Лекція з курсу Філософія Тема 8. Філософська думка України, ДНУ, Донецький національний університет

Тема 8. Філософська думка України

План

1. Особливості становлення та етапи розвитку філософської думки в Україні.

2. Духовна культура Київської Русі – джерело української філософської думки.

3. Класичний період української філософії. Києво-Могилянська академія. Г.С. Сковорода.

4. Розвиток філософської думки в Україні в ХІХ-ХХІ ст.

Питання 1. Особливості становлення та етапи розвитку філософської думки в Україні

Історія філософії на Україні вивчає не тільки результати, отримані філософською теорією, зафіксовані в системі певних категорій, а й продукти філософського мислення, філософської думки у вигляді філософських ідей, що у фрагментарній формі наявні в різноманітних здобутках духовної творчості. Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку українського народу. Завдання, яке вона реалізує, – це відтворення цілісного образу філософії як складової частини української культури.

Зрозуміти специфіку української філософії неможливо без аналізу джерел світогляду протоукраїнського суспільства. На унікальність і неповторність українського типу філософування вплинули особливості української ментальності. У даному випадку під ментальністю слід розуміти особливий стиль світосприйняття, що відображає в знятому вигляді тривалий період спільного існування людей в схожих природно-географічних і соціокультурних умовах. Українській ментальності притаманні:

По-перше, антеїзм (від імені античного міфічного героя Антея, сина богині Землі, що був з нею нерозривно пов'язаний) як духовний зв'язок українців з середовищем їх проживання. «Прихильність до певних територій або місцевостям в їх межах ... – писав Е. Сміт, – носить міфічний і суб'єктивний характер. Для етнічної ідентифікації важливіші прихильність і асоціації, ніж життя на цій землі або володіння нею». Українська земля виступає для українців не як суто географічне, а й як духовне поняття. Маємо, таким чином, зв'язок історичної території, історичної пам’яті і міфології («Велесова книга») як духовний зв'язок.

По-друге, пріоритет індивідуалізму над колективізмом, що відзначають практично всі дослідники ментальності. Як писав О. Кульчицький, «наш персоналізм набагато більш, ніж у Західній Європі, був спрямований у бік інтровертного поглиблення, у внутрішній світ особистісного переживання. Українська культура запозичила і повністю адаптувала окцідентальний персоналізм, але надала йому дещо інший напрямок... напрямок вдосконалення особистості «вглиб» замість експансії «вшир». У своєму світосприйнятті українська культура, як сила, що формує національну психіку, здійснює, таким чином, «орієнтацію на Європу». Властивий українцям егоцентризм має свої позитивні і негативні, сильні і слабкі сторони, що залежить не від ментальності, а від історичного контексту.

По-третє, примат емоційності над раціональністю, почуття над інтелектом, «серця» над «головою» - так званий кордоцентризм (від лат. «кордос» - серце). У вузькому значенні український кордоцентризм є теорією тотожності людської і духовної реальності, людське зводиться до духовного. Кордоцентризм можна інтерпретувати як перевагу, по-перше, ірраціональної спільноти (населення села чи хутора) над раціональною спілкою (населенням міста), по-друге, духовного досвіду (містичного переживання, інтуїтивного осягнення) над логіко-дискурсивним мисленням. У більш широкому значенні український кордоцентризм є історичним типом філософування, якщо розглядати його у порівнянні з іншими історичними типами – античним космоцентризмом, юдейсько-християнсько-ісламським теоцентризмом, ренесансним антропоцентризмом, новоєвропейським натуроцентризмом, просвітницьким логоцентризмом, постмодерним семіоцентризмом, й, водночас, філософською парадигмою, якщо розглядати його окремо, ізольовано, поза зв’язками з іншими історичними типами. Ці дві форми філософування продовжують біблійну і патристичну традиції, що засновані на ототожненні істинної сутності людини – серця з духовною реальністю.

По-четверте, певний соціальний фаталізм, тобто віра в долю, в автоматичність історичного процесу, звідки випливає постійний догляд в малі групи, в сім'ю утримання від участі у вирішенні серйозних соціально-політичних проблем. (Клімат інтимності, звуженість життєвої активності колом малих угруповань).

По-п'яте, амбівалентність внутрішнього світу в собі, яка поєднує, за О. Кульчицьким, авантюрно-козацький (активний) психологічний тип і тип «потаємного існування» (пасивний).

По-шосте, екзістенціально-плюралістичне бачення світу, звернення до внутрішнього, індивідуально-неповторного світу людини і множинність («поліфонія світобачень», наприклад, у Сковороди реальність складається з 3 світів, у гоголя – 2 світи, у Юркевича – 3 світи тощо). 

Історія української філософської думки в тій чи іншій мірі перегукується з основними етапами розвитку європейської філософії. Разом з тим, сама українська філософія може бути сприйнята через самобутність свого ідейного змісту, що, у свою чергу, з'являється як раціональне вираження духовно-світоглядних пошуків народу України, його культурної самосвідомості. Сам історико-філософський процес в Україні доцільно диференціювати на три етапи:

- докласичний (ХI – XVII ст.);

- класичний (XVII- серед. XІХ ст.);

- посткласичний (серед. XІ – XХ ст.).

Вітчизняна філософія виникає у вигляді оригінального і слабо розчленованого сплаву світоглядних форм, характерного для докласичної фази розвитку будь-якої регіонально-етнічної філософії. Міф, релігія і світська мудрість перших філософів існували в культурній єдності життєвих проблем людини і суспільства язичеської і християнської епохи Київської Русі – першої держави східних слов'ян. Докласична вітчизняна філософія, як тип світогляду, що змінює давній міф («кощюну»), заявляє про себе в ході історико-культурної самоідентифікації предків українського етносу.

Питання 2. Духовна культура Київської Русі – джерело української філософської думки

Українська філософія складувалася на ґрунті культурного процесу Київської Русі та під впливом переважно європейської філософії. Саме у межах Києво-руської культури склався притаманний українській духовний традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя, філософського теоретизування.

Прийняття Київською Руссю візантійського православ'я в 988 році призвело до справжньої світоглядної революції. Новий світогляд зміцнювався на ґрунті ранньофеодальної цивілізації. Він активно вбирав ідеї античної і християнської мудрості, адаптуючи до них язичеську культурну спадщину. Світським елементом філософської мудрості стають, як і в Елладі, афоризми і сентенції з місцевого східно-слов'янського і закордонного культурного досвіду. Важливим елементом нової картини світу стали християнсько-філософські уявлення: про устрій видимого – земного і невидимого – «горнього» світів; про будову людської душі і тіла; про співвідношення добра і зла, Божого промислу і життя людини, його долі і призначення; про співвідношення церковної і світської влади.

Формування філософської думки відбувалося в специфічній ситуації творчого діалогу києво-руської міфологічної свідомості з візантійським християнським світоглядом і домінуючими в ньому  елементами платонізму і неоплатонізму. Якщо в західноєвропейській культурі переважала платонівсько-арістотелівська лінія філософії, що формувала тип мислення, який прагне до осягнення незалежної від людини істини, то в протоукраїнській культурі переважає александрійсько-біблійна лінія, орієнтована на осягнення істини як результат пошуку людиною сенсу власного буття.

Можливо, саме тому в українській культурі логіко-технічна філософська освіченість, абстрактні теоретизування, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не пускають глибоких коренів. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, де любомудр-філософ не обмежується осмисленням об'єктивно-безособової дійсності, а переломлює її через власну долю. Філософське знання спрямоване не стільки на зовнішній світ як кінцеву мету пізнання, скільки на осягнення через цей світ божественної істини, що є таємницею людського буття. Мудрість у цьому плані виступає своєрідним розгадувачем таємниці власного Я. Відповідно до цього виробляється і розуміння призначення філософа і філософії. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто осягає сенс людського існування, а перетворює осягнену істину в керівництво для власного життя.

У рамках цих уявлень розвиваються натурфілософські ідеї, зароджуються наукові методи пошуку знань про природу, формується гносеологічна проблематика. Яскравим проявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у філософії Київської Русі є культ книги, писаного Слова, книжної науки в житті людини. «Книжність» осмислюється як одна з вищих чеснот людини, як запорука мудрості. Акцентування уваги на ролі розуму в пізнавальній діяльності людини є характерною і яскраво вираженою в києво-руській духовності тенденцією до інтелектуалізму.

Спадкоємцями місії слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія стають літописець Нестор, митрополит Іларіон – автор «Слова про закон і благодать», князь Володимир Мономах. До ідей саме цих людей і їх послідовників неодноразово повертається вітчизняна філософська традиція, яка пізніше підніметься до висот відрефлексованої філософії.

Само слово «філософія» початково асоціювалось із античною, дохристиянською цивілізацією. Нестор-літописець, наприклад, вважав, що «філософ» відданий язичеській скверні і не може бути справжнім християнином. Викладаючи Платона й Арістотеля, Климент Смолятич підкреслював, що він «філософа із себе не будує». Його філософія, роз'ясняв він, у тому, щоб, викладаючи євангельські чудеса, розуміти їх іншомовно і духовно. Поширеним було відоме визначення філософії Іоанна Дамаскіна і Михайла Пселла, у якому філософським знанням вважається знання речей невидимих («божественних») і видимих (людських). Філософія «вчить людину справами (своїми) бути за образом і подобою того, хто сотворив її». В «Ізборнику 1073 року» присутній аналіз філософських понять «сутність», «суще», «єство» (природа), «випадкове».

Існував й інший підхід до предмету (і методу) філософії. Згідно з Сократом, філософія є знання того, як правильно задавати головні для людини питання. Тому Володимир Мономах риторично перелічує такі питання: «як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і темряво і світло, і земля на водах покладені». Відповідь, звичайно, дається в богословському ключі – «промислом Бога», але з урахуванням рівня знань і побутової поінформованості того часу.

Земний світ бачиться мудрецю-християнину ареною боротьби світлого і темного начал, добра і зла, вічного і минущого, краси і потворності, священного і буденного, християнського і язичеського («поганського»). Ця боротьба відбувається, насамперед, у серці і душі людини. Бо людина складна і в тілесному, і в духовному вимірах. Розум вище інших душевних здібностей людини: він старший над волею і почуттями, відрізняє людину від тварини і спрямований на розуміння істин Бога і пізнання його створінь. Разом з тим розум амбівалентний: розумними були і язичники Гомер, Платон, Арістотель, розумним був і «темний», занепалий ангел, який розум використовував для підступу проти Бога і для нанесення втрат людині.

У структурі душевних сил особистості відзначається дія волі, «серця» як вмістилища любові до Бога і соціальних почуттів – смирення, благовірності, ревного ставлення до Бога. Особливе місце відведено словесній функції «душі» – слову як засобу спілкування людей і Слову як Посереднику між Богом і людиною.

Мислителям Давньої Русі притаманний погляд на людину не як на частину природного космосу, яка завершує ряд природних утворень, а як на створіння, що стоїть над природним космосом, який і створений відповідно до Божого задуму для послуг людини. Людині відводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом і створеним ним світом. Не менш складною філософською проблемою того часу у визначенні сутності людини стала проблема співвідношення в ньому індивідуально-особистісних і колективних «соборних» начал. З одного боку, стосовно Бога людина мислилась як індивід, що особисто відповідає за свої земні вчинки. Однак, такий принцип персоналізму суперечив характерним для тодішнього громадського життя традиціям ієрархізму і корпоративності, відповідно до яких кожній людині відводилась чітко визначене місце в соціальній структурі суспільства і жорстко визначені рамки поведінки. Тому індивідуальні начала зіштовхувалися з «колективною особою», де індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, родиною і т.п. Що стосується протоукраїнського етносу, то для нього було характерне посилення індивідуальних начал. На світоглядному рівні це знайшло свій прояв у домінуванні екзистенціальних мотивів в українській філософській думці.

Татаро-монгольська навала завдала тяжкого удару Київській Русі, але через нетривалість монгольської присутності на українських землях (менше ста років) києво-руський культурний процес тут майже не загальмувався, а з огляду на культурну толерантність Литви вже з кінця ХVІІІ – поч. ХІV ст. почав набирати нової сили. Татаро-монгольська навала, порушивши усталений лад життя, зробила майже повсякденним явищем руйнацію, здирства, насильство. Тим самим ніби підкреслювалася плинність і минущість матеріально-земних життєвих цінностей. Оскільки насильства та здирства мали своїх конкретних носіїв – чужоземних завойовників, народна свідомість продовжує традиції билинного епосу, творячи так званий «другий епос» – думи. Герої народних дум захищають рідну землю від ворогів і цим подібні до билинних богатирів, але, на відміну від останніх, це вже звичайні, цілком реальні люди, які здійснюють свої подвиги вже без допомоги фантастичних сил. На зміну Іллі Муромцю приходить козак Голота.

Ситуація, проте, мала й більш загальний, морально-етичний, філософський аспект: перед лицем «несправжності» й «тлінності» земного буття виникає постать «героя духу», який рішуче протистоїть примарним принадам «світу цього». Тим-то в ХІV-ХV ст. в Україні поширюється відома вже з Києво-руської доби так звана агіографічна література (від грець, «агіос» – святий) – «житія святих». Створюються цілі збірники «житій» – патерики.

Центральний герой «житія» – святий, який бореться з дияволом, що спокушає його. Ця боротьба і є способом досягнення святості, святий проповідує віру не лише словом, а самим життям своїм, через що «житіє» святого й стає своєрідним віровченням. Навчати «правом», а не словом – таким є головне правило святого життя. Основа «подвигу» героя «житія» – вибір добра будь-якою ціною, А це в більшості випадків вимагає зречення всього земного, чужість, «іншість» (несхожість на звичайну людину) у ставленні до світу. Для досягнення святості необхідно від початку обрати беззастережно Бога, а не світ. Святість, що досягається «іншістю» («іночеством»), є найвищим рівнем одухотвореності й тому має своєю альтернативою бездуховність. Моральною ж протилежністю святості постає гріх,

В агіографічній літературі знаходить свій вияв одна з провідних рис української світоглядної ментальності – екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людини. Ця ж риса виразно виявляється й у надзвичайно поширених в Україні ХІV-ХVІ ст. ідеях неоплатонізму, представлених вченнями ісихазму (від грець, «ісихія» – спокій, німотність) і ареопагітизму. В основі ісихазму лежить ідея безпосереднього єднання людини з богом, що досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, наслідком чого є стан просвітлення. Останнє досягається очищенням розуму від будь-яких раціональних понять, яке є суто екзистенціальним (а не формально-дискурсивним) актом.

Ареопагітичні твори з їх містично-апофатичною діалектикою широко використовувалися у творчості українських полемістів ХVІ-ХVІІ ст., що була пов'язана тісно з діяльністю так званих братств, які виникають у ХVІ-ХVІІ ст. в багатьох містах України і Білорусі. Зокрема, у м. Острозі у 1576 р. князем Костянтином Острозьким булла заснована греко-слов’янська школа, гурток науковців-гуманітаріїв і друкарня Івана Федорова. Члени Острозького братства були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Заслуговує на увагу, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення й полонізації. В Острог втік з Москви А. Курбський, де він полемізував з царем Іваном ІV, вивчав філософію Аристотеля, переклав «Діалектику» Іоанна Дамаскіна, написав кілька праць з логіки, в тому числі «Сказ о логике». Острозький культурно-освітнього центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов'янському світі взагалі. Суттєво те що за час існування в умовах Литви українська культура розвинулася й зміцніла настільки, що могла вже успішно протистояти польській культурно-релігійній експансії.

Підводячи підсумки сказаному, слід підкреслити, що в Київській Русі сформувався тип світогляду, який зіграв істотну роль у розвитку філософської культури українського народу. У вітчизняній літературі світового рівня зберігається і понині спадкоємний шар світоглядних образів, почерпнутих у фольклорно-християнській народній філософії. Києво-руська філософська думка вийшла за рамки своєї епохи. Вона проповідувала мир, міжетнічну згоду, патріотизм, віру в добрі начала в людині й оптимістичну переконаність у майбутньому свого народу і країни. Строго кажучи, докласичний період є передфілософським. Філософія ж у власному значенні слова формується в наступний період, що одержав назву класичного.

Питання 3. Класичний період української філософії. Києво-Могилянська академія. Г. С. Сковорода

Становлення на Україні професійної філософії як самостійної складової частини культури українського народу відноситься до XVII століття і нерозривно пов'язане з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року – академії), названого так на честь Петра Могили – видатного просвітителя і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була представлена такими мислителями як С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, І. Гізель, І. Кононович-Горбатський, Г. Щербатський. Саме з цього періоду філософія стає навчальною дисципліною.

Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителі києво-руського періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обгрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи.

На філософські позиції «академіків» відчутний вплив справили такі західноєвропейські течії, як: гуманізм, реформація і раннє просвітництво, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, обумовив формування культури українського бароко. Починаючи з 30-х років XVII ст. і до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначала своєрідність духовного - у тому числі філософського – життя більшості українських мислителів.

Центральним об'єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особистість», яка, однак, втілювала в собі ідеал, цілком досяжний у реальному, земному житті. Перед новою філософією постає нагальне завдання дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити її зв'язок із природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від усього навколишнього в мінливому і безкінечному світі. У київських академіків переважав запозичений з античності підхід до людини як мікрокосмосу, існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмосу. Людина – невід'ємна частина природи, підпорядкована законам останньої.

Однак, людині властивий субстанціональний елемент, що визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це – мислення. Сказане обумовило підвищений інтерес до гносеологічної проблематики. У курсах психології і логіки велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, мислення. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, використовувана для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмета, який воно означає.

У навчальному процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов'язані з розумінням свободи і необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, яка ототожнювала розум і волю, тим самим розуміючи волю як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність і взаємозв'язок розуму і волі, чітко їх розділяючи. На їх думку, воля не вільна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи  об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, що з'єднує розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок відбувається завдяки розуму, який придушує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, то він може бути досконалий фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації обраної життєвої мети. Тим самим актуалізувалась надзвичайно гостра для епохи українського барокко проблема сенсу життя, визначення його мети.

Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи фізичну і моральну цілі людини. В уявленні «академіків» моральна ціль пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага в реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але в кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина змушена постійно переборювати такі стани, які примушують її доходити до крайнощів. Істинна чеснота – у золотій середині, але її дотримання  породжує внутрішній конфлікт. Однак такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, тому що вносить у неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.

Засновником української класичної філософії вважається видатний мислитель Григорій Сковорода (І722-1794), що народився в с. Чернухи Полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738-1741, 1744-1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742-1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753), а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, демонструючи дивну відповідність переконань і способу життя. Саме тут виявляється протест філософа проти дисгармонії реального буття. Не випадково він заповідав на своїй могилі написати: «Світ ловив мене, але не піймав».

Основою онтологічного вчення Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, – це гармонічна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все породжене і мікрокосмосу – людини і символічного світу (світу книги чи Біблії).

Великий світ (макрокосм) – це весь світ речей, Всесвіт, Сковорода часто називає його по-латині «Універсумом». У макрокосмі перебуває все породжене (Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічний і безмежний). Слідом за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; а слідом за Коперником визнає множинність світів, вічних у часі і безмежних у просторі.

Малий світ (мікрокосм) – це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди – це центр, у якому сходяться і набувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.

Нарешті, третій світ – світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, яка забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється  людині.

Всі три світи мають дві натури – видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть; невидима натура – Бог, Дух. Важливо підкреслити, що ці дві натури містяться і в Біблії. Сковорода відкидає істинність зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і сказань, вважаючи, що в Біблії схований глибинний, алегоричний зміст.

Як і увесь світ, так і людина має дві натури: зовнішню, видиму, тлінну – це емпірична (тілесна) сутність людини; внутрішню, істинну "натуру" людини – її душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде схована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі самопізнання відкриває в собі «невидиму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження в людині «нового серця».

У визначенні сутності людського буття – індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитці Аріадни, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалювання людини. Філософа цікавило питання: як люди розуміють щастя, як домагаються його і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, сердечну веселість, душевну міцність». Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Усі люди створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, порох. Категорії «любов» і «віра» мають у Сковороди і глибокий пізнавальний зміст: «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнай самого себе» – сократівський заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.

Визначальне значення у філософсько-етичному вченні Сковороди займає концепція «сродної праці». Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода сенс людського буття бачить у праці («життя і справа є те саме»), а істинне щастя - у вільній праці за покликанням. Усі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «сродність до хліборобства», «сродність до воїнства», «сродність до богослов'я» тощо. Думка про визначальну роль «сродної праці» в забезпеченні щасливого життя у Сковороди набула значення загального принципу у вирішенні проблеми сенсу людського буття. Спорідненість, покликання і є істинний «бог» у людині. Сковорода розрізняє процес праці і її результат. Насолода споживанням не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки «сродна праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці в потребу людини й у вищу насолоду. Щастя Сковорода пов'язує з почуттями подяки, любові, дружби, які виникають внаслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб.

Таким чином, погляди професорів Києво-Могилянської академії і Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки української, але й російської філософії. Після приєднання України до Росії, за виразом В.Зеньковського, «Москва жадібно всотувала в себе все, чим була багата Україна». І справді, могутній потік вчених людей лине з України до Росії з другої половини ХVІІІ ст. І серед них такі мислителі «першої величини», як С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович тощо. Через них типова для української філософії зверненість до людини, до її внутрішнього світу, проблеми щастя, сенсу життя одержали подальший розвиток у «філософії серця» П.Д. Юркевича, В.С. Соловйова, М.О. Бердяєва, тим самим зміцнивши гуманістичну традицію вітчизняного філософствування з його критичним ставленням до західноєвропейського раціоналізму.

Питання 4. Розвиток філософської думки в Україні в ХІХ-ХХІ ст.

Безпосереднім продовжувачем ідей Г.С. Сковороди уХІХ столітті став Панфіл Данилович Юркевич (1826-1874). Юркевич відстоює ідею цілісності людського духу, що не зводиться лише до розуму. Він доводить, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини – у цьому він бачить недолік раціоналізму, який вважає, що мислення є сама сутність душі, а волю і відчуття серця проголошує лише видозмінами мислення. На думку філософа, завдання, які покликане вирішувати мислення, ідуть, врешті решт, від схильностей і вимог серця. Таке розуміння походить від неоплатонізму, християнської філософії, а також від української філософії ХVII-XVIII століть. Серце, згідно з цим вченням, – це й осередок усього духовного життя, тому що в ньому народжуються наміри і бажання, рішучість і воля; серце – це також вмістилище пізнавальних дій душі, центр моральнісного життя людини, свого роду стан і вектор, що надають цілісність свідомості. «Якщо світло знання повинне зробитися теплотою і життям духу, воно повинне проникнути до серця, де б воно могло увійти у цілісний настрій душі. Так, якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за виокремлену думку, людина може вступати в боротьбу з обставинами і людьми».

Кордоцентризм як стійка світоглядна позиція закріпився в українському романтизмі. Він знайшов відображення у творчості М.В. Гоголя, П.О. Куліша, Т.Г. Шевченка, М.О. Максимовича. Його вплив на українську культуру настільки значний, що кордоцентричні мотиви можна знайти в літературі і мистецтві України й у ХХ столітті. Таємниця такого впливу багато авторів вбачають у відповідності характеристикам національної психології і світосприймання українців.

Середина ХIХ століття характеризується початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Основи української національної ідеї були закладені М. Максимовичем, М. Гулаком, М. Костомаровим, П. Кулішем – членами Кирило-Мефодіївського братства – суспільно-політичної і культурно-просвітницької організації, яка таємно існувала в Києві (грудень 1845 – березень 1847 р.). У центрі уваги історіософських шукань кирило-мефодіївців – звеличення українського народу, доля України, її минуле, теперішнє і майбутнє.

З Кирило-Мефодіївським братством пов'язана діяльність великого українського поета і художника Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861). І хоч він не залишив цілісних онтологічних і гносеологічних концепцій, його вплив на українську філософію важко переоцінити. Доля України – одна з головних тем поетичної творчості Т.Г. Шевченка. «Зла доля» українського народу є результат дій, з одного боку, зовнішніх ворогів, а з іншого боку – фальшивих і злих синів власної країни. Коріння цього лиха – у втраті національної пам'яті, національної гідності. У своїх міркуваннях Шевченко наголошує на моральних переживаннях конкретної людини. Смерть, віра, надія, любов, совість – ці проблеми вказують на екзистенціальну спрямованість філософствування Т.Г. Шевченко. Його філософія відноситься до «філософії трагедії», маючи на увазі не стільки теоретичні міркування цілком успішної людини про трагедію, яка лише зробила трагедію предметом свого дослідження, скільки про драматичні обставини його власного життя та прийняття ним на себе трагедії українського народу, України, що і створює світ, навколо якого будується світорозуміння Т.Г. Шевченка.

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) відстоював ідею самобутності українського народу, його волелюбного духу, мови, культури, психології, що ставило його в опозицію до офіційної російської історіографії. Світоглядним фундаментом його поглядів були ідеї рівності людей і етносів, національного взаєморозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти. Ідеал політичного устрою Костомаров вбачав у слов'янському федералізмі, відповідно до якого кожна народність зберігала свої особливості «при загальній особистій і суспільній волі».

Пантелеймон Куліш вважав місією всього свого життя вивищення українського народу до національного самоусвідомлення. Романтизуючи історичне минуле, Куліш протиставляв самобутній шлях розвитку України ворожій і бездуховній урбанізації. Ідеалом національного способу життя Куліш вважав хутір. Це дало можливість Дм. Чижевському охарактеризувати його філософію як україноцентричну.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на Україні поширюються ідеї позитивізму, які підтримує і розвиває В. Лесевич, доповнюючи їх ідеями І. Канта. «Фахівці» поставили філософію на позиції служниці окремих наук. З цих позицій, зокрема, О. Потебня розробляє проблеми філософії мови.

У 1917-1921 роках недовгий досвід української державності обумовив підвищену увагу до соціально-філософських, етнополітичних, соціокультурних проблем. Серед мислителів, які залишили помітний слід у розвитку національної філософії і, зокрема, в теоретичному осмисленні питань державного будівництва, не можна не згадати М.С. Грушевського і В.К. Винниченка. Зокрема, М.С. Грушевський розробляв ідею самовизначення українського народу як суб'єкта історичного процесу зі своїми етнічними і духовно-культурними уподобаннями, бажаннями, ідеалами. Філософські і соціологічні погляди В.К. Винниченка викладені в його тритомнику «Відродження нації», у романах «Сонячна машина», «Нова заповідь» та інш. Як і його попередник, Винниченко підкреслює нерозривний зв'язок людини з природою, селянську основу українського суспільства, висловлює протест проти урбанізації і модернізації.

Вагомий внесок у вирішення науково-просвітницьких і освітніх задач в Україні зробив академік В.І. Вернадський. Розробка Вернадським концепції біосфери та ноосфери (сфери розуму), філософських проблем методології науки, наукового світогляду, наукової творчості й освіти, знайшла свою реалізацію в конкретно-практичній діяльності вченого в Україні. З його ім'ям пов'язане створення Української Академії Наук, Таврійського та Катеринославського університетів, Головної фізичної обсерваторії в Миколаєві, педагогічної академії в Ніжині, Комісії з вивчення Продуктивних Сил України, низки музеїв, бібліотек, інших культурно-просвітницьких установ.

Втрата Україною незалежності привела до еміграції з країни ряду визначних мислителів, у числі яких слід відзначити В.К. Липинського, Д.І. Донцова, А.Ю. Кульчицького, Д.І. Чижевського та ін. Якщо перші два дослідники присвячували свої праці, головним чином, розробці національної ідеї – «інтегрального націоналізму» (Д.І. Донцов вважається фундатором українського націоналізму), а А.Ю. Кульчицький займався переважно соціально-психологічними, антропологічними проблемами, то Д.І. Чижевський відомий як історик філософії. Його перу належать  роботи, що стали класичними – «Нариси з історії філософії на Україні», «Філософія Г.Сковороди» і «Гегель у Росії».

Труднощі становлення Радянської влади в Україні знайшли відображення у філософській і літературній творчості В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука і М. Хвильового. Однак, їх романтичні національні ідеї не могли знайти свого місця в моноідеологічній програмі перших років соціалістичного будівництва.

Подальший розвиток філософської творчості в Україні пов'язаний з відродженням у 1944 році філософського факультету в Київському університеті і створенням у 1946 році Інституту філософії АН УРСР. Саме при Інституті філософії сформувалася так звана Київська філософська школа, початковий період діяльності якої пов'язаний з іменами П.В. Копніна і М.Л. Злотіної. Для цієї школи характерне специфічне трактування розуміння філософії як форми світогляду, синтез діалектики, теорії пізнання, логіки, філософської антропології, аксіології, відкритість і діалогічність із західними філософськими новаціями, зокрема, з екзистенціалізмом і т.д.

Ці тенденції знайшли розвиток у роботах В.І. Шинкарука, М.В. Поповича, О.Я. Яценка, І.Ф. Надольного, С.Б. Кримського та ін. У фокусі уваги цих дослідників, як і раніше, знаходяться суперечливі, що помітно загострилися останнім часом, відношення в системі «людина – суспільство – природа».

Резюмуючи матеріал даної теми, слід зазначити, що філософська думка в Україні пройшла тривалий шлях свого становлення, виробила власне оригінальне бачення «вічних філософських проблем». Філософія на Україні виникає як форма самореалізації народу, вона ґрунтується на культурних традиціях народу і водночас вбирає кращі здобутки цивілізації. Високий теоретичний рівень осягнення й глибина постановки проблем дозволяють розглядати вітчизняну філософію в контексті світового пошуку мудрості, порівнювати здобутки й визначати перспективи розвитку. У всі часи вітчизняні мислителі шукали шлях до великої людяності, суспільної злагоди і самореалізації особистості, виявляючи домінуючі риси української ментальності: антеїзм, персоналізм, кордоцентризм, екзистенціальність тощо. Бачення в людині Людини як засіб для досягнення мети – визначальний принцип дослідницької діяльності, правотворчості і правозастосування.

З повагою ІЦ “KURSOVIKS”!