Тема 1.3 Економічне районування та територіальна організація господарства

Тема 1.3 Економічне районування та територіальна організація господарства

Ключові слова та терміни: територіальна організація, терито­ріальна структура, економічний район, промисловий район, промисло­ва агломерація, промисловий центр, промисловий вузол, промисловий пункт, спеціалізація, кооперування, комплекс.

Значна просторова диференціація природних умов, природно-ре­сурсного потенціалу, історичних, демографічних та соціально-еко­номічних особливостей розвитку країни зумовлюють господарську специфіку та відповідну спеціалізацію її регіонів, що є одним із визначальних чинників економічного районування.

Економічне районування – це науково-обґрунтований поділ країни на економічні райони – територіально цілісні частини народного господарства, які пов’язані між собою тісними економічними зв’язками та мають наступні ознаки:

• спеціалізацію – переважаючий розвиток певних галузей у відпо­відності з найсприятливішими природними і соціально-економічними передумовами та вимогами раціонального територіального поділу праці в країні, що сприяє досягненню найвищої економічної ефективності;

• комплексність – взаємообумовлене просторове поєднання компо­нентів галузевої та територіальної структур, що в цілому сприяє досягненню збалансованості всіх сфер життєдіяльності – матеріаль­ного виробництва, сфери послуг, розселення населення, вирішення екологічних проблем тощо;

• наявність одного або кількох функціонально-територіальних ядер – великих осередків соціально-економічного розвитку, якими є міста-мільйонери або великі промислові чи культурні центри;

• керованість – галузева та територіальна впорядкованість дозволяє розглядати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством. Основним засобом територіального управління є розробка та реалізація регіо­нальних науково обґрунтованих програм та концепцій соціально-економічного розвитку.

Формування економічного району відбувається під впливом різних чинників, головними серед яких є природні умови та ресурси, економіко-географічне положення, територіальний поділ праці в країні, наявність великих регіональних центрів економічного розвитку із значними зонами економічного тяжіння, розвиненість транспортної мережі, історичні умови та адміністративно-територіальний поділ країни.

Основою утворення економічного району є територіально-виробничі комплекси (ТВК) – сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених компонентів суспільного виробництва, що формуються в межах компактної території. ТВК є наслідком територіального поєднання послідовних стадій виробництва продукції, комплексного використан­ня сировини та переробки відходів основного виробництва. Таке раціональне поєднання виробництв забезпечує додатковий еконо­мічний ефект за рахунок зменшення транспортних витрат на вироб­ництво продукції та більш повного використання сировинних і паливно-енергетичних ресурсів. За характером виробництва розрізня­ють промислові, агропромислові та інфраструктурні ТВК; за масштабами –локальні, регіональні та зональні [39]. У межах одного великого економічного району можуть бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК. Територіально-виробничі комплекси у поєднанні з галузями виробничої та соціальної інфраструктури утворюють тери­торіальні господарські комплекси, структурними компонентами яких є галузі та міжгалузеві господарські комплекси.

Розрізняють два типи економічних районів – галузеві (результат територіальної організації окремих галузей) та інтегральні(утворю­ються на основі великих регіональних господарських комплексів). За розмірами інтегральні райони класифікують на:макрорайони, мезо­райони та мікрорайони.

Економічний район як територіальна соціально-економічна цілісність, що сформувалася на основі територіального поділу праці, має складну галузеву (функціонально-компонентну) та територіальну структури.

Галузева структура району – це склад та співвідношення між галузями господарства. За місцем та роллю в господарському комплексі розрізняють профілюючі, супутні, доповнюючі, місцеві та обслуговуючі галузі.

Профілюючі галузі – це галузі спеціалізації району, які визначають його місце в системі територіального поділу праці та формують функціональний профіль району.

Супутні галузі – це ті галузі, які розвиваються з метою більш повного використання сировини профілюючих галузей або переробки їх відходів і є підтвердженням господарської комплексності району.

Доповнюючі галузі – займають важливе місце в структурі господар­ства району, але технологічно не пов’язані з головними галузями.

Місцеві галузі – задовольняють внутрішні потреби господарства та населення району.

Обслуговуючі галузі – представлені об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури.

Територіальна структура району – це просторове співвідно­шення форм територіальної організації (ТО) господарства, які взаємо­діють між собою та виконують різноманітні соціально-економічні функції. У промисловості формами ТО є промислові пункти, центри, вузли, агломерації, райони; в сільському господарстві – сільськогоспо­дарські підприємства, агротериторіальні комплекси, сільськогосподар­ські райони; на транспорті – транспортні пункти, центри, вузли, системи; у сфері послуг – центри обслуговування населення, територіальні системи обслуговування.

Усі елементи територіальної структури господарства району за формою просторового вияву ділять на три групи:

• осередкові (населені пункти, окремі родовища корисних копа­лин, великі промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства);

• ареальні (зони сільськогосподарської спеціалізації, рекреаційні зони, басейни корисних копалин, міські агломерації);

• лінійні (шляхи сполучення, кордони, комунікації).

О.Г. Топчієв виділяє п’ять типів територіальної структури госпо­дарства району:

1. Радіально-кільцевий. Характеризується наявністю одного великого економічного центру, до якого тяжіють менші за розмірами про­мислові центри та вузли, які з’єднані між собою та з головним центром шляхами сполучення у формі, близькій до кола та його радіусів. Такий тип територіальної структури характерний для районів з наявністю великих агломерацій.

2. Регулярно-решітчастий. Характеризується наявністю декількох приблизно однакових за розмірами економічних центрів, які з’єднані між собою шляхами сполучення у формі решітки. Такий тип територіальної структури властивий, перш за все, тим районам, у галузевій структурі яких суттєва роль належить сільському господар­ству. «Вузлами» такої решітки є промислові центри, в яких розви­ваються харчова, легка, лісова та деревообробна промисловість [42].

3. Приморсько-фасадний. Характерний для районів, які мають вихід до моря. Навколо одного найбільшого центру (морського порту) формуються менші промислові центри та пункти. Вони виконують по відношенню до нього допоміжні та обслуговуючі функції.

4. Лінійно-вузловий. Характеризується наявністю кількох приблизно рівнозначних економічних центрів, які розміщені вздовж великої транспортної магістралі, річки, морського узбережжя або гірського масиву.

5. Басейновий або зірковий. Притаманний районам видобутку корисних копалин і характеризується наявністю кількох взаємопов’я­заних центрів, в яких розвиваються галузі на базі видобутку та переробки мінеральної сировини (вугільна, металургійна, хімічна, коксохімічна). З’єднання центрів між собою та з прилеглими насе­леними пунктами шляхами сполучення за формою нагадує сузір’я.

У процесі розвитку господарства та розширення економічних зв’язків одні типи структур можуть поступово трансформуватися в інші. Наприклад, протягом останніх 20–30 років, завдяки розвитку інфраструктури, у Кривому Розі відбувається формування радіально-кі­льцевої територіальної структури на місці басейнової [42]. Наявність внутрірайонних природних відмінностей та розвиток економічних центрів може зумовити поєднання в районі кількох типів терито­ріальних структур господарства.

Існує багато схем соціально-економічної регіоналізації України. Перші спроби поділу України на економічні райони були тісно пов’язані з районуванням Російської імперії, а потім – Радянського Союзу. Так, наприклад, П.П. Семенов-Тянь-Шанський, здійснюючи районування Європейської частини Росії, виділив на території України за одноманітністю природних та економічних ознак три райони – Малоросійський (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Новоросійський (Катеринославська, Херсонська та Таврій­ська губернії) і Південно-Західний (Київська, Подільська та Волин­ська губернії).

Наприкінці ХІХ століття Михайло Драгоманов, а в 1926 р. – Сте-
пан Рудницький поділяли Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну (за основу регіоналізації було взято історико-географічний принцип).

Перша спроба економічного районування України за державним замовленням була зроблена у 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г. Олександрова і, хоча вона була невдалою (уряд не затвердив поділу на два великі райони – Південний гірничопро­мисловий та Південно-Західний сільськогосподарський), стала почат­ком застосування економічного районування як методу наукового обґрунтування державної стратегії регіонального розвитку.

До недавнього часу загальноприйнятим був поділ України на три великі економічні райони – Донецько-Придніпровський, Південно-За­хідний та Південний. Така схема районування була підпорядкована інтересам великої країни – Радянського Союзу, у складі якого Україна була до 1991 р. Потреби управління регіональним розвитком в умовах незалежності та сучасного геополітичного середовища зумовили пода­льше удосконалення схем економічного районування України. Значний вклад в розвиток економічного районування зробили україн­ські вчені К.Г. Воблий, О.Т. Діброва, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, О.І. Шаблій та ін. Зміст їхніх схем економічного районування України відображений в табл. 1.6.

Таблиця 1.6.

Схеми економічного районування України

Кабінет Міністрів України запропонував наступну мережу еконо­мічних районів, для яких розробляються та реалізуються державні територіальні програми соціально-економічного розвитку:

• Донецький (Донецька, Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

• Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

• Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

• Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чер­нівецька області).

Сучасні схеми економічних районів, хоча і виконані у відпо­відності з основними науковими критеріями економічного районуван­ня, але мають певні суперечності, зокрема:

• відсутність одностайності поглядів щодо районного місця Кіровоградської області (в одних схемах вона разом із Черкаською областю утворює окремий район, а в інших – відноситься до Придні­провського економічного району, що є більш економічно обґрунто­ваним, оскільки значна частина Кіровоградської області знаходиться у зоні впливу великого Криворізького промислового вузла);

• відсутність одностайності поглядів щодо районного місця Жито­мирської області (в одних схемах вона утворює один район разом із Волинською та Рівненською областями, а в інших – Київською та Чернігівською, що є більш економічно обґрунтованим, оскільки тери­торія Житомирської області знаходиться в зоні інтенсивного райо­нотво­рчого впливу м. Києва);

• застосування у назві економічних районів то історичних назв відповідних регіонів (Слобідська Україна), то назв географічних об’єктів (Українські Карпати, Донбас);

• не повна відповідність назви економічного району, застосова­ному для її визначення принципу. Зокрема, Східний економічний район у схемі, запропонованій Кабінетом Міністрів України, у відпо­відності з його географічним положенням доцільніше було назвати Північно-Східним (саме так цей район називається у схемах еко­номічного районування України, запропонованих О.І. Шаблієм, М.Д. Піс­туном та Ф.Д. Заставним).

Подальший розвиток теорії та практики економічного районування в Україні дозволить не лише вдосконалити мережу економічних районів, а й створити необхідну теоретичну базу для розробки та реалізації державної регіональної політики, спрямованої на вдоско­налення територіальної організації продуктивних сил та підвищення ефективності використання економічного потенціалу регіонів.

Практичне значення економічного районування для потреб регіона­льного управління полягає у створенні необхідної інформаційної бази для вирішення таких важливих господарських завдань як:

• раціональне, економічно доцільне та екологічно обґрунтоване використання природно-ресурсного потенціалу регіонів;

• максимально повне використання працересурсного потенціалу регіону та вирішення проблем зайнятості населення;

• удосконалення галузевої та територіальної структури господар­ства регіону;

• виявлення та вирішення проблем так званих «депресивних» регіонів;

• вирішення еколого-економічних проблем регіонів;

• створення науково-обґрунтованих програм і схем природокористу­вання та розвитку продуктивних сил регіонів.

Таким чином, економічне районування є основою для формування державної регіональної політики та важливим засобом практичної реалізації територіального управління господарством.

Питання для самоконтролю знань

1. Дайте визначення економічного району та охарактеризуйте його ознаки.

2. Назвіть основні фактори районоутворення.

3. Поясніть роль територіально-виробничих комплексів у формуванні економічних районів.

4. Охарактеризуйте галузеву структуру економічного району.

5. Яка роль місцевих та обслуговуючих галузей в розвитку господар­ства району?

6. Поясніть роль форм територіальної організації промисловості у формуванні ядер економічних районів.

7. Охарактеризуйте типи територіальних структур господарства економічних районів.

8. Проаналізуйте сучасні схеми економічного районування України, знайдіть основні «суперечливі місця» у визначенні мережі економіч­них районів.

9. Яке значення має економічне районування в практиці територіа­льного управління господарством?

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!