Болонський процес – процес структурного реформування національних систем освіти країн ЄС

Вважається, що Болонська декларація дала новий поштовх процесу інтеграції вищої освіти в Європі. Цьому сприяють такі її положення, як:

1) дворівнева вища освіта (бакалавр та магістр);

2) застосування кредитної системи (система ESTS), що являє собою єдину систему обліку (які курси та в якому обсязі прослухані студентом) в усіх державах;

3) мобільність студентів і викладачів, що дозволяє порівнювати та використовувати досвід різних університетів;

4) застосовність знань випускників університетів в Європі.

Достатньо високі темпи запровадження положень Болонського процесу на початковому етапі, які обумовлювалися тим, що реформа здійснювалася "зверху" — з боку Міністерства освіти і науки та стосувалася технологічного боку організації навчального процесу. Це надало можливість поділити курс навчання (значною мірою формально) на бакалаврський та магістерський рівні, провести оцінку навчальних курсів в освітніх кредитах (залікових одиницях), нічого не змінюючи по суті, в той час як однією з найбільш суттєвих вимог Болонського процесу є індивідуалізація освіти. Проблеми та перешкоди приєднання України до Болонського процессу висвітлюються у численних публікаціях вітчизняних та закордонних науковців та освітян-практиків.

Однак побудова гнучких освітніх програм у вітчизняних реаліях виявляється достатньо проблематичною, що викликає необхідність проаналізувати, які саме причини заважають повноцінній реалізації індивідуалізованого навчання у вищій школі.

Справжня інтеграція до європейського освітнього простору потребує суттєвого розширення елективності навчальних курсів. Як наслідок, співвідношення обов’язкових навчальних дисциплін та дисциплін за вибором повинно змінитися. Кількість дисциплін, які є обов’язковими для всіх студентів, в магістратурі та на старших курсах бакалаврата треба звести до обґрунтованого мінімуму, значну ж частину навчального плану повинні складати дисципліни за вибором. Завдяки такому підходу до побудови навчального процесу має змінитися ставлення студентів до навчання, оскільки вони безпосередньо відповідатимуть за вибір навчальних дисциплін. В той же час, оприлюднені нещодавно накази Міністерства освіти та науки в тій частині, що стосуються розробки державних галузевих стандартів вищої освіти, передбачають 50% нормативних дисциплін для бакалаврату та 40% — для магістратури, причому з тих курсів, що залишилися, за власними уподобаннями студенти обиратимуть лише половину, інша визначатиметься навчальним закладом. При цьому декілька дисциплін для магістерських программ Міністерство пропонує вводити директивно для всіх без винятку спеціальностей. Безумовно, за відсутності давньої традиції викладання соціології у вітчизняній вищій школі певний формальний стандарт, на який могли би спиратися соціологічні підрозділи в вищих навчальних закладах, звичайно, потрібен.

Розробка такого стандарту буде сприяти створенню загальноприйнятої інституціоналізованої моделі професійної соціологічної освіти. Проте досвід країн з розвинутою системою соціологічної освіти свідчить про відсутність будь-яких державних стандартів. Ці стандарти встановлюються професійним співтовариством, не мають форми обов’язкових настанов, але жоден активно діючий соціолог не може їх проігнорувати. Такий шлях видається нам перспективним і для вітчизняної практики: саме соціологічне співтовариство, як в особі професійних організацій, так і більш широкого кола зацікавлених суб’єктів мало би узгодити й створити загальноприйняті стандарти соціологічної освіти. При цьому дисципліни за вибором у кожному ВНЗ формуватимуть унікальне обличчя соціологічної освіти, в якому б знайшли відображення традиції школи, яка в ньому склалася.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!