Загальний рейтинг вищих навчальних закладів України

Специфіка сучасних проблем вищої освіти в Україні є частково успадкованою від радянських часів, а частково є результатом невдалої соціально-економічної трансформації суспільства. Перша група проблем, успадкованих від радянської системи, включає штучне відокремлення освіти від науки (остання традиційно була зосереджена в установах Національної Академії Наук), відсутність університетської автономії (права самостійного вибору курсів, визначення змісту дисциплін, призначення і звільнення викладачів), визначну роль держави і мінімальну – громадських організацій (організацій роботодавців, професійних асоціацій) у визначенні змісту освітньої діяльності.

Друга група проблем пов’язана з виникненням розриву між реальним середовищем професійної діяльності спеціалістів і тим, чому навчають у вищих навчальних закладах, деформацією цінностей та диспропорціями у соціальній структурі суспільства.

За цих умов виник ризик перетворення вітчизняного освітнього простору на «сіру зону» із подальшої його деградацією, втратою професійних якостей і відповідних позицій на ринку освітніх та наукових послуг. Паралельно із зазначеними вище негативними тенденціями в українській вищій освіті продовжується формування «точок росту», які створюються навколо «ключових компетенцій», тобто сильних конкурентних позицій окремих вищих навчальних закладів. Для підтвердження таких позицій серед міжнародних партнерів та залучення додаткових ресурсів для розвитку необхідні сильні позиції в рейтингах. На чому ж базується оцінка університетів у більшості з них?

Очевидно, що будь-який рейтинг, навіть самий найкращий, являє собою модель дійсності, свого роду відображенням результатів роботи університету та уявлень про суспільну значимість його академічних результатів діяльності.

Тому всі, навіть найбільш «об’єктивні» рейтинги, не позбавлені певної суб’єктивності, яка визначається як світосприйняттям, так і базою порівняння.

Що ж впливає на визнання університету? По-перше, майже в усіх згаданих вище рейтингах результативність діяльності університету (здатність створювати нові та передавати вже існуючі знання) та її суспільна значимість оцінюється на основі кількості публікацій науково-педагогічних працівників у збірниках наукових статей, журналах та кількості виданих монографій, кількості отриманих міжнародних нагород у галузі науки і техніки, співвідношення між кількістю науково-викладацького персоналу та кількістю студентів, доступності інформації про діяльність вищого навчального закладу.

Існуюча система підготовки науково-педагогічних кадрів консервує існуючий стан справ та сприяє «ізоляціонізму» наукових працівників, коли обмін результатами наукової діяльності відбувається лише між колишніми пострадянськими країнами. В сучасних умовах для науковця більш важливими є публікації у рекомендованих «фахових виданнях», у той час як наявність/відсутність робіт у виданнях наукового рівня з високими індексами цитувань взагалі не є обов’язковою вимогою для здобуття наукового ступеню чи вченого звання.

Для виправлення існуючої ситуації необхідно визначити ті сфери наукових досліджень, у яких вітчизняні науково-освітні заклади можуть бути конкурентоспроможними на світовому ринку, так звані «точки зростання», зосередивши на їх підтримці основні ресурси та людський капітал. По-друге, у тих сферах, в яких позиції є відносно слабкими, використовувати стратегію інтенсифікації академічних обмінів і стажувань з іноземними вишами партнерами з метою отримання досвіду відповідної роботи та перенесення його до національного освітнього і наукового простору. По-третє, необхідно зробити міжнародний рівень визнання наукових робіт необхідною умовою для здобуття наукових ступенів і вчених звань.

Одними з основних чинників, які заважають визнанню українських вишів на міжнародному рівні є відсутність вимог до науково-педагогічних працівників щодо публікації результатів наукових досліджень у іноземних виданнях з імпакт-фактором, низька мотивація науково-педагогічних працівників до вивчення іноземних мов та міжнародного визнання власних здобутків.

У зв’язку з цим пріоритетності набувають питання міжнародного співробітництва, розвитку стажувань та академічних обмінів між українськими університетами та вишами-партнерами з інших країн, посилення співпраці між вищими навчальними закладами та вітчизняними бізнес-структурами.

За останні 10-ть років в Україні було виконано декілька спроб рейтингування освітніх установ ІІІ, IV рівнів акредитації. Серед яких, найбільш відомими є «Софія Київська», «Міністерство освіти і науки молоді та спорту», «Компас», «ТОР-200», «Деньги», «Кореспондент». Національні рейтинги навчальних закладів безумовно допомагають абітурієнтам та роботодавцям в оцінці місця того чи іншого навчального закладу на ринку освітніх послуг.

Однак, показники українських вищих навчальних закладів у світових рейтингах традиційно залишаються низькими, що негативно позначається на конкурентоспроможності випускників, залученні інвестицій, в тому числі і закордонних. Сьогодні від місця ВНЗ в рейтингах залежать не тільки його фінансовий стан, але і перспективи розвитку.

Отже, не можна забувати, що універсального інструменту для оцінювання якості освіти не існує. Українські навчальні заклади найближчим часом можуть суттєво покращити свої позиції тільки шляхом висвітлення їх діяльності в інтернет просторі. В той же час опиратися на рейтингові показники університету при виборі місця навчання чи майбутніх фахівців неможна, оскільки методологія проведення досліджень та їх критерії досить часто є предметом домовленостей зацікавлених сторін.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!