Від братських шкіл до університетів

Українські братства стали проявом самоврядування міських громад, що поставили собі за мету боротьбу проти дискримінаційного втручання польської влади у внутрішнє життя українського суспільства.

Першим в Україні виникло братство у Львові (1586 рік), при ньому ж постав навчальний заклад, який поєднував школи кількох рівнів, і в тому числі вищого. Як свідчить історичне джерело, братчики-засновники училища вже прагнули до певного рівня правомочності і незалежності від міської влади, заручившись підтримкою константинопольського патріарха. Дослідники історії українських братств стверджують, що Львівська братська школа спиралась на демократичні принципи організації навчального процесу: по-перше, вона призначалася для дітей усіх верств суспільства, по-друге, плата за навчання бралася в залежності від рівня матеріального достатку родини.

За зразком Львівського братства і школи при них незабаром постали в інших українських містах – Луцьку, Києві, Галичі, Рогатині, Перемишлі, Холмі тощо. Що цікаво, саме Львівська школа стала взірцем для наступних шкіл і забезпечувала їх зразком статуту, навчальними посібниками, а інколи й вчителями. Зокрема, культурним центром Волині незабаром стала Луцька греко-латино-словенська школа вищого типу.

Київська братська школа, заснована у 1615 році, продовжила демократичні та гуманістичні традиції Львівської, допустивши до навчання дітей практично усіх суспільних верств. Запозиченим із західноєвропейських університетів елементам освіти (диспути, декламації тощо) київський навчальний заклад надав національний характер, таким чином готуючи національно свідоме покоління. Навчальний процес у школі проходив за чотирма напрямками: філософії, граматики, риторики і мов (грецької, латинської, слов’янської, польської та української), при чому за програмами західноєвропейських університетів. У 1632 році відбулось об’єднання Київської братської школи з Лаврською школою, заснованою напередодні митрополитом Петром Могилою, у колегію. Дбаючи про своє дітище, митрополит домагався для неї статусу академії, оскільки, з одного боку, 12-річний курс навчання з детальним вивченням богослов’я вирізняло колегію з-поміж інших навчальних закладів, а по-друге вищий статус значно розширив би її права (на самоврядування і заснування інших закладів). Стала думка багатьох дослідників, що Києво-Могилянська колегія отримала статус академії 26 вересня 1701 року, але останні дослідження свідчать про одержання колегією академічного статусу вже в 1670 році.

За формою організації академія являла собою демократичний заклад, оскільки зараховували на навчання протягом усього року без вікових чи станових обмежень. Педагогічна думка закладу пов’язана з такими визначними іменами, як Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Георгій Кониський тощо. Освіту в академії здобувало щорічно від 500 до 2000 студентів з України, Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Серед її вихованців були майбутні гетьмани України Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, відомі громадські і культурні діячі Григорій Сковорода, Григорій Полетика, Петро Гулак-Артемовський, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та ін. Викладачі академії, як правило, мали європейську освіту і запроваджували сучасні їм здобутки у методику наукових досліджень й організацію навчального процесу. Випускники академії, виховані на повазі до педагогів і навчального закладу, опанувавши досконало латину і маючи досвід постійної участі у диспутах, мали відкритий шлях для продовження навчання у європейських університетах. З 40-х років ХVІІ століття в академії навчалися й іноземці, що свідчило про її міжнародне визнання. Києво-Могилянська академія стала важливим просвітницьким центром в Україні, оскільки сприяла заснуванню навчальних закладів в інших містах (колегії у Вінниці, Кремінці, Чернігові, Харкові, Переяславі) та їх подальшому функціонуванню.

ХІХ століття принесло Україні відкриття низки вищих навчальних закладів, яким судилося стати осередками української освіти, науки і національно-культурного відродження. Першим на етнічних українських землях було відкрито університет у Львові у 1661 році з ініціативи польської влади на противагу намірам української старшини заснувати академію на базі Львівської братської школи. З часу заснування і до 1773 року Львівський університет підпорядковувався єзуїтському ордену й поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегії. За західноєвропейським зразком, після навчання протягом двох-трьох років на філософському відділі студенти протягом чотирьох років вивчали богослов’я на теологічному відділі. Про рівний доступ до навчання в університеті не могло бути й мови – лише діти польської шляхти мали право на здобуття вищої освіти. Результатом успішного навчання ставало отримання наукового ступеню ліценціата, бакалавра, магістра або доктора наук. Наукова революція XVII століття прогресивно позначилась на діяльності начального закладу, в результаті чого у ньому з’явились кафедра математики, фізико-математичний кабінет, астрономічна обсерваторія; в перелік навчальних дисциплін були введені історія, географія, польська, французька і німецька мови. Не лише навчальна і наукова діяльність пожвавились в університеті, але й покращились його зв’язки з іншими українським і закордонними навчальними закладами: Києво-Могилянською академією, колегіумами Чернігова, Харкова, Переяслава, Паризьким, Римським, Празьким університетом.

Після поділу Речі Посполитої західноукраїнські землі опинилась під австрійською владою і зазнали нових перетворень. Дипломом Йосифа ІІ від 1784 року до складу Львівського університету, окрім філософського, юридичного, медичного і теологічного факультетів, було введено гімназію як підготовчий етап для абітурієнтів і місце педагогічної практики студентів.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!