Недоліки Болонської системи в Україні
« Назад Україна підтримала загальне розуміння цілей Болонського процесу, про які зазначається в Болонській декларації і подальших комюніке, підтвердила свої зобов’язання відносно координації своїх дій у рамках Болонського процесу з метою формування Європейського простору вищої освіти, про що зазначено у наказі Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року» від 13 липня 2007 р. № 612. З часу приєднання до Болонського процесу в Україні проведено низку заходів, що свідчать про системне реформування вищої школи. Основні досягнення визначено в аналітичному звіті Болонського Секретаріату, підготовленому на основі Національного звіту із запровадження положень Болонського процесу в системі вищої освіти України у 2007–2009 рр. До таких, зокрема, відносять: упровадження ступеневої системи, стандартів і рекомендацій забезпечення якості вищої освіти відповідно до вимог знаної міжнародної організації «Європейська мережа забезпечення якості», набуття урядового членства в Європейському реєстрі із забезпечення якості, введення європейської кредитно-трансферної системи, Додатку до диплома європейського зразка, розробку національної системи кваліфікацій. Сьогодні, перебуваючи на рубежі початку нового етапу болонських ініціатив та підводячи підсумки власних здобутків за попередній період, можна констатувати, що нагальність реформи вищої освіти є безсумнівною. Однак на фоні професійних оцінок досягнень у болонських реформах висловлюються також і критичні зауваження. Наразі загальний погляд на сучасний стан вищої освіти в Україні у контексті реалізації її основного завдання щодо створення умов для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях, дає підстави відзначити певні тенденції, що нині склалися у сфері вищої освіти і заслуговують на об’єктивну критичну оцінку. Так, унаслідок тривалих реформ за відсутності зваженої політики у сфері розвитку вищої освіти, посилення її комерціалізації та відсутності прогнозування щодо потреб у фахівцях різних галузей економіки, система вищої освіти належним чином не забезпечує підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Про це, зокрема, зазначено у Рекомендаціях парламентських слухань «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації». Визначальним критерієм оцінки ефективності діяльності для більшості вищих навчальних закладів почасти виступає не попит на фахівців на ринку праці, а показники конкурсного прийому. Зрештою, даються взнаки поступова втрата освітнього потенціалу та професійно-навчальної мотивації, деформація співвідношення структури вищої освіти до потреб ринку праці та зайнятості населення, зниження моральних і духовних цінностей молоді тощо. Таким чином, оцінка реформи вищої освіти в Україні за результатами виконання завдань, окреслених у рамках окремих етапів Болонського процесу, не повною мірою відповідає суспільним запитам і професійним очікуванням щодо реформування вищої освіти. У зв’язку з цим, на наш погляд, важливим постає питання про визначення чітких пріоритетів розвитку системи вищої освіти України, зокрема з урахуванням її потенціалу щодо національної самоідентифікації, у контексті розширення європейської освітньої традиції. Це зумовлює потребу в з’ясуванні природи та сутності Болонського процесу для України, що доцільно розглянути в юридичному сенсі. Логічним підсумком досягнення цілей Болонської декларації з визначенням подальших пріоритетів Болонського процесу стало прийняття Бухарестського Комюніке про консолідацію Європейського простору вищої освіти (Бухарест, 26–27 квітня 2012 р.). Аналіз змісту, форм, характеру зазначених документів дає підстави віднести їх до актів так званого «м’якого права» (soft lаw). В юридичній літературі до таких актів відносять резолюції міжнародних органів та організацій, спільні заяви, комюніке, політичні акти регіональних конференцій та організацій, інші міжнародні акти, прийняті державами, міжурядовими організаціями. Переважає точка зору, що такі акти є неправовими, тобто такими, що не мають юридичного характеру, а можуть містити норми політичного або морально-політичного змісту. До таких, приміром, відносять документи Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), відводячи їм роль основних інструментів у процесі перебудови системи міжнародних відносин в Європі. Значення таких актів вбачають у забезпеченні попереднього, доправового регулювання, що може передувати розвитку міжнародного права.
Вірогідно, що укладення таких актів має на меті визначення формату співробітництва у певній сфері шляхом обрання гнучких форм і методів регулювання. Специфічність останніх обумовлена чутливістю сфери співробітництва до зовнішнього впливу, що може бути пов’язано з національними, внутрішньодержавними, іншими особливостями. Саме до таких належить сфера вищої освіти, що є пріоритетом національних і державних інтересів як система розвитку традицій національної самоідентифікації, інтелектуального потенціалу, формування громадянських і патріотичних цінностей, високої моральності суспільства. Тож з юридичної точки зору документи, прийняті державами-учасниками Болонського процесу, спрямовані на оформлення міжнародного співробітництва шляхом добровільного прийняття зобов’язань щодо координації політики у напрямі реформування системи вищої освіти для досягнення сумісності та порівнянності цих систем в європейських країнах з метою розвитку єдиного європейського простору вищої освіти. Водночас у внутрішньодержавному вимірі міжнародне співробітництво розглядається лише як один із напрямів загальної стратегії розвитку національної системи вищої освіти та державної політики у цій сфері. Відповідно до Конституції України державна політика в галузі освіти визначається Верховною Радою України, а основи освіти – виключно законами України. І хоча спеціальної законодавчої основи для «болонської реформи» в Україні не було сформовано, установчі положення в її розвиток було закріплено у прийнятому 1 липня 2010 р. Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Варто відзначити виправданість підходу законодавця щодо цього питання, згідно з яким сфера вищої освіти віднесена до об’єктів внутрішньої політики. При цьому в числі основних засад внутрішньої політики в гуманітарній сфері, зокрема, зазначено реформування та розвиток вітчизняної системи вищої освіти і науки, забезпечення їх інтеграції в європейський та світовий освітній і науковий простір, запровадження принципів та стандартів Болонського процесу у вищих навчальних закладах України (ст. 10 цього Закону). На наш погляд, для розв’язання вищезазначених проблем слід об’єднати зусилля всіх суб’єктів урядування та громадськості на єдиній правовій основі. Такою правовою основою могла б стати стратегія реформування вітчизняної системи вищої освіти як національний план дій щодо її модернізації. Затвердження такої стратегії Верховною Радою України за наслідками громадського обговорення надало б їй статусу суспільного консенсусу щодо вибору національної моделі вищої освіти. У цілому дотримуємося позиції, що модернізація національної системи вищої освіти не повинна зводитися лише до реформ в освітянській сфері, а розглядатися як ключовий елемент і рушійний чинник загального соціально-економічного та культурного розвитку України. Європейська традиція співробітництва завжди ґрунтувалася на різноманітності, що належить до сфери стратегічних інтересів нації. Враховуючи це та орієнтуючись на європейську інтеграцію, варто завжди пам’ятати про те, що ми, насамперед, відповідальні за власний національно-суспільний розвиток і власну історію. Її творення має відбуватися на засадах самоідентифікації нації в розмаїтті культур і традицій, що втілюється також в національній моделі вищої освіти. З повагою ІЦ "KURSOVIKS"! |