Лекція з курсу Філософія на тему Творчість як конструктивний спосіб пізнання, ДНУ, Донецький національний університет

Додаткова лекція для душі

Тема: ТВОРЧІСТЬ ЯК КОНСТРУКТИВНИЙ СПОСІБ ПІЗНАННЯ

План

1. Поняття про творчість. Етапи творчого процесу.

2. Сутність і природа творчого мислення.

3. Роль фантазії, інтуїції та діалогічного мислення у творчому процесі.

4. Сутність творчої особистості. Природа творчих здібностей людини.

5. Сучасні технології навчання творчості.

1. Поняття про творчість. Етапи творчого процесу

Творчість – людська діяльність, яка здатна породжувати принципово нові цінності суспільного значення.

Сучасне життя доводить, що в складних умовах, які до того ж постійно змінюються, найкраще орієнтується, приймає рішення, працює людина творча, гнучка, здатна до генерування і використання нового (нових ідей і задумів, нових підходів, нових рішень). Творчість не виростає на порожньому місці, творчість – властивість, як правило, професіоналів своєї справи, які ефективно працюють у відповідній галузі.

Творчість базується на розвинених мисленні та уяві, інтелекті, який реалізує себе у розумовій діяльності, та практиці. З іншого боку, готовність до творчості, творчого вирішення проблеми є одним з механізмів психологічного захисту людини в складних умовах – як у трудовій діяльності, так і в кризових життєвих ситуаціях, таких як безробіття, соціальні та екологічні кризи, сімейні проблеми (вміння мудро, розумно вирішити конфлікт є теж творчим актом).

Винахідництво, раціоналізаторство, взагалі різноманітні процеси в сучасному виробництві, в яких виявляється творчий професійний потенціал, забезпечують найбільш суттєві прогресивні зміни у виробництві й соціумі. Важливим для суспільства є не тільки генерація нових ідей і технічних рішень, а й уміння сприймати й розуміти нове, поважати свіжі, навіть спочатку незрозумілі ідеї, впроваджувати їх, не протидіяти новому.

Творчість постає як діяльність людини, що створює нові матеріальні і духовні цінності. Будь-який продукт навколишнього середовища – це результат творчості. Ця діяльність людини полягає в створенні нових матеріальних та духовних цінностей людьми-творцями. Але на цьому прояв творчості в нашому житті не закінчується. Історія життя всього людства – це послідовність творчих актів, створення нових форм соціальних інститутів, нових відносин. Отже, творчість – це процес людської діяльності, що створює якісно-нові матеріальні і духовні цінності. Творчість являє собою здібність людини, яка виникає в процесі діяльності з поданого дійсністю матеріалу на основі пізнання закономірностей об’єктивного світу нову реальність, що задовольняє багатоукладність суспільних вимог.

Психологія творчості досліджує процес психологічного «механізму» дії творчого акту. Філософія розглядає питання про сутність творчості, яке по-різному ставилось у різні історичні епохи.

За обсягом принципової новизни результату розрізняють чотири рівні творчості.

Перший, найважливіший, рівень характеризує процес творчості, який приводить до принципово нового результату, нового для всього людства. Це твори геніальних письменників, художників, композиторів, винаходи та відкриття, які перетворюють життя людини і людства в найрізноманітніших напрямках.

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей, скажімо для певної країни світу.

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей. Найочевиднішим прикладом творчості цього рівня є раціоналізаторська пропозиція, що реалізується в межах якогось підрозділу підприємства.

Четвертий рівень стосується творчості, новизна продукту якої є суб'єктивною, відносною, значущою тільки для самої людини, що творить. Однак такий обмежений обсяг цього рівня творчості не заважає йому бути одним з найважливіших, початковим етапом в оволодінні вищими рівнями творчості.

Триває багато дискусій з приводу критеріїв, складових та ін. творчості. Критерій новизни і оригінальності не є єдиним для визначення творчості. Оскільки творчість – це вид людської діяльності, то деякі науковці наголошують на можливості виявляти мету творчості (творчої задачі), а також об'єктивні (соціальні, матеріальні) та суб'єктивні (особистісні якості, а саме знання, вміння, позитивна мотивація, творчі якості) передумови для творчості. Багато дискусій ведеться з приводу критеріїв соціальної і особистісної значущості та прогресивності творчості. Чи можна, наприклад, вважати творчою діяльністю ту, яка створює винаходи, спрямовані проти людства?

На введенні критерію гуманності та прогресивності для визначення творчості наполягають ті дослідники цієї проблеми, які вважають, що коли дані якості у процесі створення будь-чого відсутні, то слід говорити про антитворчість. Справжня творчість має сприяти розвиткові людської особистості, людської культури. Тому саме всебічний розвиток особистості до рівня індивідуальності і є критерієм творчого процесу.

Проблема творчості посідала досить вагоме місце у філософських доробках багатьох філософів. Розпочинається її рух та виділення саме за часів античності.

В античній філософії творчість пов'язується зі сферою кінцевого, плинного буття, а не безмежного та вічного буття, споглядання якого ставиться вище будь-якої діяльності, а також творчості. В розумінні художньої творчості, особливо починаючи з Платона, розвивається вчення про Ерос, як про своєрідне прагнення людини до чогось вищого. Платон розглядав художню творчість як «божу одержимість».

У середні віки погляди людей пов'язані з розумінням Бога як особистості, яка вільно творить світ. Творчість розуміється як вольовий акт, що створює буття з небуття.

Пафосом безмежних творчих здібностей людини проникнута епоха Відродження. Творчість розуміється передусім як художня творчість. Виникає культ генія, зацікавленість творчим актом, особистістю творця.

У XVIII столітті Кант аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здібність уяви. Остання є єдністю свідомої і безсвідомої діяльності. Тому генії творять начебто у безсвідомому стані, подібно до того, як творить природа, з тією різницею, що цей об'єктивний, тобто безсвідомий, процес проходить в тій же суб’єктивності людини і тому опосередкований його волею. Згідно з Шеллінгом, творчість, і передусім творчість художника і філософа, – вища форма людської діяльності: тут людина торкається Абсолюту.

Марксистське розуміння творчості виходить з того, що творчість – це діяльність людини, яка перетворює природний і соціальний світ згідно з метою і вимогами людини і суспільства на основі об’єктивних законів дійсності. Творчість, як діяльність, характеризується неповторністю (за характером здійснення і результатом), оригінальністю і суспільно-історичною, а не лише індивідуальною, унікальністю.

Марксизм заперечує точку зору, згідно з якою природа теж творить. У природі відбувається процес розвитку, а не творчості, яка завжди передбачає буття і дії творця – суб’єкта творчої діяльності. Напевно, якісь біологічні форми і передумови творчості знаходять місце і у житті вищих тварин, але своє специфічне вирішення вона знаходить лише в людині як у суспільно розвинутої істоти.

В ідеалістичній філософії кінця XIX – початку XX століття творчість розглядається в її протилежності механічно технічній діяльності. Анрі Бергсон дає наступне тлумачення творчості: «Творчість як безперервне народження нового складає сутність життя. Вона є тим, що об’єктивно здійснюється в протилежність суб'єктивній діяльності конструювання, яка лише комбінує старе».

У таких філософських напрямках XX ст. як прагматизм, інструменталізм та близьких до них варіантів неопозитивізму, творчість розглядається з однобічно прагматичної точки зору, передусім як винахідливість, мета якої – вирішувати поставлену визначеною ситуацією задачу (Дьюі). Другий варіант інтелектуального розуміння творчості представлений неореалізмом, частково феноменологією (Уайтхед, Гуссерль та інші). Основою творчості є не діяльність, як в інструменталізмі, а скоріше інтелектуальне споглядання. Таким чином, таке сучасне розуміння творчості наближується до платонізму.

В екзістенційній філософії носієм творчого начала вважається особистість. Творчість передусім передбачає активну поведінку людини; і не просто поведінку, а один з виявів волі у найкращому розумінні цього слова. Представники екзістенціалізму відмічали, що все, що складає зміст життя, зводиться до творчості. Отже, творчість невід’ємна від волі.

В російській філософській традиції проблема творчості репрезентована роботами М. Бердяєва та В. Соловйова. Зокрема М. Бердяєв, який відноситься до релігійного екзистенціалізму, в своїй праці «Творчість свободи» висунув таку тезу: «Лише вільний творить. З необхідності народжується лише еволюція». Таким чином цей філософ заперечує стародавній принцип про те, що воля – це усвідомлена необхідність. Але в той же час, воля – це не лише заперечення необхідності, закономірності, але й заперечення свавілля. Неможливо зрозуміти таємницю волі, якщо вважати, що воля – це все те, що породжується причинами, як розкриття божого начала в людині, тобто як у творчому акті.

Творчість, за Бердяєвим, є подоланням світу. В творчому акті людина виходить зі «світу сього» та переходить у «світ інший». Творчість – це процес не пристосування до вимог, до необхідності цього світу, а процес виходу за межі, звільнення від цієї необхідності. Тому будь-яка творчість рано чи пізно розриває ланцюги цього миру.

Проблема творчості посідала чільне місце у філософських творах українських мислителів: насамперед Г. Сковороди та І. Франка. Зокрема, І.Я. Франко зосереджує увагу в своїх наукових доробках на проблемі психології відкриття, ролі свідомого і неусвідомленого у творчому процесі, асоціативної діяльності як творчості, місця наукової критики в мистецьких процесах. Саме ця проблематика знаходить своє віддзеркалення у його трактаті «Із секретів поетичної творчості». І.Я. Франко привертає увагу до ролі суб’єктивного фактора в становленні творчого таланту. Він наголошує, що щира, доброзичлива підтримка, професійний підхід, запалення вогню творчої наснаги в душах і серцях початківців є саме тими чинниками, які скорочують час становлення творчих індивідуальностей.

Щодо наукової критики, то І. Франко акцентує увагу на значенні «навіювання» у творчості. Творча особистість через наукові аргументи, поетичні форми, критику сприяє народженню певних думок, почуттів, зображень. Не менш цікаві погляди І. Франка щодо інтуїції, співвідношення свідомого і неусвідомленого, хоча вони і досить довго не знаходили наукового висвітлення.

Історико-філософський аналіз розвитку категорії творчості свідчить про те, що серед розмаїття поглядів на процес творчості можна виокремити два основних підходи. Згідно першого творчість – це діяльність, що спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Суб'єкт цієї творчості – людина, суспільство, а внутрішня основа творчого процесу – активність, пізнання, психічні процеси (воля, інтелект, інтуїція).

Інший підхід наголошує на тотожності творчості та об’єктивного розвитку природи. Згідно цього підходу природа творчості тлумачиться розширено, при цьому жива і нежива природа наділяються творчим потенціалом.

Таким чином, проблема творчості є тим «лакмусовим папірцем», який демонструє світоглядні настанови того чи іншого філософа. В залежності від філософської парадигми, яку репрезентує мислитель, вирішується і проблема творчості, її сутність та природа.

Магістральною лінією крізь всю історію філософії творчості проходить і проблема фаз (стадій, актів, моментів, ступенів) творчого процесу.

Так, зокрема, англійський вчений Г. Уоллес розподілив творчий процес на чотири фази: підготовка, визрівання ідей, осяяння і перевірка. Оскільки головні ланки процесу визрівання і осяяння не підлягають свідомо вольовому контролю, це підштовхнуло до думки, що вирішальна роль у творчості відводиться підсвідомим та ірраціональним факторам. Але експериментальна психологія довела, що безсвідоме і свідоме, інтуїтивне і розсудливе в процесі творчості доповнюють одне одного.

Відомий науковець Дж. Діксон наголошує на тому, що категоріальний синтез та інтелектуальна інтуїція є основними засобами творчості. Завдяки категоріальному синтезу відбувається переведення емпірично наданого матеріалу у стан теоретичних узагальнень, тобто до стану ідеї як форми розвитку теоретичного знання. Він виділяв декілька етапів творчого процесу, а саме:

1) підготовка: накопичення знань і майстерності, формулювання завдання;

2) концентрація зусиль: наполеглива робота з метою отримання рішення;

3) перепочинок: період розумового відпочинку, коли відбувається відволікання від завдання, що вирішується;

4) осяяння: отримання нової ідеї;

5) завершення роботи, узагальнення, оцінка.

Особливої уваги приділяє Дж. Діксон тим перешкодам, які можуть виникати на шляху осяяння. Головною з них є психологічна інерція, сутність якої полягає в дотримуванні старої парадигми знання, тим самим ігнорується можливість для виникнення нового розуміння проблеми. Експериментально було доведено, що люди намагаються знати ті факти, які підтверджують їхні думки, ніж ті, які їх спростовують. Саме така інерція, тобто дотримання традиційних поглядів і стоїть на заваді творчості. Але існують методи подолання психологічної інерції, зокрема, відмова від минулих поглядів та намагання подивитися на проблему з інших позицій. Можна навіть змінювати предмет дослідження, якщо не в дійсності, то хоча б мисленнєво. Також творчий процес може відбуватися шляхом мозкового штурму. Для цього створюється група людей, яка дуже зацікавлена в позитивному рішенні проблеми.

Класифікація фаз, яка пропонується багатьма авторами, багато в чому відрізняється одна від одної, але багато в чому види цієї класифікації тотожні.

Перша фаза (свідома робота) – підготовка – особливий діяльнісний стан, що є передумовою для інтуїтивної нової ідеї.

Друга фаза – (безсвідома робота) – визрівання – безсвідома робота над проблемою, інкубаційний період розвитку ідеї.

Третя фаза – (перехід безсвідомого в свідоме) – натхнення – в результаті безсвідомої роботи в сферу свідомості переходить ідея рішення (наприклад, відкриття, створення шедевра літератури, мистецтва спочатку у вигляді гіпотези.

Четверта фаза (свідома робота) – розвиток ідеї, її оформлення і перевірка.

Закономірності й механізми творчого процесу сьогодні проаналізовані далеко не повністю, відповідні дослідження тривають. Однак, визначено центральну ланку механізму творчості (дослідження Я.О. Пономарьова). Згідно з його підходом, ця ланка характеризується єдністю логічного (що розуміється як дії зі знаковими моделями) та інтуїтивного (що в даному разі розуміється як дії з оригіналами). Функціонування механізму творчості проходить, за Я.О. Пономарьовим, кілька фаз, а саме:

1) логічний аналіз проблеми. На цьому етапі до аналізу проблеми застосовуються ті знання, які можуть бути використані, виходячи з обсягу знань науковця. Також на цьому етапі виникає потреба в новому знанні;

2) інтуїтивне розв'язування. Цей етап творчого процесу характеризується тим, що потреба в новому знанні для рішення завдання задоволена, хоча вона ще не усвідомлюється;

3) вербалізація інтуїтивного рішення. На попередньому етапі творчого процесу науковець відчував, що завдання вирішено, але пояснити, як отримано рішення, не міг. Етап вербалізації дає змогу розповісти про цей засіб вирішення іншій людині, тим самим вербалізувати і глибше усвідомити рішення завдання;

4) формалізація нового знання – надання йому логічно завершеної форми. Необхідність у цьому виникає, коли набуте рішення є умовою виділення іншої, більш складної, перспективної задачі.

2. Сутність і природа творчого мислення

Взагалі процес творчості є процес мислення і характеризується наступними ознаками. По-перше, воно є пластичним. Творчі люди пропонують багато рішень в тому випадку, коли звичайна людина може знайти одне чи два рішення. По-друге, творче мислення рухливе: для нього не є складним перейти від одного аспекту проблеми до іншого, не обмежуючись однією точкою зору.

І, нарешті, творче мислення є оригінальним. Воно породжує несподівані, небанальні, незвичні рішення. Відомий теоретик творчого процесу Дж. Гілфорд виділяв два засоби творчих процесів, мисленнєвих операцій: конвергентне і дивергентне мислення.

Конвергентне мислення спрямоване на отримання результатів, які визначаються тим, що відновлюють у пам'яті ті знання, які були набуті раніше. Конвергентне мислення залишається в рамках формальної логіки і не робить тих фантастичних стрибків, які необхідні для отримання нового. У процесі конвергентного мислення людина реалізує не всі свої мисленнєві можливості.

Дивергентне мислення, навпаки, пов'язане з відмежуванням від звичного, очікуваного, в ньому є раптові асоціативні переходи, логічні розриви, перебіги думки, які ніби-то незрозумілі.

Науковці виділяють шість типів здібностей, які притаманні дивергентному мисленню, а саме: проникливість у пошуках проблем, швидкість мови, легкість генерування ідей, гнучкість, віддаленість та оригінальність асоціацій. Дивергентне мислення пов’язане з генеруванням великої кількості несподіваних альтернатив.

Конвергентне та дивергентне мислення називаються ще шаблонним та нешаблонним. Люди, які мислять шаблонно, вибирають згідно їх точки зору найрозумнішу позицію, а потім, розвиваючи її логічно, намагаються вирішити проблему. Щодо тих, хто мислить нешаблонно, то вони віддають перевагу новому поглядові на проблему та дослідження її з різних точок зору, замість того, щоб дотримуватися раз обраної позиції.

Слід зауважити, що шаблонне мислення завжди вважалося єдиним правильним мисленням. Логіка, як яскрава форма такого мислення вважалася за взірець, при цьому не враховувалися її недоліки. Прикладом обмеженості шаблонного мислення є ЕОМ, яка діє згідно з законами формальної логіки. Нешаблонне мислення яскравіше демонструє себе в дії. Більш того, нешаблонне мислення займається не тільки рішенням проблем, а має справу з новим поглядом на речі і різноманітними ідеями. Один із засобів нешаблонного мислення полягає в навмисному використанні раціоналізованої здібності розуму. Деякі люди настільки переймаються ідеєю нешаблонного мислення, що розпочинають постійно використовувати замість шаблонного. Більшість людей взагалі заперечують необхідність нешаблонного мислення, вважаючи, що для них цілком достатньо одного шаблонного, логічного. Фактично ж ці два типи мислення не виключають, а доповнюють один одного: вони компліментарні. У тому випадку, коли проблему неможливо вирішити завдяки шаблонному мисленню, або коли виникає потреба в новій ідеї, слід застосовувати нешаблонне мислення. Оскільки нешаблонне мислення спрямоване на відкриття нової ідеї, то його можна віднести до творчого мислення. Різниця між шаблонним і нешаблонним мисленням полягає в тому, що при шаблонному мисленні логіка управляє розумом, а при нешаблонному вона його обслуговує.

Нешаблонне мислення називають також латеральним (Едвар де Боно). Мета латерального мислення – генерація ідей, а також визволення від пут старих уявлень, що дає змогу змінити відношення і по-різному подивитись на звичні речі. Латеральне мислення пов'язане з творчістю. Але підсумок творчості – це опис кінцевого результату, а латеральне мислення – це описування процесу.

Латеральне мислення надає велику перевагу інтуїції, як методу перетворення та генерації ідей. Отже, латеральне мислення – це процес обробки інформації для розвитку творчих здібностей та інтуїції. Сучасні науковці приділяють велику увагу ролі інтуїції в творчому процесі.

Для з'ясування сутності творчого мислення дуже важливою та цікавою є теорія бісоціацій, створена А. Кестлером та розвинена В.А. Роменцем. Бісоціація протиставляється асоціації. На противагу асоціативному зв'язку понять, який виникає під впливом уже «проторованих» схем досвіду, на основі повторення поєднань понять, які вже виникали у часі та просторі і пов'язані очевидною подібністю, суміжністю або контрастом, бісоціації виникають внаслідок поєднання ідей, які не мають між собою очевидної спільності і зв'язок між якими іноді виглядає як «протиприродний», який не відповідає звичному досвідові. При цьому стереотипні зв'язки між ідеями та поняттями порушуються.

Бісоціативному мисленню властива також відмова від законів формальної логіки. Мозок тимчасово звільняється від «пригнічення» логічними правилами, аксіомами, структурами, вербальними потенціями. До справи «береться» творча інтуїція, яка поєднує семантичні елементи з різних площин досвіду, руйнує всі логічні перепони та бар'єри між віддаленими понятійними матрицями (О.В. Губенко). Такий вільний перебіг між поняттями, невимушене поєднання непоєднуваних семантичних значень та явищ і є проявом роботи інтуїції.

Для характеристики творчої діяльності використовують ще одну категорію – семантичну гнучкість мислення. Це здатність виділити функцію об'єкта, включити його до нової системи зв'язків та відношень. Семантична гнучкість мислення означає вміння знаходити для одного і того ж поняття, образу, ідеї, символу (тобто для однієї і тієї ж семантичної одиниці) все нові й нові семантичні значення. Сема набуває все нових значень. Такий процес творення нової семантики для цієї семантичної одиниці і включається до поняття семантичної гнучкості мислення.

3. Роль фантазії, інтуїції та діалогічного мислення у творчому процесі

Як уже зазначалося, для з’ясування природи творчого мислення не можна обійти таке явище, як інтуїція. Назвемо деякі суттєві особливості інтуїтивного мислення:

1. Інтуїція «охоплює» живі, рухливі процеси та явища, які перебувають у стані становлення, розвитку, трансмутації, переходу від однієї якості до іншої. Інтуїтивне мислення «не підкоряється» закону тотожності. А =/= А.

2. Інтуїтивне мислення оперує полівалентними, багатозначними семантичними одиницями з чітко невизначеними межами семантичних полів, які не тотожні самим собі, не стійкі за змістом. За рахунок цього явища і досягається найвища гнучкість мислення.

3. Акт інтуїтивного пізнання відбувається «миттєво», шляхом «інсайту», відбору.

4. Для інтуїтивного мислення істина відкривається у цілісному вигляді, синтетично, відбувається осягнення цілого раніше, ніж його частин.

5. Дуже важлива риса і характерна особливість інтуїції – її здатність осягати кінцеві наслідки та умовиводи раніше логічних передумов, які їм передують. В даному випадку порушується ще один закон класичної логіки, а саме закон достатньої підстави. Шлях від початкових умов задачі до кінцевого результату долається «стрибкоподібно», без опосередковуючих логічних ланцюгів. Психологічний час розгортається в процесах інтуїції від майбутнього до минулого.

6. Інтуїції властива згорнутість логічних операцій та дій, за рахунок чого досягається величезна швидкість розумових дій.

7. Важливою формою є неусвідомлюваність багатьох проявів інтуїтивного мислення, а також цілеспрямованість, телеологічність інтуїтивного пошуку в період інкубації, коли дослідник ще навіть не здогадується про форму і сутність кінцевого результату своїх.

8. Інтуїтивна впевненість дослідника в істинності отриманого результату, яка виникає, незважаючи на нестачу формально-логічних та емпіричних підстав для цього.

9. Здебільшого інтуїтивні механізми вступають у дію тоді, коли отримання результатів шляхом чуттєвого емпіричного пізнання принципово неможливе.

10. В інтуїтивному процесі пізнання верифікація відбувається на підставі суб'єктивно-інтуїтивних критеріїв. Перед сучасною гносеологією та психологією постає дуже складне завдання визначення критерію істинності нових ідей. Чим абстрактнішими та складнішими стають наукові теорії, чим більше предмет науки виходить за межі наявного буття (наприклад, у мікро- та макрофізиці), тим все менш визначеними, все менш однозначними та більш відірваними від практики стають ці критерії. Вони пересуваються у внутрішній світ людини, яка пізнає, тобто психологізуються. А разом з тим з об’єктивних та раціонально-емпіричних стають суб’єктивними та інтуїтивними. Верифікація інтуїцій відбувається за суб'єктивними критеріями. Тим самим сучасна теорія пізнання стає предметом не тільки філософії та логіки, а й психології.

11. Парадоксальність інтуїтивних стверджень. Інтуїтивні досягнення легко поєднують у собі суперечливі ствердження, факти та ідеї, долаючи одночасно два формально-логічні закони: закон суперечності і закон виключеного третього. Протилежності при цьому ставляться у відношення взаємодоповнення, коли кожне з них висвітлює один бік істини, утворюючи разом повну істину. Тому для інтуїтивного мислення дійсні закони логіки, які відрізняються від класичних і можуть бути сформульовані наступним чином (О.В. Губенко): 1) закон доповнюваності суперечностей, який передбачає одночасну істинність і ствердження і його заперечення А & А (І); 2) закон включеного третього, згідно з яким протилежні ствердження не лише не виключають істинності одне одного, а навпаки, кожне твердження є істинним за умови істинності протилежного твердження: А v А – неможливе взаємовиключення протилежностей. Тобто, крім ситуації, коли істинним може бути або ствердження, або заперечення, можлива третя ситуація, коли протилежні висловлювання одночасно і однаково істинні (Губенко).

Хоча ці якості притаманні діалектичному мисленню, яке полягає в умінні помислити тотожність протилежностей (Гегель). Вміння розв'язувати протиріччя, не впадаючи при цьому в скептицизм, тобто бачення двох протилежностей, а також догматизм, тобто абсолютизацію однієї протилежності, є однією з підстав формування творчої особистості.

У розгляді проблеми творчості, як форми реалізації своїх духовних потреб, не можна не згадати про роль фантазії. Творча фантазія бере участь у духовному формуванні особистості. Якщо розглядати прояви фантазій на етапах становлення індивіда, тобто у дитинстві, то це, безпосередньо, гра. Граючись, дитина отримує можливість ознайомитись з оточуючим світом, збагнути багато різних речей.

В.А. Роменець підкреслює велику роль фантазій у роботі людської пам’яті, сприйняття, уваги, та, навіть, почуттів. Що б не робила людина, вона завжди фантазує. Яка ж природа фантазії? Синонім цього слова – сила уяви. Сама по собі фантазія або сила уяви – одна із універсальних здібностей природи, яка відрізняє людину від тварини. Розуміння фантазій не завжди однакове. Чомусь вважають, що фантазія існує лише художня, вона розвивається за допомогою мистецтва і завжди заважає розвитку науки і техніки. Фантазії взагалі сприймаються як щось зовсім непрактичне і майже непотрібне. Таке розуміння фантазії робить її зовсім неприпустимою у наш час прихилення до творчості наукової. Коли ми, навіть у повсякденному житті, намагаємося досягти якоїсь мети, ми спочатку силою уяви будуємо шляхи її досягнення і кінцевий результат і лише після цього починаємо реалізацію на практиці. За такою схемою розвивається будь-який творчий акт, як науковий, так і художній. І виходячи з цього, ні в якому разі не треба недооцінювати роль фантазії.

Так, дійсно в мистецтві розвивається фантазія. Але творча уява це така ж універсальна здібність, як і здібність мислити у суворих поняттях. Тією чи іншою мірою така здібність розвивається у кожній особистості. І саме нею в майбутньому буде визначатися рівень творчого початку людині. Фантазія формується вже самими умовами життя людини. Отже, ми визначилися, що цю унікальну здібність – уяву, в нас формує мистецтво. Тому Гегель визначальну роль у вихованні особистості відводив вивченню розвитку світової культури. Тому і кожен поет, художник, математик – це, по-перше, мислитель, творець, філософ.

Формуючи поняття мистецтва, як вихователя почуттів, часто його роль принижують до служниці етики. Мистецтво у такому розумінні є лише службовим засобом морального виховання. Між цим, це розуміння неправильне. Якщо метою життя людини вважати її постійне моральне удосконалення, то мистецтво, а значить і фантазія, розглядається як засіб досягнення цієї мети.

Насправді ж значення мистецтва неможливо принижувати поруч з наукою. Здібність емоційно сприймати оточуючий світ, мислячи образами – ось різниця між пізнанням раціональним і пізнанням чуттєвим. Безчуттєве розуміння світу – це така недосконала і неможлива річ, як і «мислення про мислення». Таким чином, ці дві здібності доповнюють одна одну, синтезуючи світ у цілісну субстанцію. І тому розвиток творчості, художньої уяви, як однієї з найголовніших здібностей, не може існувати без розвитку («мислення в поняттях»). Так само і здібність логічно мислити нічого не значить, якщо вона не поєднується зі здібністю чуттєво сприймати оточуючий світ. Таким чином, формуючи особистість, неможливо забувати роль розвитку уяви і мислення у кожній конкретній особі.

Там, де з'являється здібність сприймати оточуючий світ, з'являється і фантазія. Саме завдяки фантазії Фейєрбах поєднав у людині два протиріччя: «Я» і «Не-Я». Шеллінг поєднує всі протиріччя, які існують у світі, функцією мистецтва, творчості. Якщо уявити, що з життя людини раптом зникне творчість мистецтва, то залишиться світ, який ніколи не поєднається у своїх протиріччях.

Будь-який творчий акт – це не результат абстрактної логічної операції, а сама спроможність людини за допомогою творчої фантазії побачити світ зовсім по-новому. Бо будь-яка людина, яка творить лише за допомогою фантазій може уявити собі кінцевий предмет, ідею, задум. Тобто, фантазуючи, людина здатна заглянути наперед. Саме у цьому проявляється дуже близька природа фантазії та інтуїції. Слід зауважити, що саме мисленнєвий експеримент (спроможність уявити собі задум) передує практичному втіленню ідеї в життя.

В особи творчого рівня таланту або генія фантазія займає основне місце в житті. Можна навіть підкреслити, що фантазія – форма буття генія.

Свого часу у філософській літературі зросла увага до проблеми творчого мислення на підставі діалогу. В.С. Біблер у книзі «Мислення і творчість» звертається до питання про вирішальну роль логіки діалогу у розвитку творчого мислення, особливо у розвитку теоретичної творчості. Кожна людина в тій мірі, в якій вона мислить творчо, здійснює своє мислення у внутрішньому, мисленнєвому діалозі з самим собою, і цей діалог подумки протікає як зіткнення радикально різних логік мислення.

На діалогічності мислення свого часу акцентували свою увагу представники німецької філософії, а саме: Кант, Гегель, Фейєрбах. Зокрема, Л. Фейєрбах вважає, що «діалектика не є умоглядний монолог, але умоглядний діалог з досвідом. Мислитель лише постільки діалектик, поскільки він – противник самого себе. Мати сумніви у самому собі – найвище мистецтво й сила... Істина полягає лише у поєднанні «Я» з «Ти»».

Аналогічну думку висловив І. Кант: «Мислити... значить розмовляти з самим собою. ...Значить внутрішньо чути себе самого».

Проблема діалогічності мислення перетікає в проблему внутрішнього мовлення людини, як підстави творчого процесу. Саме цей ракурс проблеми висвітлюється в роботі Л.С. Виготського «Мислення і мовлення», основні ідеї якої можна звести до наступних тез:

1. Формування внутрішнього мовлення – феномен інтеріоризації соціальних відносин та зв’язків, стихія внутрішньої соціальності людини.

2. Внутрішнє мовлення – це змістова його сторона: «вона не служить вираженням готової думки. Думка, перетворюючись у мовлення, перебудовується і видозмінюється... Протилежно спрямовані процеси розвитку смислової та звукової сторони мовлення утворюють справжню єдність саме в силу своєї протилежності направленості».

3. «Внутрішнє мовлення є мовлення для себе. Зовнішнє мовлення є мовлення для інших». Внутрішнє мовлення – це рух смислу, мовленнєва стихія формування нової думки, внутрішнє мовлення – мовлення, звернене до себе, форма внутрішнього діалогу.

Внутрішнє мовлення може бути представлене як діалог тих культурно-історичних образів мислення, які інтеріоризовані у різних голосах власного «Я» і суперечка яких виступає як форма покладання творчості нових культурних феноменів (законів, ідей, творів мистецтва). Згідно з розумінням мислення Гегеля і Виготського слід зауважити, що формою руху творчої думки є саме поняття (як цілісність), всередині якого і перетворенням якого звершуються всі подальші метаморфози.

Поняття – не «цеглинка» думки, а її будівля, її тотальність. Щоб усвідомити творчий рух думки (мовлення, звернене до самого себе) в тексті, наприклад, теоретичних робіт, необхідно представити теорію як «поняття», книгу як «поняття», філософську систему як «поняття». У філософії все мислення окремої епохи замикається на собі, мислитель прагне реалізувати в логіці її властивість оновлювати власні начала, але тим самим здійснює вихід за межі наявної логіки і у змісті поняття – діалог різних логік, різноманітних визначень того, що є логіка. В поняттях згортається величезний, багатовіковий потік мислення, формується ніби одне мегапоняття. Поняттям виступає вся логіка як одне ціле.

4. Сутність творчої особистості. Природа творчих здібностей людини

Заглиблюючись у проблему творчості, ми зустрічаємося з поняттям «особистість». Кожна творча людина є особистістю. Кожна людина, геніальна чи просто талановита, теж є особистістю. З цього ми робимо висновок, що будь-який геній, творець на початковому етапі повинен стати особистістю, а вже потім реалізовувати себе далі.

Розглядаючи проблему особистості, неможливо не підкреслити досягнення Гегеля та його послідовника Маркса у розумінні поняття «особистість». Особистість у філософському розумінні – унікальне, тобто одиничне. Одиничне – це те неповторне, існуюче саме в даній точці простору і часу, і тому відрізняється від будь-якого іншого існуючого одиничного. Одиничне, таким чином, по суті стільки ж безмежне внутрішньо, як простір і час. Тому розкриття одиничного пов'язується з цілою низкою проблем, викликаних головним чином тісним зв'язком кожного одиничного з іншим одиничним, які утворюють безмежний всесвіт у цілому. З іншого боку людську особистість, пов'язуючи лише з поняттям «одиничне», позбавляють її суті.

Проблема особистості в даному випадку торкається питань загального та одиничного. Загальне – це не те однакове, що існує у кожній окремо взятій категорії, а саме те ціле, що складається з одиничного, особливого.

На думку Маркса, особистість тому виникає, що взаємодіє з іншими особистостями. Лише навчившись відноситись до будь-кого, як до «людини», «особистості», можливо перенести це відношення і на себе. Маркс пише: «Людина народилась без дзеркала в руках», підкреслюючи свою думку про те, що це «дзеркало» людина зустріне в іншій особі, лише таким чином побачивши себе.

Дійсна особистість, на думку Е.В. Ільєнкова, тим суттєвіша, чим повніше та глибше представлене в ній колективно-загальне, а не особисто-індивідуальне. Особистість проявляється в умінні робити все те, що роблять і інші, але краще всіх (хай навіть в якій-небудь окремій галузі), даючи всім новий еталон роботи. Тому особистість і виникає та існує лише завдяки творчій активності, саме тому і ставлять між творчістю та особистістю знак тотожності.

Резвицький підкреслював, що людський індивід стає особистістю лише на соціальному рівні. В цьому різниця між людиною і особистістю. «Поняття «особистість» вказує на властивість людини, а людина є носій цієї властивості... Властивість бути особистістю притаманна людині не як біологічній особі, а як соціальній істоті, тобто як суспільно-історичній людині».

Гегель перший підкреслює необхідність розвитку такої здібності людини як самооцінка. Згадуючи фіхтеанське «Я» і «Не-Я», які уживаються в одній людині так само, як і в будь-якій істині уживаються дві протилежності. Здатність «Я» оцінювати вчинки «Не-Я» (та навпаки) визначає здебільшого становлення людини як особистості.

На думку багатьох фахівців, розвиток кожного окремо взятого індивіда визначається спочатку тими здібностями, які йому дані від природи. Під терміном «здібності» звичайно розуміють не одне явище. Деякі філософи підкреслюють генетичний характер здібностей, інші – самовиховання особистістю у собі визначених здібностей. Але, звичайно, під цим терміном розуміється наступне:

1) актуально-реалізоване вміння здійснювати дії-операції визначеного роду;

2) абсолютну можливість засвоїти схеми дій, навчитися будувати свої дії згідно з ними;

3) деяка схильність індивіда до тієї чи іншої сфери діяльності людини.

Розглядаючи питання про здібності в ракурсі бажання зрозуміти, яким чином в одному індивіді визначена здібність реалізується вільно, легко, «талановито», а в іншому важко, «бездарно», під здібністю у даному випадку розуміється лише ступінь її реалізації будь-якими засобами.

Деякі філософи ототожнюють здібності з умінням мислити, що не є випадковим. Бо проблему наявності розуму у людини торкалися кожного разу, коли мова йшла про розвиток особистості. На думку Е.В. Ільєнкова, поняття «уміння мислити» та «розум» мають однаковий зміст. І це «вміння» Ільєнков відносить майже до найголовнішої здібності, яка може існувати в людині. Розум – не дар природи, а саме уміння, яке кожна людина може виховувати в собі сама. Розум – це не сукупність відомостей «сама по собі», це здібність вміти цими відомостями розпоряджатися. Якщо розум – це не дар природи, то звідки ж він береться? В загальному вигляді завжди виводиться одна й та ж формула: «Праця перетворює людину в особистість».

Але не просто праця, а праця усвідомлена. Потреба світу в усвідомленій праці – це не результат вимоги організму окремо взятого індивіда, а вимога «організму людського».

Людське суспільство неможливо відокремити від праці, завдяки якій воно може виступати реальною силою по розбудові цього світу. Людська творчість реалізується у світі культури, яка виступає окремо взятою формою праці. Тому ототожнювати наступні формулювання можна не замислюючись. «Праця є спосіб самоствердження» = «Творчість є спосіб самоутвердження людини». Культура, як форма творчої праці, розглядається не як система ідей, творів, речей, а як можливість наступного розвитку цих речей, ідей. Творчість неможлива поза культурою , як культура – поза творчістю. Тому всіма філософами, істориками, письменниками та іншими науковцями підкреслюєтья роль історично-культурної спадщини в процесі виховання особистості. Причому, коли мова йде про творчість, культуру, як про одні з основних видів діяльності людини, тут не мається на увазі лише реалізація творчості в літературі, музиці, живопису. Мова йде і про ті види діяльності, творча основа яких менш кидається у вічі, наприклад, наукова або технічна творчість.

У розгляді питання здібності треба згадати і про досягнення Гегеля в розкритті цієї проблеми. Від природи кожна людина отримує однаково. Розвине ця людина свої розумові здібності, чи ні – залежить вже не від природи. Це залежить від умов, в яких розвивається людина. Гегель, філософ, який ствердив погляд на людські здібності як на суспільно-людський фактор. Індивідуум при цьому розглядається не як окрема особистість, а як «ансамбль» індивідуумів, діючих один на одного у ракурсі історичних подій, що розвиваються, еволюції культури і науки.

У «Феноменології духа» Гегель розглядає перетворення просто «людини розумної» в «людину мислячу», в особистість саме як процес присвоєння індивідам всього багатства історично-розвиненої культури, як процес, який коротко повторює всю еволюцію людини і культури. Кожна людина, виходячи з цього, може, хто швидше, хто повільніше, хто легше, хто важче, засвоїти всі «здібності», розвинуті історією культури. Не дивно тому, що в принципі, будь-яка людина, яка «вміє мислити», може досягти певних результатів, тобто фази таланту, або навіть геніальності. Гегель з цього приводу відмічав: «...Відносно пізнання, ми бачимо, як те, що в більш ранні епохи займало зрілий ум людини, низведено до пізнання, вправ, і, навіть, ігор юнацького віку; і в педагогічних успіхах ми впізнаємо реалізовану як би в стислому огляді історії освіченості всього світу». Тому геніальні відкриття людства в минулому сьогодні навіть дітьми сприймаються як на диво звичайні істини. І формування істинних талантів, навіть геніїв, можливо лише тоді, коли людина, повторюючи в своєму розвитку процес духовного розвитку всього людства, не «зупиняється» ні на одній зі стадій цього духовного процесу.

Таким чином, кожна людина універсальна, тому що містить «у собі» весь обсяг розвитку загальних здібностей. У чому ж тоді проблема? Гегель усвідомлює, що таких дійсно «універсальних» людей існують одиниці. Насправді весь цей розвиток у людині здійснюється фрагментарно. Тому відбувається процес, коли кожний окремий індивідуум, а значить і суспільство взагалі, «застигає» на якомусь окремому етапі розвитку культури. Тому залишаючись на якомусь рівні становлення античної чи біблейської культури, людина неспроможна розуміти таких людей, хай навіть її сучасників, типу Наполеона, Канта, Моцарта. На питання: «Чому так відбувається?» Гегель відповідає, виходячи з існування як «зовнішніх умов», так і «внутрішніх обмежень», що накладені випадковою особливістю природи.

Тому, на думку Гегеля, педагог не повинен шукати індивідуального підходу до кожного свого учня, оскільки момент індивідуального заздалегідь визначений природою. Це і була основна помилка Гегеля у підході до проблеми здібностей. Наступники Гегеля доводять, що індивідуальний підхід визначає становлення людини як особистості. Наприклад, якщо взяти суспільство первісного періоду, то в кожному окремому індивіді існують якісь здібності (ми беремо до уваги і реалізовані, і нереалізовані, внаслідок того, що через монотонність життя первісного суспільства багато людських здібностей просто ще не могли розкритися). Цей окремий індивід залишає нащадків, залишаючи їм і свої здібності. У свою чергу ці нащадки залишать після себе дітей, передавши їм здібності не лише ті, які залишились від першого предка, а й свої набуті здібності. Таким чином, розвиваючи цей ланцюжок отримання здібностей шляхом передачі їх генетично за більше, ніж 3 млн. років, кожна людина так чи інакше у своєму генофонді має весь набір здібностей, які існували колись у суспільстві. Таким чином, здібності треба розвивати. Доктор біологічних наук А.В. Сергєєв наводить з цього приводу такий приклад.

Велику групу молоді попередньо піддали попередньому обслідуванню. Жоден з залучених до експерименту ніколи не мав дару поетичного, не володів ніякими здібностями в області образотворчого мистецтва. Потім групу розподілили на дві частини. Одним під гіпнозом навіювали, що вони великі поети, іншим – що вони великі художники. Результати були вражаючими. Багато випробувачів створювали художні твори, які навіть не соромно було показувати людям. Але гіпноз, безумовно, не додає людям таланту. Та цим прикладом хіба що не доводиться, що потенціал мозку людини значно більший, ніж ми його уявляємо. Сергєєв у своїй монографії «Стати генієм» доводить, що безперервним серйозним тренуванням мозку, розумовою діяльністю можна досягти значних висот. І, навіть, якщо взяти будь-якого генія, то ми побачимо, що найчастіше, спочатку це просто обдарована людина, а стадії геніальності вона досягає тільки після титанічної праці.

Розглядаючи питання про здібності людини, слід звернутися до творчості відомого російського психолога Б.М. Теплова, який виділяв три ознаки поняття «здібності».

По-перше, здібності – це індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої.

По-друге, тільки ті особливості, які мають відношення до успішності виконання діяльності або декількох діяльностей.

По-третє, здібності не повинні зводитися до знання, навичок, умінь, які вже вироблені у людини, хоча вони і обумовлюють якість і швидкість їх придбання.

У психології частіше за все зустрічається наступна класифікація розвитку здібностей: здібності, обдарованість, талант, геніальність. Для розвитку здібності повинні бути наявними певні підстави, а саме – задатки. Під задатками розуміють анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, що складають природну основу розвитку здібностей (наприклад, в якості вроджених задатків можуть бути особливості розвитку різних аналізаторів. Так, тонко організований слуховий аналізатор може сприяти розвиткові музичного слуху).

Обдарованість – це своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує людині можливість виконання будь-якої діяльності. Від обдарованості залежить не успішне виконання діяльності, а лише можливість такого виконання.

Важливий рівень розвитку здібностей особистості – майстерність, тобто досконалість у конкретному виді діяльності. Майстерність у будь-якій професії передбачає психологічну готовність до творчих рішень проблем. Іноді майстерність переростає в талант – дуже високий рівень розвитку спеціальних здібностей. Талант – це певне сполучення здібностей, їх сукупність.

Геніальність – це досягнення людини, які складають цілу епоху в житті суспільства, геніїв дуже мало.

У всі часи існування людства воно переймалося проблемами природи здібностей, характеру здібностей (природний чи соціальний), воно зосереджувало увагу на тому, як стати талановитою людиною і т. ін. Виділяються декілька концепцій стосовно природи людських здібностей.

Перша концепція розвитку і походження здібностей сягає своїми коренями аж у часи античності, а саме: до творчості Платона. Він вважав, що здібності обумовлені біологічно та їх прояв залежить від успадкованих характеристик. Навчання та виховання може лише змінити швидкість прояву здібностей, але вони завжди проявляються.

Наступна концепція пов’язує здібності з масою мозку. Мозок здорової людини важить 1400 гр., а в обдарованої він важить більше. Так, у Тургенєва, наприклад, – 2012 гр., у Байрона – 1800 гр. Хоча у відомого хіміка Лібіха він важив 1360 гр., а найважчий мозок (3000 гр.) був у розумово відсталої людини. Таким чином, емпірично було доведено неістинність цієї концепції. Автор наступної концепції Франк Галь запропонував навіть науку «френологію», яка встановлювала залежність психічних особливостей людини від зовнішньої форми черепа. Франк Галь вважав, що кора головного мозку складається із центрів, у кожному з яких локалізована певна здібність людини. Отже, ступінь здібностей людини знаходиться в прямо пропорційній залежності від величини відповідних частин мозку. Виділялися «бугри честі», «шишки пісенності» тощо. Пізніше було встановлено, що череп не повторює форму мозку. Звідси витікає сумнівність цієї концепції, її вважають антинауковою.

Представник наступної концепції Френсіс Гальтон пояснював наслідування здібностей, виходячи з принципів еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Він вважав, що здібності людини успадковуються, більш того, необхідно вивести расу обдарованих людей. Приклади для ілюстрації цієї теорії досить вражаючі. Так, у сім’ї Бахів було 60 музикантів, 20 з них – знамениті. П’ять видатних людей Німеччини, а саме: Шіллер, Гельдерлін, Шеллінг, М.Планк мали спільного предка Йогана Канта, який жив у XV столітті. Прабабуся Л.М. Толстого Ольга Трубецька та прабабуся О.С. Пушкіна Євдокія Трубецька – рідні сестри. Вірогідно, що проілюстрований матеріал наштовхує на думку про деяку доцільність цієї теорії.

Остання концепція представлена такими видатними психологами, як А.П. Леонтьєв, О.В. Овчинніков, Ю.Б. Гіппенрейтер, У. Ушбі. Суть її полягає в тому, що особливості психіки визначаються якістю виховання та навчання. Американський психолог У.Ушбі вважає, що в кожної людини можна сформувати будь-які здібності, для цього мозок дитини не повинен відпочивати жодної хвилини.

На наш погляд здібності людини за своєю природою є біосоціальними. Спадковість, з одного боку, має велике значення для розвитку здібностей, оскільки особливості анатомо-фізіологічної побудови нервової системи людини значною мірою обумовлюють задатки людини. З іншого боку, самі по собі задатки не означають, що в людини розів’ються відповідні здібності. Такої точкизору дотримувались П.М. Теплов, В.Д. Небиліцин, А.П. Леонтьєв. Розвиток здібностей залежить від комплексу, ансамблю соціальних умов. До них можна віднести особливості виховання, потребу суспільства в тій чи іншій діяльності (звідси і проблема нереалізованої особистості), особливості системи освіти. І, навіть, якщо взяти будь-якого генія, то ми побачимо, що найчастіше спочатку це просто обдарована людина, а стадії геніальності вона досягає тільки після титанічної праці.

5. Сучасні технології навчання творчості

Одне з центральних питань проблеми творчості – це питання щодо можливості формування творчих умінь, творчого мислення, творчого стилю діяльності. Питання про можливість навчання творчості й досі залишається дискусійним, адже тут доводиться аналізувати певні протиріччя, так само, як і в класичному спорі про роль вродженого й набутого, роль наслідування та оточення.

При аналізі цієї проблеми слід користуватися наступними положеннями:

1) творчість – це суб'єктивно значущий процес. Він буде творчим для того, хто робить щось уперше, й не буде творчим для того, хто робить це саме вдруге, втретє;

2) слід мати на увазі масштабність створюваних внаслідок творчого процесу продуктів: вони можуть бути творчими лише для самого суб'єкта-творця або для дуже вузького кола фахівців, а можуть бути і загальнолюдськими відкриттями чи винаходами, творами мистецтва, що є унікальними для всіх часів;

3) треба враховувати той факт, що ми можемо говорити або про систематичну творчість, або про окремі випадки створення чогось нового.

Творчість потрібна кожному з нас. Тому не важко переконатися в тому, якого особливого значення набуває проблема навчання творчості.

В останні роки стали помітними спроби віднайти способи й методи активізації, стимулювання творчого пошуку. Методи пошуку нових творчих рішень поділяються на групові та індивідуальні. Серед групових слід відзначити «брейн-стермінг» Ф. Осборна (метод мозкового штурму), синектику (Дж. Гордон), для якої важливим є вміння емпатичного втілення у неживі предмети, творчу дискусію. Принципову роль у групових методах пошуку нових технічних рішень відіграє соціально-психологічний аспект організації творчої групи, комплектування керівної ланки, стиль лідерства, підтримка комфортного спілкування у групі.

Серед індивідуальних або комбінованих методів (тобто таких, які можуть використовуватися як однією людиною, так і групою) можна відшукати узагальнений евристичний метод О.М. Половинкіна, метод гірлянд асоціацій або метафор, розроблений відомим винахідником Г.Я. Бушем, його ж метод семикратного пошуку, а також метод «морфологічного аналізу» (Ф. Цвінкі), функціонально-вартісний аналіз, метод фональних об'єктів (Ф. Кунце) та ін. Але найцікавішим та найдоцільнішим є точка зору В.О. Моляко, згідно якій йдеться про навчання не тільки прийомам, способам, методам, а в першу чергу – стратегіям.

Стратегія є системним утворенням, в яке входять установки на виконання певним чином спрямованого пошуку та уміння розв'язувати конкретні завдання (тактики).

Створену систему, яка водночас має діагностичну і тренувальну спрямованість, називають КАРУС (абревіатура від слів Комбінування – Аналогізування – Реконструювання – Універсальний підхід – Ситуативна поведінка) (спроби розв'язувати завдання як заманеться).

Методи активізації в системі КАРУС ураховують особливості творчої мисленнєвої діяльності людини, тому вони досить ефективні й особливо поширені в наукових та прикладних розробках з технічної творчості, які ведуться в Україні.

Не можна не згадувати й відому систему ТРВЗ (теорія розв'язування винахідницьких задач) Г. Альтшулера. Ця система базується на філософській ідеї визначення і переборення суперечності у винахідницькій задачі.

І ще, на закінчення, не можна ототожнювати поняття творча особистість та інтелектуальна особистість. Пікассо свого часу казав: «Я не шукаю, я знаходжу». В цьому певно і криється відмінність між інтелектуалом і творчою особою, бо ще Геракліт казав: «Багатознайство розуму не навчає». На жаль, сучасна школа формує в кращому випадку інтелектуала, а не творчу особистість.

Творчість як вид діяльності має величезне значення для людини, бо саме через творчість вона реалізує себе. Творчий акт вириває людину з рабського примусового стану і підіймає до розуміння свого буття. Творчість – прояснення світу і його перетворення, одухотворення. Творчий акт є продовженням справи творця, а творчість є геніальна сама за своєю суттю і природою. Скрізь, де ціль діяльності породжується із глибини людського духу, має місце творчість. Людина, яка хоче бути особистістю, повинна творити і вкладати в свою працю хоча б мінімальний момент творчості. Творчість вписується у межі не лише духовного життя людини, вона насичує будь-які сфери людської діяльності людини. Вона нерозривно пов'язана з історією людства, з цивілізацією, завжди відображаючи стан людства на тому чи іншому історичному етапі. «Література – це дзеркало суспільства». А можна сказати і так: «Творчість – це дзеркало суспільства».

З повагою ІЦ “KURSOVIKS”!