Історичний аналіз розвитку студентського спорту в Україні

Проблеми історичного аналізу й розвитку діючої системи фізичного виховання у вищих навчальних закладах України привертають увагу багатьох учених. Також аналіз наукових і документальних джерел показує, що є велика кількість досліджень програмно-нормативних документів, аспектів фізичної культури та спорту у вищих навчальних закладах. Але ми бачимо, що більшість статей і монографій присвячені становленню фізичної культури від найдавніших часів і до початку ХХ ст. або показують розвиток фізичної культури й педагогічне керівництво нею в окремих регіонах України (А. Цьось, 1997 р.; Н. Деделюк, 2004 р.; О. Дубогай, 2002 р.; Є. Приступа, 1995 р.; Е. Вільчковський, 1989 р.; А. Лотоненко, 1998 р.; А. Кухтій; С. Козіброцький, 2002 р.)

Нині навчальна дисципліна “фізичне виховання” у вищих навчальних закладах України викладається протягом усього періоду навчання студентів в усіх його проявах. Під фізичним вихованням ми розуміємо педагогічний процес і його керівництво, направлені на виховання особистості студента.

Викладання цієї дисципліни вказує на її важливість у будь-якому ВНЗ, допомагає в підготовці спеціалістів різних напрямів освіти. При вивченні організації студентського спорту, який має двохсотлітню історію, а питання розвитку фізичної культури потрібно детально вивчити документи й нормативні дані, які існують у сфері діяльності вищої освіти, у тому числі правила накази, положення, програми й інструкції із фізичного виховання, розроблені Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України. Багато вчених упевнені, що фізкультурна й спортивна діяльність у технічних і гуманітарних ВНЗ повинна стати відродженням та подальшим розвитком масового студентського спорту, який на території колишнього СРСР теж має більш ніж столітню історію існування.

На нашу думку, складний процес організації фізичного виховання у ВНЗ потребує декількох безумовних умов існування. Ще В. І. Ленін говорив, що “кадри вирішують усе”, тому педагогічні кадри в галузі фізичного виховання в СРСР, а до неї – у царській Росії були на першому місці в навчальних закладах із підготовки викладачів фізичної культури (військово-морський гімнастичний заклад (1853–1878), головна гімнастична фехтувальна школа, учительська семінарія військового відомства (1863–1885).

На території Росії студентський спорт офіційно з’явився тільки 25 серпня 1905 р., коли керівництво країни увело автономію ВНЗ (Ф. П. Шувалов), що стало поштовхом для того, щоб у 1907 р. було введено в Росії “Правила про студентів”, які дозволяли студентам ВНЗ створювати культурні та спортивні студентські організації.

Хоча багато ректорів ВНЗ були проти цих нововведень “послаблення” для студентської молоді відбулися тільки завдяки тому, що відбулася революція 1905 р. й царський уряд був дуже стривожений активністю молоді в революційних заворушеннях по всій Росії й за допомогою створення спортивних клубів та організацій збирався відволікти молодь від політичної активності. Утворено Канцелярію головнонаглядающого за фізичним розвитком Російської імперії, яку очолив генерал-майор В. М. Воєнков, уклад якого в становлення фізичної культури ще до сьогодні повністю не вивчений.

Велику підтримку й пропаганду здорового способу життя молоді надавали 35 друкованих газет і журналів фізкультурного напряму, які діяли тоді в Росії. На жаль, у 1915 р. тільки в 35 вищих навчальних закладах зі 105 створено спортивні гуртки. Найбільше їх було в Санкт-Петербурзі та Москві, також у Києві працював гімнастичний гурток при університеті, Політехнічному інституті, при Київському студентському товаристві. Спортивні гуртки з’явилися й при інститутах Харкова та Одеси.

Ми сміливо можемо вважати це початком створення студентських спортивних товариств на Україні.

У 1916 р. в Москві з’явилося Загальне Московське студентське спортивне товариство, його правління розпочало систематизацію й реєстрацію всіх студентських секцій, гуртків і товариств для проведення єдиних всеросійських студентських змагань, щоб виявити найсильніший спортивний ВНЗ Росії.

Тільки після перемоги Великої жовтневої соціалістичної революції фізична культура, як і весь студентський спорт, почала розвиватися більш систематично. Першим кроком у цьому напрямі стало утворення 4 червня 1918 р. ВСЕОБУЧу, який відразу розробив для військової підготовки спеціальну програму із фізичного виховання, яка була обов’язковою для студентів, мала більш мілітаристичний напрям (легка атлетика, стрільба, фехтування, лижний спорт тощо.)

Політично цю програму підтримав комсомол на третьому з’їзді РКСМ, спеціальною постановою передбачено цілі й завдання фізичного виховання молоді та підготовку молоді до трудової діяльності, до озброєного захисту соціалістичної вітчизни. У 1920 р. нарком охорони здоров’я Н. А. Сємашко очолив утворений при ВЦІК Вищу раду із фізичної культури й спорту.

Відліком існування обов’язкового предмета фізичного виховання у ВНЗ України потрібно вважати Постанову Наркомосу УРСР від 21 вересня 1929 р., коли її було введено до навчальних планів ВНЗ і технікумів. Це зроблено відповідно до Декрету РНК СРСР від 16 серпня 1929 р. “Про фізкультурний рух”. Правда, цих уроків було всього три години в декаду й переважно студенти займалися лижним і стрілковим спортом, боксом, гімнастикою, легкою атлетекою. Тодішнє керівництво країни підтримувало мілітанерістичні вподобання молоді.

І в подальшому предмет “фізичне виховання” у ВНЗ регламентувався різними дерективами та наказами. Постановою Наркомпросу від 15.04.1933 р. відзначалося, що програма “фізична культура” у ВНЗ повинна нараховувати не менше 200 годин для технічних ВНЗ із чотирьохрічним терміном освіти й 250 годин – із п’ятирічним терміном навчання.

Окрім програм із фізичного виховання у ВНЗ, потрібні були ще й кадри, які б могли розвивати цей напрям науки.

Першим науковим інститутом в Україні, що вивчав фізичну культуру, був утворений у 1925 р. Центральний будинок фізичної культури (ЦБФК) у Харкові. На його базі 1930 р. організовано першу в Радянському Союзі науково-дослідницьку кафедру із фізичної культури.

Поетапно відбувалася також зміна складу діяльності фізичної культури у ВНЗ, точніше – її направленість.

І якщо в першій програмі 1929 р. проглядався військово-прикладний напрям, то після вводу в 1931 р. Всесоюзного комплексу ГПО ми бачимо її оздоровчий характер.

На жаль, у багатьох ВНЗ відбувається недооцінка українського педагогічного досвіду. Ще мало уваги приділяється працям П. Франка, Е. Ващенка, М. Бутовського, їхньому внеску в розвиток фізичного виховання як в Україні, так і у світі.

Замінюючи вивчення вітчизняного досвіду розвитку фізичної культури вивченням зарубіжних систем виховання, що, на жаль, унаслідок певних причин – геополітичних, економічних, соціальних, кліматичних – не підходять до українських реалій життя. Є нерозуміння важливості не тільки історії нашої країни, а й фізичної культури зокрема. І в суспільстві помітна недооцінка надважливості ролі викладача фізичної культури для подальшого виховання підростаючого покоління.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!