Тема 1.1 Об’єкт, предмет, методи та завдання курсу Регіональна економіка

Модуль І. Регіональна економіка

Тема 1.1 Об’єкт, предмет, методи та завдання курсу Регіональна економіка

Ключові слова та терміни: продуктивні сили, розміщення, терито­ріальна організація, територіальна соціально-економічна система, регіональна економіка, методологія, географічний детермінізм, енвайро­менталізм, теорії розміщення продуктивних сил.

Основними атрибутами будь-якої науки є об’єкт дослідження, предмет вивчення, наукові методи, мета та завдання.

Під об’єктом науки розуміють фрагмент об’єктивно існуючої дійсності, на яку направлена пізнавальна діяльність людини. Як правило, один і той же об’єкт є спільним для кількох наук, що зумовлено складністю його будови, внутрішніх та зовнішніх зв’язків, множиною властивостей та функцій. Наприклад, суспільство як об’єкт дослідження вивчається багатьма науками (соціологією, історією, політекономією, економічною та соціальною географією, демографією та ін.), але кожна з них має своє «коло інтересів» у цьому об’єкті, які й визначають предмет її вивчення. Таким чином, під предметом науки слід розуміти певні властивості, функції, відношення та зв’язки об’єкта, які вивчаються нею на основі притаманної їй методології за допомогою загальнонаукових та спеціальних методів.

Навчальний курс «Регіональна економіка» вивчає сучасний стан розвитку та розміщення продуктивних сил країни, а також регіональні особливості соціально-економічних процесів із урахуванням при­родно-екологічних чинників.

Продуктивні сили як об’єкт наукових досліджень вивчаються і іншими науками, наприклад, економічна теорія вивчає їх через призму виробничих стосунків, а економічна історія – з точки зору розвитку їх у часі. Коло інтересів регіональної економіки зосереджується на вивченні територіальної організації продуктивних сил, дослідженні економічних законів та закономірностей, що зумовлюють форми їх просторового поєднання.

Компоненти продуктивних сил тісно пов’язані між собою. Така взаємодія, в умовах конкретної, цілісної в природному, адміністра­тивно-управлінському та соціально-економічному розумінні території приводить до утворення різних за масштабом та складністю терито­ріальних соціально-економічних систем (ТСЕС), які і є загальним об’єктом дослідження регіональної економіки.

ТСЕС – це складні, відкриті, динамічні системи, які мають вхід та вихід, здатність до саморегуляції та самовідновлення. Їх утворюють тісно взаємопов’язані природні та соціально-економічні компоненти (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Абстрагована модель територіальної соціально-економічної системи 

Предметом вивчення курсу «Регіональна економіка» є терито­ріальна організація продуктивних сил України та її регіонів, сучасний стан господарського комплексу країни та особливості соціально-еко­номічного розвитку регіонів, що зумовлені їх природно-екологічною, історичною та соціально-економічною специфікою.

Розрізняють п’ять рівнів ТСЕС: елементарний, мікрорівень, мезо­рівень, макрорівень та глобальний (табл 1.1).

Таблиця 1.1

Різновиди територіальних соціально-економічних систем

Сучасне розміщення продуктивних сил в Україні зумовлено природними, економічними, соціальними та національно-історичними особливостями окремих її регіонів. Існуюча в країні значна терито­ріальна диференціація природних умов та ресурсів, розселення населення, виробничих потужностей та екологічних ситуацій, зу­мовлює актуальність дослідження проблем раціонального, економічно доцільного та екологічно обґрунтованого розміщення виробництва. Саме цими проблемами і опікується регіональна економіка як галузь наукових досліджень.

Мета навчального курсу «Регіональна економіка» – вивчення теоретико-методологічних засад розвитку і розміщення продуктивних сил України та її регіонів, набуття студентами навиків глибокого аналізу сучасної територіальної організації виробництва, наукового обґрунтування оптимального розміщення господарських об’єктів, розробки перспективних стратегічних напрямів регіонального розвитку з урахуванням специфіки їх соціально-економічних, історичних та природно-екологічних чинників.

Актуальність вивчення «Регіональної економіки» зумовлена тим, що проблеми регіонального розвитку перебувають у центрі соціально-еко­номічної політики будь-якої держави, оскільки економічна могутність та безпека країни в умовах наростаючої глобалізації світової еконо­міки визначаються, перш за все, природноресурсним, трудоресурсним та виробничим потенціалом її регіонів, а також їх конку­рентоспроможністю як на внутрішньому, так і на світовому ринках товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Подальше впровадження ринкових перетворень посилює процеси регіоналізації в країні, які є проявом самодостатності та економічної самостійності окремих територій. Саме на регіональному рівні створюються необхідні умови для структурних ринкових перетворень, зокрема: концентруються інвестиції; розвивається ринкова інфраструктура; активно використо­вується місцевий природно- та працересурсний потенціали для розвитку різноманітних форм господарювання та підприємницької діяльності. Разом з тим потенціал окремих регіонів може бути ефективно реалізованим лише в узгодженості та підпорядкованості із загальнодержавними інтересами. Тому майбутні фахівці в галузі економіки повинні володіти глибокими знаннями щодо закономір­ностей та факторів розміщення продуктивних сил, особливостей територіальної організації виробництва, перспектив регіонального розвитку з урахуванням національних інтересів держави та вимог її економічної безпеки.

Практичне значення курсу «Регіональна економіка» полягає в тому, що він дає необхідну теоретико-методичну базу та практичні рекомендації для вирішення найважливіших господарських завдань, зокрема, таких як:

• підвищення ефективності розвитку господарського комплексу на основі всебічного урахування природних, соціально-демографічних та економічних чинників;

• удосконалення галузевої та територіальної структури господар­ства як необхідної умови збалансованого розвитку економіки країни та її регіонів;

• усунення диспропорцій у розвитку окремих регіонів як необхід­ної умови подальшого розвитку національного господарства та еконо­мічної безпеки країни;

• вирішення конкретних еколого-економічних проблем шляхом оптимізації програм регіонального розвитку.

Методологічною основою курсу «Регіональна економіка» є мате­ріа­лістична діалектика та відповідні економічні закони і категорії. В загальному розумінні методологія науки – це сукупність методів, принципів та засобів дослідження, які застосовуються наукою в процесі вивчення її предмета для досягнення поставленої мети.

Розрізняють три рівні наукових методів: загальнонаукові (уні­версальні), міждисциплінарні (спільні для кількох галузей знань),конкретно-наукові (спеціальні). Серед загальнонаукових методів «Регіона­льна економіка» застосовує методи системного аналізу, синтезу, порівняння, серед міждисциплінарних – історичний, математичний, статистичний, моделювання, а серед спеціальних найбільш поши­реними є картографічний, балансовий, нормування, районування та оптимізації (табл. 1.2).

Таблиця 1.2.

Наукові методи дослідження дисципліни «Регіональна економіка»

*Для вибору оптимального варіанта розміщення підприємства часто застосовують найпрос­тішу економіко-математичну модель транспортної задачі, в основі якої – визначення загальних витрат із урахуванням транспортних: В_і = С_і + К_іЕ_n + Т_і, де В_і – зведені витрати, С_і – собівартість продукції, К_і – капітальні витрати, Е_n – коефіцієнт ефективності капіталовкладень (величина, обернена періоду окупності капіталовкладень, t), Т_і – питомі витрати підприємства на пере­везення сировини, палива, готової продукції. Кращим буде той варіант, у якого витрати найменші за умови рівності інших чинників – природних, соціальних, екологічних тощо.

Курс «Регіональна економіка» належить до тих дисциплін, які забезпечують фундаментальну підготовку економістів, формують у них наукові знання щодо сучасних тенденцій та перспектив розвитку національної економіки та окремих регіонів країни.

Теоретичним підґрунтям «Регіональної економіки» є загальна економічна теорія та економічна і соціальна географія. Визначаючи практичну спрямованість регіональної економіки, необхідно врахову­вати її тісний зв’язок із прикладними економічними дисциплінами, зокрема, галузевими економіками, стратегічним управлінням, економі­кою праці, маркетингом, фінансами, економікою природокористу­вання, міжнародною економікою тощо (рис. 1.2).

Регіональна економіка як дисципліна загальноекономічного циклу підготовки фахівців досліджує суспільні процеси, що відбуваються в межах конкретної території та є результатом унікального поєднан­ня історичних, природно-екологічних, етнічних та соціально-економічних умов розвитку суспільства.

На розвиток сучасної науки про розміщення продуктивних сил та регіональний розвиток вплинули такі наукові напрями якгеогра­фічний детермінізм (Монтеск’є, Реклю), евайронменталізм (Сміт, Хентингтон) та класичні теорії розміщення, започатковані німецькими вченими І. Тюненом, А. Вебером, В. Лаунхардтом, В. Крісталлером, А. Льошем наприкінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст.

А. Вебер є засновником «теорії штандорта», загальний зміст якої полягає у виборі оптимального місця розміщення підприємства. Фактично вперше було доведено, що найбільший прибуток індивіду­альному власнику може принести саме оптимальнерозміщення підприємства. У праці «Про розміщення промисловості: чиста теорія штандорта» А. Вебер запропонував основний критерій оптимально-
сті – мінімізація сумарних витрат на виробництво та збут і показав, що розміщення промисловості визначається трьома «орієнтаціями: транспортною, робочою та агломерацією». Поняття «штандорт» (фактор розміщення) він визначив як «…чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється в даній місцевості чи певному типі місцевості». Хоча теорія штандарту була побудована на досить спрощених припущеннях (основою досліджень є ізольована територія, розвиток якої розгля­дається абстраговано, без урахування дії законів ринкової економі-
ки), А. Вебер своїми дослідженнями поклав початок факторному аналізу – науковому вивченню та обґрунтуванню основних чинників розвитку та розміщення продуктивних сил.

Рис. 1.2. Зв’язок регіональної економіки з іншими науками

Подібні проблеми вивчав І. Тюнен, який одним із перших обґрунтував наявність об’єктивних закономірностей розміщеннятоварного виробництва. Зокрема, у праці «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки» І. Тюнен встановив, що одним із основних чинників, які впливають на величину затрат та прибуток сільськогосподарських підприємств є віддаленість від ринків збуту продукції, і запропонував модель тери­торіальної сільськогосподарської спеціалізації залежно від відстані до міста, яке одночасно є і ринком збуту сільськогосподарської про­дукції, і постачальником промислових товарів у сільську місцевість. Вчений виділив основні зони спеціалізації навколо міста, відомі як класичні кільці Тюнена (рис. 1.3):

• перша зона (1) – садівництво та городництво у поєднанні з молочним тваринництвом;

• друга зона (2) – лісове господарство (постачальник до міста дров та ділової деревини);

• третя зона (3) – вирощування картоплі, жита, ячменю, худоби;

• четверта зона (4) – зернове та молочне господарство із застосу­ванням семипільної системи землеробства;

• п’ята зона (5) – зернове господарство, вигони та сінокоси;

• шоста зона (6) – домінує екстенсивне тваринництво. 

Рис. 1.3. Зони спеціалізації виробництва навколо міста (за І. Тюненом)

Транспортні витрати вважав вирішальним чинником розміщення виробництва і В. Лаунхардт. Для визначення оптимального пункту розміщення підприємства вчений запропонував так званий метод вагового трикутника, в основу якого покладено співвідношення відстаней до джерел сировини та ринків збуту готової продукції.

Широко відомою є теорія «центральних місць», сформульована німецьким географом В. Крісталлером. Зміст її полягає у виділенні ядер («центральних місць») економічного розвитку, які забезпечують продукцією всі поселення, що тяжіють до них. За В. Крісталером заселені території впливу центральних місць поступово набувають форми правильних шестикутників, які, поєднуючись, утворюють так звану крісталлерівську решітку – зону обслуговування населення, достатньо повну за охопленням (покриттям) та максимально ефективну з точки зору мінімізації витрат на збут готової продукції (рис. 1.4).

Теорія центральних місць В. Крісталлера є теоретичним підґрунтям для оптимізації систем розселення населення та удосконалення схем регіонального управління.

Рис. 1.4. Зони обслуговування населених
пунктів центральним місцем (за теорією В. Крісталлера)

Засновником теорії просторової економічної рівноваги є Август Льош. Досліджуючи функціонування фірм в умовах ринкового середовища, він визначив основні умови забезпечення економічної рівноваги:

• фірми мають розміщуватися так, щоб забезпечити максимально можливі переваги для виробників та споживачів;

• максимальне охоплення території;

• рівність цін і витрат (немає надлишкового доходу);

• усі ринкові зони мають мінімальний розмір (у формі шести­кутника), а межі між ними проходять по лініях «байдужості».

Результати досліджень просторових закономірностей економічного розвитку, що здійснювалися зарубіжними економістами та геогра­фами після другої світової війни, знайшли своє відображення у наступних теоріях та моделях:

Просторової дифузії нововведень (лат. diffysio – розтікання, поши­рення). Засновник цієї теорії – шведський географ Т. Хагерстранд. У праці «Дифузія інновацій як просторовий процес», вивчаючи процеси дифузії інновацій (нововведень) в сільському господарстві, вчений заклав уявлення про те, що процес економічного розвитку є наслідком просторового поширення нововведень (інноваційних технологій, нових матеріалів, оновлення асортименту товарів та послуг тощо). З цією теорією тісно пов’язані теорія регіонального життєвого циклу (визначає стадійність процесу виробництва – поява нового продукту, зростання його виробництва, насичення ринку, скорочення виробни­цтва) та модель «центр-периферія» (пояснює, що однією із причин постійного домінування центру над периферією є саме постійні інноваційні процеси, які відбуваються саме в центрі і для розвитку яких центр має значно кращі передумови).

Полюсів зростання. Засновником є французький вчений Ф. Перру. Сутність полягає у визначенні агломерованого полюсу розвитку – ком­плексу галузей (за змістом є аналогом поняття «територіально-вироб­ничий комплекс»), які динамічно розвиваються та сприяють розвитку інших галузей і приводять до формування значних полюсів еконо­мічного розвитку. Ця теорія отримала розвиток у дослідженнях Ж. Будвіля, Х. Лаусена, П. Потьє.

Регіональної політики. Класична теорія регіонального розвитку започаткована Дж. М. Кейнсом. Основний її зміст полягає в обґрунту­ванні ролі держави в управлінні регіональним розвитком (нейтра­лізація негативних наслідків регіональних дисбалансів, зокрема, шляхом прямого державного інвестування економічного розвитку депресивних регіонів). У неокласичній теорії економічного розвитку М. Фрідмана державі відводиться роль не стільки в нівелюванні регіональних дисбалансів, скільки в стимулюванні економічної ефективності розвитку регіонів.

Незбалансованого розвитку. Є прямою протилежністю класичній теорії регіонального розвитку. Основний постулат – відсутність державного регулювання сприяє самоорганізації ринкового механізму та об’єктивно збільшує регіональні відмінності (висока розвиненість одних регіонів і економічна слабкість інших).

Дослідження в галузі регіональної економіки здійснювалися радян­ськими вченими економістами та географами М.М. Баранським, К.Г. Воблим, М.М. Некрасовим, С.Л. Рудницьким, Ю.Г. Саушкіним, А.Т. Хрущовим та ін. Вагомий внесок у розробку теоретичних поло­жень та вирішення прикладних проблем регіонального розвитку також зробили українські вчені Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, Я.Б. Олійник, А.П. Голіков, М.М. Пістун, М.А. Хвесик, Л.Г. Чернюк, О.І. Шаблій та ін.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!