Світовий досвід становлення університетської автономії й самоврядування

Аналіз історико-педагогічних джерел з проблеми дослідження дозволяє констатувати, що проблема університетської автономії й академічних свобод виникла в середні віки й пов’язана з відкриттям перших університетів – у Болоньї (Італія, кінець XI ст.) та Парижі (кінець XII ст.).

Зауважимо, що в різні історичні періоди поняття «автономія» й «академічні свободи» трактувалися по-різному, але ніколи не виникало сумнівів у тому, що саме вони найбільш повно відображають сутність університету, як навчальної й дослідницької установи.

У ході наукового пошуку встановлено, що середньовічний університет представляв інтереси вчених перед світською і духовною владою, гарантував ученим індивідуальну свободу, надавав право набуття юридичних і економічних привілеїв. Сукупність прав і привілеїв академічної корпорації викладачів і студентів складали так звані «академічні свободи», найголовнішими з яких були автономія й самоврядування.

Підкреслимо, що перші європейські університети створювались на засадах самоврядування: видавали власні закони, здійснювали суд над членами своєї корпорації, визначали регламентацію праці тощо. Керівництво університетом здійснював ректор, який міг обиратися навіть зі складу студентів. В управлінні університетом брали участь викладачі, учні, а також службовці. Держава не обмежувала університетської автономії. Вона навіть виступала її гарантом. Але цей процес тривав доти, доки кількість студентів в університетах була мало чисельною, а самі університети не потребували значних коштів.

Як свідчать результати проведеного дослідження, з часом вплив держави на університетське життя посилюється, не дивлячись на протидію з боку академічної корпорації. Особливо цей процес активізувався після Реформації і став сприяти змінам інституційних форм управління й організації університетів. У результаті цього на початку XIX століття сформувались три типи університетів, кожен з яких демонстрував співвідношення «держава-університет» щодо керівництва цими закладами. Найбільш стійкими виявилися найстаріші університети Європи – Оксфордський і Кембриджський, які зберегли автономію й академічні свободи як головне надбання. Цю ж традицію перейняли елітні приватні американські університети, такі, як Гарвардський чи Стенфордський.

В протилежному напрямі стали розвиватись університети Франції. Факультети тут перетворились на самостійні навчальні заклади, відокремившись від закладів, що безпосередньо займались науковими дослідженнями, а викладачі були занесені до реєстру державних службовців. До середини XIX століття у французьких університетах заперечувалась не тільки академічна свобода, але й деякі громадянські свободи науково-педагогічних працівників.

Третій шлях розвитку університетської автономії й самоврядування демонстрували німецькі університети.

Через свою бідність вони не могли протистояти вторгненню держави в справи управління університетом  на ранніх етапах свого розвитку. Однак з відкриттям у 1810 р. Берлінського університету, набула реального втілення сформульована Гумбольтом ідея «академічної свободи як базового принципу класичного університету».

У ході наукового пошуку встановлено, що на початку ХХ століття університетська автономія німецького зразка стала певною мірою академічною традицією. Вона розповсюджувалась на різні сфери діяльності університетів: міжуніверситетське співробітництво в межах однієї держави, міжнародне співробітництво університетів, відносини університетів з місцевими, регіональними і центральними органами управління тощо.

Зауважимо, що в сучасному розумінні академічні свободи (автономія) акумулюють досвід європейської освітньої традиції і включають такі компоненти:

- свободу педагогічної діяльності (свобода обрання напрямів підготовки спеціалістів; необхідного переліку дисциплін, їх змісту і методів викладання; розробка перспективної політики в розвитку педагогічного процесу і визнання права викладачів на свободупедагогічної творчості);

- свободу науково-дослідницької діяльності (свобода вибору напрямів наукових досліджень, яким колективні наукові підрозділи надають переваги; право членів професорсько-викладацького складу на вільне включення в наукову комунікаціюі на колективней індивідуальне співробітництво з зовнішніми користувачами);

- самоврядування університетського співтовариства. Тут можна виділити наступні напрями: самоврядування університету (корпорації), самоврядування в науково-педагогічному та студентському колективі. В якості основного елемента самоврядування університету як організації необхідно відзначити автономію статусу, тобто компетенцію ВНЗ щодо вироблення внутрішніх норм його функціонування як в галузі викладання, так і наукових досліджень. Це передбачає розробку власного статуту, який регламентує основні моменти функціонування й діяльності університету; визначення особливостей структури управління й виборності керівних органів; розподіл фінансових і матеріальних ресурсів поміж університетськими підрозділами; визначення пріоритетів в наукових дослідженнях і розробках, підготовці та перепідготовці кадрів спеціалістів; планування розвитку університету як короткочасного, так і довготривалого.

Самоврядування в науково-педагогічному колективі передбачає участь представників в колегіальних органах управління університетом і його структурних підрозділах, об’єднання в різні професійні корпоративні організації в середині й поза межами університету. Рівень самоврядування науково-педагогічного коллективу визначається ступенем його впливу на прийняття рішень в галузі освіти й науки на всіх рівнях адміністративної структури.

Самоврядування в студентському колективі має на меті участь студентської спільноти через виборних представників в колегіальних органах управління університетом, вирішенні академічних проблем, створенні студентських організацій тощо.

Підкреслимо, що в сучасних умовах ні інституційна автономія, ні академічні свободи не є абсолютними. Як правило вони обмежені законодавчими актами й іншими механізмами регулювання.

Отже, як свідчить світовий досвід становлення й функціонування автономії й самоврядування, головним критерієм щодо побудови управлінської моделі вищої школи в Україні має слугувати досягнення рівноваги між автономією й підзвітністю, оскільки надмірна автономія університету може призвести до того, що він не буде відповідати запитам суспільства, а жорсткий контроль з боку держави знищить його академічні засади й роками накопичені традиції.

Подальші дослідження передбачається провести в напрямку вивчення інших проблем становлення університетської автономії й самоврядування.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!