Якість освіти: суть поняття та оцінювання

Європейська система освіти – формувалася в умовах природного вибору, коли вимоги до якості освіти висувалися безпосередніми споживачами освітніх послуг – галузями, роботодавцями, студентами.

Принципи менеджменту вищої освіти (ВО) в Україні залишилися адміністративними, оскільки фінансування університетів (крім приватних) можливе тільки з бюджету (за винятком невеликих поступок у вигляді платних освітніх послуг). І зміст процесів в українській системі освіти не змінився. А зовнішнє українське середовище – це вже не планова економіка, а дикий ринок часів первісного нагромадження капіталу. Крім того, стрімка світова глобалізація освіти та студентська мобільність призвели до диверсифікації постачальників освітніх послуг, створюючи необхідність в посиленні якості вищої освіти. Головним замовником освітніх послуг і контролером їх якості тепер є суспільство, а не держава.

Проте, в Україні ніхто з гравців ВО не здійснює активних дій для того, щоб створити громадський запит на відповідність українськой освіти світовому рівню. Проблема забезпечення якості ВО знаходиться саме в площині механізмів взаємодії суспільства та освітнього процесу. Зараз, коли стейкхолдери освітнього процесу знаходяться поза сферою державного управління, не можна зробити формальну освітню процедуру, засновану на залученні, наприклад, представників промисловості. Незалежний статус дозволяє їм не брати участь у цьому.

Для їх залучення до процесу, яким би логічним за формою він не здавався, потрібні механізми соціальної зацікавленості. У таких умовах кардинальна ломка існуючих процесів в українській освіті може бути такою ж згубною, як і бездіяльність. Коли досвід окремих осіб накоплюється і багаторазово повторюється, то в суспільстві створюється сукупність стійких форм діяльності, тобто культура. Отже, в результаті накопичення європейським соціумом відповідних навичок та умінь була природним чином сформована культура забезпечення якості освіти.

В Україні за історично-об'єктивних обставин немає знань про те, як слід діяти в умовах вільного вибору, щоб забезпечити свої вимоги до якості освіти.

Не дивно, що українські ВНЗ демонструють низьку ефективність. Відсутність в Україні культури реалізації потреб і прав учасників освітнього процесу у поєднанні із застарілими принципами адміністрування освітньої системи призводить до таких негативних явищ:

(1) Відсутність мотивації студентів, викладачів, роботодавців, урядових та неурядових організацій до підвищення якості освіти. Не існує зв'язків між продуктивністю ВНЗ і обсягами ресурсів, отриманих ним від держави. Тому ВНЗ не вмотивовані розвиватися, об’єктивно виконувати самооцінку тощо.

(2) Національна система забезпечення якості ґрунтується на спотвореній і застарілій "системі цінностей" (маються на увазі показники якості); тому моніторинг розвитку системи освіти не відповідає цілям підвищення якості. Немає чіткого визначення поняття "якість вищої освіти", тому важко знайти гравця в межах цій системи, який може дати розумну відповідь на питання: що є "добрим" і "поганим" у вищій освіті.

(3) Повна та послідовна система забезпечення якості, в європейському розумінні, відсутня в українській освіті. ВНЗ частково реалізують її у формі процедур моніторингу якості, які виконуються на основі однакових для всіх університетів критеріїв, при цьому їх різнотипність не розглядається. Найголовніше ж те, що немає жодних процедур стратегічного планування розвитку університетів, а також реальної мети для підвищення рівня освіти.

(4) Система, яка в Україні називається забезпеченням якості, спрямована не на допомогу гравцям в сфері ВО розвиватися в напрямку високої якості, а на контроль, тиск і покарання тих, які не відповідають встановленим критеріям.

(5) Існуючі процедури забезпечення якості не є прозорими ані для самих учасників, ані для зовнішнього спостерігача (суспільство, промисловість, міжнародні експерти тощо). Немає прозорості й в тому, як спостереження (нескінченний моніторинг) "якості" призводить до ухвалення рішень та дій.

(6) Але при цьому спостерігається надмірність органів, що контролюють якість освіти. Їх неузгоджені дії і велика кількість процедур оцінок якості освіти призводять до знецінення відповідних процедур і зниження мотивації ВНЗ до повноцінної участі в них.

Отже, найбільшої шкоди вищій освіти в Україні завдає відсутність культури забезпечення її якості, яка формується через накопичення досвіду. Університетська автономія та прозорість вищої освіти, підтримана механізмами електронної демократії, та високою академічною культурою всіх учасників процесу мають стати гарантією успіху заходів забезпечення якості в системі вищої освіти.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!