Тема 1.3 Економічне районування та територіальна організація господарства
« НазадТема 1.3 Економічне районування та територіальна організація господарстваКлючові слова та терміни: територіальна організація, територіальна структура, економічний район, промисловий район, промислова агломерація, промисловий центр, промисловий вузол, промисловий пункт, спеціалізація, кооперування, комплекс. Значна просторова диференціація природних умов, природно-ресурсного потенціалу, історичних, демографічних та соціально-економічних особливостей розвитку країни зумовлюють господарську специфіку та відповідну спеціалізацію її регіонів, що є одним із визначальних чинників економічного районування. Економічне районування – це науково-обґрунтований поділ країни на економічні райони – територіально цілісні частини народного господарства, які пов’язані між собою тісними економічними зв’язками та мають наступні ознаки:
Формування економічного району відбувається під впливом різних чинників, головними серед яких є природні умови та ресурси, економіко-географічне положення, територіальний поділ праці в країні, наявність великих регіональних центрів економічного розвитку із значними зонами економічного тяжіння, розвиненість транспортної мережі, історичні умови та адміністративно-територіальний поділ країни. Основою утворення економічного району є територіально-виробничі комплекси (ТВК) – сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених компонентів суспільного виробництва, що формуються в межах компактної території. ТВК є наслідком територіального поєднання послідовних стадій виробництва продукції, комплексного використання сировини та переробки відходів основного виробництва. Таке раціональне поєднання виробництв забезпечує додатковий економічний ефект за рахунок зменшення транспортних витрат на виробництво продукції та більш повного використання сировинних і паливно-енергетичних ресурсів. За характером виробництва розрізняють промислові, агропромислові та інфраструктурні ТВК; за масштабами –локальні, регіональні та зональні [39]. У межах одного великого економічного району можуть бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК. Територіально-виробничі комплекси у поєднанні з галузями виробничої та соціальної інфраструктури утворюють територіальні господарські комплекси, структурними компонентами яких є галузі та міжгалузеві господарські комплекси. Розрізняють два типи економічних районів – галузеві (результат територіальної організації окремих галузей) та інтегральні(утворюються на основі великих регіональних господарських комплексів). За розмірами інтегральні райони класифікують на:макрорайони, мезорайони та мікрорайони. Економічний район як територіальна соціально-економічна цілісність, що сформувалася на основі територіального поділу праці, має складну галузеву (функціонально-компонентну) та територіальну структури. Галузева структура району – це склад та співвідношення між галузями господарства. За місцем та роллю в господарському комплексі розрізняють профілюючі, супутні, доповнюючі, місцеві та обслуговуючі галузі. Профілюючі галузі – це галузі спеціалізації району, які визначають його місце в системі територіального поділу праці та формують функціональний профіль району. Супутні галузі – це ті галузі, які розвиваються з метою більш повного використання сировини профілюючих галузей або переробки їх відходів і є підтвердженням господарської комплексності району. Доповнюючі галузі – займають важливе місце в структурі господарства району, але технологічно не пов’язані з головними галузями. Місцеві галузі – задовольняють внутрішні потреби господарства та населення району. Обслуговуючі галузі – представлені об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури. Територіальна структура району – це просторове співвідношення форм територіальної організації (ТО) господарства, які взаємодіють між собою та виконують різноманітні соціально-економічні функції. У промисловості формами ТО є промислові пункти, центри, вузли, агломерації, райони; в сільському господарстві – сільськогосподарські підприємства, агротериторіальні комплекси, сільськогосподарські райони; на транспорті – транспортні пункти, центри, вузли, системи; у сфері послуг – центри обслуговування населення, територіальні системи обслуговування. Усі елементи територіальної структури господарства району за формою просторового вияву ділять на три групи:
О.Г. Топчієв виділяє п’ять типів територіальної структури господарства району:
У процесі розвитку господарства та розширення економічних зв’язків одні типи структур можуть поступово трансформуватися в інші. Наприклад, протягом останніх 20–30 років, завдяки розвитку інфраструктури, у Кривому Розі відбувається формування радіально-кільцевої територіальної структури на місці басейнової [42]. Наявність внутрірайонних природних відмінностей та розвиток економічних центрів може зумовити поєднання в районі кількох типів територіальних структур господарства. Існує багато схем соціально-економічної регіоналізації України. Перші спроби поділу України на економічні райони були тісно пов’язані з районуванням Російської імперії, а потім – Радянського Союзу. Так, наприклад, П.П. Семенов-Тянь-Шанський, здійснюючи районування Європейської частини Росії, виділив на території України за одноманітністю природних та економічних ознак три райони – Малоросійський (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Новоросійський (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії) і Південно-Західний (Київська, Подільська та Волинська губернії). Наприкінці ХІХ століття Михайло Драгоманов, а в 1926 р. – Сте- Перша спроба економічного районування України за державним замовленням була зроблена у 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г. Олександрова і, хоча вона була невдалою (уряд не затвердив поділу на два великі райони – Південний гірничопромисловий та Південно-Західний сільськогосподарський), стала початком застосування економічного районування як методу наукового обґрунтування державної стратегії регіонального розвитку. До недавнього часу загальноприйнятим був поділ України на три великі економічні райони – Донецько-Придніпровський, Південно-Західний та Південний. Така схема районування була підпорядкована інтересам великої країни – Радянського Союзу, у складі якого Україна була до 1991 р. Потреби управління регіональним розвитком в умовах незалежності та сучасного геополітичного середовища зумовили подальше удосконалення схем економічного районування України. Значний вклад в розвиток економічного районування зробили українські вчені К.Г. Воблий, О.Т. Діброва, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, О.І. Шаблій та ін. Зміст їхніх схем економічного районування України відображений в табл. 1.6. Таблиця 1.6. Схеми економічного районування України
Кабінет Міністрів України запропонував наступну мережу економічних районів, для яких розробляються та реалізуються державні територіальні програми соціально-економічного розвитку:
Сучасні схеми економічних районів, хоча і виконані у відповідності з основними науковими критеріями економічного районування, але мають певні суперечності, зокрема:
Подальший розвиток теорії та практики економічного районування в Україні дозволить не лише вдосконалити мережу економічних районів, а й створити необхідну теоретичну базу для розробки та реалізації державної регіональної політики, спрямованої на вдосконалення територіальної організації продуктивних сил та підвищення ефективності використання економічного потенціалу регіонів. Практичне значення економічного районування для потреб регіонального управління полягає у створенні необхідної інформаційної бази для вирішення таких важливих господарських завдань як:
Таким чином, економічне районування є основою для формування державної регіональної політики та важливим засобом практичної реалізації територіального управління господарством. Питання для самоконтролю знань
З повагою ІЦ "KURSOVIKS"! |