Глосарій з курсу Політологія, ННІЗДН, Навчально-науковий інститут заочно-дистанційного навчання

 ГЛОСАРІЙ

Закони політології — це наукові узагальнення про політику і владні відносини. Звичайно їх класифікують:

1. закони структури (визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість);

2. закони функціонування (визначають життєдіяльність політики як осо­бливого організму. Насамперед— це зв'язки і стосунки між політичними суб'єктами);

3. закон розвитку (це закон якісних перетворень, переходу від одного порядку взаємовідносин до інших, від одного стану структури до іншого).

Знання про політику — система теорій, концепцій, навчальних дисци­плін, які використовують люди для пояснення світу політики і якими вони керуються в політичному практикуванні. Розрізняють такі рівні політичного знання: емпіричний, або масовий (рівень повсякденного життєвого досвіду людей, буденної свідомості), нормативний (рівень практично-політичної взаємодії), фундаментальний (рівень глибокого осягнення й вираження в поняттях сутності процесів та явищ буття).

Категорії політології— найбільш загальні поняття, що покликані ви­ражати суть предмета політології, його вузлові пункти, сходинки пізнання. Умовно їх можна поділити на чотири основні групи:

1. центральні ( держава, влада, управління, авторитет, свобода, демократія);

2. структурні (політична система, політична організація, політична пар­тія, громадсько-політичний рух, політична ідеологія, політична культура);

3. функціональні ( політичні відносини, політична діяльність, політич­ний процес, політична участь, політична боротьба, політичний конфлікт);

4. розвитку (політичний режим, політична революція, контреволюція, еволюція) тощо.

Методи політології— конкретні засоби, способи і шляхи дослідження або набуття знань про політику. У політології використовуються традиційні, загальні методи дослідження суспільних наук, тобто теоретичного пізнання (діалектичний, системний, формалізації) та емпіричного соціального пі­знання (описовий, анкетування, статистики, математичні методи збору і об­роблення політичної інформації, методи семіотики, германевтики, біхевіо-ристичний, інституційний, нормативно-ціннісний, антропологічний, струк­турно-функціональний, моделювання та ін.).

Нормативний рівень знання про політику — це здебільшого прагма-тично зорієнтовані знання, покликані організувати практику суспільної вза­ємодії, надати їй оптимального характеру, уможливити досягнення постав­леної політичної мети. Це знання про те, як зробити свою політику, ними користуються професійні політики. Саме цю галузь знання часто й назива­ють власне політологією, її складовими є, зокрема, інформація про архітек­туру й спосіб функціонування політичних систем, державних структур, про процедурні та правові норми політичного процесу в конкретному суспільст­ві, про оптимальні способи й технології здійснення суспільної взаємодії, розв'язання конфліктів, про підойми впливу на центри прийняття рішень та на процеси їх здійснення, про прийоми добору кадрів і виховання лідерів, про управлінські технології, методики організації та здійснення громадсь­ких заходів, формування громадської думки тощо. Сюди ж відносимо знан­ня законів, норм і регламентів, які визначають порядок здійснення суспіль­но-політичних процесів і окремих процедур, участь у них та вплив на них, знання структури державних установ та політичних органів і їх складових елементів, характеру їх підпорядкування — усього того, що є нормативною базою соціальної взаємодії. Складовою політичного знання є інформація про розстановку сил на політичній арені, про можливих противників і при­бічників, їхню соціальну базу, пріоритети, якими вони опікуються, про чин­ники впливу, що є в їхньому розпорядженні (політичні, ідеологічні, матері­ально-фінансові, можливо, фізичні тощо).

Об'єкт політології— сфера політики, політична діяльність, політичне життя особи і суспільства, політичні ідеї, політичні доктрини, події, прогно­зи, технології політичних процесів.

Поліс — перша в історії людства громадянська община, що виникла у Стародавній Греції в часи архаїки. Це спільність людей, побудована на принципах свідомого й волевстановленого підпорядкування людей спільній волі (дотримання правил і законів) та однакової й відповідальної участі у здійсненні спільних справ (на відмінну від засад попередньої, кровно-родинної організації, упорядкування й підпорядкування людей, де їхнє міс­це, роль, міра участі й відповідальності визначалися місцем у родинній іє­рархії). Це своєрідний громадянський колектив, який згодом безпосередньо перетворюється на державу. Полісна організація суспільства спиралася на економічний і політичний суверенітет общини вільних власників та вироб­ників — громадян полісу.

Політика (від грец. politike — державна діяльність) — сукупність захо­дів та інституцій, за допомогою яких відбувається управління суспільними справами, задоволення окремих, корпоративних, групових інтересів, здійс­нюється узгодження окремих частин структурного суспільства, координу­вання інтересів різних соціальних груп, переважне задоволення інтересів панівних верств (через подання їх як загальних) та дійсне задоволення зага­льних інтересів.

Змістом політики, політичного життя суспільства є боротьба за пану­вання, що створює можливість пріоритетне задовольняти певні часткові інтереси, встановлювати необхідну за наявних умов субординацію, узго­джувати групові інтереси, досягати їх динамічної рівноваги. У загальному наслідку це призводить до стихійного задоволення інтересу загального. Політика — це така сфера життя суспільства, де природно, немовби сто­рони одного суперечливого цілого, поєднуються конфронтаційне начало, протиборство різних соціальних груп та начало інтегративне, відбувається узгодження розрізнених частин суспільства, їх підпорядкування інтере­сам збереження його цілісності, забезпечення самого його існування й роз­витку.

Політична сфера — взаємодія в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об'єднань громадян, окремих індивідів; соціально-політичні інститути та організації.

Політичні знання рівня масової свідомості — це знання, які викорис­товують люди в їхньому повсякденному громадянському бутті, зміст яких становить інформація про влаштування держави й суспільства взагалі, про наявну політичну систему, про головні конструкції та законодавчі регламе­нтації суспільно-політичного процесу, про права й обов'язки громадяни на й держави, умови їх здійснення й захисту.

Політологічна освіта — викладання політичних знань, що може здійс­нювати як фундаментальна наука, як знання про практично-політичну взаємодію та як повсякденні знання про політику. Як суто фахова, фундамента­льна політологічна освіта буває призначена науковцям та викладачам, спрямована на глибинне осягнення світу політики, держави та права в усій їх складності, суперечливості й багатоманітності, на з'ясування тенденцій і закономірностей, принципових питань функціонування влади. У практично прикладному значенні зміст політологічної освіти становлять конкретні проблеми і наявні конфлікти, прийоми й методи суспільної взаємодії, впли­ву на маси та на державно-політичні інституції, технології партійно-політичної роботи, адміністративного управління, способи проведення полі­тичних кампаній, політичний аналіз та прогнозування, прийняття рішень тощо.

Політологія (від грец. politike — державні справи і logos — вчен­ня) — це наука про політику, закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і влади, про сутність, форми і методи діяльності суб'єктів політики, проблеми міжнародних відносин.

Предмет політології — система знань про тенденції та закони функціо­нування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відбивають реальний процес їх включення у діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.

Фундаментальні знання про політику — це глибинні теоретичні уза­гальнення, виявлення загальнозначимих закономірностей, пояснення полі­тичних універсалій, це уявлення людей про картину політичного світу, про те, що тільки й може виправдовувати примус у суспільній взаємодії, у людському спілкуванні, що робить прийнятним обмеження свободи інди­відів засобами влади, заради чого тільки й варто включатися в політичні змагання.

Функції політології (від пат, fonctio — виконання, діяльність) — це ви­рішення, практична реалізація характерних для неї завдань:

• теоретико-пізнавальна (формує знання про політику та об'єктивні те­нденції соціально-політичного розвитку;

• методологічна (розкриває загальні закономірності політики, створює базу для окремих політичних теорій);

• світоглядна (сприяє виробленню відповідного бачення політичної дій­сності);

• регулятивна (передбачає засвоєння політичних знань);

• прогностична (розкриває тенденції розвитку політичних явищ, ймові­рність подій, своєчасне коригування політики);

• інструментальна (технологічна, управлінська, прикладна).

• політологія виконує ряд інших важливих функцій (описову, поясню­вальну, нормативну, інноваційну, політичну соціалізовану та інші, які мож­на визначити, виходячи лише з характеру політичної діяльності).

Аристократія — найбільш привілейований стан або найвища родова знать у рабовласницькому і феодальному суспільствах, а також форма дер­жавного правління, за якої аристократії належить уся повнота влади в краї­ні; на сучасному етапі — узагальнююча назва представників панівних кла­сів і станів, а також духовної еліти суспільства.

Брахманізм (санскр. — від імені бога Брахми) — релігійна система ста­родавньої Індії, джерелом якої є релігія ведійських аріїв, які перекочували у 2-му тисячолітті до Хр. на територію північно-західного Індостану. Але власне брахманізмом цю релігійну систему треба вважати на останніх ета­пах розвитку ведійського періоду в історії Індії, коли з'являється досить складна релігійно-філософська ведійська література і, насамперед, Упані­шади. Джерелами вивчення релігії стародавніх аріїв, а потім і брахманізму, є: 1} чотири збірки Вед; 2) Брахмани— тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Араньяки — тексти, пов'язані з брахманами; 4) Упанішади — релі­гійно-філософські тексти періоду брахманізму. Ці джерела належать до кла­су шруті — «почуте». Тексти смріті — «запам'ятоване» — це сутри. Голо­вний принцип світосприйняття брахманізму— обожнювання природи. Більшість богів пантеонів Вед уособлюють окремі природні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам про­тистоять демонічні істоти — асури, пані, даса та ін.

Першоосновою світу і чинних у ньому законів, універсальним принци­пом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта — безладдя, хаос, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми. Ще в арійський пе­ріод найбільш привілейованим станом у суспільстві були жерці-брахмани. Спочатку основна функція брахманів полягала у виконанні обрядів та про­мовлянні або співанні молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя стародавньоіндійського суспіль­ства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Ігведи, в якому був відсутній центральний, об'єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безо­собового космічного абсолюту — Брахмана. Але на цей час жерці, про яких у «Іпатапатха-брахмана» говориться, що це «земні боги», які вже сильніші за небесних, практично втратили контроль над розвитком народних віру­вань арійських і неарійських племен Індії. Поява в VI ст. до Хр. Таких релі­гійних систем, як буддизм і джайнізм, розвиток філософської думки призве­ла до послаблення брахманізму і поставила перед ним завдання реформації. Як наслідок цієї реформації — виникнення наприкінці першого тисячоліття до Хр. індуїзму.

Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) — філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Теорія і практика гуманізму спирається на багатовікову традицію. В її генах — ідеї та ідеали Розуму та Людяності, які послідовно розвивали філософи античної доби, діячі культу­ри епохи Ренесансу, мислителі Просвітництва, в тому числі Ф. Прокопович, Г. Сковорода, інтелектуали Нового часу.

Започатковане ще в II ст. до Хр. Цицероном, поняття «гуманізм» містило в собі уявлення про цінність і значущість людини, про можливість реалізу­вати гуманістичний ідеал соціальними засобами, насамперед вихованням... Видатні діячі Ренесансу (Дайте, Петрарка) поглибили цицеронівське розу­міння гуманізму, представили його як вираз «цілісного людського духу», свідчення «повноти та неподільності природи людини». З часів італійського Відродження термін «гуманізм» почав вживатися в двох основних значен­нях — як визначення літературно-художнього напряму, що утверджує образ  людини як освіченої й високоморальної особистості, та як філософське вчення, що об'єднує теорії, які виходять з положення про людину як визна­чальну мету і вищу цінність суспільства. Гуманізм, крім того, має ще один, суто особистіший вимір. Він розуміється як система установок індивіда на соціальні об'єкти (людина, спільнота, жива істота), а саме: співчуття, спів­переживання; щира радість за успіхи іншого; наявність мотивації, які спо­нукають людину на дружнє спілкування, зумовлюють «поведінку, що допо­магає» (симпатія, альтруїзм). В усіх цих значеннях гуманізм протягом своєї багатовікової еволюції набував різних форм та відтінків. Істотні відмінності відрізняють теологічну та атеїстичну версії гуманізму.

Світський гуманізм, у свою чергу, поділяється на натуралістичний та соціально-культурний різновиди. «Космічні» гуманістичні ідеї співіснують з екзистенціальними, прагматичними, суто «земними», «Трагічна» концеп­ція гуманізму конфронтує з оптимістичною, гуманізм «слухняності та адап­тації» заперечується «звільненням завдяки бунту». Особливо гостра супере­чка спостерігається між марксистською, атеїстичною, соціально-визначе­ною концепцією гуманізму та її численними теологічними альтернативами.

Даосизм (від кит дао (tao) — шлях) — одна з шести провідних течій стародавньої китайської філософії. Основоположник даосизму — Лі Ер Ла-оцзи (хоч багато дослідників висловлюють сумніви щодо реальності існу­вання такої особи). Даосизм виник у VI—III ст. до Хр., а в II ст. по Хр. на його основі зародилася одна з китайських синкретичних народних релігій, що увібрала елементи конфуціанства й буддизму і мала однойменну назву, а в V с.. по Хр. була проголошена державною.

Основоположною категорією даосизму є «дао», що символізує природ­ний, незалежний ні від кого і ні від чого (в тому числі й від Бога, що було дуже незвичним для стародавньої філософії із притаманним їй теологічним забарвленням) перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від «дао» засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як «порушення дао», так само як штучна державо-творчість, усі прояви насильства й особливо війна. Навіть перемога у війні не сприймається як благо — вона повинна відзначатися, з погляду даосизму, «поховальною процесією». Водночас засуджуються й дії, спрямовані на по­долання тих чи інших відхилень від «дао», їх подолання повинне відбувати­ся внаслідок спонтанної дії «дао». Основним принципом поведінки прого­лошується «увей»— «недіяння», що тлумачиться не як цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не відходячи від вимог «дао», без боротьби. Таким чином, даосизм (майже повністю витис-нений у новий час буддизмом, конфуціанством і частково християнством) в усіх сферах, у тому числі й у політичній, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ. Головна мета послідов­ників даосизму — досягнення єдності з першоосновою світу (дао).

Демократія (від грец. demos — народ і kratos — влада) — влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної вла­ди на засадах визнання народу її джерелом і носієм, ґрунтується на праг­ненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування.

Демократія насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демок­ратії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів держа­вної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права в процедурах виборів, референдумів тощо.

Лютеранство (від власного німецького імені)— один з основних на­прямів у протестантизмі (близько 80 млн прихильників) поряд з кальвінізмом і англіканством, заснований Мартіном Лютером (1483—1546) у XVI ст. Виникнення лютеранства датується 1517 p., коли М. Лютер у Віттенберзі оприлюднив свої 95 тез, спрямованих проти торгівлі папськими грамотами про відпущення гріхів (індульгенціями) та інших зловживань папства і ка­толицького кліру.

Основи лютеранства викладені в двох катехізисах М. Лютера, в «Аугс-барській сповіді», написаній його сподвижником Філіппом Меланхтоном, та інших документах, зібраних у книзі конкордії («Книга згоди», 1580). На відміну від католицизму, лютеранство пов'язало ідею спасіння не зі справа­ми людини, а з її вірою в спокутну жертву Христа. Лютеранство відкинуло папську владу в церкві, посередницьку місію духовенства, чернецтво, культ святих, латину як офіційну мову богослужіння (латина була замінена націо­нальними мовами) і т. ін. Джерелом віровчення визнавалася Біблія; священ­ний переказ (постанови соборів католицької церкви, документи папського престолу тощо) відкидався.

Олігархія (від грец. oligarchia — влада небагатьох) — політичне та еко­номічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін олігархія вперше запроваджено ГІлатоном і Арісто-телем у V—IV ст. до н.е. для позначення однієї з гірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, і бідні не беруть участі в прав­лінні».

Олігархія є аристократична і фінансова. Аристократична олігархія, за якої політичне та економічне панування належить групі аристократів, існу­вала в багатьох рабовласницьких державах, зокрема в Спарті, Стародавньо­му Римі. Фінансова олігархія характеризується високим ступенем концент­рації виробництва й фінансового капіталу і означає панування в економіці та політиці вузької групи фінансових магнатів, найбільших власників бан­ківських і промислових монополій.

Охлократія (від грец ochlos — натовп і kratos — влада) — тимчасове або більш-менш тривале домінування в політичному житті суспільства на­товпу, юрби, «маси»; один із способів здійснення політичної влади, що сут­тєво доповнює кризові політичні режими. Феномен охлократії висвітлюєть­ся старогрецьким істориком Полівієм, представлений у теоріях держави Платона і Арістотеля, в концепціях сучасних теоретиків політичного проце­су. Згідно з Арістотелем, охлократія є крайнім проявом негативних власти­востей демократії (народовладдя), її збоченою формою. Вона стає можли­вою за умови відсутності легітимного державного управління, в ситуації безвладдя, деструкції механізмів регулювання суспільного життя. Спалахи охлократії в історії політичного життя спостерігаються, як правило, в кри­зові часи, на переломних етапах суспільного поступу, за умов загострення соціальних суперечностей. Саме тоді виникають сприятливі обставини для проявів охлократичного стихійного політичного екстремізму, «тиранії на­товпу» (Платон).

Папство (від грец. pappas — батько) — релігійний монархічний центр католицької церкви, який очолює Папа Римський. Папство виникло на ґрун­ті римського єпископату. Створення у VII ст. Папської області започаткува­ло світську владу пап. Термін «папство» вперше з'явився у XII ст. під час дискусії щодо повноважень імператора і папи. Найбільшої могутності папс­тво досягло в середні віки і до середини XIX ст. було опорою феодально-монархічних сил, з другої половини XIX ст. зблизилося з буржуазними ко­лами. 1870 р. у зв'язку із включенням Риму до складу Італійської держави папська область була ліквідована.

За Лютеранською угодою 1929 p., на пагорбі Монте-Ватикано в Римі утворено державу-місто Ватикан, що має всі атрибути сучасної держави та суб'єкта міжнародного права. Ватикан є абсолютною теократичною монар­хією. Законодавча і судова влада належить Папі Римському. Після Другої  світової війни, а надто з 60-х років (2-й Ватиканський собор, 1962—1965) папство у спробі подолати кризу католицизму взяло курс на пристосування церкви до сучасної епохи у питаннях догматик, культу, організації та полі­тики. У 1984р. Лютеранську угоду було переглянуто в бік зменшення фор­мального втручання церкви у політичні та цивільні справи Італії.

Вплив Ватикану поширюється далеко за межі його території. За допомо­гою величезного апарату церковнослужителів, католицьких організацій, до­бродійних товариств, преси і радіо Ватикан справляє безпосередній вплив на політичне життя Італії та інших країн, населення яких сповідує католи­цизм (усього в світі понад 600 млн католиків). Ряд християнських віроспо­відань уклали союз, або унію, з католицькою церквою, підкорилися папсь­кій владі, сприйняли догмати католицизму при збереженні власних традиційних обрядів. Серед таких церков — уніати грецького, маронітсько-го, вірменського, коптського обрядів. Брестська унія 1596 р. започаткувала Українську греко-католицьку церкву, діяльність якої в Україні поновлено після проголошення її державної незалежності.

Папство і католицька церква — поняття близькі, але не тотожні. Інтере­си папства не завжди збігаються з інтересами церкви в окремих країнах або частинах світу. Папство прагне нав'язати свій курс усьому католицизмові, що не завжди вдається. Правління папи Іоанна Павла II відзначено активні­стю зовнішньополітичної діяльності Ватикану, намаганням розширити релі­гійну пропаганду й діяльність католицької церкви в різних країнах світу. Безперечним є й особистий внесок Іоанна Павла II у здійснення «оксамито­вих революцій» у Східній Європі, возз'єднання Німеччини, проголошення незалежності країн Балтії та в інші найважливіші геополітичні процеси су­часності.

Просвітництво— ідейно-політична течія часів переходу суспільства від феодалізму до капіталізму. Просвітництво відображало інтереси народжуваної буржуазії й народних мас і відігравало роль ідеологічної підготовки буржуазної революції, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція 1789 року. Епоха Просвітництва охоплює кінець XVII— початок XIX ст. Соці-ально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настано­ви, які полягали в критичному ставленні до соціальної і політичної організації суспільства, а також до його ідеологічної легітимації.

Просвітителі критикували феодальний лад, абсолютистську монархію, рі­шуче виступали проти кріпацтво, обґрунтовували необхідність встановлення нових суспільних порядків, які сприяли б поліпшенню життєвих умов народних мас, їхнє право на освіту і культуру. Різкій критиці піддавали вони релігійні до­гмати, схоластику, обстоювали світський характер суспільного життя. Просві­тителі вірили в людину, в її розум і високе покликання, продовжуючи гуманіс­тичні традиції епохи Відродження, прогресивні думки всієї попередньої історії людства. Вони боролися за встановлення «царства розуму», заснованого на «природних» правах і рівності людей. Визначальну роль у розвитку суспільства вони надавали свідомості людей, усі вади суспільства пояснювали неуцтвом, неосвіченістю людей, нерозумінням ними своєї власної природи. Найважливі­шим засобом соціального поступу вони вважали поширення освіти, пропаганду наукових знань, ідей справедливості і добра.

Найбільшого розквіту ідеологія Просвітництва досягла у Франції XVIII ст. Найвидатнішими представниками французького Просвітництва були ПІ. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. А. Гельвецій, П. А. Гольбах. Усі вони виступали проти необмеженої монархії, втручання церкви в політичне життя, за скасування станових привілеїв, доводили пра­вомірність знищення феодалізму. Вони зробили великий внесок у розвиток світової політичної думки, розробляючи питання про походження держави, її функції, типи державного правління, шляхи демократизації суспільства, про поділ влади, їхні ідеї значною мірою сприяли утвердженню в суспільстві принципів буржуазної демократії. У ранньому французькому Просвітни­цтві виявилися ілюзії щодо освіченої монархії. У пізньому переважали радикальні суспільно-політичні вимоги, гостра критика абсолютистської влади поєднувалася з обгрунтуванням ідеї буржуазної демократії і громадянських свобод.

Протестантизм (від лат. protestans— той, що не заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів християнства поряд з православ'ям та като­лицизмом. Виник у XVI ст. в період Реформації. Протестантизм є сукупніс­тю самостійних релігій (лютеранці, кальвіністи, англіканці, старокатолики, меноніти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Ієгови, п'ятдесят-ники, армія спасіння та ін.).

Усі протестантські релігії мають певні особливості, що в цілому й відрі­зняє протестантизм від католицизму та православ'я (не визнають святих, ангелів, культу Богородиці, чистилища, як то прийнято в католицизмі). Го­ловною відмінністю протестантизму від інших напрямів християнства є на­явність учення про безпосередній зв'язок людини з Богом, без посередницт­ва церкви та духовенства. Усі переваги віруюча людина одержує тільки завдяки її «особистій вірі» та волі Бога. У зв'язку з цим релігійний культ протестантизму значно скорочений, спрощений та здешевлений. Протеста­нтське духовенство обирається «мирянами», кожний віруючий може здійс­нювати богослужіння. У протестантизмі немає чернецтва.

Державні інститути — це система органів влади управління, і життєді­яльності держави. До них можна віднести: парламент — законодавчий ор­ган, уряд — виконавчий орган, суди всіх рівнів, армію, міліцію, держбезпе­ку і т. ін.

Інститути— позначення в політичній мові двох класів соціально-політичних явищ: 1) політичних установ з організаційною структурою, централізованим управлінням та виконавчим апаратом (тобто інститути влади — уряд, законодавчий орган і т. ін.); 2) форми та сутності політичних відносин, функцій, типів управління: інститути президентства (президент­ської влади), представництва (тобто процедури обрання довірених осіб, па­рламенту і т. ін.), партій, асоціацій і тощо.

Політична участь — невід'ємна якість політичної та будь-якої іншої управлінської діяльності людей, яка слугує одним із засобів виразу і досяг­нення їх інтересів.

Політичний процес — це вся сукупність дій, спрямованих на забезпечення формування, зміни, реформування та функціонування політичної системи.

Політичні інститути (в широкому значенні) — це не тільки політичні організації і політичні органи, а й регульовані нормами права сукупності соціально-політичних відносин.

Президентське правління: 1) передбачене Конституцією держави при­пинення діяльності інститутів самоуправління регіонального адміністратив­ного утворення і здійснення управління державою безпосередньо уповноваженими, призначеними главою держави— Президентом і підконтроль­ними йому; 2) передбачене Конституцією наділення глави держави — Пре­зидента надзвичайними повноваженнями в масштабах всієї держави, які по­над з іншими повноваженнями, включають і право на згортання, на деякий час, діяльності традиційних демократичних інститутів.

Автономія (від грец. autonomia— самоуправління, незалежність): 1) — надання частинам держави (областям, провінціям тощо) прав на самовряду­вання в адміністативній сфері (в такому розумінні цей термін вживається в політико-юридичних науках); 2) — широке внутрішнє самоврядування по-літико-національного або національно-територіального утворення в рамках єдиної держави; стосується не лише адміністративної, а й інших сфер жит­тєдіяльності, а також деяких питань законодавства (в такому розумінні це поняття вживається в політології та етнополітології).

Авторитаризм (від лат. autoritas — повна влада) — політичний режим, який характеризується значною концентрацією влади в руках однієї особи або групи, а також обмеженням або звуженням політичних прав і свобод громадян, їх об'єднань тощо.

Автохтони (від грец. autos — місцевий, корінний) — первісне, спокон­вічне заселення країни.

Анархізм (від грец. anachia— безвладдя)— течія в суспільно-політичній думці, головним принципом якої є заперечення держави і будь якої влади.

Віче — народне зібрання, форма громадського врєвиявлення часів Київ­ської Русі, яка існувала поряд із владою князя і була безпосереднім продов­женням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирі-  І шенні спільних справ. Віче у Києві скликалося з волі князя і було своєрід-  ; ними зборами військового населення, у ньому брали участь усі чоловіки, крім холопів. З плином часу віче збирають дедалі рідше й тільки в особливих випадках, і тільки в особливих випадках, як це було в Києві 986 році під час нападу печенігів.

Імперіалізм — політичне і економічне панування країни або країн над іншими, яке веде або до встановлення іноземного правління за допомогою сили, або до економічної експлуатації. У політології є два підходи до Імпе­ріалізму. Перший підкреслює політичну роль і прослідковує імперіалізм від стародавніх цивілізацій, заснованих на експлуатації, зокрема Римської імпе­рії. Другий — виділяє економічні фактори і розглядає Імперіалізм як особ­ливість головним чином XX ст.

Імперія (від лат. imperium — влада) — велика держава, утворена шля­хом включення до свого складу території інших держав, колоніальних воло­дінь. Імперія є однією з найдавніших форм державного устрою (наприклад, Римська, Франкська). Останньою у світі імперією був СРСР, розпад якого поклав кінець існуванню імперії.

Консерватизм (від лат. concervare — зберігання) — політична ідеоло­гія, яка орієнтується на збереження, пітримання існуючих форм економіч­ного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Конституціоналізм (від лат. constitutio — встановлення) — концепція в політиці, згідно якої найкращою формою державного управління визнача­ється конституційна монархія.

Конфедерація (від лат. confederatio — спілка, об'єднання) — союз су­веренних держав, які, зберігаючи незалежність свого існування, об'єднались для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій. Члени конфедерації створюють центра­льний керівний орган, надаючи йому точно визначених повноважень. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що вхо­дять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової систем. Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — консти­туція. Кошти конфедерації складаються із внесків її членів. Конфедерація — нетривка форма державного об'єднання. Як правило, вона передує виник­ненню федерації або розпаду на самостійні держави.

Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах яко­го здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жите­лів, за згодою і при підтримці держави; є характерною ознакою демократи­чного суспільно-політичного розвитку.

Націоналізм (від лат. natio — народ) — теорія і практика етнічних і со­ціально-політичних відносин у суспільстві, які грунтуються на самоіденти-фікації нації, вирішенні політичних, державних, економічних, соціальних проблем суспільного розвитку і які реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем соціально-економічного, політичного і куль­турно-духовного розвитку країн, традиціями, станом суспільної психології та специфікою навколишнього соціо-середовища.

Націоналізм — європейське явище, яке супроводжує, зокрема, реорга­нізацію і консолідацію сучасних західноєвропейських держав У XVII— XVIII ст. Виникнувши в Західній Європі, вони винайшли націоналізм як засіб забезпечення їх політичної послідовності і автономії в нових умовах. Разом з тим націоналізм став віддзеркалювати прагнення народів до самовираження. Дві світові війни та їх наслідки, в ході яких було створено багато нових національних держав, утвердили націоналізм як нездоланну силу в сучасному світі.

Національна держава — сучасна форма держави, яка має чітко вира­жені кордони, в яких співіснують держава і суспільство, тобто територіаль- вих випадках, як це було, наприклад, у Києві 986 року під час нападу пече­нігів. На загальному віче обирали й главу феодальної новогвардійської рес­публіки — архієпископа. Вибір робили з кількох визначених наперед кан­дидатур «Божим сином», тобто жеребом.

Імперіалом — політичне і економічне панування країни або країн над іншими, яке веде або до встановлення іноземного правління за допомогою сили, або до економічної експлуатації. У політології є два підходи до Імпе­ріалізму. Перший підкреслює політичну роль і прослідковує імперіалізм від стародавніх цивілізацій, заснованих на експлуатації, зокрема Римської імпе­рії. Другий — виділяє економічні фактори і розглядає Імперіалізм як особ­ливість головним чином XX ст.

Імперія (від лат. imperium — влада) — велика держава, утворена шля­хом включення до свого складу території інших держав, колоніальних воло­дінь. Імперія є однією з найдавніших форм державного устрою (наприклад, Римська, Франкська). Останньою у світі імперією був СРСР, розпад якого поклав кінець існуванню імперії.

Консерватизм (від лат. concervare — зберігання) — політична ідеоло­гія, яка орієнтується на збереження, пітримання існуючих форм економіч­ного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Конституціоналізм (від лат. constitutio — встановлення) — концепція в політиці, згідно якої найкращою формою державного управління визнача­ється конституційна монархія.

Конфедерація (від лат. confederatio — спілка, об'єднання) — союз су­веренних держав, які, зберігаючи незалежність свого існування, об'єднались для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій. Члени конфедерації створюють центра­льний керівний орган, надаючи йому точно визначених повноважень. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що вхо­дять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової систем. Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — консти­туція. Кошти конфедерації складаються із внесків її членів. Конфедерація — нетривка форма державного об'єднання. Як правило, вона передує виник­ненню федерації або розпаду на самостійні держави.

Місцеве самоврядування — політико-правовий інститут, у межах яко­го здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жите­лів, за згодою і при підтримці держави; є характерною ознакою демократи­чного суспільно-політичного розвитку.

Націоналізм (від лат. natio — народ) — теорія і практика етнічних і со­ціально-політичних відносин у суспільстві, які грунтуються на самоіденти-фікації нації, вирішенні політичних, державних, економічних, соціальних проблем суспільного розвитку і які реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем соціально-економічного, політичного і куль­турно-духовного розвитку країн, традиціями, станом суспільної психології та специфікою навколишнього соціо-середовища.

Націоналізм — європейське явище, яке супроводжує, зокрема, реорга­нізацію і консолідацію сучасних західноєвропейських держав У XVII— XVIII ст. Виникнувши в Західній Європі, вони винайшли націоналізм як засіб забезпечення їх політичної послідовності і автономії в нових умовах. Разом з тим націоналізм став віддзеркалювати прагнення народів до самовираження. Дві світові війни та їх наслідки, в ході яких було створено багато нових національних держав, утвердили націоналізм як нездоланну силу в сучасному світі.

Національна держава — сучасна форма держави, яка має чітко вира­жені кордони, в яких співіснують держава і суспільство, тобто територіальне розташування держави зазвичай відповідає її культурним, лінгвістичним та етнічним особливостям.

Панславізм — концепція, за якою з мовної спільності виводиться куль­турна спільність. Рецидиви прояву панславізму відчутні на європейському континенті й нині як результат рушійних змін 90-х років XX ст.

Самоврядування — певне функціонування соціальної системи, визна­чальним принципом управління якої є безпосереднє прийняття, виконання керівного рішення й контроль за ним, причому в даній системі об'єкт і суб'єкт управління збігаються.

Сепаратизм (від лат. separatus — окремий) — політологічна діяльність, спрямована на відокремлення частини держави. У багатонаціональних дер­жавах — прагнення національних меншин до відокремлення, створення са­мостійної держави.

Соборність: 1)— у широкому значенні— морально-філософський та соціальний принцип, який передбачає єднання людей довкола спільної справи як умова існування людства. Фундаментальними положеннями, на яких грунтується соборність, є: відповідальність усіх за всіх, єдність індиві­дуального та колективного, взаємне духовне збагачення та розвиток і т. д.; 2) — у вузькому значенні — єдність усіх територій держави.

Соборність України— єдність, цілісність, нероздільність суспільства держави в Україні. Соборність України має кілька аспектів: соборність її зем­лі; державності; громадськості; політичної та громадянської культури; духов­ність і т. д. Соборність землі України — це єдність, цілісність загальної тери­торії України, недоторканість її кордонів. Соборність української державності означає, що Україна має свою єдину національну державу, яку створює сам народ. Громадянськість державності — це єднання всіх громадян України не­залежно від соціально-класової, етнічної та іншої Належності.

Українська політологія — порівняно нова наука і навчальна дисципліна. її теоретичними й методологічними основами є політологічні концепції й те­орії, розроблені передусім видатними українськими вченими-політологами, філософами, істориками, а також західні політологічні науки. Разом з цим во­на має свій зміст, свій предмет і об'єкт дослідження, понятійно-категоріальний апарат, методологічні принципи й системи аргументації. До змісту української політології органічно входять історія створення і розвитку вітчизняної політичної думки, теорія української національної державності, проблеми національної свідомості й самосвідомості українського народу, йо­го політичного менталізму і політичної культури, українська національна ідея, українські політичні традиції, політичні портрети видатних діячів та вчених-політологів України. В Українській політології, на жаль, ще мало роз­роблене політичне наукове програмування, без чого не може бути збалансо­ваної довготривалої ефективної політики. Але в перспективі цей аспект буде одним з основних, так само як і теорія та практика міжнародних відносин, зо­внішня політика. Отже, українська політологія багато в чому збігається з по­літичною наукою інших країн, хоч і має свій зміст, свої особливості. Вітчиз­няна політична думка розвивається самобутньо, на основі демократичних традицій, на українському соціально-політичному й національному ґрунті. У той же час українська політична наука й політична практика знаходяться під впливом ідей передових західноєвропейських політологів.

Принцип федералізму (від лат. foedus — союз, об'єднання) — передба­чає розрізнення і своєрідне поєднання централістських начал і чітко визначе­ної частки суверенітету суб'єктів державного союзу, розмежування сфер ком­петенції центральних, федеральних органів влади та влади суб'єктів федерації, надання їм певної політичної самостійності. Ідея федералізму ви­ражає прагнення впровадити сильну центральну владу, яка буде здатна цілес­прямовано здійснювати певні спільні міждержавні, колективні загальнонаціо­нальні функції, такі як забезпечення свободи торгівлі, оборони, домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задовольнити спільні інтереси; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання, бути її полі­тичним «голосом», «уособленням» окремих групових інтересів.

Партійна система — політична структура, що утворюється із сукупнос­ті політичних партій різних типів з їх стійкими зв'язками і взаємовідноси­нами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади, харак­тером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодженості цих поглядів у ході реаліза­ції прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної полі­тичної діяльності.

Багатопартійна система — цілісне утворення, що формується всереди­ні політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політич­ними партіями, які різняться між собою програмними настановами, такти­кою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система— неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії.

Політична генерація — політична спільність людей приблизно однієї вікової категорії, які мають спільний соціальний досвід, здобутий у період її соціалізації.

Громадські організації та рухи — добровільні масові об'єднання гро­мадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань.

Групи інтересів — об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів та потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в ці­лому з метою підтримання або поліпшення своєї позиції, досягнення певних цілей.

Групи тиску— суспільно-політичні об'єднання, які прагнуть задово­лення власних інтересів засобом впливу на державну владу або політичні партії.

Міжнародні організації — об'єднання держав, національних громадсь­ких організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіо­нального або глобального характеру, відвернення та врегулювання військо­вих конфліктів.

Типологія політичних партій — науково-теоретичний підхід у сучас­ній політології, що дозволяє розрізняти політичні партії залежно від харак­теру й принципів їх організації, ідейних підвалин, соціальної бази, місця й ролі в політичній системі суспільства, тактичних пріоритетів тощо.

Партократія — прошарок партійного апарату, який обюрократився і в умовах монополії на владу зосереджує в своїх руках усі важелі господарсь­кого, адміністративного та політичного управління. Політичний рух — відносно цілеспрямована й організована діяльність значних груп людей, які мають спільні інтереси й борються за їх реалізацію, впливають на політичну владу.

Біпартизм — партійна система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі.

Демократія (від грець, demos — народ І kratos — влада) — організація та функціювання державної влади на засадах визнання народу її джерелом, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язуванні проблем і питань суспільного врядування.

Безпосередня демократія — форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних органів або інших інститутів, у формах, передбачених конституцією і законами.

Представницька демократія — здійснення державної влади або місце­вого самоврядуванням делегування громадянами своїх повноважень їхнім представникам (депутатам), які обираються до представницьких органів.

Суверенітет народу— грунтується на визнанні всього повноправного населення тієї чи іншої країни джерелом політичної влади.

Групи інтересів — об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому, щоб підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей.

Права людини— сформульовані в Загальній декларації прав людини головні, проголошені невід'ємними та обов'язковими для дотримання всіма громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні та інші права і свободи людини.

Більшість — кількісне переважання прихильників якоїсь ідеї чи рішен­ня над їхніми противниками. Розрізняють більшість відносну, абсолютну, кваліфіковану.

Політична партія (від лат. pars — частина, група, відділ) — добровіль­не об'єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задовольнити спільні інтереси; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати

інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання, бути її полі­тичним «голосом», «уособленням» окремих групових інтересів.

Партійна система — політична структура, що утворюється із сукупнос­ті політичних партій різних типів з їх стійкими зв'язками і взаємовідноси­нами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади, харак­тером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодженості цих поглядів у ході реаліза­ції прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної полі­тичної діяльності.

Багатопартійна система — цілісне утворення, що формується всереди­ні політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політич­ними партіями, які різняться між собою програмними настановами, такти­кою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система— неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії.

Політична генерація — політична спільність людей приблизно однієї вікової категорії, які мають спільний соціальний досвід, здобутий у період її соціалізації.

Громадські організації та рухи — добровільні масові об'єднання гро­мадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань.

Групи інтересів — об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів та потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в ці­лому з метою підтримання або поліпшення своєї позиції, досягнення певних цілей.

Групи тиску— суспільно-політичні об'єднання, які прагнуть задово­лення власних інтересів засобом впливу на державну владу або політичні партії.

Міжнародні організації — об'єднання держав, національних громадсь­ких організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіо­нального або глобального характеру, відвернення та врегулювання військо­вих конфліктів.

Типологія політичних партій — науково-теоретичний підхід у сучас­ній політології, що дозволяє розрізняти політичні партії залежно від харак­теру й принципів їх організації, ідейних підвалин, соціальної бази, місця й ролі в політичній системі суспільства, тактичних пріоритетів тощо.

Партократія — прошарок партійного апарату, який обюрократився і в умовах монополії на владу зосереджує в своїх руках усі важелі господарсь­кого, адміністративного та політичного управління. Політичний рух — відносно цілеспрямована й організована діяльність значних груп людей, які мають спільні інтереси й борються за їх реалізацію, впливають на політичну владу.

Біпартизм — партійна система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, змінюють одна одну при владі.

Вибори — процедура безпосереднього обрання або висунення пев­них осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, один із способів інституювання держа­вної влади, найпоширеніший механізм створення органів та інститутів влади.

Виборча кампанія — висунення та проведення своїх кандидатів до представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування.

Виборча система мажоритарна — виборча система, завдяки якій пере­магає той кандидат, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Виборча система пропорційна — виборча система, згідно з якою депу­татські мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним з цих списків.

Виборча система змішана — виборча система, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Приклад — так зване «лінійне змішування», за якого визначена законом про вибори частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина — за про­порційною.Депутат (визначений, посланий) — особа, уповноважена колективом для виконання якихось відповідальних завдань, доручень, виступів від його імені, для репрезентування й відстоювання його інтересів.

Загальне виборче право — виборче право, яке означає безпосередню участь усіх правочинних громадян у виборах депутатів — членів парламен­ту, президента або в інших виборах.

Непрямі вибори — вибори, в результаті яких кандидати обираються не шляхом загального рівного і прямого виборчого права, а завдяки застосу­ванню інших процедур спеціального характеру. Наприклад, формування на основі визначених законом квот представництва колегії виборників з числа депутатів і посадових осіб виконавчої влади нижчих ланок державного са­моврядування, яка, в свою чергу, обирає (зі свого складу чи з числа інших осіб) визначену для даної території кількість депутатів. ,

Плебісцит — узагальнене опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю і позицію, щодо якогось значущого питання; один з видів зага­льнонародного голосування.

Політичні вибори — формування керівних органів державної влади всіх рівнів: партій, суспільних організацій, призначення будь-якої громади, делегатів до представницьких зборів, з'їздів тощо.

Пряме виборче право — принцип виборчого права, який означає, що депутати парламенту або члени іншого представницького органу, Прези­дент країни та інші посадові особи обираються громадянами певної держа­ви або населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць безпосередньо.

Референдум — всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та ін­ших питань загальносуспільного значення; одна з найважливіших і найпо­ширеніших форм громадського волевиявлення у XX ст., що має схожу з ви­борами процедуру подання голосів громадянами й подібне до виборів організаційне забезпечення.

Політична культура — це система знань, уявлень, цінностей і відно­син, що функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі зміни по­колінь.

Політична культура — система стійких, установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які історично склались, проявляються в діяльності суб'єктів політичного процесу і забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі спадковості.

Політична поведінка — практична взаємодія людини з політичним се­редовищем, що проявляється в політичній,участі.

Політичні цінності— поняття, що використовується для визначення сутності політичне значущих дій, процесів, явищ у відповідності з інтере­сами суспільства, соціальних груп, людини.

Політична субкультура— система політичних орієнтацій і моделей поведінки, характерна для окремих груп (соціальних, етнічних, демографіч­них) або регіонів, що мають відмінності.

Політична свідомість— це система теоретичних та буденних знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, класами, спільнотами). Буденна політична свідомість — це сукупність ідей і поглядів, що ви­никають безпосередньо з повсякденної практики соціальних груп, класів, окремих індивідів.

Теоретична свідомість — систематизоване, цілісне концептуальне ві­дображення корінних інтересів певної нації, соціальної групи, організації, що пов'язані з боротьбою за владу, її утриманням та захистом задля реалі­зації цих інтересів.

Масова політична свідомість — це опосередковане вираження потреб людей, а також їх знань про суспільно-політичну дійсність, котрі вироблені різними ідеологіями й закріплені в політичній культурі, здобутих практи­кою масових соціальних груп.

Громадська думка — це сукупність суджень, які поділяють різні спіль­ноти щодо оцінки тих чи інших подій, явищ дійсності.

Політична самосвідомість — процес та результат формування сталої усвідомленої системи уявлень суб'єкта політичних відносин про себе, на яких суб'єкт цілеспрямовано формує свої взаємовідносини з іншими суб'єктами та об'єктами політики в політичній системі та ставиться до са­мого себе.

Політична психологія — наукова дисципліна, що знаходиться на межі науки про політику та психології, використання психологічних знань для пояснення політики.

Політична антропологія — наука про «людину політичну», про суб'єкт політичної творчості, специфіку впливу на соціальне і духовне середовище.

Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу.

Етнічна група: а) соціальна спільність, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості і сприймається з боку представників інших етносів як окрема група; б) частина етносу яка прожи­ває на території чужої національної держави.

Етноцид — знищення культури етносу або його асиміляція.

Інтернаціоналізм — ідеологія і політика, що виражає збагання корін­них інтересів і прагнення до об'єднання зусиль різних народів, націй, дер­жав, соціальних та демографічних груп.

Космополітизм— ідеологія так званого світового громадянства, яка зневажає державний суверенітет, пропагує відмову від національних тради­цій, патріотизму.

Націоналізм — теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, економічних та соціокультурних проблем. Національна меншина — етнічна група, яка не є корінним етносом, але члени якої являються громадянами національної держави і мають спільні етнокультурні особливості (мовні, релігійні, звичаєві), намагаються їх вира* зити через відповідні соціальні інститути.

Національні відносини — це відносини між соціально-етнічними спі­льностями з приводу рішення різнобічних національних проблем (держав­но-політичної організації життя, економічних основ національного буття, питань національної мови, культури, традицій тощо).

Расизм — сукупність антинаукових концепцій, основу яких становлять положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, про виріг шальний вплив расових ознак на історію суспільства, про одвічний поділ людей на «вищі» й «нижчі» раси, з яких перші нібито покликані до пану­вання, а другі приречені бути об'єктом експлуатації; політика, що грунту­ється на расистських теоріях.                                                                        

Сепаратизм — рух на територіальне відокремлення тієї чи іншої части­ни держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, мовними чи релігійни­ми ознаками.

Шовінізм — одна з форм націоналізму, політична ідеологія і практики, спрямована на розпалювання національної ворожнечі та ненависті.

Агітація — поширення політичних ідей і лозунгів з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямо­ваної активності та політичних дій; один із поширених засобів політичної боротьби.

Блок політичний — угода, союз, об'єднання політичних партій, гро­мадських організацій, груп людей для досягнення спільних, головним чи­ном політичних цілей, що не виключає узгодження дій на засадах пріоритет тності, а то й домінування одного з них, неоднаковості та нерівності місця й ролі, прав і можливостей учасників блоку.

Бойкот — спосіб політичної боротьби, вид політичної тактики, який по­лягає у висловлюванні протесту проти якихось дій органів та представників влади, у протидії, зокрема шляхом повної або часткової відмови громадян скористатися правом у виборах до представницьких установ, у обговоренні якогось спільного питання.

Бюлетень виборний — бланк строго визначеної форми, на якому на­друковані в алфавітному порядку всі зареєстровані в конкретному виборчо­му окрузі кандидати на обрання в депутати із зазначенням прізвища, імені та по батькові, посади, яку обіймає, місце роботи та проживання кожного з них.

Виборча інженерія — різновид політичного маркетингу, комплекс пра­вових, адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють полі­тичні відносини в частині вибору норм представництва та процедур форму­вання законодавчих та судових органів влади; пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт щодо завою­вання і збереження влади на національному, регіональному та місцевому рі­внях. Основні види: зміна виборчих систем і процедур залежно від політич­ної ситуації, стимуляція переміщення виборців з одного округу до інших, маніпуляція кордонами виборчих округів та часом проведення виборів.

Виборний — той, що стосується посади, обіймання якої відбувається внаслідок обрання.

Виборці — громадяни, які включені до списку тих, хто має право взяти участь у чергових виборах.

Виборча кампанія — процес комунікації, діалог між політичною парті­єю, кандидатом чи його представниками, з одного боку, та виборцями, які в день виборів мають право голосувати «за» чи «проти» — з іншого.

Виборщики — особи, яких безпосередньо обирають виборці і які тільки уповноважені на остаточне обрання на виборну посаду за умов двощабле-вих або багатощаблевих виборів.

Висування кандидатів — процедура визначення кола осіб, з-поміж яких громадяни обиратимуть тих, хто обійматиме виборну посаду.

Громадська думка — відображення ставлення народу ( в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Голосування — безпосередній акт волевиявлення громадян під час ви­борів. Складається з ідентифікації ( засвідчення особи) виборця, отримання бюлетеня і власне голосування.

Депутат — особа уповноважена колективом для виконання якихось від­повідальних завдань, доручень, виступів від його імені, для репрезентуван­ня й відстоювання його інтересів.

«Джеррімендерінг» — практика умисного нарізування виборчих окру­гів з метою отримання переваг на виборах якоїсь політичної сили.

Електорат — корпус виборців, сукупність громадян, яким надане право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи.

Абсентизм — байдуже ставлення людей до здійснення своїх політичних прав, ухилення від здійснення громадських обов'язків, насамперед від учас­ті у виборах.

Імпічмент — звинувачення, особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону ви­щих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок ви­борів повноважень.

Інженерія виборча — пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті тощо). Компроміс — згода, порозуміння з політичним противником, досягнуті шляхом взаємних поступок.

Політичні технології — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

Спостерігачі на виборах — офіційні особи, які контролюють хід вибо­рів, спостерігають за дотриманням виборчого законодавства.

Технологи виборчі — сукупність політико-організаційних, інформацій­них, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об'єднання.

Баланс сил — зовнішньополітична концепція, основною засадою якої є ідея закономірностей розвитку відносин між державами в межах певних ци­клів упродовж усієї світової історії.

Відносини «Україна — Європа» — напрям і одне з найважливіших за­вдань зовнішньої політики України, спрямованої на подолання її штучного відриву від Європи, повернення її до кола провідних європейських держав.

Дипломатія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність мирних заходів, пов'язаних із здійсненням міжнародних відносин; офіційна діяльність державних органів, що здійснюють функцію представництва держави, спрямованої на реалізацію своєї зовнішньої полі­тики.

Європейська інтеграція — процес поступової уніфікації та зрощування національних економік європейських держав з метою подолання суперечно* стей між інтернаціоналізацією господарського життя та обмеженими мож­ливостями внутрішніх ринків.

Зовнішня політика — загальний курс держав у міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інструкціями згідно ї потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.

Ідея європейського дому — політична концепція, що визначає утвер-» дження на європейському континенті надійної системи безпеки життя HapoJ дів на основі розуміння спільності їх долі.

Міжнародна безпека — стан міжнародних відносин, який включає по-; рушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого щ, роди можуть суверенне, без втручання і тиску зовні визначити шлях і фор_г' ми свого суспільно-політичного розвитку; діяльність держав і міжнародний інститутів щодо підтримання такого стану, універсальна система механій мів, заходів і гарантій якого виключає застосування сили в міжнародний стосунках.   

Міжнародне право — сукупність юридичних норм, що регулюють від­носини між державами та іншими суб'єктами міжнародного спілкування.

Міжнародні організації — об'єднання держав, національних громадсь­ких організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіо­нального або глобального характеру, відвернення та врегулювання військо­вих конфліктів.

Політична географія — суміжна наукова дисципліна політології та складова частина географічних наук, яка вивчає просторову організацію по­літичного життя (кордони, політико-територіальний поділ і т. п.), територі­альне поєднання політичних сил, вплив географічного фактора на політику та політичні інституції.

Світовий політичний процес — сукупна діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільнот та їх організацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі в галузі міжнародного життя, форма інтегративних тен­денцій у розвитку людського суспільства.

Теорія світових систем — концепція, що пояснює генезис, структуру та особливості функціонування сучасного світу і розглядає його як систему економічних і політичних стратифікації, у межах яких здійснюється міжде­ржавне суперництво і співробітництво.

Глобалізація — загальноцивілізаційний процес, який справляє величез­ний вплив на політичну та інші сфери людського буття. У визначенні термі­на «глобалізація» існують чотири підходи:

• тлумачення її як процесу зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети;

• як процесу поширення по всій планеті єдиних технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо;

• як виникнення спільних для світового співтовариства проблем;

• як процес зростання вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття.

Гуманітарна співпраця — один з головних напрямків у сучасній сис­темі міжнародних відносин, спрямований на збереження життя на Землі, сприяння розвитку здібностей людей усіх країн, регіонів та континентів.

Політична глобалістика — галузь політології, що вивчає роль політич­ного в процесі адаптування людства до нових умов існування, досліджує за­кономірності формування політики глобальної безпеки, можливості та засо­би політичного регулювання процесів глобалізації.

З повагою ІЦ “KURSOVIKS”!