Тема 1.4 Регіон у системі територіального поділу праці

Тема 1.4 Регіон у системі територіального поділу праці

Ключові слова та терміни: регіон, регіональна економіка, регіона­льне управління, регіональне господарство, типологія регіонів, індика­тори регіонального розвитку.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіа­льної структури народного господарства, посилення ролі регіональних чинників у суспільному виробництві в умовах сучасних світових тенденцій глобалізації зумовили зростання актуальності проблем територіального управління процесами суспільного життя.

Територіальне управління – це система цілеспрямованих адміністра­тивних, правових та економічних заходів регулюючого впливу на процеси суспільного розвитку окремих територій країни у відповід­ності з її політичним чи адміністративно-територіальним устроєм з метою створення необхідних умов для всебічного розвитку терито­ріальних складових національної економіки. Поряд із терміном «територіальне управління» застосовується термін «регіональне управлін­ня». По суті вони є синонімами, хоча і мають певну умовну змістовну відмінність. Вона полягає у тому що термін «територіальне управлі­ння», як правило, передбачає регулювання процесів суспільного розвитку територій, виділених за політичними чи адміністративно-тери­торіальними ознаками, а термін «регіональне управління» означає управління будь-якою територією: адміністративною одиницею (район, область, республіка), економічним районом, вільною економічною зоною, природною зоною, етнічними землями, частиною континенту тощо незалежно від існуючих політичних та адміністративно-тери­торіальних кордонів.

Проблеми створення дієвої, ефективної, прозорої та демократичної системи державного управління регіональним розвитком набули в Україні першочергового значення. Це обумовлено цілим рядом чинників економічного, політичного, адміністративного та правового характеру, зокрема, такими як:

• нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів;

• протистояння різних політичних сил, які представлені в органах державної й регіональної влади та лобіюють інтереси окремих регіонів інколи всупереч принципам державної цілісності, поглиблю­ючи, таким чином, політичну, етнічну та соціально-економічну напруженість в країні;

• надмірна централізація управління регіональним розвитком (втручання органів державної влади в сферу компетенції місцевого самоврядування);

• недостатність державної фінансової та організаційної підтримки органів місцевого самоврядування щодо реалізації соціальних зобо­в’язань держави;

• недосконалість законодавчо-правової бази щодо організації та функціонування територіального управління, а також чіткого розмежу­вання управлінських повноважень органів державної влади та місце­вого самоврядування.

На сучасному етапі в нашій країні існує нагальна потреба у створенні та реалізації такої системи регіонального управління, яка б основувалася на засадах єдності, державної цілісності, пріоритетності загальнонаціональних інтересів та забезпечувала збалансований соціально-економічний розвиток регіонів з урахуванням їхніх історичних, етнічних, природних, демографічних та соціально-економічних особли­востей.

Термін «регіон» у перекладі з латинської («region») означає область, район, місцевість. Це певна територія з притаманними їй специфіч­ними природнокліматичними, економіко-географічними, демографіч­ними, історичними, етнічними, соціально-побутовими та іншими особливостями. В структурі національної економіки регіон являє собою цілісну господарюючу систему, що складається із окремих взаємопов’язаних підсистем та елементів, які в сукупності утворюють галузеву структуру його господарства. Основними структурними компонентами господарства регіону є виробнича та невиробнича сфери, кожна з яких представлена галузями, які відповідно до територіального поділу праці поділяються на галузі спеціалізації (профільні), та ті, які забезпечують лише потреби регіону. Кожна галузь представлена в регіоні окремими підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями та установами. Якщо загальна галузева структура господарства є малорухомою і змінюється повільно, то поелементна структура окремої галузі є досить дина­мічною; під впливом різноманітних чинників (розвиток науково-тех­нічного прогресу, коливання ринкової кон’юнктури, ринкові перетворення тощо) відбувається відкриття та закриття підприємств, їх перепрофілювання, укрупнення та розширення.

Структура господарства регіону визначається і за формами власності. Резидентні інституційні одиниці (підприємства, фірми, акціонерні товариства, організації та установи) приватної, колективної та комунальної власності утворюють місцеве господарство, загальнодержав­ної власності та власності інших держав – господарство централізова­ного підпорядкування [24]. Разом вони утворюють господарство регіону або регіональне господарство (рис 1.5). 

Рис. 1.5. Структура господарства регіону

Соціально-економічна ситуація в регіоні формується під впливом як зовнішні, так і внутрішніх чинників. Зовнішніми чинниками є характер макроекономічних процесів у державі, законодавча та норма­тивна бази, особливості розміщення виробництва, а внутрішніми – при­родно-ресурсний та виробничий потенціали, регіональна бюджетно-фі­нансова політика, особливості територіальної організації виробництва у регіоні, рівень розвитку ринкової кон’юнктури, характер лобіювання регіональних інтересів у вищих органах державної влади тощо.

Державне управління регіональним розвитком має основуватися на тому, що:

• регіон є невід’ємною частиною продуктивних сил країни;

• регіональне господарство володіє прямими і зворотними виробни­чими, ресурсними, транспортними, науково-технічними, фінансово-кре­дитними та соціальними зв’язками з господарськими комплексами інших регіонів, які в сукупності формують національне господарство;

• у регіоні здійснюються повні цикли відтворення населення та трудових ресурсів, основних та оборотних фондів, відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання продукції та послуг;

• на регіональному рівні відбувається взаємодія органів управління, асоційованих на території регіону підприємств і об’єднань, з місцевим самоврядуванням, яке покликане забезпечити комплексний соціально-еко­номічний розвиток певного територіального утворення [24].

З метою забезпечення ефективного, науково обґрунтованого управління розвитком регіонального господарства необхідне глибоке вивчення всіх чинників, що зумовили його формування, галузевої та територіальної структур, внутрішніх та зовнішніх зв’язків, характеру та тенденцій соціально-економічних процесів. Для такого дослідження доцільно застосовувати наступну схему:

1. Оцінка умов та факторів регіонального розвитку (географічного положення; природних умов і ресурсів; демографічної, трудоресурсної та екологічної ситуації).

2. Характеристика та аналіз галузевої структури регіонального господарства (загальна оцінка галузевої структури; оцінка рівня розвитку та особливостей розміщення структурних компонентів господар­ства регіону – промисловості, сільського господарства, транспорту та зв’язку, будівництва, сфери послуг).

3. Аналіз територіальної структури господарства регіону (визначення та характеристика галузевих, міжгалузевих та інтегральних форм територіальної організації регіонального господарства).

4. Визначення місця та ролі регіонального господарства у загальнодер­жавному поділі праці, оцінка ефективності його розвитку та рівня соціально-економічної напруженості в регіоні.

Виявлення проблем та ризиків регіонального розвитку здійсню­ється шляхом співставлення критеріальних показників регіону (валовий внутрішній продукт, чисельність населення, показники, що характеризують природне відтворення та мобільність населення, рівень захворюваності населення, рівень зайнятості населення, рівень освіченості населення, обсяги виробництва товарів і послуг у розра­хунку на душу населення, обсяги капіталовкладень, доходи і видатки місцевих бюджетів, доходи населення, середньорічний обсяг роздріб­ного товарообороту на душу населення, рівень забрудненості тери­торії тощо) із середньозваженими відповідними показниками по країні.

Проведений за такою схемою порівняльний аналіз регіональних господарств одного таксономічного рангу дозволяє здійснити дифе­ренціацію регіонів за рівнем їх соціально-економічного розвитку.

Серед кількісних показників, які застосовуються у процесі дослід­ження регіонального господарства найважливішими є наступні:

• Коефіцієнт локалізації галузі на території регіону:

(1.1)

де К_л – коефіцієнт локалізації;

П_р – питома вага галузі у загальному виробництві промислової продукції в регіоні;

П_к – питома вага тієї ж галузі у загальному виробництві промислової продукції в країні.

• Коефіцієнт міжрайонної товарності:

(1.2)

де К_т – коефіцієнт товарності;

В_в – вартість продукції, що вивозиться з регіону;

В_п – загальна вартість продукції, що виробляється в регіоні.

• Коефіцієнт виробництва продукції в регіоні на одного жителя:

(1.3)

де К_д – коефіцієнт виробництва продукції в регіоні на одного жителя;

П_г – питома вага галузі регіону у виробництві відповідної продукції в країні;

П_н – питома вага населення регіону в загальній чисельності населення країни.

Галузі, в яких К_л та К_д більші за одиницю та продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, є галузями його спеціалізації.

• Рівень територіальної спеціалізації:

(1.4)

де І_л – індекс локалізації;

П_п – питома вага регіону в країні за виробництвом певного виду продукції;

П_з – питома вага регіону в країні за обсягом промислового вироб­ництва.

• Ефективність галузі спеціалізації регіону:

(1.5)

де Е_ф – ефективність галузі спеціалізації регіону;

З_к – затрати на виробництво одиниці продукції певної галузі в країні;

З_р – затрати на виробництво одиниці продукції певної галузі в регіоні.

Якщо показники І_л та Е_ф перевищують 1, то досліджувані характе­ристики оцінюються позитивно.

• Рівень комплексного розвитку господарства регіону, в %:

(1.6)

де К – показник рівня комплексності господарства регіону,

Р_с – частина сукупного суспільного продукту, що споживається у регіоні (у вартісних одиницях);

Р – сукупний суспільний продукт регіону у вартісному вираженні.

100 %-ої комплексності не буває, оскільки в такому разі весь суспільний продукт мав би споживатися виключно в регіоні, що суперечить закономірності територіального проділу праці. Існує обернена залежність між рівнем спеціалізації регіону та рівнем комплексності його господарства.

Сучасну регіональну структуру національної економіки України складають:

• адміністративно-територіальні одиниці – Автономна Республіка Крим, 24 адміністративні області (кожна складається із адміністра­тивних районів), два міста державного підпорядкування – Київ та Севастополь;

• економічні райони, виділені шляхом економічного районування території країни на основі територіальної спільності умов та чинників соціально-економічного розвитку.

З метою розробки та реалізації ефективної регіональної політики здійснюють типологію регіонів за різними ознаками: природними, демографічними, національно-етнічними, соціально-економічними, геопо­літичними. Зокрема, за рівнем соціально-економічного розвитку розріз­няють: високорозвинені регіони, регіони з середнім рівнем розвитку, слаборозвинені регіони.

Слаборозвиненими вважаються території з низьким рівнем розвитку економіки та добробуту населення, відставанням від інших регіонів за нагромадженим виробничим та соціальним потенціалом. Основними індикаторами визначення рівня розвитку регіонів є:

• валовий внутрішній продукт на душу населення;

• рівень зайнятості населення;

• розвиненість соціальної інфраструктури;

• демографічні показники;

• фінансовий стан та інвестиційна активність;

• рівень техногенного навантаження на природне середовище тощо.

За галузевою структурою господарства розрізняють індустріальні, індустріально-аграрні та аграрні регіони, за міжрегіональними та міждержавними зв’язками – експортно- або імпортно орієнтовані, за географічним або геополітичним положенням –прикордонні, примор­ські, віддалені від основної території держави.

До особливої категорії відносяться так звані депресивні регіони, тобто ті території, які характеризуються негативними соціально-еконо­мічними явищами – спадом виробництва, низькою інвестиційною активністю суб’єктів господарювання, високим рівнембезробіття, загостренням соціальних проблем.

Депресивними (проблемними) називаються такі територіальні утворення, в межах яких темпи спаду виробництва у розрахунку на одного мешканця, середньомісячні доходи працюючих, рівень безро­біття, забезпеченість населення соціальними послугами, ступінь дотаційності місцевого бюджету та інші соціально-економічні інди­катори значно поступаються середнім загальнодержавним [42]. До цієї категорії можуть потрапити і території з досить високим економічним потенціалом, які внаслідок неконкурентоспроможності основних галу­зей спеціалізації опинилися в стані глибокої економічної кризи [38].

За характером депресивності регіони поділяються на:

• постраждалі від структурних перетворень (промислові області з переважанням вугільної, металургійної та хімічної промисловості), які зумовили зростання рівня безробіття;

• економічно слаборозвинені, які з історичних, природних та інших причин мають значно гірші соціально-економічні показники, ніж у середньому по країні;

• постраждалі від екологічних катастроф, викликаних як природ­ними стихійними явищами, так і техногенними аваріями.

Типологія регіонів дозволяє диференціювати методи та форми регулюючого впливу на їх розвиток та розробити оптимальну регіо­нальну стратегію залежно від конкретних соціально-економічних, природних та геополітичних умов кожного регіону.

Питання для самоконтролю знань

1. Обґрунтуйте актуальність для України проблеми регіонального управління.

2. Дайте визначення поняття «регіон». Охарактеризуйте структуру господарства регіону.

3. За якими показниками можна визначити місце регіону в територіальному поділі праці країни?

4. За якими ознаками та з якою метою здійснюється типологія регіонів?

5. Які регіони називаються депресивними?

6. Охарактеризуйте сучасну регіональну структуру національної економіки України.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!