Магістерський рівень освіти. Погляд зблизька та здалеку

У 2002 р. Асоціація європейських університетів провела дослідження ступенів магістерського рівня, результати якого показали суттєве структурне розмаїття другого циклу вищої освіти у країнах Європи. Спільною рисою було те, що кваліфікація магістра присуджувалась у результаті п’ятирічного навчання за денною формою з опануванням 300 кредитів. Власне магістерські програми мали навантаження 90 – 120 ECTS. Звісно, що таких спільних рис виявилося замало для того, щоб говорити про загальноєвропейську концепцію освіти магістерського рівня.

Головні риси євромагістра були конкретизовані у висновках та рекомендаціях Конференції зі ступенів магістерського рівня (Гельсінкі, 2003). Так, магістерський ступінь визначається як кваліфікація другого циклу вищої освіти і знову підкреслюється наступність бакалаврату, магістратури та докторантури. Програми підготовки магістрів мають мати різну орієнтацію й бути багатопрофільними, щоб відповідати індивідуальним та академічним потребам, а також вимогам ринку праці. На відміну від бакалаврату, на магістерському рівні заохочується запровадження спільних програм між різними університетами як прояв внутрішньоєвропейського співробітництва.

Результати наступного вивчення магістерського рівня в європейських країнах були опубліковані через десять років після підписання Болонської угоди. У дослідженні Г. Дейвіса вказується, що ступінь магістра буде відігравати вирішальну роль у суспільстві знань, оскільки він забезпечує набуття компетентності, на якій базується дальша дослідницька робота в докторантурі. У висновках огляду зазначається, що підготовка магістрів у Європі набула трьох головних форм:

1) професійно-спрямовані магістерські курси денної, дистанційної та змішаної форми навчання;

2) дослідницько-інтенсивні магістерські програми, які функціонують як додокторське навчання для наукової кар’єри;

3) курси магістерського рівня різної тривалості, які надаються працівникам без відриву від виробництва. Проте, на думку дослідника, профіль (profile) магістерського ступеня в Європі лишається нечітким, оскільки назви та номенклатури магістерських спеціальностей, зрозумілі на національному рівні, втрачають прозорість, коли їх розглядають у міжнародному контексті.

Попри усвідомлення, що двоступенева система підвищить прозорість та порівнянність освітніх систем різних країн, нині Болонські реформи викликають дискусії через низку питань, які раніше не були актуальні.

По-перше, це відсутність регулювання відмінностей між бакалавром /магістром Болонської декларації та цими ж ступенями в англомовних країнах. Наприклад, у США наступність рівнів не завжди спостерігається, можна навчатися за докторською програмою на основі бакалавра, тобто "обминаючи" магістерський рівень, тоді як у Європі планується послідовне здобуття дипломів. Формально структура ступенів є подібною, але в контексті Болонського процесу, а саме його орієнтації на суспільство знань, євробакалавр та євромагістр мають набути нового формату.

По-друге, загальноєвропейська дворівнева вища освіта спирається на принципи гнучкості та мобільності, яким ще бракує чіткого визначення. У цілому ВНЗ мають стати гнучкішими, щоб мати справу з мінливими вимогами ринку праці та очікуваннями студентського контингенту, який стає все більш різноманітним. Гнучкість також розглядається як множинність освітніх можливостей після здобуття бакалавру (магістерська спеціалізація у царині, обраній у першому циклі, чи набуття кваліфікації в новій галузі) або працевлаштування, при якому існує можливість повернутися до навчання в будь-який час при потребі поглибити знання чи змінити фах. Мобільність студентів розуміють як можливість змінювати ВНЗ і навчатися за програмою бакалавра в одному ВНЗ, а за програмою магістра – в іншому. Саме міжциклова (inter-cycle) мобільність очікується в Європі.

Принцип мобільності має також реалізовуватися за допомогою так званих спільних освітніх програм (joint degrees), зокрема магістерського рівня, між університетами різних країн. На відміну від програм студентських обмінів, коли студенти одного ВНЗ упродовж певного часу навчаються в іншому, спільні освітні програми розробляються та/або погоджуються кількома навчальними закладами. Значна частина навчання за програмою відбувається в іншому закладі-учасникові і навчання та екзамени, які там складаються, цілком і автоматично визнаються в обох навчальних закладах. Професорсько-викладацький склад усіх закладів-учасників також залучений до співпраці. Після закінчення спільної освітньої програми студент одержує дипломи кожного з навчальних закладів або спільний документ про освіту (найчастіше диплом чи сертифікат).

Таким чином, ми з’ясували, що в Європі відбувається рух до масовості, доступності і гнучкості вищої освіти. Виникає закономірне запитання – наскільки загальноєвропейські тенденції дотичні до вітчизняних соціокультурних реалій? Адже, на відміну від Європи, де Болонські реформи були внутрішньою необхідністю, входження України до Європейського простору вищої освіти та пов’язані з цим реформи були суто політичним рішенням для прискорення процесу євроінтеграції.

В. Кремінь схарактеризував сучасний стан української освіти як амбівалентний, оскільки є усвідомлення необхідності реформ, але розквіт освітніх нововведень гальмується фінансовими труднощами. Ступеневість вітчизняної вищої освіти також амбівалентна. На перший погляд, в України біля десяти років існує ступенева освіта (ОКР бакалавра, спеціаліста і магістра). З іншого боку, у суспільній свідомості ступеневість вищої освіти не встигла закарбуватися. Так, у розумінні батьків їхні діти досі вступають "до університету", а не на "бакалавра", а конкурсний відбір у магістратуру викликає несподіване обурення та протести з боку студентів. Окрім цього, у суспільстві не виробився диференційований підхід до різних рівнів освіти як в моральному, так і в матеріальному планах. Механізми затребуваності працівників високого професійного рівня не працюють: особі, яка здобула кваліфікацію магістра, не надаються офіційно узаконені преференції у вигляді окремих початкових посад, вищої заробітної плати тощо. Частково корені такого ставлення слід шукати в чинному вітчизняному законодавстві.

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про вищу освіту", до структури вищої освіти входять освітні (неповна вища освіта, базова вища освіта, повна вища освіта) та освітньо-кваліфікаційні (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр) рівні. Відповідно до Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту) ОКР "бакалавр" вважається базовою, тобто неповною вищою освітою і передбачає продовження навчання за програмою спеціаліста чи магістра.

ОКР "спеціаліст" передбачає здобуття повної вищої освіти на основі кваліфікації бакалавра. Це рівень фахівця, який здобув спеціальні вміння та знання і може вирішувати складні професійні завдання. Підготовка спеціаліста мало чим концептуально відрізняється від бакалаврських програм і є додатковим роком навчання, в якому наголошується практична діяльність. Гнучкість між ОКР бакалавра і спеціаліста не спостерігається, дальше навчання можливе лише у рамках обраної на бакалавраті спеціальності.

ОКР "магістр" передбачає здобуття повної вищої освіти на основі кваліфікації бакалавра або спеціаліста. Фахівець, який отримав диплом магістра, повинен володіти поглибленими спеціальними уміннями і знаннями інноваційного характеру та бути здатним вирішувати проблемні професійні завдання. Освітньо-професійна програма магістра передбачає, зокрема, психолого-педагогічну та науково-практичну підготовку, тобто початкову кваліфікацію для науково-педагогічної діяльності. У деяких ВНЗ України (Київський національний економічний університет, Києво-Могилянська академія тощо) магістратура давно й успішно функціонує як окремий підрозділ у структурі університету. Проте у більшості ВНЗ магістратура запроваджена нещодавно, моделі магістра за спеціальностями вищої освіти чітко не розроблені і найчастіше мало чим відрізняються від моделі спеціаліста.

Отже, більшість студентів здобувають освіту магістерського рівня „про всяк випадок” або при нагоді продовжують навчання на ОКР магістра на основі бакалавра, тобто обминаючи спеціаліста. Хоча останні декілька років намічається тенденція використання диплома магістра як початкової кваліфікації для роботи у ВНЗ з ініціативи окремих університетів.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!