Лекція з курсу Філософія Тема 5. Філософія Нового часу, ДНУ, Донецький національний університет
« Назад
Тема 5. Філософія Нового часуПлан 1. Загальні риси філософії Нового часу. 2. Емпіризм та раціоналізм у новоєвропейській філософії. 3. Соціально-філософські та політико-правові вчення мислителів раннього Нового часу та епохи Просвітництва.
1. Загальні риси філософії Нового часу
З XVII століття у Західній Європі швидкими темпами стверджується буржуазний спосіб виробництва. Це була епоха початкового накопичення капіталу, ранніх буржуазних революцій (Нідерландської (1566-1609) та Англійської (1640-1688)), епоха колоніальних війн, епоха ослаблення впливу релігійної ідеології та водночас – епоха стрімкого розвитку експериментально-математичного природознавства. Відповідному даному періоду типу філософування притаманні наступні риси: 1) Якщо у Середні віки філософія виступала в союзі з богослов’ям, у епоху Відродження – з мистецтвом та гуманітарним знанням, то в Новий час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу, яке ґрунтується не на цитатах з Біблії чи Арістотеля, але на практичному досвіді. У зв'язку з тим, що саме наука стає пріоритетною в духовній сфері, філософія основну увагу приділяє методології. 2) На перше місце виходять проблеми теорії пізнання (гносеології). Перед філософами гостро постає питання про сутність пізнання, його природу та характер, що обумовлює підвищену гносеологічну орієнтацію новоєвропейської філософії. 3) Механіка І. Ньютона стає еталоном наукових систем, під її впливом філософи прагнули створити цілісну картину світу, що також носила механістичний характер. У межах такого світогляду природа розглядалася як величезний складний механізм, а людина – як машина, одухотворений робот. 4) У соціально-філософській площині з’являються спроби раціонально пояснити будову соціального порядку, влади та правового устрою. Новоєвропейську філософію умовно можна розподілити на три періоди: 1) ранній Новий час; 2) епоха Просвітництва; 3) німецька класична філософія. На першому з названих етапів особливої уваги потребує боротьба емпіризму та раціоналізму. Представники емпіризму (від грец. empiria – досвід) виводили знання з чуттєвого досвіду. Вони шукали критерій істини в досвіді, в експерименті. Прихильники раціоналізму (від лат. ratio – розум) вважали основним джерелом знання людський розум, мислення. Історично склалося так, що емпіризм був представлений в основному англійськими філософами (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, а також агностики Джордж Берклі і Девід Г’юм), у той час як раціоналізм був розповсюджений у середовищі континентальних філософів (Рене Декарт, Барух Спіноза, Готфрид Вільгельм Лейбніц).
Питання 2. Емпіризм та раціоналізм у новоєвропейській філософії
Фундатором матеріалізму Нового часу був англійський філософ, дипломат і юрист Френсіс Бекон (1561-1626), який надав філософське обґрунтування нового погляду на призначення науки. Його афоризм “знання – сила” на протязі понад трьох сторіч залишається кредо науки. Наука, на думку Бекона, не може служити тільки меті обґрунтування Бога. Кінцева мета науки – винаходи і відкриття. Мета винаходів – людська користь, задоволення потреб, поліпшення життя, збільшення влади людини над природою. Бекон вважав, що людина повинна панувати над природою, але це можливо, тільки підкоряючись її законам. Висновки науки повинні базуються на фактах і від них йти до широких узагальнень. Важливе місце в філософській системі Бекона займає критика панівної в середні сторіччя схоластичної філософії, яку він вважав головною перепоною на шляху вивчені людини і природи. Докорінний порок схоластики Бекон вбачав в її абстрактності. На його думку, вона побудована на силогізмах, на виведенні з загальних положень відповідних часткових висновків. Бекон доводив, що користуючись тільки силогізмами, не можна досягнути справжнього пізнання речей і законів природи. Щоб відірвати філософію від богословських суперечок Бекон висунув теорію подвійної істини. В цій теорії він проголошує розмежування предмету, функцій і засобів пізнання в теології і філософії. Теологія вивчає Бога, її метою є захист релігійного віровчення. Предмет філософії – природа, її мета – вивчення законів природи, розробка засобів (метод) пізнання природи. У своїй роботі «Новий Органон наук» Ф. Бекон розробляє вчення про метод наукового пізнання, основними елементами якого є індукція, аналіз, порівняння, експеримент. На його думку, існують три шляхи пізнання: - «шлях павука», тобто вивід істин з чистої свідомості; - «шлях мурахи» – збір емпіричних фактів при відсутності їхньої систематизації; - «шлях бджоли» – істинний шлях наукового пізнання, що поєднує в собі переваги перших двох шляхів, але позбавлений обмеженості кожного з них («Бджола збирає данину на полях і лугах, але переробляє її в мед власними зусиллями»). Бекон вважав, що людська свідомість не здатна пізнати досліджуваний предмет повно і точно. Серйозною перешкодою на шляху повного і точного пізнання постають забобони, що перешкоджають людині відкрити істину. Бекон називає їх «ідолами», або «примарами» людського розуму. Перший вид оман – ідоли роду – притаманний усім людям, оскільки вони домішують до природи пізнаваних речей природу власного духу. До цього виду помилок призводять а) обмежені можливості органів почуттів, б) бажання людей витлумачити нові ідеї в дусі колишніх уявлень, в) прагнення людини поширити уявлення про маленький світ, в якому живе вона сама, на великий і загальний Всесвіт. Другий вид оман – ідоли печери, сутність яких складають індивідуальні особливості людини. У кожного індивіда є «своя особлива печера», яка додатково «послаблює і спотворює світло природи». Зміст ідолів печери складають особливості виховання та психології людини, специфіка соціального середовища проживання, спрямованість інтересів особистості. Ідоли печери відрізняються винятковою різноманітністю, оскільки вони віддзеркалюють індивідуальні особливості кожної людини. Третій вид помилок – ідоли площі або ринку – виникають у середовищі «взаємного спілкування і спільного використання мови». Тобто це – будь які мовні непорозуміння між науковцями. Невдалий і неправильний вибір слів створює серйозні труднощі і перешкоди на шляху пізнання істини. У цьому випадку слова як би затуманюють розум, приводять його у сум'яття, дезорієнтують в пошуках істини. Нарешті, останній вид забобон – ідоли театру – пов'язаний із впливом авторитетів. Вони переселяються в людські думки з різних філософських вчень внаслідок довіри і поклоніння тим чи іншим науковим авторитетам. Особливо небезпечні в цьому відношенні традиційні філософські доктрини і системи. До числа уявних авторитетів Бекон відносить Піфагора, Платона і Аристотеля. До ідолів театру належить також сліпе марновірство, непомірне релігійне завзяття. Якщо перші два види ідолів Бекон відносить до вроджених, то другі два види ідолів – до набутих в процесі життя людей. Бекон наполегливо рекомендує усунути названі перешкоди, що стоять на шляху пізнання, і тим самим зробити душу більш сприйнятливою до істини. Основний засіб подолання «ідолів» – це звернення до досвіду і обробка досвідчених даних науковим методом. Експеримент, за Беконом, повинні проводитися за певними правилами. Такими правилами є індукція – необхідна для наук істина форма доказу і засіб пізнання природи, що спирається па показання органів почуттів. Якщо в дедукції порядок руху думки від загальної до часткового, то в індукції – від часткового до загального. Бекон називає види індукції: повна та неповна. При істинній індукції необхідно шукати не лише факти, які підтверджують певні висновки, але й факти, що їх спростовують. Природознавство, за Беконом, повинно користуватися як перелічуванням, так і винятками. Таким чином, Беконівський метод ґрунтувався на визнанні ведучої ролі в пізнанні досвіду. Пізнання є зображення зовнішнього світу в свідомості людини; воно починається з чуттєвих моментів, зі сприйняття зовнішнього світу, але останні, в свою чергу, потребують експериментальної перевірки, з підтвердженнями і доповненнями. Але Бекон не був прибічником крайнього емпіризму. Для подолання протилежності між матеріальними і духовними явищами Ф. Бекон обґрунтовує ідею матеріальності душі. Значення філософії Ф. Бекона полягає насамперед, у критиці спекулятивно-споглядацького підходу до світу, який був притаманний середньовічній схоластиці. Його ідеї оцінюють як погляди ідеолога і піонера сучасної індустріальної ери і культу науки, предтечі позитивізму і прагматизму. Водночас, обмеженість філософії Бекона полягає, по-перше, в недооцінці ним раціонального начала в процесі пізнання, зокрема, математики, по-друге, в тому, що розвиток природознавства в XVII столітті відбувався зовсім не так, як прогнозував Ф.Бекон. В особі англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679) матеріалізм Бекона знайшов свого захисника і продовжувача. Матерія, за Гоббсом, є вічною, а окремі речі – тимчасовими. Рух матерії він розглядав як переміщення тіл у просторі, тобто як механічний рух. Гоббс уподоблював механізму не тільки всі тіла природи, але й людину та суспільство. На відміну від Бекона, Гоббс більш рішуче відвертав релігію і вважав її несумісної з наукою. Хоча в своїх поглядах на релігію він був непослідовним, залишаючи їй місце в житті як засобу «обуздання» мас. Сутність матеріалізму Т.Гоббса полягає у наступних тезах: - Світ – це сукупність тіл, підпорядкованих законам механічного руху. - Заперечення існування душ як особливих субстанцій. Матеріальні тіла є єдиною субстанцією. - Віра в Бога – плід уяви. - Знання добивається із почуттів завдяки порівнянню, сполученню та розподілу. Визнає науковими методами як індукцію, так і дедукцію. Крім того, метафізичний матеріалізм Гоббса виявився в його тлумаченні руху. Рух він розумів як результат зіткнення двох тіл. А початок руху поклав Бог, що вчинив перший поштовх. Така філософська теорія, згідно якій Бог є джерелом початкової енергії світу, але потім не втручався в течію земних подій, отримала назву «деїзму». Джон Локк (1632-1704) – лікар і політичний мислитель, продовжувач емпіричної традиції англійської філософії. Його вчення, посильне для розуміння багатьох пересічних громадян, отримало гарячу підтримку серед співвітчизників. Він підкреслює важливість диференціації наукового знання та закономірний характер процесу «розподілу праці» у галузі науки. Критикуючи схоластичне «всезнання», яке насправді виявляється псевдознанням, Локк проголосив, що «ніхто не повинен знати все», і що слід «знати не все, а лише те, що важливо для нашої поведінки». Отже, практичне стає важливішим за теоретичне. Беконівський лозунг «Знання – сила», спрямований на природу, обертається Локком на внутрішній світ людини. За Локком, не існує вроджених ідей і принципів, ані теоретичних, ані практичних, включаючи ідею Бога. «Немає нічого в розумі такого, чого б до цього не було у відчуттях людини». Таким чином, все людське знання виходить з досвіду: зовнішнього (почуття) та внутрішнього (рефлексія). Критикуючи раціоналістів, які оперують ідеями, що одразу оформлені в наукові поняття, Локк намагається з’ясувати, звідки вони беруться. Він коментує шлях від предмету до свідомості суб’єкта наступним чином: - одиничне є джерелом загальних уявлень; - свідомість – це «tabula rasa» (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена; тобто ідеї з’являються в свідомості виключно через досвід; - досвід – це форма предметності; те, що знаходиться в нашій свідомості, по відношенню до неї, є предметним. Дж. Локк помічає, що найпростіші ідеї – «simple ideas» – акумулюються в свідомості людини безпосередньо із сприйняття, в якому узагальнюються нюанси відчуття, або в рефлексійній дії у внутрішніх визначеннях свідомості. До ідей, породжених сприйняттям відносяться уявлення про світло, колір, смак тощо. Результатом рефлексії постають форма, рух і спокій. Складні ідеї (зокрема, віра, сумнів) постають в роботі інтелекту, в порівнянні і синтезуванні деяких уявлень в нове. Інтелект Дж. Локк розуміє як схоплення абстрактних відчуттів, що містяться в предметах. Істина ж виявляється у відповідності наших уявлень самому предмету. До числа емпіристів належали також Джордж Берклі (1685-1753) і Девід Г’юм (1711-1776), автори оригінальних суб’єктивно-ідеалістичних вчень. Вони вважали, що вся дійсність, яка оточує людину, є лише комплексом її відчуттів. «Буття - це або те, що сприймається, або той, хто сприймає» (Дж. Берклі). Людина може пізнати тільки світ явищ, але не здатна проникнути в суть речей, дійти до знання законів навколишньої природи. Послідовне продовження цієї логіки призводить до агностицизму, в якому взагалі заперечується можливість пізнання світу. Табір раціоналістів, які вбачали надійне підгрунття пізнання у мисленні, очолив французький математик, філософ, фізик Рене Декарт (1569-1650). Він висловлював певні сумніви в адекватності чуттєвого сприйняття. Декарт розмірковував приблизно так. В процесі пізнання якогось явища я починаю розуміти, що, можливо, мене обдурює злий і хитрий демон або інший якійсь обманщик. Я починаю сумніватися не лише в адекватності світу моїм відчуттям, але й у його існуванні, у існуванні мене самого. Але сумнів – це акт мислення, отже існує мій сумнів-думка. Звідси знаменитий афоризм Декарта: «Я мислю, отже, існую» (лат. cogito ergo sum). На його думку, лише в мисленні людина набуває надійну опору в цьому світі. Рене Декарт абсолютизує логічний апарат мислення, і саме в ньому намагається знайти такі самоочевидні принципи, які були б подібні аксіомам евклідової геометрії і не вимагали б спеціальних доказів. На відміну від Ф.Бекона, Р.Декарт вважає, що лише дедукція може служити джерелом справжнього знання. Він формулює чотири правила метода: 1. Визнавати істинним лише очевидне і чітке. Декарт запропонував поняття «інтелектуальної інтуїції», за допомогою якого пояснює виведення одного поняття з іншого. 2. Починати з простого і очевидного. 3. За допомогою дедукції виводити більш часткові і складні судження. Зразок дедукції – хід математичного доказу від аксіоми до теорем. 4. Не пропускати жодної ланки у міркуваннях, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Шляхом сходження від найзагальніших висновків до часткових положень, науки осягають велику і таємничу «книгу світу». Переконання Декарта на природу носили механічний характер. Всесвіт – це величезний механізм. Він змінливий і має історію свого розвитку. Першоначальний імпульс до існування світу надає Бог, але протягом його розвитку визначається самостійною творчою силою матерії. Декарт вважав, що світова матерія безмежна, однорідна, не має порожнин і може бути розподілена до нескінченності. Тут Декарт однім з перших підійшов до ідеї про матеріальну єдність світу. Матерія знаходиться в безперервному кількісному і якісному русі, що визначається універсальними законами механіки. Тим же законам підкоряється і життя. Тварини – це складні машини. Людина, на відміну від тварин, володіє розумом, що виходить за межі механічних законів. Для пояснення цих явищ Декарт примушений був припустити поряд з матеріальною субстанцією існування другої – ідеальної субстанції. Отже, світогляд Декарта був дуалістичним: він стверджував, що світ складається з двох незалежних субстанцій – духовної (атрибутом душі при цьому вважається мислення) і матеріальної (атрибутом якої є протяжність). Щоб пояснити дві роз'єднані субстанції, філософу довелося ввести поняття Бога, наявність якого забезпечує їх єдність. Матеріалістичну сторону вчення Декарта розвинув нідерландський філософ Барух Спіноза (1632-1677). Він протиставив дуалізму матеріалістичний монізм. Монізм (від грец. Mono – один, єдиний) – філософське вчення, згідно з яким все багатоманіття світу пояснюється за допомогою єдиної субстанції. Спіноза рішуче відкидав тезу про мислення як про особливу субстанцію, що неначе б існує сама по собі і виявляється сама через себе. Він затверджував, що існує єдина субстанція, що знаходиться поза свідомістю. Ця субстанція є причиною самої себе(causa sue) і не потребуєнаінші причини. Бог Спінози є невід’ємним від природи і повністю позбавлений якості особистості. Єдина субстанція володіє двома атрибутами, що пізнаються – протяжність і мисленням. Це означає, що матерія має не тільки протяжність, але і вся матерія, починаючи від каміння і закінчуючи людським мозком, здатна мислити, хоча і в різному ступені. Людське мислення є лише частковим випадком мислення взагалі. Мислення Спіноза тлумачить як саморозуміння природи. Звідси – принцип пізнаваємості світу і більш глибокий висновок про те, що порядок і зв'язок ідей той же самий, що і порядок і зв'язок речей. Підсумовує розвиток новоєвропейського раціоналізму німецький філософ і математик Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Він не підтримує ані монізм Спінози, ані дуалізм Декарта і розгортає власне плюралістичне вчення, яке він виклав у праці «Монадологія». Монади – це свого рода «духовні атоми». Вони є субстанціальною формою. Тобто монада не є ані матеріальною, ані протяжною. Її поява, як і її зникнення, пов’язані з божественним актом. Монада не підвладна зовнішнім впливам. Між монадами існують відносини гармонії – жодна з них не впливає на інших. Гармонія монад знаходиться в Бозі. Він є монадою монад, Абсолютною монадою. Він владнав все таким чином, що самостійні зміни в середині однієї монади є відповідними щодо змін в інших монадах. Відповідність монад обумовлена Богом. В такий спосіб буття протилежностей Лейбніц поміщує у загальне буття. Тіла є агрегати монад. Оскільки монади відрізняються своїми уявленнями, то відмінності речей містяться в них самих (знову ж, будь яка множина міститься в єдності). Монади здатні уявляти. Ця їх властивість осмислюється Лейбніцем двоїсто: з одного боку, монади відрізняються одна від одної своїми уявленнями, а з іншого боку, саме можливість уявляти забезпечує всезагальність монад (внутрішні зміни являють рух множини). Отже, за зовнішніми ознаками монади тотожні, але відрізняються внутрішніми змінами. Монада змінюється за рахунок мінливості власних уявлень (перцепцій), але при цьому залишається собою. Монади утворюють матерію. Їх здатність в матерії Лейбніц характеризує як невиразність уявлень, приголомшливий стан, що унеможливлює розрізняння, бажання, чи діяльність. Лейбніц робить висновок, що усе матеріальне є таким, що уявляє, а значить і діє. Найвищим ступенем уявлення-перцепції є свідомість. Критерієм свідомості є виразність, погідність. Свідома монада відрізняється від матеріальної монади ясними уявленнями. Перцепції свідомості Лейбніц називає апперцепціями. Таким чином, заперечення значущості досвідно-експериментального начала призводить до появи в межах раціоналізму всіх можливих варіантів відповіді на питання про субстанцію: монізм, дуалізм, плюралізм. Але досить швидко філософи усвідомили, що протилежність між емпіризмом та раціоналізмом, між чуттєвим та раціональним началами пізнання є штучною. Це – дві сторони єдиного насправді пізнавального процесу. Досягнутий компроміс породив уявлення про «рівні» (ступені) пізнання, яке існує і в сучасній філософії. Але боротьба між емпіристами і раціоналістами не була марною і безплідною, адже вона стимулювала створення цілісних філософських систем, побудованих на досвідних та раціональних підставах, які виявляли пізнавальні здатності людини.
Питання 3. Соціально-філософські та політико-правові вчення мислителів раннього Нового часу та епохи Просвітництва
Соціальна спрямованість філософії набула центральне значення у XVIII столітті, в епоху Просвітництва, представники якого були переконані в тім, що суспільний прогрес є результатом розвитку науки й освіти. Причину відсталості просвітителі вбачали в неуцтві народу. Середньовіччя, на їх думку, є «провалом в історії». Майбутнє суспільство повинно стати втіленням розуму і культурності. Не випадково, своє призначення ідеологи Просвітництва вбачали в поширенні знань серед народу, видавали Енциклопедію, ратували за розвиток наук. Філософи XVIII століття ставлять перед собою завдання розібратися у змісті суспільних форм і відносин. Вони звертаються, насамперед, до об'єктивно існуючим соціальним формам та установам, в значній мірі протиставив себе індивіду, наприклад, власності, державі, іншим політичним і юридичним організаціям. Томас Гоббс, зокрема, розрізняє природний і громадянський стан людини. Природний стан – це перша абстрактно-ідеальна модель суспільства, яку можна було використовувати у вигляді порівняльного еталону для фіксації подібностей і відмінностей між різними станами суспільства, державами і т. інш. Гоббс формулює 19 природних законів. Більшість з них носить характер вимог або заборон: бути справедливим, милосердним, поступливим, незлопам'ятним і в той же час не бути жорстоким, мстивим, гордовитим, віроломним тощо. Всі природні закони Гоббс зводить до одного загальним правилом: «не роби іншому того,чого ти не бажав би, щоб було зроблено по відношенню до тебе». Спроба Гоббса затвердити «золоте правило» в якості універсального морального постулату висловлювала демократичне уявлення про рівноцінність всіх людей у моральному плані. За Гоббсом, природні закони виходять із самої людської природи і є божественними лише в тому сенсі, що розум «дан кожній людині Богом як мірило її дій», а моральні встановлення Священного писання, хоча і оголошені людям самим Богом, можуть бути виведені і незалежно від нього за допомогою розуму. Природний стан людей охарактеризовано у Гоббса як можливість одних людей перешкоджати в досягненні своїх цілей іншим людям. Саме таке становище осіб, які здатні ставити перед собою цілі і діяти, їх досягаючи, призводить до природної прихованої «війни всіх проти всіх» (лат. Bellum omnium contra omnes), де «людина людині – вовк» (лат. Homos homini lupus est). Такий стан не лише не гарантує реалізацію природних прав людини і виконання природних законів, а й веде до взаємного знищення людей. Тому необхідно шукати вихід з цього стану в організації суспільства. Однак суспільство може існувати тільки за умов збігу інтересів людей. А це може бути досягнуто тільки на шляху домовленості. Отже, людям був потрібен механізм забезпечення виконання таких домовленостей. Ним стала суспільна влада, володарі. Влада здатна існувати лише в разі відмови людей від частки своїх природних прав. Саме в такий спосіб на місце природних законів через утворення держави вводяться, за Гоббсом, закони штучні, юридичні. Держава Гоббс розглядає як результат договору між людьми, що поклала край природному додержавному стану, що дотримувався принципу початкового рівності людей. Окремі громадяни добровільно обмежили свої права і свободу на користь держави, завдання якого – забезпечення безпеки. Гоббс дотримується принципу правового позитивізму і звеличує роль держави, яку він визнає абсолютним сувереном. У питанні про форми держави симпатії Гоббса – на стороні монархії. Відстоюючи необхідність підпорядкування церкви державі, він вважав необхідним збереження релігії як знаряддя державної влади для приборкання народу. У своїй праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської» Гоббс порівнює державу з Левіафаном – біблійським чудовиськом, що принижує людину. Гоббс надає розгорнуте визначення держави: «Держава є єдина особа, відповідальною за дії якої зробило себе шляхом взаємного договору між собою безліч людей, з тим, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх задля миру і загального захисту». Тобто люди, які створили державу шляхом взаємного договору, не тільки санкціонують всі її дії, але і визнають себе відповідальними за ці дії. Верховна влада може використовувати сили і засоби підданих так, як вважатиме за потрібне для їх захисту. При цьому верховна влада не несе будь-якої відповідальності за свої дії перед підданими і не зобов'язана звітувати за ці дії перед ними. Ідеї Томаса Гоббса розвивав Джон Локк та незалежно від нього – французькі просвітителі ХVІІІ ст. Вони протиставляють інституту держави «громадянське суспільство», розуміючи під останнім впорядковане і складне соціальне ціле, що існує на основі законів і правових норм. Першою і головною ознакою громадянського суспільства вважається існування і всебічна охорона власності. Поняття власності незмінно присутня при визначенні суспільства, держави, свободи. Власність – це право і характеристика розвиненої людини, які здаються Локку та іншим мислителям Просвітництва невід'ємними від індивіда і рівнозначними його життєдіяльності і здоров'ю. Однією з характерних рис соціально-філософських пошуків мислителів XVIII століття є подальша розробка концепції «природного права», яка отримала в цей період свого найвищого розвитку. «Природне право» означає сукупність принципів, правил, прав, цінностей, продиктованих природною природою людини і виступає в якості незмінних принципів природи людини, її розуму, які повинні бути виражені в діючих законах. У Локка людина переходить від «природного стану» до громадянського. Але чим зумовлений цей перехід? Індивід хоче безперешкодно користуватися своєю власністю, і навіть тоді, коли природа була загальним надбанням людей, людина володів тим, що обов'язково має перетворити його на приватного власника – здатністю до праці. Звідси і нерівність, вважає Локк, визначається різною мірою праці, більшим чи меншим старанністю людини. Іншим найважливішим (поряд з приватною власністю) ознакою громадянського суспільства філософи Просвітництва вважають відчуження своїх прав і своєї свободи на користь правового порядку. Ґрунтуючись на принципах «природного права» вони аналізують питання походження держави – так з'являється доктрина «суспільного договору», що пояснює державну владу угодою між людьми, вимушеними перейти від незабезпеченого захистом природного стану до стану громадянського. Особливим сенсом наповнюється категорія свободи. Відтепер, на відміну від природи – царини необхідності, свобода тлумачиться як виняткова сфера людського дії. Проблема свободи полягає в тому, щоб зрозуміти, як у людській діяльності специфічно об'єднуються детермінованість і добровільність. Питання про свободу людини послідовно перетворюється в питання про залежність індивіда і індивідуальної дії від суспільних умов, тобто в проблему взаємодії індивіда та суспільства. Для Локка «природна свобода» відрізняється від «свободи в суспільстві». «Свобода людини в суспільстві, – підкреслює він, – полягає в тому, що вона не підкоряється ніякий інший законодавчої влади, крім тієї, яка встановлена за згодою в державі». Тобто свобода індивіда вже поставлена в найтіснішу залежність від різних форм соціально-політичної організації, від правопорядку, від конкретних явищ соціально-історичної дійсності. І в цьому починає виявлятися соціальна обумовленість людської діяльності. Розглядаючи місце моралі у суспільстві, просвітителі згадують давню суперечку про добру чи злу природу людини. Гельвецій доходить такого висновку: «Жодна людина не народжується доброю. Жодна людина не народжується злою». Але якщо люди народжуються без ідей, без характерів і байдужі до морального добра і зла, то що ж визначає культурно-соціальний і моральний клімат у суспільстві? Намагаючись відповісти на це питання, мислителі епохи Просвітництва вводять у філософію категорію «соціальний інтерес», вбачаючи в ньому реальну причину соціальних дій, подій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, помислами, ідеями беруть участь в цих діях індивідів, соціальних груп, класів. Гельвецій, Гольбах, Дідро протиставляють інтереси людей божественному приреченню і випадковим обставинам історичного процесу. «Якщо фізичний світ підпорядкований закону руху, – писав Гельвецій, – то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу. На землі інтерес є всесильний чарівник...». Спроба дати науковий аналіз соціальних проблем, ґрунтуючись на названих принципах, по-різному заломлюється в філософських пошуках просвітителів. У цьому зв'язку особливий інтерес представляють творчість Вольтера, Монтеск’є, Дідро, Руссо. Теоретичною основою соціальної філософії Ф.М. Вольтера (1694-1778) була така модифікація договірної теорії, згідно з якою в основі суспільства і держави лежало мовчазна угода, що зобов'язує верховну владу діяти на благо своїх підданих і забезпечувати дотримання їх «природних прав», найважливішими з яких вважалася свобода, рівність перед законом і власність на продукти своєї праці. Незаперечний урок історії, стверджував Вольтер, полягає в тому, що «чим більше закони, створені за договором між людьми, наближаються до природного закону, тим більше стерпне життя». Вольтер розробляє і намагається провести в життя концепцію «освіченого правління», яке мислиться ним як свого роду союз філософів і государів, де першим призначена законодавча влада, а другим – виконавча, причому в дуже обмеженому плані: філософи освічують государів про принципи суспільного устрою, а государі реалізують ці принципи, втілюючи їх у нових законах і повсякденній практиці управління державою. Ш.-Л. Монтеск'є (1698-1755) торкається соціально-філософських проблем у працях «Перські листи» та «Про дух законів». Він вважав, що закони, створені людьми, повинні відповідати характеру політичного ладу, фізичним властивостям країни (клімату, ґрунті, розмірами території), особливостям народу (чисельності, його звичаям, занять, релігії) тощо. Монтеск'є зазначає, що його цікавлять відносини законів до різних предметів; при визначенні послідовності досліджуваного матеріалу він «повинен був рахуватися не стільки з природним порядком законів, скільки з природним порядком цих відносин і предметів». Так обґрунтовувалися принципи географічного детермінізму, який стверджує ідею об'єктивного формування суспільства та його установ під впливом специфічних природних умов. Особливе місце у філософській спадщині Монтеск'є займає проблема походження держави. Надаючи особливого значення біологічним і географічним передумовам його виникнення, Монтеск'є вважає, що в кінцевому рахунку держава – продукт людського розуму. Люди зрозуміли, усвідомили, що поза державою вони не зможуть нормально існувати і розвиватися, і тому вони вважали за краще держава природного стану. Монтеск'є вказує на три основні форми державної влади, які, на його думку, можуть тією чи іншою мірою виконувати необхідні соціальні функції: республіку, монархію і деспотію. Під республікою Монтеск'є розуміє правління, в якому верховна влада повністю або частково знаходиться в руках народу. Монархію він характеризує як влада однієї людини, здійснювану за допомогою законів. Що стосується деспотії, то вона визначається як державний лад, цілком підкоряється сваволі однієї особи, ігнорує всякі закони. Противник революційного повалення французької монархії, Монтеск'є не може не визнати значення революційної боротьби в стародавньому світі. Він змушений констатувати, що республіканський лад здійснювався в стародавньому світі шляхом нещадної боротьби з прихильниками монархії. Подібно до Локка Монтеск'є розвиває компромісну теорію розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, діючі ізольовано один від одного. Монтеск'є був переконаний, що, якщо монарх буде управляти, не втручаючись у судові функції, а законодавчі органи будуть тільки видавати закони, але не управляти країною, всі основні стану феодального суспільства будуть задоволені,зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. Одним з найбільших представників Просвітництва, що розглядає проблеми соціальної філософії, є Дені Дідро (1713-1784). Уявлення Дідро про людину і суспільство на перший погляд нічим не відрізняються від поглядів його сучасників, але виражають їх у найбільш чіткою формі. У статтях, вміщених у «Енциклопедії», людина визначається ним як продукт природи, як істота, що володіє природними потребами, задоволення яких робить його щасливим; нещастям ж визнається неможливість задоволення цих потреб. Кожен індивід про самого народження набуває природне право на щастя,здійснити яке він може тільки в суспільстві. За Дідро, і в природному стані кожна людина цілком чітко розрізняє добро і зло і прагнути вести себе у відповідності зі своїм розумінням цього, тобто намагається не робити іншому того, чого не бажає сам. Що являє собою суспільний стан? Це – договір, що зближає,об'єднуючий і зв'язує між собою безліч до того ізольованих істот. Людина, яка вивчить ґрунтовно природу природного стану і природу цивілізованого стану, незабаром «повинен буде переконатися, що перше є по неминучості стан невинності та світу, а друге – стан війни і злочини». У відповідності з теорією суспільного договору Дідро розглядає суспільство як якийсь гарант інтересів індивіда і визначає його як сукупність одиничних воль і бажань. Об'єднуючись в колектив, люди добровільно відмовляються від частини своїх домагань і тим самим вільно обмежують себе у уникнення взаємних зіткнень. Третейським суддею, що стежить за виконанням умов договору, є государ та інші керуючі особи. Звідси стає зрозумілим, що, чим більш освіченим щодо сутності людини і його потреб буде монарх, тим більш правильним виявиться устрій держави і більш щасливою – життя його підданих. Жан Жак Руссо (1712-1778) намагався вирішити проблему подолання соціальної нерівності. Він шукав шляхи переходу до розумно і справедливо влаштованої суспільного життя, сформулював і обґрунтував думку про те, що приватна власність є причиною суспільної нерівності, антагонізмів і виникнення держави. Соціальна нерівність породжує деградацію суспільних звичаїв. Цей стан є виразом протиріччя в розвитку суспільства. Прогрес науки, мистецтв, техніки супроводжується занепадом моралі. Руссо розрізняв два види нерівності: фізичне, що виникає з різниці у віці, здоров'я тощо, і політичне, яке у різних привілеях, якими одні люди користуються на шкоду іншим. Руссо висловив глибоку думку про історичну необхідність протиріч у суспільному розвитку. В історії все здійснюється згідно природному порядку: один стан у суспільстві змінюється іншим, якому свого часу приходить на зміну інше. «Природний стан» характеризується, на його думку, тим, що всі люди були рівні, ніхто не перебував у стані залежності від іншого. Та й які узи можуть пов'язувати людей, які нічим не володіють? Подальший розвиток зрештою і призвело до нерівності. Вважаючи виникнення нерівності прогресивним кроком, Руссо одночасно бачив в цьому кроці і регрес. Винахід знарядь і перехід до осілого способу життя зумовили поступове зближення людей, зробили їх потрібними один одному. Обробка металів і землеробство викликали великий переворот, перетворивши праліси в оброблену землю, але вони ж привели до виникнення приватної власності і пов'язаними з нею рабству і злиднях. Власність з'явилася основою громадянського суспільства і разом з тим корінною причиною нерівності. «Перший, хто напав на думку, обгородивши ділянку землі, проголосити: «Це моє», і знайти людей, досить простодушних, щоб цьому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства. Від скількох злочинів, воєн і вбивств, від скількох лих і жахів позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: «Не слухайте краще цього ошуканця, ви загинули, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля – нікому!» Драматичними наслідками виникнення приватної власності Руссо вважав протилежність інтересів людей, конкуренцію, прагнення до збагачення одних за рахунок інших. Вчення Руссо про суспільний договір служить обґрунтування його вчення про демократію: влада в державі має належати народу. Таким чином, представники Просвітництва вслід за філософами епохи Відродження стверджували, що людина має необмежені можливості і лише конкретні соціальні умови (приватна власність, майнова нерівність), заважають їм реалізуватися. Отже, необхідно змінити ці соціальні умови. Будучи історичними оптимістами, філософи Просвітництва вірили, що людина розумна настільки, що в силах перебудувати своє суспільне буття на раціональних підставах, на принципах соціальної солідарності. Просвітителі ідейно підготували Велику Французьку буржуазну революцію, на прапорах якої було написане гасло: «Свобода. Рівність. Братерство». Багато в чому ідеї революційного перетворення суспільства знайшли свій подальший розвиток у марксистській філософії. З повагою ІЦ “KURSOVIKS”! |