Методичні поради до вивчення теми 1, Історія української культури
« Назад
Методичні поради до вивчення темиУкраїнська культура – це сукупність матеріальних і духовних надбань, спосіб сприйняття світу й оволодіння ним, система мислення і творчості українського народу. Вона охоплює мову, мистецтво, науку, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї і вірування, які становлять духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди і які обумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Відтак історія української культури – це один із небагатьох предметів, який формує ідентичність і національну самоповагу, адже історія культури немовби концентрує найголовніші і взаємопов’язані чинники, головно – національну пам’ять і національна своєрідність. Як і всі навчальні дисципліни, вона має специфічний предмет студіювання, свою методологію, зв’язок з іншими предметами. З огляду на це вступними заувагами до опанування курсу буде теоретична тема, метою якої є з’ясувати методичні і методологічні основи вивчення дисципліни, визначити поняття і сутність культури, її структуру, функції і суспільне значення, схарактеризувати поняття “національна культура”, осмислити співвідношення культури і цивілізації, встановити місце української культури у контексті світової. Для розуміння змісту теми необхідно розглянути такі питання:
При висвітленні першого питання слід означити поняття культура. Зауважмо, що воно часто вживається як у науковому, так і буденному житті. Вітчизняні і зарубіжні культурологи стверджують, що існує майже півтисячі дефініцій цього поняття, що є свідченням неповноти кожного із запропонованих науковцями визначень. Слово “культура” за походженням пов’язане з латинським словом “культ” (cultus – ушанування богів, предків). Первісно воно означало обробіток землі, вирощування, догляд. З часом набув значення виховання, освіти, розвитку. Уже римський філософ, письменник і оратор Марк Туллій Цицерон у “Тустуланських бесідах” (45 р. до н.е.) назвав філософію “культурою душі”, яка вимагає наполегливого вдосконалення власних розумових здібностей. Починаючи з ХVІІ ст., під культурою стали розуміти рівень розвитку розумових здібностей окремих народів. У своєму сучасному значенні поняття “культура” укорінилося в європейській свідомості, стало надбанням європейської соціальної думки лише з другої половини ХVІІІ ст. Цим поняттям позначалися в той час досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість, – усе те, що називали тоді освіченістю. У подальшому історичному розвитку людства поряд з духовною культурою почали досліджувати культуру матеріальну, яка охоплює всю сферу виробничого діяльності та її результати: знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, архітектурні споруди, транспортні засоби, засоби зв’язку, пам’ятники і монументи. Певну ясність у розуміння поняття “культура” внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідоюЮНЕСКО 1982 р. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань. Утім у загальному слововжитку термін “культура” означає щось значно більше, ніж сукупність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництвом. Розрізняємо живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розрізняємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику. Але для того, щоб засвоїти і навчитися розуміти певний комплекс явищ культури, треба мати не тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. Слід знати не тільки все те, що було створено народом упродовж його історії, але і зрозуміти, що саме означали ці культурні набутки для людей у ті минулі часи. З огляду на цю проблему історія української культури покликана не тільки викласти факти розвитку культури у хронологічного порядку, але й подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи. Тоді і наступність епох може виглядати як поступовий розвиток зі своїми втратами і набутками. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, які жили, живуть чи житимуть колись на планеті. Культура неможлива поза людиною, оскільки саме в ній розкривається духовний світ людини, її сутність, а саме: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер. За життя людина опановує культуру, створену її попередниками, і робить свій внесок у культуру суспільства, позаяк результати її діяльності мають культурне значення. Відтак культура є процесом і наслідком людської діяльності. Інакше кажучи, культура постає мірою людського в природі, а також у самій людині. Тобто під культурою розуміємо те, що безпосередньо створене людиною (штучне), на противагу природі (“натурі”), натуральному, що існує за незалежними від людини законами, виникло само по собі, само народилося і росте (дикий кінь – свійський кінь, дика яблуня – сорт Симиренка, Чорне море – Кременчуцьке море, ліс – парк). Тож феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися у процесі розподілу культурних надбань. Відповідно в культурі виокремлюють дві сфери:
Предмети і продукти матеріальної і духовної культури, штучно створені людиною, називаються артефактами (від лат. аrte – штучний, fartus – створений). Існують також іще два виміри: культура соціальна, тобто характерна для певного суспільства, регіону, та особистісна, що виявляється у рівні вихованості, освіченості людини, способі її світосприйняття і життєдіяльності. Відомий вітчизняний філософ Мирослав Попович виділяє духовну, політичну і господарську культуру, тобто розглядає такі рівні реалізації культури, як світоглядний, націєтворчий (державотворчий) і побутовий. Зрозуміло, що поділ чи виокремлення сфер культури досить умовний: побудова храму неможлива без творчого задуму, ікона в ньому неможлива без використання певних матеріальних засобів (дерева чи полотна, фарб, пензлів, лаку) і фізичних зусиль (обробка матеріалу, власне малювання, закріплення малюнка тощо). З метою глибокого розуміння суті культури це явище необхідно розглядати як багатовимірне, яке включає всю сукупність зв’язків духовної культури з матеріальною, сам процес духовного виробництва, а також процеси передачі духовних та естетичних цінностей, їх сприймання та функціонування в суспільстві. Такий всебічний підхід фахівці називають “тривимірністю” явищ культури, маючи на увазі такі три основні підходи до з’ясування сутності культури:
Складність і багатовимірність людської діяльності та творчості зумовлюють багатоманітність внутрішньої структури як цілісного феномена. До складників поняття культура вітчизняні дослідники здебільшого відносять мистецтво, літературу, науку, освіту, засоби масової комунікації, Інтернет, сферу виховання, естетику побуту і виробництва, традиції і вірування. Зарубіжні культурологи поняття “культура” вживають принаймні в чотирьох основних значеннях.
Дієвість культурних процесів можна з’ясувати шляхом визначення основних соціальних функцій, притаманних культурі, які взаємопов’язані між собою і доповнюють одна одну. Найголовнішою функцією феномена культури є людинотворча або гуманістична. За її допомогою реалізуються вищі духовні цінності шляхом культивування людської гідності. Усі інші функції певною мірою пов’язані з нею і витікають із неї. Комунікативна функція та функція історичної наступності. Вони іноді ототожнюються. Багатозначні функції культури передаються прийдешнім поколінням не як спадок, а як соціальний досвід численними засобами матеріального і духовного життя людей. У спілкуванні відбувається обмін культурними надбаннями, а за його допомогою – їх зростання і збагачення. Пізнавальна (евристична) функція полягає у тому, що завдяки залученню людини до культурних надбань вона пізнає об’єкт і процеси дійсності, які ці надбання відбивають, відтворюють у своїй уяві та пам’яті реальні речі, явища, людей, їхню діяльність, життя й побут. Пізнаються історичні події та епохи, людські відносини та спілкування, розширюються знання, збагачується духовний світ, відкривається щось нове. Суть світоглядної функції полягає в тому, що засоби культури є неоціненним фактором формування світогляду людини, бо синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд відбиває об’єктивний світ у найзагальнішому вигляді й ціннісне ставлення людини до нього. Розрізняють три головні типи світогляду: життєвий (буденний), філософський і релігійний. Існують його різновиди – науковий, ненауковий, ідеалістичний, матеріалістичний тощо. Виділяється також емоційно-образний і раціонально-логічний світогляд. Якщо в духовній культурі, зокрема, у мистецтві, переважає емоційно-образний, то в науці і філософії – раціонально-логічний, хоча вони взаємопов’язані. Емоційно-естетичні функція. Відвідуючи театр, музей, кіно чи виставку, читаючи художній твір, ми не переймаємося питанням виховання чи пізнання дійсності. На перше місце виступає емоційний бік, естетичне переживання, насолода. Відпочинок і дозвілля доповнюються духовним наснаженням художніх образів. Твори мистецтва створюють у нас гарний настрій, спрямовують на сприйняття навколишньої дійсності, а її розуміння викликає переживання, нові плани, мрії, надихає на активні плани. Так виникає естетичне почуття. Державотворча функція. За допомогою культури формується певний тип особистості, яка пізнає і змінює дійсність, перетворює світ. Усі ті соціальні якості людини, які вона набуває під впливом суспільного буття, у процесі праці, освоєння культури, врешті-решт втілюються в її перетворювальної діяльності, проявляються через її свідомість у конкретних діях і вчинках на користь держави. Простеживши риси активних героїв-борців від античного світу до наших днів, можна побачити, що вони мають багато спільного: натхненна боротьба за соціальну справедливість, за нове краще життя. Діагностична і прогностична функції. Останнім часом теоретики зазначають, що вся діяльність культури розподіляється цими двома енергетичними її функціями. Вони очевидні тим, що культура, по-перше, ставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві; по-друге, дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози і перспективи. Виховна функція. Культура виховує людину, прищеплює кращі риси характеру, поведінки, формує у неї високі думки і почуття, підносить до вершин людяності і чуйності. Тож культура виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства, сприяє виробленню високої мети й ідеалів особистості і людства загалом. Інтегративна функція виявляється у здатності людей об’єднуватися незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, расової та національної ознаки у світову цивілізацію. За її допомогою посилюються контакти між культурами, зміцнюються їхня взаємодія і їхнє взаємопроникнення. Проте цей процес не веде до знищення культурних особливостей націй. Він спрямований на об’єднання самих людей як у рамки однієї культури, так і за її межами, а головне – на усвідомлення єдності всього людства. Нормативна функція включає в себе широке коло вимог, які висуваються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей. Ідеться, звичайно, про змінюваність норм, принципів, ідеалів. Наприклад, сьогодні від політичного лідера не вимагають, як у середні віки, завоювання нових територій, а війна тлумачиться як річ небезпечна й неморальна. Аксіологічна (оцінна) функція. Культура як система цінностей формує в людині ціннісні орієнтири і потреби. У процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини. Отже, за допомогою функцій культури виявляється багато вимірність культури як соціального явища. Культура через свої функції дає можливість особистості включитися в регулювання процесів життєдіяльності, матеріалізувати результати людської діяльності, урізноманітнити способи і норми соціальної організації і, що найголовніше, передати накопичений досвід, отримані знання наступним поколінням. При розгляді другого питання слід пам’ятати, що у науковому середовищі дискутується проблема співвідношення культури і цивілізації. Терміном “цивілізація” (від лат. сivilis – гідний, вихований, а також громадянський, державний) людство користується досить давно. Проте цей термін виник пізніше, ніж “культура”: лише у ХVІІІ ст. це слово вжив шотландський філософ Адам Фергюсон (1723 – 1816). У своїй праці “Досвід історії громадянського суспільства” він проаналізував перехід людини від природного до суспільного стану. На цьому шляху людство пройшло ряд стадій6 дикості, варварства, цивілізації. У їхній зміні важливу роль зіграла приватна власність. В епоху дикості її не було, і з’явилася вона лише в добу варварства. У початковий період цивілізації приватна власність почала охоронятися, проте ще не існувало відповідного законодавства. Вищим типом, за А.Фергюсоном, є цивілізація з розвинутими політичними і правовими інститутами. За іншою версією, термін “цивілізація” залучений у науковий обіг французькими філософами-просвітниками і в їхньому трактуванні означає високорозвинене у сфері культури суспільство, яке засноване на засадах розуму, освіченості, справедливості, права. Визначене А.Фергюсоном поняття “цивілізація” збігається з трактуванням американського етнографа Льюїса Генрі Моргана (1818 – 1881). У своїй книзі “Прадавнє суспільство, або Дослідження ліній людського прогресу через варварство до цивілізації” (1877) він на основі конкретних прикладів запропонував періодизацію світової історії, розподіляючи її на дикунство, варварство і цивілізацію, оцінюючи останню як найвищу стадію розвитку людського суспільства. На межі ХІХ – ХХ ст. завдяки працям російського публіциста і соціолога Миколи Данилевського (1822 – 1885), німецького філософа, історика культури Освальда Шпенглера (1880 – 1936), англійського історика й філософа Арнольда Джозефа Тойнбі (1889 – 1979) з’явилася інша парадигма розуміння поняття цивілізації. Нею стали називатися регіональні та локальні типи культурних спільнот з властивими їм характерними рисами. Микола Данилевський Освальд Шпенглер Арнольд Джозеф Тойнбі Пізніше термін “цивілізація” продовжував уточнюватися. Наразі є кілька визначень. За ними цивілізація – це: 1) будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; 2) історичні типи культур, локалізованих у часі і просторі (зокрема, давні цивілізації Стародавнього Сходу: Месопотамія, Єгипет, Індія, Китай); 3) характеристика якісного стану суспільства (ідеться про зрілість, рівень соціального прогресу); 4) остання стадія розвитку кожного типу культури, в якій духовність витісняється матеріально-технічними інтересами. Науковці приділяють багато уваги проблемі співвідношення понять “культура” і “цивілізація”. Усю різноманітність визначень цього співвідношення доцільно узагальнити, що дасть змогу окреслити низку таких підходів.
Як і культура, цивілізація пройшла свої етапи розвитку. Її еволюція дозволяє виділити в ній три основні стадії: 1) аграрно-традиційну, притаманну рабовласницькому і феодальному суспільствам; 2) індустріальну, характерну для капіталізму; 3) постіндустріальну, пов’язану з науково-технічною революцією і високими технологіями. Їй відповідає постіндустріальне,інформаційне суспільство. Цивілізація має і свої параметри. Залежно від масштабу вона може бути: глобальною, тобто світовою; континентальною (наприклад, європейська); національною (українська, французька, німецька тощо); регіональною (північноафриканська і т.ін.). Досліджуючи проблеми цивілізації, культурологи виокремили певні напрями її розвитку. Зокрема, вчені – представники східного світу – дійшли висновку, що з самого початку цивілізація розпалася на два “дерева” – Захід і Схід, які пройшли свої неповторні шляхи еволюції. Причому східний шлях ними тлумачиться як природний і нормальний, а західний оцінюється як мутація, відхилення. Представники західної науки теж ділять цивілізації на два типи, але дають своє тлумачення. В основі цього поділу закладені психіка людини та її діяльність. За висновками західних культурологів, є два види цивілізацій: 1) техногенна (характерна для західного світу, зокрема країн Західної Європи і США); 2) психогенна (притаманна східним країнам, її прикладами можуть слугувати індійська і мусульманська цивілізації). За всієї різноманітності наявних думок найбільш важливими ознаками і рисами цивілізації слід вважати: створення держави, виникнення писемності, відділення ремесла від землеробства, розшарування суспільства на класи, поява міст. При цьому перші дві ознаки цивілізації майже всіма культурологами визначаються обов’язковими, щодо інших в окремих дослідників виникає певний сумнів. Отже, поняття “культура” і “цивілізація” – це не однорідні явища. Вони близькі за значенням, але не тотожні. Опановуючи третє питання, треба пам’ятати, що культура – це досить складна і багаторівнева система. Прийнято поділяти культуру за її носієм. Залежно від того, хто створює культуру, тобто хто є суб’єктом культурної творчості та який її рівень, більшість культурологів розрізняють етнічну, національну і світову культуру. Етнічна культура – культура стійкої спільності людей, яка історично склалася на певній території і споріднена спільністю мови, традицій, побуту, особливостями психічного складу й відповідною самосвідомістю (свідомість генетичного зв’язку з іншими представниками цієї групи). Етнічна культура – це найдавніший пласт національної культури, її своєрідний фундамент. Вона базується на традиціях предків і охоплює головно сферу побуту і праці (особливості одягу, їжі, фольклору, народних промислів, народної медицини та інших рис відповідного етносу). Характерними рисами етнічної культури є її консерватизм, намагання зберегти своє коріння, передати набутки цієї культури майбутнім поколінням. Етнічна культура надає неповторності й оригінальності національній культурі. Нація (лат. natio – плем’я, народ) є вищим етапом розвитку етнічної спільноти, коли завдяки спільному ринку і державі формується усвідомлення національної приналежності. Часто для загального найменування таких соціальних груп, як плем’я,етнос, нація використовується поняття “народ”. Національна культура становить сукупність економічних, політичних, мистецьких, мовних, побутових, обрядових, моральних та інших чинників. У розвиненій національній культурі завжди присутні етнічні культури, які складають її основу. Але національна культура не вичерпується етнічною. Вона є продуктом творчості найбільш талановитих представників нації. Національна культура характеризується культурною ідентифікацією, тобто самовідчуттям людини всередині конкретної культури, ототожнення її певним типом культури, з конкретною культурною традицією, з певним історичним минулим її етносу, нації. Національна культура об’єднує культури різних класів, соціальних прошарків і груп відповідного суспільства. Самобутність національної культури, її неповторність та оригінальність проявляються к у духовній сфері життя й діяльності нації (мова,література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній сфері життя й діяльності нації (особливості економічного устрою, ведення господарства, традиції праці і виробництва). Духовна і мовна близькість, суміжна територія, переплетення історичної долі, тісні регіональні політичні, економічні, культурні зв’язки окремих народів стали умовою для формування регіонально-історичної культурної спільноти. Наприклад, такими є слов’янські, романські, англосаксонські, скандинавські, арабські, тюркські, латиноамериканські культури. Найдавнішими культурними спільнотами, що сформувалися ще в доісторичний час, є расово-етнічні. Від самого початку вони різнилися за біологічною ознакою. Усі названі культури пов’язуються з поняттям “світова культура”. Світова культура – це вікова сукупність культур цілісного світу, синтез найкращих досягнень усіх національних культур різнихнародів, які населяють планету. Вона визначається власною системою загальнолюдських цінностей. Залежно від суб’єктів культури, тобто тих, хто створює чи користується благами культури, визначаються форми культури: елітарна (висока), народна (фольклор), масова, субкультура, контркультура. Елітарна (висока) культура створюється привілейованою частиною суспільства або на її замовлення професійними творцями. Виробником і споживачем елітарної культури є вищий привілейований прошарок суспільства – еліта (фр. еlite – краще, добірне). У різних соціологічних і культурологічних теоріях визначення еліти неоднозначне. Італійські соціологи Роберт Міхелс (1876 – 1936) і Гаетано Моска (1858 – 1941) стверджували, що еліті, на відміну від пересічних громадян, притаманний високий ступінь діяльності, продуктивності, активності. Існує й інше визначення еліти як особливого прошарку суспільства, який наділений специфічними духовними здібностями. За теорією іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883 – 1955), до еліти належить не просто вищий прошарок суспільства, правляча верхівка. Еліта (тобто обрані і найкращі) є в кожному соціальному класі. Але її представників об’єднує наявність здібностей до духовної діяльності, високих моральних і естетичних нахилів. Тобто еліта поповнюється достойними вихідцями із найрізноманітніших соціальних верств. У результаті вона створює свого роду вершки суспільства. Саме еліта впливає на суспільний прогрес, а часто й сама створює елітарну культуру. Тому мистецтво передусім має бути орієнтоване на задоволення її запитів і потреб. Елітарна культура випереджає рівень сприйняття її пересічною людиною. Типовим проявом елітарною культури є теорія і практика “чистого мистецтва” або “мистецтва для мистецтва”. На відміну від елітарної, народна культура створюється анонімними творцями, які не мають професійної підготовки. Народну культуру ще називають любительською (аматорською) або колективною. До неї належать міфи, усна народна творчість, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (виклад легенди), груповими (виконання пісень, танців), масовими (карнавал). Ще одна назва народної культури – фольклор (англ. folk-lore – народна мудрість). Він завжди обмежений місцем дії, оскільки пов’язаний з традиціями певної місцевості, демократичний, оскільки в його створенні беруть участь усі бажаючі, консервативний, адже не підлягає частим змінам. Отже, характерними рисами народної культури є її традиційність, локалізованість, консервативність, колективність. Народнакультура має глибоке історичне коріння, є джерелом і уособленням народної мудрості. У ХХ ст. виник феномен масової культури. Для його розкриття з’ясуємо поняття “маса”, під яким розуміють не диференційну (тобто неподільну) множину, яка не має власної організаційної структури й об’єднана суто зовнішніми і випадковими ознаками. Для маси характерні такі риси, як посередність і примітивність, агресивність і деструктивність, емоційність і спонтанність, стадність і непередбачуваність, нетерпимість і самозакоханість. Її формують переважно засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення, Інтернет). Культура особистості, різних соціальних груп чи суспільства загалом почала розрізнятися дослідниками на внутрішньому рівні. Суб’єкти цієї культури стали вихідною точкою для формування поняття “субкультура”. Субкультура – це культура певної конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей, які перебувають у певному часовому й територіальному просторі й об’єднані спільними інтересами, потребами, цінностями, установками, стереотипами. Будь-яке співтовариство – носій певної субкультури. Кожна така група має специфічні ознаки, що сформувалися під впливом способу і стилю життя представників цієї групи. Серед них виділяються як соціально прийняті форми соціально-культурної диференціації (професійні, наукові, молодіжні, етнічні, релігійні субкультури), так і асоціальні (фашистські, терористичні, злочинні угруповання). Отже, субкультура не обов’язково має негативні характеристики, важливою стороною її змісту є несхожість, неконтактність з іншими культурними течіями, угрупованнями. Найпотужнішою субкультурою стала рок-культура, що виникла в 50-х рр. ХХ ст. Спочатку її творцями стали шанувальники музичного стилю рок-н-ролл. Проте пізніше вона трансформувалася в соціально-культурний рух. Її прибічники відійшли від ідеології масової культури й намагалися вирватися із світу ілюзій, протистояти маніпулюванню влади особистістю, зберегти індивідуальне “я” у творчому процесі і сприйнятті його результатів. Від субкультури відмежувалося поняття контркультури, під якою розуміють культуру представників локальної субкультури, яка в силу економічних і політичних обставин намагається зайняти провідне становище не лише серед певних субкультур, але і протиставити себе панівній культурі і стати її лідером. Тобто на певному історичному етапі контркультура може замінити один тип культури іншим. Зокрема, так сталося в Київській Русі, коли християнська культура витіснила язичницьку. Протеконтркультура не завжди виходить переможницею над панівною культурою. Щось подібне сталося з молодіжною культурою західних країн у другій половині ХХ ст. Критичне ставлення представників молоді до культури старшого покоління підштовхнуло їх створення різних культурних об’єднань і навіть комун. Їхні представники шокували пересічних громадян неординарним мисленням і неконтрольованою поведінкою (“хіппі”, “рокери”, “панки”, а пізніше – “скінхеди”, “теди”, нині – “емо”, “готи”). Хоча зазначені молодіжні об’єднання різняться своїми уподобаннями, всіх їх об’єднує протест проти матеріального достатку, конформізму, бездуховності, на їхню думку, притаманним “суспільству споживання”. Вони заперечують традиційні цінності цивілізації, як-от сім’я, нація, особиста відповідальність, етика праці тощо, й оголошували їх непотрібними пережитками. Цяконтркультура не запропонувала прогресивних змін в існуючій культурній ситуації. Проте вона вплинула на подальший розвиток офіційної культури, яка має рахуватися із запитами молодого покоління. Таким чином, усі форми культури взаємообумовлені, взаємопов’язані і нерозривні в єдиному культурному полі. Вивчаючи четверте питання, слід спиратися на вже засвоєне поняття національної культури, під яким розуміється синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, передусім мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Вона є необхідною умовою набуття етнічною спільністю рис нової якості – національної консолідації. Саме у культурі, насамперед духовній, забезпечується гарантія історичного буття, національної ідентичності, процес подальшого національного розвитку. Відповідно українська культура – це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу, система мислення і творчості українськогонароду. Це цілісна система, яка виражає духовний світ українського народу – єдиного соціально-етнічного цілого, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах історичної об’єктивності. Українська культура як цілісна система включає в себе:
Культуру українського народу важко зрозуміти поза логікою його історичного поступу, адже особливість вітчизняної історії полягає в тому, що території, на яких здавна проживали етнічні українці, тривалий час перебували під впливом інших державних утворень – Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Польщі, Російської імперії, Австро-Угорщини, що не могло не позначатися на їх національній культурі. Зокрема, йшлося про пошуки національної культурної ідентичності, про тісні контакти і взаємовпливи із сусідніми народами. Оглядаючи історичний шлях, який пройшла українська культура, можна визначити на ньому певні опорні віхи. Для цього слід урахувати багато чинників: тип культури певного суспільства (землеробський чи індустріальний), світоглядні домінанти (релігійні чи світські), європейські і світові духовні обрії тощо. Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно окресленими хронологічними межами:
У кожну епоху зароджувалися і розвивалися своєрідні художньо-стильові напрями: візантійський і романський стилі, готика, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, імпресіонізм, експресіонізм, модернізм, постмодернізм тощо. Усі вони відображають певні загальні світоглядні уявлення людської спільноти того чи іншого часу – погляди на світ і людину в ньому, ціннісні орієнтації (зокрема, морально-релігійні, художньо-естетичні). Таким чином, зважаючи на світоглядні домінанти певної доби, можна говорити про характерну для неї “картину світу”, або “образ світу”. Схарактеризуємо кожну із зазначених епох. Людина певного суспільства і давніх цивілізацій перебувала у силовому полі міфологічного мислення. Міф – це фантастичний світ, породжений людською уявою. Він відображав синкретизм (нерозчленованість, злитість елементів цілого) мислення, в якомуміфічне і реальне тісно перепліталися. Такий самий синкретизм був притаманний мистецтву, що зародилося в надрах старовинної культури і спочатку не поділялося на окремі види, адже в магічних обрядах у нерозчленованій єдності співіснували елементи музики, танцю, театру тощо. За міфологічним баченням, первісна людина , відтворюючи і привласнюючи те, що дарувала їй природа, уявляла себе частиною того безмежного, але гармонійно впорядкованого й одухотвореного Космосу. За доби європейського Середньовіччя, що настало після падіння Римської імперії, в умовах землеробської (аграрної) культури домінував релігійний світогляд. Він ґрунтувався на геоцентричному уявленні про світ (його центром був Бог – творець світу). Середньовічна людина протиставляла світ земний (“дольній”) і небесний (“горній”), а культуру поділяла на буденну і сакральну (сокровенну, священну). Яскравим відображенням цього світогляду стала архітектура романських, готичних та інших храмів. Із переходом від аграрного до індустріального суспільства, що розпочався за доби Відродження, формується культура нового типу – світська. У цей час людину проголошують “мірою всіх речей”, а гуманістичні ідеали втілюють у мистецтві на основі антропоцентричного (антропоцентризм – це релігійно-ідеалістичні погляди, за якими центром Усесвіту і кінцевою метою світобудови є людина) світогляду. За Нового часу, починаючи з доби Просвітництва, відбувається активне становлення світської культури, зорієнтованої на раціональність у розумінні навколишнього світу, рівновагу у всьому, зокрема і в мистецтві. Виникнення стилю класицизм із пріоритетами гармонії і порядку було зумовлене загальною матеріалістично-механістичною картино світу, у свою чергу, породженою стрімким розвитком різних галузей науки. На противагу надмірному раціоналізму класицистичного мистецтва представники романтизму зверталися до внутрішнього світу людини, оспівували її героїчні поривання, мрії та сподівання, тобто їх цікавила індивідуальність з її суб’єктивним відчуттям світу. Пізніше романтичному світосприйняттю митці-реалісти протиставили ідею максимально правдоподібного – об’єктивного відображення дійсності. Отже, за Нового часу було порушено звичну для попередніх епох відносну цілісність картини світу: у межах однієї культурної епохи різні художні стилі починають співіснувати, інколи збігаючись у часі. За бурхливої і вельми суперечливої постіндустріальної епохи під впливом науково-технічної революції сталися радикальні зміни у світосприйнятті людини, докорінне переоцінення духовних і культурних вартостей. Митці Новітнього часу зацікавилися психологічними глибинами індивідуальності, людської підсвідомості. Це призвело до культивування в культурі ХХ ст. (зокрема, й художній) суб’єктивізму, ірраціональності (ірраціональний – це такий, що перебуває за межами розуму, позасвідомий, протилежний раціональному, логічному), а також до виникнення не баченого в минулому калейдоскопа художніх напрямів і стилів, об’єднаних під загальною назвою модернізм. На злам ХХ – ХХІ ст. у межах інформаційної культури сьогодення, коли масового поширення набули комп’ютерні технології, почали розглядатися риси майбутньої кіберкультури глобалізованого суспільства. Як зміниться образ світу людини в майбутньому віртуальному культурному просторі? Це важко уявити, як і те різнобарв’я нових стилів і явищ полі стилістики, що, безперечно, виникнуть у надрах сучасного постмодернізму під потужним впливом засобів масової інформації та інших чинників. Окрім масштабної загальноєвропейської періодизації розвитку культури існують інші, детальніші, в яких ураховано кожну історичну сходинку вітчизняного культурно-історичного поступу. Одна з поширених періодизацій: 1) дохристиянська доба (від архаїчних витоків до об’єднання східнослов’янських племен у єдину державу); 2) княжа доба України-Русі (ІХ-ХІІІ ст.) – Київська Русь та Галицько-Волинське князівство; 3) польсько-литовська доба (від кінця монголо-татарської навали до початку ХVІІ ст.); 4) козацько-гетьманська доба (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст. ); 5) доба неволі та національно культурного відродження (ХІХ – початок ХХ ст.); 6) міжвоєнна і повоєнна доба входження України до складу сусідніх держав (початок 20-х – кінець 80-х рр. ХХст.); 7) доба державної незалежності (з 1991 р.) Отже, історія національної культури є своєрідним діалогом багатьох поколінь українського народу, передавання набутого досвіду від покоління до покоління, взаємодіючи з іншими культурами. Тож важливо, щоб при вивченні дисципліни культураУкраїни нами розглядалася як єдине ціле, що об’єднує спадщину материкової її частини і діаспори. Слід пам’ятати, що в культурний фонд України органічно вплітаються здобутки представників культур різних національностей, які проживають на її території. Опанування цінностей вітчизняної культурної спадщини сприятиме усвідомленню власної національної самобутності, вихованню почуття гордості за український народ. З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!
|