстві переважало вирощування проса (називалося бор, борошно). Злаки взагалі називалися жито. На території України пізніше так почали називати новий злак, який витіснив просо і ячмінь і посів найважливіше місце у харчуванні. На півночі цей злак називали рожь. Продукти хліборобства називали събожье (збіжжя), а це означало також достаток, маєток, добро взагалі. Знали й овес, пшеницю, коноплі, льон, мак, капусту, ріпу (вона займала в раціоні місце, яке посідає сьогодні картопля). Розводили домашню худобу – переважно велику; птицю, обов’язково – курей. Хліб пекли кислий, із змішаного тіста. Під час голоду їли дубову кору, мох, липове листя, товчену соснову глицю, додавали до страв солому. Їжу переважно варили, а не смажили. Посуд ліпили руками. Вишукані у своїй простоті слов’янські горщики з характерними пропорціями округлих форм служать цінним матеріалом для класифікації слов’янських культур. Ліпили і сковорідки. Орали дерев’яним ралом, але часто використовувались залізні наконечники – наральники. У невеликих печах, приблизно такої ж конструкції, як і хатні, плавили метал в численних руднях на болотистих місцях. Із заліза робити ножі, серпи, сокири, наконечники списів та ін. В епоху великого переселення народів слов’яни не мали великого домашнього скарбу, майна було мало: все потрібне, від житла до прикрас і одягу, можна було виготовити на новому місці. Найважливішою була технологія, яка зберігалася в культурній пам’яті і сполучалася з віруваннями й обрядами. Особливою таїною огорнута ковальська справа, яку ототожнювали з чаклуванням (слов’янське кузло, звідки і кузня, і кувати, означало чудо). Ставлення давніх слов’ян до лісу було неоднозначним. Вони і боялися його, і поклонялися йому, бо він і годував, і постачав необхідним для життя матеріалом. Ліс був втіленням чужого, а “чуже” перетворювалося на “своє”. Поясніть міфологічну й соціальну природу цих понять. Світ “чужого” починався одразу за своїм двором. Не менш небезпечним було поле – очищене від лісу відкрите місце, вільне і небезпечне. “Польовий” означало “дикий” (польова квітка, польова миша). Поле як край освоєної землі не просто межувало з чужим, а становило загрозу більш визначену, відверту і військову. На культуру слов’ян впливало спілкування з кочовими народами – народами балтської мовної групи, сарматами (предки осетин), хазарами, кипчаками-половцями. Кочовики мали на меті захоплення худоби і того майна, яке мало престижний характер. Але військові конфлікти не вичерпували стосунків з сусідами. Потреби в залізі, знаряддях праці, зерні, тканинах, золоті, сріблі перевищували і скромні виробничі можливості, і військові трофеї кочовиків, тому вони купували необхідне в сусідів в обмін на худобу і шкіри не рідше, ніж відвойовували силою. Стосунки аграрної слов’янської цивілізації з кочовою степовою – це і війна, і мирні контакти. Сутички між кочовиками нерідко призводили до того, що потерпілі степовики шукали притулку у слов’ян, осідали на їхню землю і асимілювалися. Вивчаючи п’яте питання, слід схарактеризувати міфологічний простір слов’янського язичництва, а також особливості релігії,міфології та культів. Треба пам’ятати, що міфи – це історичні оповіді, які сприймаються як правда, як знання про те, що було в минулому насправді, вони формують зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить; виконуються разом з ритуалами, відтак учасники ритуальних дійств переживають міф щоразу як повторення тих подій, про які в ньому розповідається. Міф – це священна, сакральна історія, тобто він розповідає про сакральні події і не вимагає ні підтверджень, ні пояснень. Міфологічна історія – це завжди історія творіння із хаосу порядку, космосу (порядку у Всесвіті). Тож міфологічний простір – це “нормальний”, звичний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Сьогодні, орієнтуючись на місцевості, ми спочатку шукаємо північ, а далі інші сторони світу. Її виділяємо 4, бо така будова людського тіла: “вперед”, “назад”, “праворуч”, “ліворуч”. Давні слов’яни визначали напрямки світу як добрі і погані, тому починали орієнтацію з добрих – схід (звідки сходило сонце), полудень, а далі погані – захід і північ. Неправильним був рух справа наліво, проти ходу сонця. Світове дерево Виділялося три поверхи світу: верх, середина, низ, тим самим світ уподібнювався дереву (світове древо, найчастіше дуб), горі, стовпу. В основі – індоєвропейська символіка стихій: небо (повітря), земля, вода, об’єднані вогнем (ритуальне добування вогню тертям дерева об дерево). Світ упорядкований, якщо він оцінений по семи координатах: верх, середина, низ, схід, південь, захід, північ. Сакральність чисел 7 (сума 3 і 4), 12 (добуток 3 і 4) сягає індоєвропейської традиції. Дідух Писанка Узор рушника Символіка світового дерева продовжилася у народній творчості та ремеслах. Найголовніше в упорядкуванні простору – виокремити “свій” світ від “чужого”. “Свій” світ – хата. По ньому можна рухатися як завгодно, але коли переступаєш поріг, то пам’ятай, що тут пролягає межа між “своїм” і “чужим”. Перед виходом з дому слід зупинитися, прочитати молитву (“Без Бога – ані до порога”). Не можна перемовлятися через поріг. Двері – вхід у світ регламентований, дозволений. Вікно – вхід нерегламентований, це око хати, яке може бачити той світ, але через нього не можна побачити людей у домі. Вікно і двері треба охороняти, бо без вікон і дверей може бути тільки особливе приміщення – домовина. У домі є краща і гірша частини. Діагональ “піч – покуть” протиставляє ці частини дому: краще місце – на покуті, жіноче місце – у районі печі. До виділення трьох рівнів і чотирьох сторін світу додається символіка кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Садиба, по-українськи “обійстя”, означає “місце, яке обходять навколо”. Праслов’янські поселення будували по колу, існував звичай оборювати їх по колу для боротьби з епідеміями і ензоотіями. Коло символізувало цілість, чотирикутна будова – упорядкування безконечного світу. Ця символіка виявляється у поховальних спорудах – курганах. Вони водночас мислилися як дім (“домовина”) і як символічна іпостась Космосу: будувати дім так само, як і творити з хаосу світ. В архаїчному суспільстві світ людини, її особистого і сімейного життя побудований за аналогією до суспільства і Космосу. Давні слов’яни вірили, що у людини є кілька душ, які мають різні функції.
Мікрокосм людини – це і її особистість (Я), і її сімейне коло. Головні елементи сімейної структури – батько, мати, діти. У колядках вони асоціюються з певними небесними світилами: “ясен Місяць – пан господар, красне Сонце – жінка його, дрібні зірки – його діти”. Сонячне світло – животворне, місячне світло – це гріє, а освічує шлях. Місце хазяїна – під образами, на покуті, де на “божниці” (спеціальній полиці стояли “боги” – священні предмети, символи абор ідоли язичницьких богів (у християнський період – ікони, свячена верба, пучки троїцьких беріз). Місце хазяйки – піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили свати, вона злазила і колупала піч, що було знаком її згоди вийти заміж. Піч варила їжу, отже, перетворювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетворення на своє: “Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій”, – говорить старовинне прислів’я. Піч мала людські характеристики: “чоло”, “щоки”, “ноги”, “плечі”, а також космічні: “Повна піч перепічей, а посередині коровай” (небо, зорі, Місяць). Основний міф, що має ще індоєвропейське походження, пов’язаний з боротьбою між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивниками, проходить на певній території. За основною схемою міфу зла сила уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой (Коваль) веде тривалу боротьбу з ним, зазнає поразок, інколи втрачає навіть частини тіла, але зрештою перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. У східнослов’янських варіантах боротьба розгортається біля Києва, змій проорює Змієві вали аж до Чорного моря. Які ще слов’янські міфи про створення світу ви знаєте? Зверніть увагу на міф про яйце-райце та його відгуки в українському традиційному писанкарстві. У календарній інтерпретації міфу найяскравіше виражені полярності, пов’язані з сонцестоянням і рівноденням. Із зимового сонцестояння починається поворот Сонця на літо. Боротьба вогняного начала з мороком усвідомлюється як поєдинок сонячного героя з темною силою, що краде Сонце. Найдраматичніший рубіж тут – час, коли зусиллями змієборця “Нижній світ” і сили, що прагнуть викрасти Сонце, покриваються льодом. Це максимальне відторгнення вогняної сили від рослинної, яке загрожує руйнацією порядку. Та ось пробуджується сили світла, Всесвіт починає наближатися до поєднання вегетативних сил Дерева життя з силами вогню. Нарешті настає день весняного рівнодення. Дедалі стають могутнішими очисні сили вогню у змаганні з нижнім світом, аж поки у дні Купала вода повністю не втратить своєї небезпечності для людини. У дні літнього сонцестояння Сонце визволене, вегетативні сили повністю об’єднані з вогняними. Людина вільна від традиційних пут, і це виявляється в оргіастичних купальських святах. Але герой або гине, або страждає від сонячного колеса, знову темні сили починають підкрадатися до Сонця, коротшає день. Восени в час рівнодення настає рівновага сил, і все починається спочатку. Отже, в основі релігійних уявлень давніх слов’ян було поклоніння Сонцю, традиційне для землеробської культури. Необхідно схарактеризувати слов’янську міфологію на кількох світоглядних рівнях. Так, вищий рівень визначається узагальненим типом функцій богів, їх зв’язком з офіційним культом. На вищому рівні слов’янської міфології стоять Перун і Велес, завдяки протистоянню яких земля стає родючою завдяки дощу, а також Сварог і Свароженя, Дажбог і Ярило. Нижчий рівень становили покровителі родів і племен типу Чура і Рода, жіночі божества – Мокош і Лада. Поруч з космогонічними міфами у слов’ян існує міфологічний героїчний епос. Його героями є засновники майбутнього Києва полянські князі Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь, билинні богатирі тощо, які протистоять зло творцям – Змію Гориничу, Кощію Безсмертному тощо. До нижчого рівня слов’янської міфології належать різні нечисті сили, які пов’язані з міфологічним простором в домі і поза домом, як от домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи і т.ін. Творцем Всесвіту у слов’янській міфології виступав бог Род, який жив на небі, їздив на хмарах, давав життя всьому живому, посилав на землю дощ, дарував людині долю. Він єднав усю родину – померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Парною до нього богинею була Рожаниця – покровителька плодючості. Скульптури цих богів були у кожному слов’янському помешканні. Жерці їм приносили жертви у вигляді хліба, меду, сиру і куті. Важливими космогонічними міфами були міфи про створення світу з яйця-райця, знесеного Жар-птицею (уособлення Сонця), та про протистояння Білобога і Чорнобога. З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!
|