Тема 1.8 Населення та трудові ресурси України

Тема 1.8 Населення та трудові ресурси України

Ключові слова та терміни: природний приріст, міграції, розселення, депопуляція, демографічна політика, трудові ресурси,зайнятість, безробіття, ринок праці.

Населення території разом із природними умовами та ресурсами є основою її економічного потенціалу та основним фактором розвитку господарства. Вивченням чисельності, структури, відтворення, розмі­щення та механічного руху населення займається окрема наука – де­мографія. Важливою складовою соціально-економічної політики держави є демографічна політика, яка спрямована на управління демографічними процесами в країні та її регіонах.

Основними характеристиками населення будь-якої території є його чисельність, процеси відтворення (народжуваність, смертність, природний приріст), статево-вікова структура, механічний рух (міграції), національний склад, чисельність трудових ресурсів, рівень та струк­тура зайнятості.

Сучасна демографічна ситуація в Україні викликає серйозне занепокоєння, оскільки має чіткі ознаки кризи: скорочення чисе­льності населення, зменшення тривалості життя, переважання смертності над народжуваністю, від’ємне міграційне сальдо, депопу­ляція, старіння населення та зростання демографічного навантаження (кількості непрацюючих) на працездатне населення. Цьому сприяли як певні історичні події (значні людські втрати під час першої та другої світової воєн, голодоморів, примусової колективізації, Чорноби­льської катастрофи), так і економічна криза в 90-х роках ХХ ст., яка суттєво погіршила якість життя і сприяла зниженню показників народжуваності, зростанню кількості емігрантів, скороченню трива­лості життя (середня тривалість життя в 1985–1986 рр. складала 71 рік (у чоловіків – 66 років та у жінок – 74 роки), а в 1997–1998 рр. – 67 років (у чоловіків – 62 роки, а у жінок – 73 роки).

За чисельністю населення України займає 6 місце в Європі, поступаючись Росії, Німеччині, Великобританії, Франції та Італії. Станом на 1.01.2012 р. на території України проживало – 46,7 млн осіб, що складало 90,4 % чисельності населення країни в 1991 р. та 96,3 % населення у 2001 р. 5 грудня 2001 р. відбувся перший Всеукраїнський перепис населення, за даними якого в Україні проживало 48 млн 
457 тис. осіб.

Найбільша кількість населення була зафіксована в Україні наприкінці 80-х на початку 90-х років ХХ ст. (рис. 1.8). А в 1991 р. вперше за післявоєнний період смертність населення в Україні перевищила народжуваність, у результаті чого в країні почався процес зменшення абсолютної чисельності населення.

Рис. 1.8. Динаміка загальної чисельності населення України в ХХ ст.

Сучасні темпи природного скорочення населення в країні складають майже 400 тис. осіб за рік. Зменшення чисельності населення відбу­вається в усіх регіонах України (за виключенням м. Києва), а у Закарпатській, Волинській, Чернівецькій та Рівненській областях цей процес за період з 1989 по 2005 рр. був порівняно незначним.

Найбільшими за чисельністю населення є Донецька область (4,6 млн осіб), Дніпропетровська область (3,4 млн осіб), Харківська область 
(2,8 млн осіб), Львівська область (2,6 млн осіб), Луганська область 
(2,4 млн осіб), Одеська область (2,4 млн осіб), м. Київ (2,7 млн осіб) та АР Крим (майже 2 млн осіб). Найменше людей проживає у Черні­вецькій області (908,2 тис осіб) (додаток Е).

Населення країни розміщено нерівномірно. Понад 53 % населення країни проживає в чотирьох регіонах – Донецькому, Північно-Східному, Центральному та Придніпровському. Найбільша щільність населення характерна для Донецької області (174 чол/км²), а найнижча – для Чернігівської (37 чол/км²) та Херсонської (40 чол/км²) областей.

На динаміку чисельності населення впливають природні відтворю­вальні процеси (природний рух) та міграції (механічний рух).

Природним рухом населення називається процес безперервної зміни поколінь, що зумовлюється народжуваністю та смертністю населення. Аналіз сучасних відтворювальних процесів в Україні показав наступне:

1. Показники народжуваності населення в країні зменшу­вались до 2001р.: в 1940 р. – 27,3 чол. на 1 000 осіб; в 1985 р. – 15,0 чол. на 1 000 осіб, а в 2001 р. – 7,7 чол. на 1 000 осіб (табл. 1.15). У цілому цей процес не можна вважати аномальним, оскільки невисока народжуваність прита­манна більшості розвинених країн світу і скорочення народжуваності в нашій країні, з одного боку, відбиває світові тенденції відтворюва­льного процесу, але, з іншого боку, різке падіння народжува-

   ності наприкінці ХХ ст. стало ознакою складної демографічної та соціально-економічної ситуації, що склалася саме в Україні. Починаючи з 2002 р. намітилася позитивна тенденція до зростання показників народжуваності та зниження коефіцієнту природного скорочення чисельності населення. У 2010 р. Коефіцієнт природного приросту населення склав – 3,5 осіб на 1000 осіб, а народжуваність зросла до 11,0 осіб на 100 осіб.

2. Найвищий повіковий коефіцієнт народжуваності характерний для вікової групи – 20–30 років. Середній вік матері при народженні утримується на рівні 24 років.

3. Починаючи з 60-х років смертність постійно зростала і в 2005 р. склала – 16,6 чол. на 1 000 осіб.

4. У сільській місцевості коефіцієнт смертності вищий, ніж у містах, що зумовлено, перш за все, особливостями статево-вікової структури населення (в селах значне переважання людей похилого віку – тієї вікової групи, для якої характерні природно високі показники смертності).

5. В Україні порівняно високий показник дитячої смертності (немовлят до одного року). В 2005 р. цей показник склав 10,0 чол. на 1 000 на­роджених (у тому числі у міських поселеннях – 9,4, у сільській місцевості – 11,2). Це один із найвищих показників у Європі. За умови високого розвитку медицини він може істотно зменшуватися.

6. Показники смертності чоловіків є вищими, ніж жінок, зокрема, у віці повної працездатності (20–44 роки) коефіцієнт смертності чоло­віків у 3,5–4 рази вищий відповідного показника у жінок цієї вікової групи. Це зумовлено як біологічними, так і соціально-економічними чинниками. Медициною доведено, що організм жінки є більш витривалим за чоловічий. Крім того, чоловіки частіше працюють на шкідливих для здоров’я та пов’язаних із ризиком для життя виробництвах. Експерти ООН вважають за норму різницю в трива­лості життя чоловіків та жінок – 5 років. В Україні тривалість життя жінок на 11 років більша, ніж чоловіків. Це, перш за все, є наслідком напруженого ритму життєдіяльності чоловіків, зумовленого складною соціально-економічною ситуацією в країні (чоловіки часто змушені працювати на кількох роботах, щоб забезпечити своїй сім’ї більш-менш прийнятні умови життя). Крім того, такі соціальні аномалії як алкого­лізм, паління, наркоманія, самогубства більше вражають чоловіче населення.

7. Серед причин смертності перше місце займають хвороби системи кровообігу, другою причиною є новоутворення, а третє місце утримують нещасні випадки, отруєння та травми.

8. Для України характерні значні внутрішні територіальні відмін­ності в показниках природного відтворення населення, що зумовлено етнічними традиціями, співвідношенням сільського та міського насе­лення, рівнем соціально-економічного розвитку регіонів тощо. Найвищі показники народжуваності в Україні характерні для західних областей (Закарпатської, Рівненської, Волинської, Івано-Франківської), а найнижчі – для східних та північних (Сумської, Донецької, Луганської та Чернігівської). Найвищі коефіцієнти смертності спостерігаються в Чернігівській, Сумській та Полтавській областях, а найнижчі зафіксо­вані у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській областях та місті Києві.

Таблиця 1.15

Коефіцієнти народжуваності, смертності та природного приросту населення в Україні (на 1 000 осіб наявного населення)

Особливості відтворювального процесу в країні зумовлюють відпо­відну статево-вікову структуру її населення, яка в той же час є передумовою подальшого демографічного розвитку країни. За віковою структурою населення Україна відноситься до «старіючих» країн. Питома вага осіб похилого віку складає 14% ].

Основними причинами «старіння населення» в Україні фахівці вбачають:

• тривале збереження низьких показників народжуваності, що не забезпечували навіть простого відтворення населення;

• успіхи охорони здоров’я, які дозволяють продовжити тривалість життя людей та приводять до збільшення абсолютної чисельності осіб похилого віку;

• порівняно високі показники передчасної смертності людей працездатного віку;

• від’ємне міграційне сальдо (з країни виїжджають на роботу чи навчання переважно молоді люди, а повертаються особи старшого, часто – пенсійного віку.

Згідно шкали Е. Россета Україна знаходиться на стадії демогра­фічної старості. Особливо неблагополучна вікова структура населення склалася в сільській місцевості, де частка осіб працездатного віку на 10 % нижча, ніж в містах. В окремих областях частка людей похилого віку в селах перевищує 30 %. Це характерно для Житомирської, Київської, Кіровоградської, Сумської, Тернопільської, Чернігівської та Черкаської областей.

Частка працездатного населення в Україні складає 60,4 %, молодше працездатного віку – 15,8 %, а старше працездатного віку – 23,8 %.

Статева структура населення України характеризується перева­жанням жінок (співвідношення між чоловіками та жінками складає 46 % і 54 % відповідно), хоча у дитячому віці у всіх регіонах держави кількісно переважають особи чоловічої статі (хлопчиків народжується більше, ніж дівчаток). Таке переважання зберігається до середини працездатного віку, а після 35 років і особливо в старшій віковій групі домінують жінки, що зумовлено значно вищими показниками смертності чоловіків.

На демографічну ситуацію країни істотний вплив здійснює і загальний характер міграційних процесів. Як відомо мігрують переважно молоді люди, тому в регіонах припливу мігрантів (регіонах – реципієнтах) зростає частка молоді – осіб репродуктивного віку, а, отже форму­ються передумови до зростання народжуваності, і, навпаки, у регіонах відтоку населення (регіонах – донорах) частка молоді зменшується, що погіршує в цілому регіональну демографічну ситуацію.

Міграція (лат. migratio – переміщення, переселення) – це процес переміщення людей по території, пов’язаний зі зміною постійного місця проживання назавжди або на певний період. Міграції класи­фікують за:

• причинами – економічні, політичні, гуманітарні, релігійні, еко­логічні, воєнні;

• терміном – постійні, сезонні, маятникові;

• характером – зовнішні (еміграція, імміграція), внутрішні (між регіонами країни, між містом та селом тощо).

За останні 20 років в Україні було два основних періоди інтенси­фікації міграційних процесів:

перший – у другій половині 80-х років (після Чорнобильської ката­строфи), коли відбувалося масове переселення людей з постраждалої зони;

другий – в першій половині 90-х років ХХ ст., коли після розпаду СРСР в Україну поверталися її вихідці, які проживали в країнах Балтії, Закавказзя та Середньої Азії, а також виїжджали її громадяни, в пошуках кращого життя в зв’язку з погіршенням соціально-еконо­мічної ситуації в країні.

Сучасна міграційна ситуація в Україні має наступні особливості:

• істотне (у порівнянні з першою половиною 90-х років ХХ ст.) скорочення зовнішніх міграцій;

• «відплив мізків» – майже чверть вибулих з країни мають вищу освіту;

• основними центрами еміграції українців залишаються Ізраїль, Німеччина, США, Канада (в останні роки, у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією та військовими діями на Близькому Сході, інтенсивність міграційних потоків до Ізраїлю зменшилась);

• репатріація депортованих народів – жертв політичних репресій (повернення кримських татар на їх етнічну батьківщину);

• поступове послаблення міграційних контактів з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії та поглиблення зв’язків з країнами, що не входили до складу СНД;

• зменшення частки стаціонарних міграцій (переселення на постійне місце проживання) та зростання частки трудових міграцій (переселення, пов’язане із пошуком тимчасової роботи);

• поступове зменшення інтенсивності переселення сільського населення в міста;

• зростання інтенсивності міграційних потоків із малих та середній міст у великі міста (найбільшим реципієнтом у міжрегіональному обміні населення є м. Київ).

У цілому за період із 1994 р. по 2000 р. лише за офіційними даними На території України проживає понад 110 національностей.Найбі­льшу питому вагу мають українці (72,7 %) та росіяни (22,1 %). Великою строкатістю характеризується національний склад прикордон­них регіонів, зокрема Закарпатської, Чернівецької, Одеської областей, Кримської АР тощо. Висока питома вага росіян у Луганській (45 %), Донецькій (44 %), Харківській (33 %), Запорізькій (32 %) областях та в Криму (67 %). У Києві, Одесі та Харкові спостерігається порівняно висока питома вага євреїв. У Житомирській, Львівській, Хмельни­цькій областях проживає майже 2/3 українських поляків. Компактно проживають угорці (96 % – у Закарпатській області), румуни (понад 90 % – у Чернівецькій та Закарпатській областях), болгари (понад 80 % – у Запорізькій та Одеській областях); у Криму проживає майже 90 % кримських татар.

Внаслідок постійного міграційного притоку (в першу чергу – з «гарячих точок») в Україні збільшилась чисельність азербайджанців, вірмен, грузинів, казахів, курдів, чеченців та представників інших національностей.

Понад 10 млн українців проживають за межами України. Найбільше їх у країнах близького зарубіжжя, зокрема, в Росії (3,5 млн осіб), Казахстані (близько 1 млн осіб), Молдові (близько 500 тис. осіб). Порівняно велика українська діаспора сформувалась і в окремих країнах далекого зарубіжжя – США, Канаді, Німеччині, Австралії.

Процеси відтворення населення в країні впливають на її трудоресурсну ситуацію.

До трудових ресурсів країни чи регіону відноситься та частина населення, яка досягла працездатного віку, має необхідний для трудової діяльності освітній та професійно-кваліфікаційний рівень, фізичний розвиток та стан здоров’я.

За міжнародними стандартами все населення країни поділяється на економічно активне (робоча сила) та економічно неактивне(пасивне).

До економічно активного населення належать:

• особи, зайняті суспільно корисною працею, що приносить їм прибуток (наймані працівники, підприємці разом із непрацюючими членами їх сім’ї);

• особи, які тимчасово з об’єктивних причин не працюють (хвороба, відпустка);

• особи, які поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого дня або здійснюють профпідготовку на виробництві, отримуючи при цьому стипендію чи заробітну плату.

За рекомендацією ООН до цієї категорії населення варто відносити і людей, які є безробітними, але шукають роботу та готові приступити до неї.

До економічно неактивного населення відносяться всі особи, які, незалежно від віку та статі, не ввійшли до вищеописаної категорії, зокрема, це учні та студенти працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, військовослужбовцістрокової служби, жінки, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, іноземні громадяни, які проживають на території країни.

В умовах переходу до ринкової економіки в Україні не лише урізноманітнилися форми зайнятості, а й відбувся перерозподіл працюючих у різних секторах економіки та галузях господарства. Основною сферою зайнятості трудових ресурсів була і залишається сфера матеріального виробництва. Найвища частка зайнятих в державному секторі економіки (понад 90 %) зберігається в сфері освіти, охорони здоров’я, культури, мис­тецтва науки та апараті державного управління, а найнижча (6 %) – у сільському та лісовому господарстві.

Кризові процеси в економіці зумовили такі негативні соціально-еко­номічні явища як:

• незареєстрована зайнятість (окремі особи, які офіційно є безробіт­ними і отримують державну допомогу по безробіттю, водночас активно працюють у «тіньовій економіці», отримуючи там доходи);

• неповна зайнятість працівників (вимушені відпустки за свій рахунок та робота неповний робочий день);

• нелегальні трудові міграції закордон (вимушені нелегальні еміграції наших громадян у пошуках роботи).

Окрім того, для сучасного ринку праці в Україні характерним є: збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секторах економіки; перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї; значна питома вага серед офіційно зареєстрованих безробітних осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки; «приховане» безробіття.

Цілком природна потреба людини у пошуках кращої роботи з вищою оплатою праці, постійні структурні перетворення в економіці, які спричинені запровадженнями досягнень науково-технічного прогресу, зміною територіально-галузевих пропорцій зумовлюють існування такого явища як безробіття за будь-яких умов господарювання. Це так зване природне безробіття, яке включає фрикційне безробіття (пов’язане з пошуком нової роботи і є короткочасним) та структурне безробіття (пов’язане із структурними диспропорціями на ринку праці, коли виникають невідповідності між попитом та пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією та іншими ознаками). Американський економіст Артур Оукен вивів закон співвідношення між рівнембезробіття і відставанням ВВП, який формулюється так: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1 %, то втрати ВВП становлять 2,5 % [50], тобто цей закон дозволяє визначити абсолютні втрати ВВП при будь-якому рівнібезробіття.

Найвищий рівень безробіття зареєстрований у Житомирській, Миколаївській, Тернопільській, Черкаській, Рівненській та Чернівецькій областях, а найнижчий – в Одеській, Дніпропетровській, Вінницькій та Донецькій областях.

Територіальна диференціація режимів відтворення робочої сили, інтенсивності трудових міграцій, співвідношення чисельності зареєстро­ваних безробітних та кількості вільних робочих місць зумовлюють регіональні особливості ринку праці в країні.

Стеченко Д.М. виділяє в Україні п’ять типів регіональних ринків праці.

Перший тип притаманний областям із порівняно низьким рівнем індустріального розвитку (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігів­ська області). Він має чітко виражені ознаки працедепресивності і в промисловому, і в аграрному секторі економіки. Такі ринки праці потребують режимів пільгового кредитування та оподаткування, реалізації регіональних інвестиційних програм, спрямованих на реорганізацію діючих та створення нових виробництв.

Другий тип має подібні риси з першим, однак його відрізняють дещо нижчі темпи падіння промислового виробництва та відповідно менш виражені кризові ознаки щодо ефективності використання працересурсного потенціалу. До цього типу відносяться ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтав­ської, Черкаської та Чернівецької областей. Першочергове значення в цих регіонах має стимулювання розвитку сільськогосподарського виробництва та пов’язаних з ним переробних галузей за рахунок створення сприятливих інвестиційних та податкових передумов в аграрному секторі, а також розвиток соціальної інфраструктури села за рахунок прямих державних інвестицій.

Третій тип властивий індустріальним областям (Дніпропетров­ській, Донецькій, Луганській). Регіональним ринкам праці цього типу властива велика їх залежність від економічного стану у галузях важкої промисловості (добувній, металургійній, важкому машинобудуванні), а також наявність значного компенсаційного потенціалу, здатного суттєво поліпшити ситуацію у сфері зайнятості. Тому розвиток регіональних ринків праці даного типу можливий на основі структурної реорганізації промислового комплексу та подальшого розвитку соціальної інфраструктури.

Четвертий тип регіональних ринків праці характерний для Запо­різької, Харківської областей та м. Києва. Його ознаками є порівняно велика місткість та достатня пропозиція для працевлаштування населення. Тому очевидно, що існуюче безробіття за таких умов зумовлене, перш за все, невідповідністю якісних характеристик робочої сили та потреб роботодавців або, навпаки, вимог потенційних праців­ників та пропозицій роботодавців щодо умов та рівня оплати праці.

П’ятий тип регіональних ринків мають причорноморські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим. Характерною їх ознакою є високий рівень орієнтації працездат­ного населення на різні форми самостійної зайнятості як у сфері офіційної економіки, так і в нелегальному («тіньовому») бізнесі. Для поліпшення ситуації на регіональних ринках праці даного типу необхідно стимулювати розвиток підприємництва в аграрному секторі та сфері послуг шляхом реалізації сприятливої інвестиційної та подат­кової політики, що має забезпечити легалізацію «тіньового» підприємни­цтва та в цілому покращити економічну ситуацію в регіоні.

Таким чином, в Україні існують достатні можливості для підвищення ефективності використання працересурсного потенціалу. Це, перш за все, стимулювання розвитку тих секторів економіки, які здатні виготовляти конкурентоспроможну продукцію та послуги. Збільшенню місткості та підвищенню гнучкості регіональних ринків праці повинні сприяти територіальні інвестиційні програми та активні методи державного регулювання зайнятості, зокрема, такі як: поперед­ження масових звільнень, організація навчання, перенавчання та підви­щення кваліфікації працівників, стимулювання раціонального розмі­щення виробництва, підтримка розвитку малого підприємництва та ін.

Питання для самоконтролю знань

1. Охарактеризуйте динаміку чисельності населення України в ХХ ст.

2. Проаналізуйте регіональні особливості відтворення населення в Україні.

3. Дайте оцінку статево-вікової структури населення України.

4. Поясніть причини «старіння» населення України. Яким чином цей процес впливає на працересурсну ситуацію в країні?

5. Проаналізуйте причини та напрями сучасних міграцій населення України.

6. Охарактеризуйте особливості сучасної структури зайнятості населення в Україні.

7. Скориставшись статистичними даними додатка И, проаналізуйте регіональні особливості зайнятості населення в Україні.

8. Назвіть типи регіональних ринків праці в Україні та коротко їх охарактеризуйте.

9. Які є резерви підвищення ефективності використання працересурс­ного потенціалу в Україні? Відповідь обґрунтуйте.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!