Специфіка навчальних процесів у ВНЗ України в умовах європеїзації

Приєднання України до Болонського процесу в 2005 році, означало для вітчизняної вищої освіти принциповий вибір подальшого шляху розвитку в європейському напрямку. Важливим фактором, що зумовив цей вибір, стала перспектива рівноправного співробітництва і взаємної перебудови всіх європейських освітніх систем, прагнення до єдності при збереженні своєрідності кожної з них. Такий підхід надає нашій країні змогу не лише увійти в загальноєвропейську систему вищої освіти, а й, завдяки багатющим академічним і педагогічним традиціям, внести свій вклад у збагачення європейського культурного та освітнього простору, продемонструвати свої сильні позиції в освіті.

Відносно України до Болонського процесу знаходить своє відображення протиріччя між аспектами ідентичності і аспектами уніфікації. З одного боку, Україна зацікавлена ​​у використанні можливостей і перспектив, що надаються процесом інтеграції систем вищої освіти. З іншого боку, для нашої країни важливо зберегти свою культурну та освітню унікальність. При цьому слід визнати, що ні ігнорування Болонського процесу, ні нав'язування зовнішніх стандартів вітчизняної вищої освіти не мають майбутнього. Альтернативою таким сценаріям може стати двосторонній процес взаємного врахування інтересів, який дозволить Україні не тільки адаптувати свою систему вищої школи до болонських стандартів, а й надасть їй шанс стати рівним партнером на європейському просторі вищої освіти і позиціонувати свої багатющі національні традиції в цій сфері на мові спільного спілкування.

Реформа вищої освіти, будучи частиною загального процесу модернізації вищої школи країни, вимагає вироблення особливого підходу до планованим змінам. Це пов'язано, насамперед, з тим, що вища освіта є не тільки одним з елементів освітньої системи, а й поєднує в собі дві взаємопов'язані іпостасі: інституту збереження ідентичності та відтворення національної освіти, а також сфери генерування та реалізації інноваційних ідей, від розумності і своєчасності яких залежить майбутнє країни. У зв'язку з цим особливої ​​значущості набуває баланс між сформованими традиціями і привнесених, які вимагають адаптації до українського освітнього контексту, інноваціями.

Для України проблема реструктуризації виходить на перший план у зв'язку з тим, що вітчизняна система вищої освіти, в рамках якої відбувається підготовка більшої частини кадрів, протягом багатьох десятиліть функціонувала на основі однорівневих програм і була орієнтована на підготовку фахівця з вищою професійною освітою, освітня траєкторія якого була задана на вході в систему і не могла бути змінена в процесі навчання. Принциповою відмінністю введеної багаторівневої системи є можливість виходу з системи на різних етапах з освітніми дипломами різних рівнів і отриманими на їх основі різними кваліфікаційними сертифікатами.

Сучасна багаторівнева система освіти, згідно з чинним українським законодавством, передбачає підготовку фахівців на декількох рівнях (початкової, середньої та вищої освіти), кожен з яких, в свою чергу, може включати різні ступені. В даний час в рамках вищої освіти підготовка кадрів вищої школи ведеться на двох послідовних ступенях - з присвоєнням ступеня бакалавра та магістра. Крім цього, в умовах переходу до нової структури збережена кваліфікація дипломованого спеціаліста, який отримує освіту в режимі традиційної п'ятирічної програми. Одночасно ця ж кваліфікація може бути присвоєна по завершенні однорічного курсу навчання на базі бакалаврату. Передбачається, що поділ підготовки кадрів на два щаблі сприятиме необхідної раціоналізації термінів навчання і дозволить створювати більш гнучкі освітні програми для вирішення специфічних проблем регіонів, пов'язаних із забезпеченістю кадрами, на основі принципу необхідності і достатності. Однак стандартна болонська формула 3 + 2 не може сприйматися в Україні як оптимальна, оскільки в багатьох західноєвропейських країнах існує практика дванадцятирічного і тринадцятирічного загальної середньої освіти з певною професіоналізацією на останніх роках навчання. У нашій країні профільний підхід до організації освітнього процесу в старшій школі знаходиться поки в стадії реформування і становлення. перші курси вузів лягає суттєвий освітній і орієнтаційний компонент, не реалізований в середній школі, особливо в області дисциплін спеціалізації.

Основна проблема, що вимагає адекватного вирішення і стримуюча розвиток загальноєвропейської версії багатоступінчастої системи вищої освіти в Україні, в більшій мірі, полягає не в термінах навчання, а у відсутності реальних замовників бакалаврів на ринку праці. Правова невизначеність цього статусу, відсутність законних рамок працевлаштування випускників бакалаврату на сьогоднішній день, робить диплом бакалавра практично непридатним. У зв'язку з цим більшість студентів, що одержали цей ступінь, орієнтовані на продовження освіти в якості спеціаліста або магістра. В даному випадку, Україна зазнає труднощів, характерні для тих європейських країн, які до входження в Болонський процес мали структуру вищої освіти, що відрізняється від двоступеневої.

Якісно новий етап у розвитку української системи вищої освіти розпочався з введенням в дію державних освітніх стандартів другого покоління. Це був значимий крок у напрямку до європейського освітнього простору, оскільки стандарти стали розглядатися як основа для порівняння різних освітніх систем. Важливо, що в даних стандартах закріплена академічна самостійність вузу, так само як його відповідальність за зміст і результати навчання. Проте перший досвід реалізації державних стандартів другого покоління виявив певні особливості актуального етапу формування багатоступеневої системи, реалізованої в Україні. В умовах розширення самостійності вузів неминуче постає питання про забезпечення та контроль якості освіти, яке, як підкреслюється в документах Болонського процесу, є однією з основних умов інтеграції систем вищої освіти європейських країн. Розглядаючи в даному контексті систему підготовки кадрів в Україні, слід зазначити, що юридичний критерій контролю якості освіти встановлюється в нашій країні державним освітнім стандартом через регламентацію обов'язкового мінімуму освіти і вимог до рівня підготовки випускників. Однак діючими в даний час державними стандартами встановлені вельми жорсткі рамки для вузів. Існуюча система стандартів ускладнює не тільки приведення процедур контролю якості у відповідність до розробляються на європейському рівні положеннями, але й ускладнює реалізацію інших, не менш важливих напрямків інтеграції. На думку представників освітніх установ, сьогоднішні складнощі реформ свідчать про більшу перспективності іншого підходу, спрямованого на розробку таких стандартів, які будуть пред'являти вимоги до випускника як результату освітнього процесу, а не до самого процесу.

Таким чином, перехід України на європейські схеми і критерії досить проблематичний. Наша система академічних ступенів досить міцно вкоренилася, незважаючи на те, що вона не сприяє, а навпаки, гальмує розвиток науки: аспіранти три або п'ять років пишуть кандидатську, потім на протязі декількох років докторську дисертацію, тема якої в умовах бурхливого науково-технічного розвитку в світі до моменту захисту втрачає свою актуальність, безнадійно застаріває і жодним чином не дає стимулу до розвитку науки в країні. Бакалаврат та магістратура в Україні - академічні поняття, лише сходинка до подальшої наукової кар'єрі.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!