Рекомендації до організації наукових досліджень студентів, НТУУ КПІ

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Рекомендації до організації наукових досліджень студентів

Київ-2015

Вступ

Одним з викликів, що ставить перед українською вищою школою Болонський процес, є підняття рівня наукових ступенів бакалавра й магістра згідно завдання створення в Україні Європейського простору вищої освіти. До основних завдань нової освіти XXI століття можна віднести:

- формування духовного майбутнього нації, держави, світового співтовариства;

- формування особистості суб’єкта навчання в напрямку ствердження цінностей і духовних норм загальнолюдського характеру;

- керування діяльністю суб’єкта навчання в напрямку розвитку його суб’єктивного духовного «Я»;

- переорієнтування процесу навчання, спрямованого на накопичення знань на процес розширення свідомості індивідуума, на розвиток його ментальної гнучкості

- розвиток готовності до сприйняття нового;

- заохочення до вдосконалення вмінь самостійної роботи, створення потягу до самостійного пошуку інформації, самостійних досліджень;

- використання новітніх технологій;

- спонукання інтересу до нових наук, методів, технік, підходів, концепцій;

- розвиток аналітичних і синтетичних вмінь обробки інформації і її використання для вирішення комунікативних і професійних завдань;

- формування власного когнітивного стилю у самостійному пошуку інформації (первинних текстів) та створенні власних (вторинних) текстів

Концепції нової освіти будуються на наступних ідеях: унікальна цінність індивідуума; високий рівень індивідуального розкриття створення атмосфери інтелектуальної напруги, де студент є активним суб’єктом процесу навчання.

Науковці трактують творчість як діяльність людини у перетворенні дійсності, яка завершується створенням нового оригінального продукту; процес конструктивних перетворень інформації і створення інноваційних результатів. Важливим є трактування творчості як процеcy, який може привести до створення продукту, тобто ключовим поняттям є саме «процес», який також може бути творчим, включаючи і творче спілкування під час наукового пошуку.

Якщо екстраполювати це положення на процес організації, планування і контролю за творчою діяльністю студента, то, перш за все треба розглянути рівні креативної діяльності. Розрізняють компілятивний, проективний та інсайтно-креативний рівні творчості. Компілятивний рівень пов’язаний із збором, класифікацією, рубрикацією вже відомих, розрізнених знань та фактів. На проективному рівні створюються узагальнені нові судження, а інсайтно-креативний рівень пов”язаний з озарінням.

Залучення студентів до наукової творчості може реалізуватися на таких рівнях наступні види наукової діяльності студентів:

1. Репродуктивно-пояснювальний. Студенти підтверджують ту чи іншу наукову ідею самостійно знайденими фактами.

2. Фактологічно-узагальнюючий. Отримані дані узагальнюються, робляться самостійні висновки

3. Супроводжувально-евристичний. Ідея збагачується новими висновками і аргументами. Разом з викладачем формулюється нова концепція.

4. Концептуально-збагачувальний. Будь-яка наукова концепція збагачується новими ідеями на основі самостійно проведеного дослідження.

5. Творчо-пошуковий. Студенти самі шукають рішення будь-якої проблеми і згідно певних критеріїв обирають оптимальні варіанти.

Організація підготовки творчої особистості майбутнього перекладача передбачає залучення студентів до наукової роботи протягом усього періоду навчання в університеті. Науково-дослідна діяльність студентів включає в себе два вектори: 1) навчання студентів елементам дослідної діяльності, організації і методики наукової творчості; 2) саму дослідницьку роботу, яка проводиться студентами під керівництвом професорсько-викладацького складу. Зміст дослідницької роботи студентів поступово ускладнюється, стає більш глибоким від курсу до курсу. На початковому етапі бакалаврату суттєвим для організації науково-дослідної роботи є поняття наукової грамотності (scientific literaсy), яке включає три компоненти, а саме, знання наукового контенту (історії науки), розвиток аналітико-синтетичних умінь (process skills), до яких входять уміння спостереження, збору і інтерпретації даних.

Третім компонентом «наукової грамотності» є розуміння самої сутності науки, науки як способу пізнання, принципів розвитку наукового знання. На початковому етапі бакалаврату (1-2 курси) студенти знайомляться з науковими напрямками роботи кафедри, пишуть реферати, виступають з доповідями і повідомленнями на лекціях і практичних заняттях, беруть участь у конференціях, олімпіадах.

До завдань першого вектору науково-дослідницької роботи студентів відносяться заохочення студентів до використання автентичних текстів для дослідної роботи; розвиток і поглиблення навичок та вмінь розуміння текстів і викладу їх короткого змісту у письмовій або усній формі, передачі основних думок першоджерела у вигляді зв'язного письмового або усного тексту, заснованої на виділенні макроструктури первинного тексту (ПТ) і створенні вторинних текстів (ВТ), позаяк текст є зразком такого семіотичного утворення, яке вже саме по собі спонукає студента до творчого процесу його розуміння, його інтерпретації, до такого роду когнітивної діяльності, яка має справу з творчим переосмисленням людського досвіду.

Завдання етапу набуття наукового досвіду передбачають ознайомлення майбутніх перекладачів з окремими прийомами, методами, видами наукового дослідження, основними поняттями наукового апарату, правилами підбору потрібної інформації та підготовки доповідей, рефератів тощо.

Другий вектор науково-дослідницької роботи ( написання курсових, дипломних робіт та магістерських дисертацій). є якісно новим етапом у творчій підготовці майбутнього перекладача.

Рекомендації до написання курсових робіт на 3, 4 та 5 курсі

Ці рекомендації розроблено на підставі Закону України «Про вищу освіту», інструкцій МОНУ, галузевих стандартів вищої освіти України за спеціальностями 6.020303 “Філологія”, 7.02030304 «Переклад» та 8.02030304 «Переклад», Положення про організацію навчального процесу НТТУ «КПІ» положення про організацію конкурсу на кращу дипломну роботу студентів факультету лінгвістики НТУУ КПІ.

Курсова робота – самостійна робота дослідницького характеру, спрямована на вивчення конкретної проблеми.

Метою курсової роботи є: закріплення, поглиблення, узагальнення та систематизація знань, отриманих студентами під час вивчення певної дисципліни, та їх застосування для комплексного розв’язання конкретного фахового завдання та розвитку вмінь проведення сучасних наукових досліджень, з іншого.

Виконання курсової роботи передбачає

- розвиток умінь самостійного визначення об’єкта і предмета дослідження, його критичного осмислення та опису

- подальший розвиток умінь самостійного критичного опрацювання наукових джерел, аналізу та систематизації інформації, поглиблення знань студентів з актуальних проблем лінгвістики та перекладознавства;

- розвиток умінь застосування отриманих знань під час розв’язання практичних завдань;

- розвиток вмінь узагальнювати отримані результати та формулювати висновки.

Курсова робота дає можливість виявити здатність студента самостійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити, вміння збирати, аналізувати і систематизувати літературні джерела; здатність застосовувати отримані знання при вирішенні практичних завдань; формулювати висновки, пропозиції, рекомендації з предмета дослідження.

Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи – написання дипломної роботи або магістерської дисертації.

Виконання курсової роботи передбачає її обов’язкову презентацію (захист) перед студентською аудиторією та комісією у складі викладачів кафедри, котрі керують курсовими роботами з певної дисципліни. Головою комісії призначається доцент або професор кафедри.

Курсова робота повинна мати чітку структуру з виділенням окремих частин роботи, абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням посилань, виносок, цитат, висновків і списку використаної сучасної літератури (20 – 50 джерел, переважно останніх років); оформлення курсової роботи має відповідати естетичним і орфографічним нормам.

Обсяг курсової роботи:

- на 3-му курсі 25-30 сторінок

- на 4-му курсі 40-50 сторінок

- на 5-му курсі 50-60с сторінок.

Структура курсової роботи є такою

- Вступ (у якому вказується об’єкт, предмет, актуальність, мета, завдання, практичне значення та методологія дослідження)

- Основна частина (в якій визначаються теоретичні засади дослідження та описується хід його реалізації з використанням відповідних методів; зазвичай основна частина містить 2-3 розділи)

- Висновки

- Короткий опис дослідження англійською мовою

- Список використаної наукової літератури та список джерел фактологічного ілюстративного матеріалу

- Додатки

Курсова робота повинна продемонструвати наступні компетенції студента:

- фундаментальні знання в галузі філології та перекладознавства;

- вміння самостійно проводити науково-дослідну роботу з теоретичних та практичних дисциплін, пов'язаних з перекладом;

- володіння концепціями гуманітарних та суспільних наук,

та вміння користуватися методами цих наук під час написання бакалаврської дипломної роботи;

- володіння українською мовою та двома іноземними мовами;

- фундаментальні знання як в галузі філології так і в теорії перекладу та володіння методикою аналізу текстів різних стилів і жанрів;

- вміння користуватися науковою літературою, аналізувати стан справ з питань своєї спеціальності;

- володіння сучасними науковими методами філологічних досліджень;

- вміння працювати з комп’ютерною технікою та ефективно використовувати її для обробки матеріалів і результатів досліджень у галузі філології та перекладознавства.

Якщо оформлення роботи не відповідає вимогам, це може істотно вплинути на остаточну оцінку роботи, а якщо є серйозні зауваження, то робота може бути взагалі не допущена до захисту. Тому студентам рекомендується виховувати в себе належне ставлення до наукової праці, вимогливість до себе і приділяти належну увагу оформленню роботи на завершальному етапі дослідження.

За якість й оформлення курсової роботи студент несе особисту відповідальність.

Студенти кафедри теорії практики та перекладу англійської мови факультету лінгвістки НТУУ «КПІ» виконують курсові роботи з дисциплін Основна мова (3 курс), Основи перекладознавства (4 курс) (ОКР бакалавр), Теорія перекладу (5 курс) (ОКР спеціаліст та магістр).

Основні етапи виконання курсової роботи:

Процес роботи над дослідженням поділяється на три основні етапи: підготовчий, основний етап роботи над змістом і заключний етап.

Підготовчий етап:

- вибір теми курсової роботи та затвердження її на засіданні кафедри;

- пошук літератури, укладання бібліографічного списку

- складання плану роботи, визначення методології дослідженя;

Основний етап

- здійснення теоретичного аналізу сучасних підходів та аспектів у галузі філології та перекладознавства, вивчення навчальної літератури;

- проведення практичного аналізу (можливе для курсових робіт 4-5 курсів)

- опрацювання та викладення результатів досліджень,

Заключний етап

- оформлення роботи та представлення остаточного варіанту роботи науковому керівнику

- перевірка курсової роботи керівником, оформлення відгуку;

- захист курсової роботи

ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП починається з вибору теми курсової роботи, її осмислення й обгрунтування. З переліку тем, зпропонованих викладачами кафедри, студент обирає ту, яка найповніше відповідає його інтересам та схильностям. Перевагу варто надати темі, під час опацювання якої студент може максимально виявити свій дослідницький та творчий потенціал. Для вибору теми студенту рекомендується вивчити літературу з актуальної лінгвістичної або перекладознавчої проблематики, оформлення і ілюстрування видань учбової і навчальної літератури; ознайомитися з вітчизняними та зарубіжними виданнями.

Тематика курсових робіт розробляється кафедрою «Теорії, практики та перекладу англійської мови» згідно з вимогами освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівців та затверджується її рішенням.

Теми дипломних та курсових робіт формуються відповідно до напрямів науково-творчої тематики кафедри «Теорії, практики та перекладу англійської мови» “Дослідження взаємодії одиниць мови і мовлення: комунікативно-когнітивний, соціокультурний, перекладознавчий, методичний та літературознавчий аспекти”.

Після остаточного узгодження теми курсової роботи з керівником, студент подає заяву на ім’я завідувача кафедри, в якій зазначає назву теми. Заява є підставою для призначення наукового керівника (зразок заяви наведено у додатку А).

Закріплення теми курсової роботи, призначення наукового керівника відбувається на засіданні кафедри.

ОСНОВНИЙ ЕТАП починається з пошуку та опрацювання літературних першоджерел. Студенту рекомендується проаналізувати наукові праці українських та зарубіжних вчених в галузі лінгвістики та перекладознавства, методології наукових досліджень, ознайомитися з чинним законодавством України. Після цього зробити аналітичний огляд літератури. Цитати із визначенням наукових понять/термінів, класифікаційних ознак, схем, таблиць тощо, які будуть наводитися у дипломній роботі, повинні мати посилання на першоджерело з вказівкою сторінки розташування, при цьому може формуватися список літератури.

У вступі розкривається актуальність теми, обґрунтовується необхідність її виконання, вихідні дані для розробки теми, мета, завдання. У вступі також відображається наукова новизна, об’єкт дослідження (зазначається через назву певної системи структурних елементів науково-технічного дискурсу). Об’єкт дослідження має належати до класу узагальненого об’єкта діяльності фахівця певної спеціальності (Додаток Б); предмет дослідження зазначається у вигляді системи властивостей, характеристик, функцій об’єкту дослідження, на які безпосередньо має бути спрямовано дослідження (із зазначенням певних обмежень). Визначення предмета дослідження практично є конкретизацією наукової проблеми, що випливає із завдань дослідження.

Слід чітко формулювати мету дипломної роботи, лаконічно зазначати завдання, що необхідно вирішити для її досягнення. Мета й завдання дослідження: формулювання мети роботи і задачі, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети (не слід формулювати мету як «дослідження...», «вивчення...» тощо, тому що ці слова вказують на засіб досягнення мети, а не на саму мету). Мета – це запланований результат дослідження. Виконуючи наукову роботу слід пам’ятати, що «метою будь-якої наукової праці є виявлення нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або ж уточнення відомих раніш, але недостатньо досліджених». Отримати заплановані результати, поступово досягти поставленої мети можна шляхом її деталізації у вигляді певної програми цілеспрямованих дій – завдань дослідження. Завдання дослідження формулюються в двох варіантах: перший – у вигляді самостійно закінчених етапів дослідження; другий – як послідовне вирішення окремих проблем наукового дослідження у відношенні до загальної проблеми всієї бакалаврської роботи. Формулювати й конкретизувати задачі слід дуже ретельно, оскільки опис їхнього вирішення становить зміст підрозділів кожного з розділу курсової роботи. [правила оформлення вступу див. дод.Б]. Слід зазначити методологічну основу дослідження,.

Основна частина роботи складається з розділів, підрозділів (якщо необхідно – пунктів). У кінці кожного розділу рекомендується сформулювати висновки зі стислим викладенням наведених у ньому практичних результатів.

У основній частині наводиться аналітичний огляд літератури за обраною темою. При цьому цитуючи будь-яке джерело інформації, необхідно обов’язково робити посилання на нього, оскільки це є предметом інтелектуальної власності. Рекомендується проаналізувати дані, опубліковані у відповідних підручниках та посібниках, монографіях, довідниках, інших джерелах, у т.ч. електронних. Узагальнення всієї зібраної інформації дозволить отримати більш глибоке уявлення щодо певного питання даного розділу.

За обсягом курсова робота являє собою завершений варіант оформлення спеціально підготовленого рукопису відповідного обсягу. До цього обсягу не включають список використаних джерел та додатки.

У висновках рекомендується викласти підсумки проведеного аналітичного огляду, критичної характеристики попередніх видань за обраною темою, отриманих перекладацьких рішень щодо сучасних лінгвістичних категорій. Для формулювання чітких висновків та ґрунтовних пропозицій рекомендується апробація основних положень дослідження на наукових конференціях, семінарах, публікація у наукових виданнях. Висновки повинні базуватися на матеріалах основної частини роботи. Приклад висновків див Додаток Б.

Виклад змісту кожного питання курсової роботи має бути доказовим, пояснювальним та науково аргументованим. Теоретичні положення повинні ґрунтуватися на конкретних матеріалах реальної дійсності, а приклади бути типовими.

ЗАКЛЮЧНИЙ ЕТАП дослідження передбачає належне оформлення роботи відповідно до чинних вимог, надання її науковому керівнику та захист.

Вимоги до оформлення основного тексту та використаних джерел.

Оформлення бакалаврської курової роботи має відповідати загальним вимогам, що висуваються до наукових робіт згідно з державним стандартом ДАК України.

Набір тексту курсової роботи здійснюється на комп'ютері через 1,5 міжрядкових інтервали (29-30 рядків на сторінці), друк – на принтері з одного боку аркуша білого паперу формату А4 (210x297 мм) з використанням шрифтів текстового редактора Times New Roman. Висота шрифту - 14 мм. Поля: ліве, верхнє і нижнє - 20 мм, праве - 10 мм. Шрифт друку повинен бути чітким, креслення – звичайним, інтервал – звичайний, щільність тексту - однаковою, колір шрифту – чорний, відступ абзацної строки – 1, 25см.

Кожну структурну частину роботи починають з нової сторінки. Заголовки структурних частин роботи: “ЗМІСТ”, “ВСТУП”, “РОЗДІЛ”, “ВИСНОВКИ”, “СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ”, “ДОДАТКИ” друкують великими літерами симетрично до тексту по центру сторінки (без крапки).

Сторінки роботи нумеруються арабськими цифрами (без знака №) у правому верхньому куті сторінки.

Першою сторінкою роботи є титульний аркуш, який включається до нумерації, але номер сторінки не ставиться. На титульному аркуші зазначають повну назву навчального закладу та його відомчу підпорядкованість, факультет, кафедру, на якій виконана робота, назву роботи, дані про студента, наукового керівника та консультанта, місто та рік подання роботи до захисту. Скорочення в назвах навчального закладу та теми роботи не допускаються. Зразок титульного аркуша наведено у додатку В.

Зміст має відповідати плану роботи, який затверджено разом із темою. На сторінці зі змістом зазначається номер початкової сторінки кожної складової диплому.

Якщо робота містить маловідомі скорочення, нові символи, позначення, то їх перелік надається перед вступом і відображається у змісті як “Перелік умовних скорочень”.

Текст основної частини курсової роботи поділяють на розділи, підрозділи (при потребі - пункти). Кожний розділ починають з нової сторінки.

Зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не нумерують.

Номер розділу ставлять після слова “РОЗДІЛ”, без крапки, а потім з нового рядка друкують заголовок розділу.

Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. Наприкінці номера підрозділу ставиться крапка. Наприклад: “2.3.” (третій підрозділ другого розділу), за якою у тому ж рядку зазначають заголовок підрозділу. Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу. Наприкінці заголовка ставиться крапка. Підрозділ починається з нової сторінки тільки в тому випадку, якщо після його заголовку на сторінці вміщується менш ніж три рядки тексту.

Якщо у курсових роботах підрозділи поділені на пункти, то їх нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, між якими ставлять крапку. Наприкінці номера ставиться крапка, наприклад: “1.3.2.” (другий пункт третього параграфа першого розділу).

Посилання в тексті на джерела надають у квадратних дужках із зазначенням джерела та сторінки (крім газетних статей і випадків, коли посилаються на джерело в цілому). Перша цифра у квадратних дужках відповідає номеру джерела у списку використаних джерел, друга цифра - номеру сторінки. Наприклад, [32, с. 85]. У першому розділі на підґрунті огляду літератури розкривають стан наукової проблеми (задачі). Стисло, критично висвітлюючи роботи попередників, студент повинен зазначити ті питання, що залишились невирішеними й, отже, визначити своє місце у вирішені проблеми, визначити об’єкт і предмет дослідження, сформулювати мету й завдання дослідження навести методи вирішення завдань дослідження. Загальний обсяг теоретичної частини дослідження не повинен перевищувати 40 % обсягу основної частини дисертації.

Між структурними частинами роботи повинен просліджуватися чіткий логічний зв’язок, тобто розділи мають бути пов’язані між собою й починатися з короткого опису питань, що розкриваються в даному розділі в їхньому взаємозв’язку з попередніми й наступними розділами.

Наприкінці кожного розділу обов’язково формулюють висновки зі стислим викладенням наукових і практичних результатів тієї частини дослідження, що була розглянута в розділі. У висновках не слід переказувати те, що було зроблено в розділі, а коротко підсумувати основні ідеї розділу.

Висновки є завершальною й особливо важливою частиною курсової роботи, що має продемонструвати результати дослідження, ступінь реалізації поставленої мети та завдань. У висновках проводиться синтез усіх отриманих результатів дослідження та їхнє співвідношення із загальною метою й завданнями курсової роботи. Слід навести найбільш важливі наукові та практичні результати, одержані в роботі, які повинні містити формулювання розв’язаної наукової проблеми (задачі), її значення для науки й практики. У висновках необхідно наголосити на якісних та кількісних показниках здобутих результатів, обґрунтувати достовірність результатів. Далі формулюють висновки та рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих результатів.

Висновки краще представляти у вигляді послідовно пронумерованих абзаців відповідно до завдань, що були поставлені на початку роботи у вступі. При цьому кожен абзац має містити окремий завершений логічно висновок чи рекомендацію.

Список використаних джерел

Список використаних джерел слід розміщувати в порядку появи посилань у тексті. Бібліографічний опис джерел складають відповідно до чинних стандартів із бібліотечної та видавничої справи. Зразок оформлення списку використаних джерел наведено в Бюлетені ДАК України, № 11, 2009. Приклад наведено у Додатку Д. Кожне джерело, що включено до списку, має бути відбито в тексті курсової роботи.

Додатки оформлюють як продовження роботи на наступних її сторінках, розміщуючи їх за порядком - зазначення відповідних посилань у тексті. Кожний такий додаток необхідно починати з нової сторінки.

Додаток має містити заголовок, надрукований симетрично до тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкується слово “Додаток” і велика літера, що позначає додаток. Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком Г, І, Й, О, Ь. Наприклад: додаток А, додаток Б тощо.

Текст кожного додатка, якщо необхідно, може бути поділений на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка. У цьому разі перед кожним номером ставлять позначення додатка (літеру) і крапку, наприклад; А.2 - другий розділ додатка А; В.3.1 - перший підрозділ третього розділу додатка В. Ілюстрації, таблиці та формули, які розміщені в додатках, нумерують у межах кожного додатка, наприклад: рис. Д.1.2 - другий рисунок першого розділу додатка Д; формула (А.1) - перша формула додатка А.

Пам’ятка щодо цитування

У ході підготовки курсової, дипломної роботи або магістерської дисертації слід обов’язково дотримуватися правил цитування.

Цитата є точним, дослівним уривком з будь-якого тексту, включеного у власний текст. Цитати, як правило, наводяться тільки для підтвердження аргументів або описів автора. Найбільшої уваги заслуговує сучасна література або першоджерела. Вторинну літературу варто цитувати як най економніше, наприклад, для того, щоб заперечити окремі висновки авторів. Загальний підхід до цитування полягає в тому, що цитати можуть бути в кожному розділі і параграфі, за винятком тих місць, де автор розвиває свою позицію або підсумовує результати дослідження.

Курсова чи дипломна робота не повинна бути переповнена цитатами, які погано пов’язані між собою. На одній сторінці тексту не повинно бути більше трьох цитат. Якщо ж вимагається більша кількість цитат, то їх краща подавати у переказі з вказівкою на джерело. Під час цитування чужий текст поміщається в лапки і наводиться в тій граматичній формі, в якій він подається у першоджерелі. Якщо цитата відтворює лише частину речення цитованого тексту, то після лапок, які відкриваються, ставлять три крапки, і розпочинають її з малої літери.

Маленька літера ставиться і в тому випадку, коли цитата органічно входить до складу речення, незалежно від того, як вона розпочиналася у джерелі. Внизу сторінки або у дужках після цитати подається точне посилання на видання, з якого почерпнуто цитату. Пропуск слів, речень, абзаців під час цитування допускається лише тоді, коли це не викривляє смисл усього фрагмента, і позначається трьома крапками у місцях пропуску.

Якщо з цитованого уривка не ясно, про кого або про що говориться, в круглих дужках наводиться пояснення автора з поміткою його ініціалів. Якщо у наведеній цитаті виділяються якісь слова, то відразу ж у дужках пишеться «курсив наш» або «виділено нами» та ініціали автора роботи. Теж саме стосується перекладних цитат. Після першої такої цитати, що зустрічається в роботі у круглих дужках курсивом зазначається «Тут і далі—переклад наш» та ініціали автора роботи.

Посилання в тексті наводяться у квадратних дужках, в яких зазначається номер, під яким у списку літератури наведено відповідне джерело та сторінка, на якій знаходиться відповідне посилання.

Типові помилки під час написання та оформлення роботи

1. Зміст роботи не відповідає плану. Тема не розкрита повністю або не розкрита в основній частині.

2. Сформульовані розділи (підрозділи) не відбивають реальну проблемну ситуацію, стан об’єкта

3. Мета дослідження не пов’язана з проблемою, сформульована абстрактно і не відбиває специфіки об’єкта і предмета дослідження.

4. Неточно сформульовані об’єкт і предмет дослідження.

5. Не зроблено глибокого і всебічного аналізу сучасних офіційних і нормативних документів, нової спеціальної літератури (за останні 5-10 років) з теми дослідження. Аналітичний огляд вітчизняних і зарубіжних публікацій з теми роботи не відбиває рівня досліджуваності проблеми.

6. Не розкрито зміст та організацію особистого експериментального (перекладознавчого) дослідження

7. Остаточний результат не відповідає меті дослідження, висновки не відповідають поставленим завданням

8. У роботі немає посилань на першоджерела або вказані не ті, з яких запозичено матеріал

9. Бібліографічний опис джерел у списку використаної літератури наведено довільно, без дотримання вимог державного стандарту

10. Як ілюстративний матеріал використано таблиці, діаграми, схеми, запозичені не з першоджерел, а з підручника, навчального посібника, монографії або науковій статті.

11. Обсяг та оформлення роботи не відповідають вимогам, вона виконана неохайно, з помилками.

Пам’ятка щодо підготовки доповіді та презентації захисту

Завершальним етапом роботи курсової роботи на 3 та 4 курсі, дипломної роботи спеціаліста або магістерської дисертації є її захист. Крім цього, у ході виконання дипломної роботи та магістерської дисертації рекомендована апробація результатів дослідження на наукових конференціях.

Оскільки важливо не лише підготувати і провести дослідження, а й на належному рівні представити його результати, цей етап вимагає окремої, ретельної підготовки. У цей період роботи студент має розвивати вміння наукової доповіді.

Доповідь—це один з найпоширеніших жанрів публічного виступу. Основна мета доповіді—донести до слухача певну інформацію так, щоб її зрозуміли і сприйняли. Оскільки доповідь сприймається на слух, доповідач повинен допомагати слухачам зрозуміти і запам’ятати новий матеріал: із самого початку встановлювати контакт з аудиторією, зацікавити темою, підтримувати увагу протягом усього виступу. Щоб такий виступ мав успіх, добре сприймався слухачами, необхідно зробити його оригінальним за викладом, своєрідним і неповторним. А для цього потрібно працювати над композицією доповіді.

Найпоширенішою структурою доповіді вважається така, що складається з трьох частин: вступу, основної частини, висновку. Кожна частина має свої особливості, які необхідно враховувати під час підготовки доповіді. Від того, як оратор розпочав доповідь, значною мірою алежить успіх виступу. Невдалий початок знижує інтерес слухачів до теми, послаблює увагу. У вступі доповіді виділяється її тема. Далі вказуються причини вибору саме цієї теми (актуальність проблеми, її мета, завдання тощо).

Досвідчені доповідачі рекомендують розпочинати виступ з цікавого прикладу, прислів’я чи приказки, крилатого виразу тощо. У вступі також може бути використана цитата, яка змусить слухачів задуматися над словами промовця, глибше усвідомити висловлене положення.

Основна частина розпочинається з характеристики проблеми. Виділивши основний аспект проблеми, варто запропонувати слухачам перспективу обговорення, тобто вказати положення, які виносяться на обговорення та захист. Перехід до обговорення кожної конкретної тези в подальшому робить доповідь чіткою, логічною і уможливлює перехід до висновків.

Рекомендації щодо підготовки до публічного виступу.

Добре продумайте тему виступу, підготуйте відповідний матеріал.

З’ясуйте мету і об’єкт виступу (інформування, переконання, спонукання до дії, розвага тощо)

Складіть план виступу. Відповідним чином згрупуйте інформаційні матеріали. Добираючи матеріал, зверніть увагу на ті факти, які будуть цікавими для аудиторії, перед якою буде виголошено доповідь. Зробіть відповідні нотатки.

Опрацюйте потрібну інформацію, подбайте про композицію виступу (вступ, основна частина, висновок). Чітко визначте об’єкт і мету, основні положення майбутньої доповіді. Проаналізуйте чинний стан досліджень питання, що розглядається, належно представте у доповіді основні джерела. Узагальніть основні положення кількох джерел—це посилить переконливість доповіді.

Доберіть відповідні мовні засоби, притаманні для обраних стилю і типу мовлення.

Напишіть повний текст виступу повністю або у вигляді тез і декілька разів прочитайте його вголос. Уточніть вимову і наголошення слів, виділіть терміни і незнайомі слова.

Під час виступу не поспішайте, робіть паузи і дотримуйтеся правильної інтонації. Завжди стежте за слухачами: якщо Вас перестали слухати, змініть тон мовлення, наведіть цікавий факт, але ніколи не намагайтеся перекричати аудиторію.

Якщо потрібно зазирнути до рукопису, опустіть очі, не нахиляючи голови.

Стежте за своїм мовленням: уникайте слів-паразитів, не заповнюйте паузи звуками.

Переконливе, яскраве закінчення доповіді запам’ятовується слухачам, залишає приємне важення про неї. Тому наприкінці доповіді рекомендується повторити основну думку, підсумувати найважливіші положення. Якщо перші слова оратора повинні завойовувати увагу слухачів, то останні покликані посилити і закріпити ефект виступу.

Варто пам’ятати, що слухачам не байдуже, куди дивиться доповідач. Не бажано під час виступу поглядати у вікно, кидати погляд на стіни, опускати очі, а потім піднімати їх до стелі, розглядати свої руки, тобто дивитися куди завгодно, тільки не на слухачів, або дивитися в одну точку, не відводячи погляду. Така поведінка оратора на 50% нівелює суть його виступу. Якщо під час виступу повільно переводити погляд з однієї частини аудиторії на іншу, то можна створити враження гарного здорового контакту зі слухачами і значного посилити кінцевий ефект.

Крім цього, важливо під час виступу добре володіти власним голосом.

Голос варто пристосувати до умов спілкування. Якщо говорити занадто тихо, Ви справите враження невпевненої людини. Якщо говоритимете занадто голосно— слухачі почують у Вас агресора. Голос підвищують тоді, коли ставлять запитання, висловлюють радість або подив. Якщо вам потрібно когось переконати або відповісти на запитання, голос треба понизити.

У будь-якому випадку під час наукової дискусії, виступу чи доподі будьте тактовні: спочатку зважте, чи нікого не образить те, що Ви хочете сказати, і лише потім говоріть.

Не зачитуйте текст доповіді з папірця. Викладіть основні тези на окремому аркуші і, користуючись ними, намагайтеся будувати виступ, не заглядаючи у повний текст.

Рекомендації щодо підготовки презентації

Для візуальної підтримки доповіді під час виступу на захисті бажано підготувати презентацію у Power Point. Презентація повинна структурно містити тему роботи, об’єкт та предмет дослідження, поставлену мету та завдання для її виконання, розкривати актуальність дослідження, його теоретичну та практичну цінність. Обов’язково подаються основні результати, отримані під час написання роботи. Варто супроводжувати викладені Вами положення прикладами, які проілюструють зібраний та опрацьований матеріал.

Використовуйте ефектні матеріали для оформлення свого виступу.

У певному сенсі простота використання програми PowerPoint є її гіршим ворогом. Створення ефектних слайдів і картинок може бути простим і захоплюючим заняттям, проте не слід забувати, що PowerPoint не призначається для автономного використання. Аудиторія хоче чути ваш виступ, а не дивитися на зображення, які блимають на екрані. Створіть переконливу презентацію, але подбайте про те, щоб ваші власні висловлювання були не менш яскравими. Не слід забувати, що слайди грають допоміжну роль під час усного виступу.

Не ускладнюйте презентацію.

Кількість слайдів не повинна перевищувати 12-15. на першому слайді потрібно вказати тему Вашого дослідження. Не ускладнюйте презентацію спецефектами. Найбільш ефектні презентації PowerPoint прості. Такі презентації містять зрозумілі діаграми та графіки, що підкреслює мова доповідача. Використовуйте яскраві кольори, але уникайте поєднання близьких за гамою кольорів, а також додаткових малюнків та орнаментів.Для позитивного сприйняття презентації необхідно вибрати чітку контрастну гаму кольорів. Яскравий контраст між текстом, графікою і фоном допомагає донести до слухачів думки й емоції.

Зведіть кількість цифр і статистики до мінімуму.

Одним з привабливих аспектів PowerPoint є можливість представлення ідей і висловлювань доповідача в короткій формі. Складно донести думку через нагромадження цифр та статистики. Ефектна презентація PowerPoint не містить більшої кількості цифр. Якщо необхідно підкреслити якісь статистичні дані у презентації, скористайтеся малюнком чи фотографією.

Не повторюйте те, що написано на слайдах PowerPoint.

Слайди не варто перевантажувати інформацією. Текст, яким викладається інформація, може мати еліптичний характер. Однією з найбільш поширених і шкідливих звичок серед користувачів PowerPoint є читання тексту на слайдах. Це не тільки надмірність, а й вірний спосіб зробити нудною будь-яку, навіть найяскравішу презентацію. Показ презентації повинен супроводжуватися усною мовою, яка доповнює і описує (але не переказувати) видиму на екрані інформацію.

Робіть своєчасні зауваження.

Ще одна поширена проблема - збіг за часом зауважень доповідача з відображенням нового слайда. Це лише розсіює увагу аудиторії. При правильному плануванні презентації спочатку має відображатися новий слайд і аудиторії дається певний час на те, щоб прочитати і засвоїти інформацію, а потім йдуть коментарі доповідача, що уточнюють та доповнюють показане на екрані.

Імпортуйте додаткові малюнки та фотографії.

Не обмежуйтеся тим, що пропонує PowerPoint. Використовуйте зовнішні малюнки та фотографії, а також відео, щоб прикрасити та урізноманітнити свою презентацію.

Пропонуйте роздаткові матеріали на початку або в кінці, але не в середині презентації.

Якщо слухачам не потрібно переглядати роздаткові матеріали під час виступу, краще надати їх у кінці презентації.

Відредагуйте презентацію перед виступом.

Ніколи не забувайте про аудиторію. Підготувавши слайди PowerPoint у чорновому варіанті, відредагуйте їх, уявивши, що ви - один із слухачів. Якщо щось здасться непривабливим, відволікаючим або незрозумілим, правте безжально. У більшості випадків така правка добре відбивається на якості презентації в цілому.

Загальні критерії оцінювання роботи

Бакалаврська робота подається науковому керівникові для перевірки змісту та структури у визначений термін. Бакалаврська робота автора має продемонструвати: вміння логічно та аргументовано викладати матеріал, обґрунтовувати перекладацькі рішення під час виконання перекладацького аналізу, власні узагальнення і висновки та вміння працювати з літературними джерелами. Бакалаврська курсова робота оцінюється за 100-бальною шкалою із подальшим переведенням балів до національної оцінки та оцінки ECTS. Така вимога має забезпечити чітке критеріальне оцінювання, і, як наслідок, об’єктивність оцінки результатів навчання студентів. Необхідною умовою реалізації цієї вимоги є розроблення відповідної системи оцінювання.

Характеристики і критерії оцінки

Таблиця переведення суми балів до оцінок

Пам’ятка щодо вибору методів дослідження

Надзвичайно важливим аспектом роботи над дисертацією або дипломною роботою є правильний вибір методів дослідження. Стосовно цього необхідно надати деякі роз’яснення.

Перш за все необхідно дотримуватися співвідношення перекладознавчого та лінгвістичного аналізів. Бажано, щоб це співвідношення становило 50/50, тобто 1 розділ доцільно присвячувати лінгвістичному аналізу і 1 розділ — перекладознавчому, кожен з яких передбачає використання певних методів. Розглянемо їх більш детально.

Методи дослідження (за С.В.Тереховою), що зазвичай використовують під час виконання дипломних робіт спеціалістів та магістрів спеціальності «Переклад», диференціюються на 1) загальнонаукові, 2) лінгвістичні та 3) перекладознавчі та методики аналізу.

До ЗАГАЛЬНОНАУКОВИХ належать гіпотеза, експеримент, спостереження, аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрагування, конкретизація, аналогія, моделювання, формалізація, інверсія, узагальнення.

Гіпотетичний (або гіпотетико-дедуктивний) метод — висування на основі дедукції наукового припущення для пояснення певного явища. Гіпотеза — наукове припущення, істинне значення якого є не визначеним. Розрізняють гіпотези як метод розвитку наукових знань і як складову частину наукової теорії. Якщо гіпотези використовують для розвитку знань, то спочатку висувають певні припущення, які потім перевіряють в експерименті

Гіпотези можуть висуватись на основі відомих знань і в такому випадку вони є обґрунтованими припущеннями. Крім того, вони можуть бути просто здогадками. Існують такі правила висування гіпотез: 1) відповідність гіпотез фактам, яких вони стосуються; 2) з висунутих гіпотез найбільш придатна та, яка пояснює більшу кількість фактів; 3) для пояснення фактів зв'язок гіпотез з ними має бути найтіснішим; 4) суперечливі гіпотези не можуть бути одноразово істинними; 5) при висуванні гіпотези треба усвідомлювати імовірність їх висновків.

Гіпотези як здогадки менш поширені у наукових дослідженнях, але вони можуть мати велике значення (наприклад, здогадки Ньютона про закони всесвітнього тяжіння, Резерфорда про одержання енергії від ядерних реакцій, Лібіха — про мінеральне живлення рослин та ін.).

Експеримент — метод пізнання, за допомогою якого в штучних, але контрольованих умовах досліджуються об'єкт та процеси, що відбуваються в ньому. В експерименті перевіряються гіпотези, які висуваються при плануванні досліду.

Сучасна наука використовує різні види експериментів: якісні, кількісні (вимірювальні), змішані, мислені та обчислювальні. Основною метою якісних експериментів є виявлення передбаченого гіпотезами чи теоріями явища (є чи немає). Більш складними є кількісні (вимірювальні) експерименти, у яких досліджують кількісні показники певних властивостей об'єкта.

У фундаментальних науках використовують і мислені експерименти над ідеалізованими об'єктами з метою з'ясування узгодженості основних принципів теорії. Обчислювальний експеримент базується на розрахунках математичних моделей з тим, щоб вибрати з них найбільш оптимальну. У таких експериментах для складних розрахунків користуються комп'ютерами.

Спостереження — цілеспрямоване зосередження уваги дослідника на явищах експерименту або природи, їх кількісна та якісна реєстрація. Основними вимогами спостереження є такі: 1) одержання однозначних результатів досліджень; 2) об'єктивність, тобто можливість контролю за допомогою повторного спостереження; 3) використання для спостереження точних приладів; 4) правильна інтерпретація результатів спостережень.

Аналіз — метод дослідження, за допомогою якого досліджуваний об'єкт уявно або практично розчленовується на складові частини а метою більш детального вивчення. Це розчленування певного явища на окремі властивості чи відношення.

У наукових дослідженнях застосовують кілька видів аналізу. Один з них полягає в тому, що після розчленування об'єкта на складові частини визначають співвідношення між ними. Іншим видом аналізу є класифікація. Відомі також аналізи математичні, формально-логічні та ін. Аналіз як метод досліджень використовують у зв'язку із синтезом.

Синтез — поєднання розчленованих та проаналізованих частин, різних елементів, сторін, властивостей досліджуваного об'єкта або кількох об'єктів в єдине ціле. Завдання синтезу —на основі детального аналізу одержати необхідні дані для більш повних висновків та узагальнень. Певною мірою синтез протилежний аналізу, але вони взаємозалежні та взаємообумовлені. Аналіз же кожного варіанта призводить до їх об'єднання у досліді, після чого роблять висновки та узагальнення і як кінцевий синтез — дають рекомендації щодо практичного застосування. Синтез як метод дослідження має різні форми: взаємозв’язок теорій як об'єднання конкурентних гіпотез, побудова гіпотетико-дедуктивних теорій та ін. У сучасній науці синтез використовують не тільки для дослідження окремого об'єкта у певній галузі науки, а й окремих наук з виявленням існуючих між ними зв'язків (наприклад, перекладознавства з лінгвістикою, педагогікою, психологією, соціологією, культурологією та ін.).

Індукція — це логічний умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень; це метод досліджень, за допомогою якого судження ведуть від фактів до конкретних висновків.

Дедукція — це логічний умовивід від загального до часткового, від загальних суджень до часткових висновків; це метод досліджень, який дає змогу за допомогою аналізу загальних положень і фактів робити часткові і поодинокі висновки. Застосування будь-якого загального положення, закону або закономірностей для часткових висновків здійснюється також дедуктивним методом.

Іноді користуються абстракцією ідеалізації — мисленим уявленням об'єктів або процесів з оптимальними параметрами, які реально не існують. Абстракція ідеалізації використовується спочатку для створення теорії, а потім для застосування у досліді і практиці.

Конкретизація — метод досліджень, за допомогою якого від абстрактного переходять до конкретного. Отже, методи абстрагування і конкретизації дуже взаємопов'язані, доповнюють один одного і мають бути використані дослідником разом з іншими методами.

Аналогія — метод, завдяки якому знання про відомі вже об'єкти, предмети або явища переносяться на інші ще невідомі, але схожі з відомими і раніше вивченими. При цьому висновок робиться за аналогією. Оскільки ізольовано взята аналогія не має доказової сили, її треба використовувати разом з іншими методами пізнання, додержуючи таких вимог: 1) аналогія має ґрунтуватись на істотних ознаках і більшому числі загальних властивостей; 2) зв'язки між порівнюваними ознаками повинні бути тісними; 3) аналогія як метод має показати не лише схожість об'єктів, а й різницю між ними.

Метод аналогій, застосований на подібність показників, предметів і явищ, є основою моделювання. Моделювання — метод дослідження об'єктів, процесів і явищ на їх моделях. Це заміна реального об'єкта вивчення об'єктом-замінником (моделлю), який містить у собі риси, зв'язки, відношення досліджуваного об'єкта. Суть моделювання — заміна об'єктів, які важко вивчати, спеціально створеним аналогом зручної моделі. Щоб дослідження на моделях були ефективними, кожна з них повинна мати риси оригіналу. Якщо модель зберігає фізичну природу оригіналу, то вона є фізичною моделлю. Математичну модель створюють, а її оригінал лише описують відповідними рівняннями. Прикладом найпростішого моделювання є складання схеми дослідження, або його частини, зазначенням місця кожного варіанта тощо.

Розрізняють моделювання структури об'єкта і моделювання його поведінки, тобто процесів, які відбуваються в об'єкті досліджень. Чим повніше модель відображує оригінал, тим результати досліджень моделі будуть більше відповідати результатам об'єкта досліджень. Моделювання як метод застосовується разом з іншими методами, часто з експериментом і має назву модельного експерименту.

Інверсія — метод незвичайного вивчення об'єкта, явищ, предметів під певним кутом або навіть з боку, протилежного тому, який вивчали раніше. Це — порушення звичайного порядку вивчення об'єктів або явищ, поєднання несумісного, поділ неподільного. Основним у методі інверсії є відмова від загальноприйнятих поглядів і прийомів у дослідженнях.

Системний метод — пов'язаний із побудовою системи взаємозв'язків елементів, складових об'єкта

Теоретичні загальнонаукові методи—це:

1) Узагальнення — мисленнєвий перехід від емпіричного аналізу окремих об'єктів на більш високий ступінь абстракції шляхом виділення спільних ознак, що є в розглянутих об'єктах. Узагальнення — метод, за допомогою якого уявно переходять від окремих фактів, явищ та процесів до ототожнювання у думках або від одного поняття, судження до більш загального. Узагальнювати можна факти, судження і наукові теорії. Для цього використовують абстракцію, конкретизацію, аналіз, синтез, індукцію, дедукцію тощо.

2) Формалізація (від лат. formalis - складений за формою) — метод відбиття результатів мислення в точних поняттях, виражених у формулах чи знаковій формі тощо; Формалізація — метод вивчення об'єктів за допомогою окремих елементів їх форм, які відображують зміст об'єкта. Найчастіше формалізацію застосовують з використанням математики, подаючи докази у вигляді послідовних формул.

3) Абстрагування — метод наукового пізнання, оснований на формуванні образу реального об'єкта за допомогою мисленнєвого виділення ознаки, яка цікавить дослідника. Абстракція — мислене виділення основного у об'єкті досліджень, його найбільш суттєвих зв'язків. Використовують два типи абстракцій: 1) ототожнення — для створення понять про системи, класи; 2) ізолювання — для виділення основного серед стороннього, що є найважливішим питанням абстракції. Отже, серед десятків варіантів експерименту дослідник виділяє найбільш ефективні, які істотно відрізняються від інших за основними показниками. При цьому дослідник абстрагується від другорядних процесів. Абстракція також передбачає прогнозування результатів експериментів і тому є універсальним методом пізнання.

ЛІНГВІСТИЧНІ МЕТОДИ (за О. Селівановою, Кочерганом) є спеціальними методами й мають власну специфіку, на відміну від методів інших наук.

Описовий метод

Є найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом. Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному(даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії. В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем,лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць. Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації.

Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв’язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психологічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв’язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації). Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов’язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору). Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв’язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та ін.). Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо). Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і допомагає встановити міжрівневі зв’язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв’язків, тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференціині ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об’єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегментних одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію. Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов’язує мовознавство з потребами суспільства.

Порівняльно-історичний

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті. Порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях. Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови.

Метод лінгвістичної географії

За допомогою методу лінгвістичної географії вивчають й інтерпретують просторове розміщення мовних явищ. Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти. Зв’язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв’язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв’язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім’ях, у яких відсутні старописемні пам’ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт. Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту. Дослідження проводять у двох аспектах —синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об’єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Зіставний метод

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод. Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності,

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження). Вважається, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак. Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робилися ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформувався в З0 — 40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв’язана проблема мови-еталону зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ другої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови).

Основою, еталоном зіставлення повинна стати ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом таким чином, щоб у ній були представлені універсальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порівняння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посередником) позитивно вплинуло б на результати дослідження: дало б змогу отримати найбільш однорідні результати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону становив би специфічну характеристику досліджуваної мови. До цього часу така мова не сконструйована, хоча пошуки розв’язання цієї проблеми тривають. Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу). Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціональних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи. Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою організацією, структурою, називається структурною, а типологія, яка вивчає мови через призму виконуваних функцій, називається функціональною.

Соціолінгвістичні методи

Методи соціолінгвістики — синтез лінгвістичних і соціологічних процедур. Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв’ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел (матеріалів перепису населення, статистичних та інших довідників). Дослідник повинен прагнути отримати якомога повнішу інформацію про об’єкт дослідження.

Найчастіше в соціолінгвістичних дослідженнях використовують корелятивний аналіз, який допомагає встановити такі взаємозв’язки досліджуваних ознак, де при зміні однієї ознаки змінюється середня величина іншої. Як вихідні беруть соціальні явища, а як залежні — мовні. Між ними може бути повна чи неповна функціональна залежність. Залежності визначають для кожної соціальної групи і коментують із соціолінгвістичного погляду. Скажімо, старше покоління вживає діалектизми більшою мірою, ніж молодше. Звідси констатують такий корелятивний зв’язок: зі зміною віку змінюється чисельність тих, хто користується в мовленні діалектом. Для об’єктивності спостережень і узагальнень використовують статистичні методи. Оброблені дані представляють у вигляді таблиць і графіків взаємозалежностей, що робить результати дослідження конкретно наочними.

Психолінгвістичний метод

Суть психолінгвістичного методу полягає в тому, що з його допомогою передбачається обробка й аналіз тих мовних фактів, які можна одержати від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів. В основі використання психолінгвістичної методики в дослідженні мовних явищ лежить розуміння мови як системи, наявної в свідомості людини, що уможливлює звернення до мовця як експерта, здатного оцінювати мовні факти. У сучасному мовознавстві практикують два різновиди психолінгвістичних досліджень: а) дослідження фізіологічних реакцій організму людини у процесі її мовленнєвої діяльності (породження і сприймання мовлення); б) аналіз мовленнєвих реакцій та оцінок мовних явищ інформантами в умовах впливу на них мимовільних або цілеспрямованих мовленнєвих стимулів.

Метод опозиції

Цей метод виник в межах теорії опозиції, автором якої вважають Н.С.Трубецького, одного із засновників Празької лінгвістичної школи. Основні особливості цього методу полягають у наступному. Опозиція можлива лише тоді, коли є не лише різниця, а й спільні ознаки. Ця спільність є основою для порівняння, а ознака, за якою вони відрізняються—диференціальною ознакою. Опозиція—це семантично релевантна відмінність за однією ознакою в разі подібності інших. Опозиції виділяють на основі їхнього відношення до системи і опозиції між членами опозиції. Опозиції між членами опозиції бувають бінарними, градуальними та еквіполентними (рівнозначними). Бінарні—один член має диференціальну ознаку, а інший ні. Градуальні опозиції—члени яких відрізняються різним ступенем чи градацією однієї й тієї ж ознаки. Еквіполентні опозиції—це опозиції, які не є ані запереченням, ані підтвердженням певної ознаки, а характеризуються якісними відмінностями.

Структурний метод

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод. Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв’язків і відношень між мовними елементами. Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене.

Основні ідеї теорії структуралізму зводять до таких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; система не є сумою, що складається з елементів, вона визначає ці елементи; 2) відношення домінують над елементами; основними є опозиційні відношення; 3) оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи. Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов’язані строгою системою лінгвальних відношень. Структурний підхід до вивчення мови не тільки доцільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вивчення внутрішньої організації самого механізму мови. Девіз структурного методу — несуперечливий, об’єктивний і економний опис мовних фактів. Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналіз

Дистрибуція — це сума всіх оточень, у яких зустрічається той чи інший елемент мовної системи (фонема, морфема, слово тощо), тобто сума всіх можливих позицій елемента стосовно інших елементів того самого рівня, тобто їхня сполучуваність. Не існує двох мовних одиниць, оточення яких бі повністю збігалося. Деякі одиниці мають навіть одиничну атрибуцію. Для дистрибутивного аналізу визначені такі завдання: а) сегментація тексту чи потоку мовлення на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова); б) ідентифікація виділених одиниць (об’єднання у певні класи—фонеми, морфеми, лексеми); в) виявлення відношень між виділеними класами. На основі дистрибутивного аналізу виділяють дистрибутивні класи. Якщо два елементи перебувають в однаковому оточенні, то вони належать до одного дистрибутивного класу. Для ідентифікації мовних одиниць використовують прийом субституції (в межах одного оточення).

Розрізняють три типи дистрибуції: доповнювальну, контрастну і дистрибуцію вільного варіювання. За доповнювальної дистрибуції мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Якщо мовні одиниці мають те саме оточення, однак різне значення, то ведуть мову про контрастну дистрибуцію. Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знаходяться у стані вільного варіювання. Дистрибутивний аналіз знайшов практичне застосування й лексикографії, машинному перекладі й у методиці викладання рідної та іноземної мов. Ця процедура добре узгоджується із застосуванням статистики.

Основним прикладом застосування статистики у поєднанні з дистрибутивним аналізом є дистрибутивно-статистичний аналіз (А.Шайкевич, Ю.Апресян). Це сума формальних алгоритмічних процедур, спрямованих на опис мови і які ґрунтуються лише на дистрибуції заданих елементів у тексті. Під заданими елементами розуміють букви, ланцюжки букв між пробілами (слова), ланцюжки слів між більшими пробілами (фрази), тобто всі об’єкти в тексті, доступні нашому сприйняттю.

Валентний аналіз

Валентний аналіз має багато спільного з дистрибутивно-статистичним, хоча вони розроблялись незалежно один від одного. Л.Теньєр, який запровадив термін «валентність» у лінгвістику у 1934 році, розумів його як сукупність зв’язків дієслова, якими воно утримує при собі актанти (залежні іменники чи їхні еквіваленти з предметним значенням).

Валентний аналіз відбувається у кілька етапів. Після формулювання загальних завдань дослідження, укладають перелік слів, валентність яких треби встановити, визначається тип текстів, на основі яких робиться вибірка і з’ясовується загальний обсяг вибірки. Здатність елемента мовної системи поєднуватися з іншими та траплятися поряд з іншими елементами того самого класу визначається змістовими, граматичними, експресивними і стилістичними факторами.

Валентний аналіз використовується для вивчення взаємодії денотативних і емотивних компонентів у значенні слова (В.Шаховський), прогнозування словотворчих процесів та вивчення словотвірного потенціалу (С.М.Стєпанова та ін)

Методика безпосередніх складників

Дистрибутивний аналіз перебуває у тісному зв’язку з методикою безпосередніх складників. Це прийом подання словотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархії складових. Аналіз безпосередніх складників ґрунтується на поступовому членуванні речення на бінарні складники доти, доки не залишаться неподільні елементи. Речення поступово згортається до одиниці, яка є «ядром» і покладене в основу його будови. У разі членування словосполучення один із безпосередніх складників повинен бути ядром, а інший—периферійним елементом. Аналіз за безпосередніми складниками є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і виділення фундаментальних одиниць, які конструюють модель мови, а також визначення ієрархії складників у словах, словосполученнях і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезі речень (згортання і розгортання за безпосередніми складниками). Його використовують і в лінгводидактиці.

Трансформаційний аналіз

Появу трансформаційного аналізу зумовило прагнення науковців усунути недоліки методики аналізу безпосередніх складників.. Методику трансформаційного аналізу опрацювали і ввели в наукову практику на початку 50-х років ХХ ст.. З. Гарріс і Н.Хомський. Суть методики полягає в тому, що в основі класифікації мовних структур лежить їхня еквівалентність іншим за будовою структурам, тобто можливість однієї структури перетворюватися на іншу (наприклад, активну конструкцію можна трансформувати в пасивну).

Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основу будь-якої складної синтаксичної структури покладено просту. Тому завдяки послідовним перетворенням з простих структур можна вивести складні. Трансформаційний аналіз використовують у дослідженнях синтаксису, морфології, словотвору, семантики. Трансформаційна методика знайшла застосування в теорії і практиці машинного перекладу. Існують програми, за якими речення спочатку трансформуються в їхні інваріанти (ядерні речення, глибинні структури), який у мові в декілька разів менше, ніж варіативних конструкцій, а вже до ядерних речень додаються іншомовні відповідники. Про використання трансформаційного аналізу у перекладознавстві йтиметься далі.

Компонентний аналіз

Компонентний аналіз ґрунтується на парадигматичних зв’язках в системі. Застосовують його як метод визначення семантики слів, а також у морфології і синтаксисі. В компонентному аналізі слово розкладається на складові, які називаються семантичними компонентами або семами. Сема—це елементарна складова значення слова, яка відображає ознаки означуваною мовою. Семи є диференційною семантичною ознакою, значеннєвий компонент якої виявляється разі зіставлення значень різних слів. Залежно від функцій розрізняють такі типи сем: класами (категоріальні), архісеми, диференційні, інтегральні, потенційні, градуальні.

Класема—найзагальніша сема, значення якої відповідає значенню частин мови (предметність, ознака, дія)

Архісема—спільна для лексико-семантичного поля чи тематичної групи сема (час, погода, почуття)

Диференційна сема—сема, за якою розрізняють значення (наприклад, інтенсивність)

Інтегральна сема—сема спільна для двох чи більше значень, інтегральною завжди є архісема

Потенційна сема не характеризує предмет чи поняття загалом, а може виявлятися в певних ситуаціях

Градуальна сема не представляє якоїсь нової ознаки, а інтенсивність прояві цієї ознаки.

Для компонентного аналізу важливо не лише визначити семи, а й їхню структурну організацію, тобто роль кожної семи у компонентній (семній) структурі значення. Структурна організація компонентів визначається на основі синтаксичних властивостей слова (сполучуваності), а роль сем у компонентній структурі значення—частотністю слів, які сполучаються з аналізованим словом і є експлікантами певних сем. Тому компонентний аналіз часто поєднують з дистрибутивно-статистичним. Під час дослідження семантики слів, що належать до невеликих лексико-семантичних груп доцільно застосовувати компонентний аналіз бінарного типу, а під час вивчення синонімічних і абстрактних слів ефективнішим є поєднання компонентного і дистрибутивно-статистичного аналізу.

Найуніверсальнішим способом компонентного аналізу є аналіз на основі словникових дефініцій. Він ґрунтується на поширеному в логіці визначенні понять—виділення роду чи класу, до якого належить предмет і визначення видових відмінностей. Спираючись на словникові дефініції, ми екстраполюємо логічну операцію визначення понять на лексичне значення, проте враховуємо в такому разі різницю між значенням (категорія мови) і поняттям (категорія логіки). Значення одного слова передається за допомогою інших, причому визначальне має більше елементів, ніж визначуване.

Компонентний аналіз використовують у теоретичних дослідженнях семантики, у лексикографії для укладання сучасних тлумачних словників, де значення слова тлумачать як суму його сем, у машинному перекладі, методиці викладання мови.

Лінгвістичні методи дослідження тексту

О. Селіванова пропонує поділ методів лінгвістики тексту на парадигмальні, що уособлюють настанови та принципи відповідної лінгвістичної наукової парадигми; міжпарадигмальні, що ґрунтуються на поєднанні методологічних засад різних парадигмальних методів, однак виокремлюються за специфікою процедур чи за загальним підходом до аналізу мовних явищ; маргінальні, які залучають прийоми суміжних галузей знань, і комбіновані, що поєднують різноманітні прийоми й методи мовознавства.

Дослідження феномена тексту здійснюється за допомогою різних методів, серед яких найбільш поширеним у лінгвістиці тексту є контекстуально-інтерпретаційний, що є різновидом функціонального парадигмального методу.

Контекстуально-інтерпретаційний метод

Це сукупність процедур, спрямовану на встановлення статусу тексту відносно інших текстів, його значимості в соціокультурному контексті, а також на реконструкцію авторського (комунікативного) задуму, мотивів і цілей, загального змісту, рецептивної спрямованості тексту тощо. Контекстуально-інтерпретаційний метод передбачає два етапи: контекстуалізацію й інтерпретацію. Перший спрямований на вияв жорсткої системи безперервного контексту, в межах якого здійснюється розвиток відповідної теми й розкриття концепту тексту. При цьому враховуються контексти породження (світогляд, індивідуальна свідомість, лексикон автора, їхнє занурення до універсуму культури й відповідного буттєвого часу і простору) і рецепції (світогляд, індивідуальна свідомість, лексикон читача, їхнє занурення до універсуму культури, відповідного світу дійсності), комунікативний контекст, макроконтекст цілого текстового масиву і мікроконтексти (операційні контексти) фрагментів тексту. На підставі контекстуалізації здійснюється інтерпретація інформації, закладеної в тексті, установлення авторської мети та стратегій впливу на читача і т. ін. [6; 42]. Щодо художніх текстів контекстуально-інтерпретаційний метод нерідко ототожнюється з лінгвістичним аналізом тексту, який здебільшого обмежується коментуванням неясних місць тексту, стилістичних фігур і прийомів або лінгвопоетичним чи лінгвостилістичним аналізом [16]. О. Мороховський убачав відмінність між інтерпретаційним і стилістичним аналізом у тому, що перший «іде від розгляду частин до аналізу цілого, від розгляду значення окремих речень, надфразних єдностей, абзаців, розділів глав і т. ін. до аналізу змісту всього твору і в цьому аспекті є необхідною передумовою стилістичного аналізу, точніше, його першим етапом. Стилістичний аналіз іде від цілого до частини − лише усвідомивши художній текст як деяке єдине ціле, ми можемо переходити до розгляду його частин і до нового розгляду цілого на іншому, більш високому рівні» [15; 11].

О. Ревуцький пропонує три принципових орієнтири системного філологічного аналізу художнього тексту − увагу до смислового, змістового боку тексту, представленого текстовими категоріями, до комунікативного занурення тексту й до естетичних якостей художніх текстів. Процедури філологічного аналізу тексту він обґрунтовує на підставі шести етапів інтерпретаційного аналізу художнього тексту, запропонованих у 1976 р. російським дослідником І. Гальперіним: 1) визначення різновиду тексту за стилем, мовою, жанром, функціональним типом мовлення (оповідь, опис, міркування); 2) декодування тексту як повідомлення, розкриття загального змісту, його згортка до двох-трьох речень; 3) детальний аналіз значень слів і сполук, які вони отримують у мікро- й макроконтексті; 4) аналіз стилістичних прийомів порівняно з нейтральними засобами мовного вираження; 5) вияв призначення стилістично маркованих фрагментів висловлень, їхньої ролі у вираження суб’єктивно-оцінного відношення автора до описуваних ним подій у тексті; 6) узагальнення отриманих результатів [5; 284-289].

Методика діалогічної інтерпретації тексту

є сукупністю процедур аналізу тексту як знакового посередника дискурсу з урахуванням екстралінгвальних чинників текстової комунікації й інтегруючого принципу діалогічності [21].

Наративний аналіз

Це маргінальний метод, що застосовується в семіотиці тексту, літературознавстві й лінгвістиці тексту. Він являє собою сукупність методик, які визначають глибинні структури текстів-оповідей і їхнє співвідношення з поверхневими структурами дискурсу. Наративний аналіз передбачає побудову актантної моделі тексту, сюжетних граматик, можливих трансформацій.

Наративний аналіз виник на підставі наукових розробок глибинних систем оповіді В. Проппом, Ж. Дюмезилем, К. Леві-Строссом. Він став продовженням структурного аналізу, підґрунтя якого було закладене у формальній літературознавчій школі.

Наративні схеми в текстах отримують різні варіації, пов’язані зі стратегічними відхиленнями, розширенням, локалізацією тощо. Особлива увага в наративному аналізі приділяється трансформаціям, механізм яких розроблений К. Леві-Строссом. Дослідник розглядав їх на підставі варіацій міфу та взаємодії його з іншими міфами.

Ставлення науковців до наративного аналізу залежить від досліджуваних типів текстів, наративних схем. Зокрема, І. Ревзін наголошує: «Якщо мова йде про аналіз твору в цілому, то структурні методи особливо ефективні для вивчення таких, порівняно простих і повторюваних «малих форм», як частівки, билини, казки, міфи, або такої масової продукції, як детективи, бульварні романи, романи-памфлети і т. ін., але тоді мова йде не про художній твір у справжньому розумінні цього слова» [19]. Структурний аналіз тексту є опозитивним методові діалогічної інтерпретації.

Метод когнітивного картування

Цей метод має на меті моделювання інтерпретованого смислового плану тексту як складника дискурсу. В основі цього методу лежить гіпотетико-дедуктивний спосіб дослідження, тобто аналіз змісту тексту виходячи з гіпотез й емпіричних узагальнень імовірнісного типу, підтвердження, коригування та спростування яких потребує емпіричної перевірки й доведення шляхом аналізу мовного матеріалу, реконструкції імпліцитного плану смислу, особистісної свідомості й внутрішнього лексикона адресанта, його програми адресованості передбачуваному адресатові й інших складових дискурсу.

Когнітивна карта є інформаційною моделлю повідомлення, тексту, що містить ментальні репрезентації їхнього змісту, представляє глобальну картину кореляції та функціонування смислових програм, зумовлену стратегіями породження, сприйняття повідомлення й інтерактивністю комунікантів. Термін уведений у 1948 р. Е. Толменом. Методика когнітивного картування розроблялася у працях Р. Аксельрода й мала політологічне спрямування [23], тобто відображала каузальну структуру політичних текстів й застосовувалася щодо аналізу кризових політичних станів й моделювання мислення політиків із метою встановлення чинників впливу на прийняття рішень.

Когнітивне моделювання тексту й дискурсу є частиною широкої програми когнітивної науки. Одним із фундаторів когнітивного напряму в лінгвістиці тексту й дискурсології є голландський дослідник Т. ван Дейк.

Т. ван Дейк характеризує епізодичні, ситуаційні моделі дискурсу, їхню структуру та функції, описує емпіричні явища, що послужили основою для цих моделей при породженні тексту та його сприйнятті й розумінні. Підґрунтям використання цих моделей є принцип повторного переживання як вторинної актуалізації набутих досвідним шляхом знань, що адаптуються до прочитаного тексту. На такому ж принципі ґрунтуються й моделі фреймів інтерпретації Ч. Філлмора, сценарії Р. Шенка, сцени Ф. Бартлета, подійні фрейми Л. Барсалу, ментальні моделі Ф. Джонсона-Лерда й інші когнітивні моделі, які відтворюють досвідну мережу комунікантів як базу створення й розуміння тексту.

Перекладознавчі методи (комунікативний, семантичний, трансформаційний)

Ньюмарк вважає, що є два типи перекладу: комунікативний переклад намагається справляти на своїх читачів враження, максимально близьке до того, яке вони могли б відчути прочитавши оригінал. Семантичний переклад намагається надавати точне контекстуальне значення оригіналу настільки близько, наскільки семантична і синтаксична структури другої мови це дозволяють. Комунікативний переклад «Beware of the dog – Обережно – собака» є обов’язковим; семантичний переклад (собака може вкусити) був би більш інформативним, але менш ефективним. Пор. – wet paint – обережно, пофарбовано – лавка пофарбована.

Загалом, комунікативний переклад вважається прямішим і більш обумовленим, пристосованим до часткового реєстру мови. Семантичний переклад повинен бути більш детальним і переслідувати розумові процеси, швидше ніж інформацію відправника.

Немає ні комунікативного, ні семантичного методу перекладу тексту – це, фактично, широкі групи методів, які перекриваються. Переклад може бути більш або менш семантичним, чи менш комунікативним – навіть часткові речення чи словосполучення можуть трактуватися більш комунікативно чи менш семантично.

Для Ньюмарка (1988), комунікативний і семантичний переклад розгалужуються на пізній стадії аналітичного чи когнітивного перекладу, що є передперекладацькою процедурою, яка може виконуватися на тексті мови-джерела, аби перетворити його на мову-джерело або цільову мову – остаточні версії будуть ближче одні до одних, ніж оригінальний текст і остаточний переклад.

Когнітивний переклад переміщає текст мови-джерела граматично, щоб пояснити елементарні висловлювання типу «активний суб’єкт + дієслово + неактивний об’єкт дії». Однак, граматичне значення тексту-джерела стає явним. Далі когнітивний переклад розділяє класові похідні слова на їх компоненти і пояснює відношення всіх багатозначних складних іменників.

Трансформаційний метод

Трансформаційний метод, що покладено в основу трансформаційної моделі перекладу, має на меті визначення адекватності та еквівалентності тексту перекладу на основі перетворень або трансформацій, використаних перекладачем на різних мовних рівнях для реалізації мети перекладу, тобто створення адекватного перекладу певного тексту чи повідомлення оригіналу.

Перекладацькі трансформації — це конкретні прийоми, застосовані перекладачем для відтворення певного елемента оригіналу засобами цільової мови.

Стосовно класифікації перекладацьких трансформацій науковці до цього часу не дійшли одностайного рішення. Загалом, враховуючи те, що трансформаційний аналіз проводиться на граматичному, лексичному та семантико-прагматичному мовних рівнях, найчастіше дослідники групують перекладацькі прийоми аналогічним чином, залежно від акцентів обраної класифікації. Так, Я. І. Рецкер, а також А. Б. Шевнін і Н. П. Сєров поділяють трансформації на граматичні та лексичні, а Р. К. Миньяр-Белоручев—граматичні, лексичні та семантичні. В. Н. Комісаров виділяє три види перекладацьких трансформацій: граматичні, лексичні та лексико-граматичні [26,c. 172]. Л. К. Латишев виділяє морфологічні, синтаксичні, стилістичні, семантичні та змішані перекладацькі трансформації (). А. М. Фітерман і Т. Р. Левицька — граматичні, стилістичні, лексичні, А. Д. Швейцер вирізняє трансформації на компонентному рівні семантичної валентності, трансформації на прагматичному рівні, трансформації, що застосовуються на референціальному рівні, а також трансформації на стилістичному рівні. Л.С. Бархударов стверджував, що всі перекладацькі трансформації можна розділити на наступні чотири типи (перестановки, заміни, додавання, вилучення). + Карабан, Корунець!!!!1

Для реалізації мети перекладознавчого аналізу, що проводиться у курсовій роботі на 4 курсі, дипломній роботі спеціаліста або магістерській дисертації та для уникнення плутанини під час проведення аналізу бажано зосереджуватися на класифікації, запропонованій конкретним науковцем (доречність використання якої у роботі слід в такому разі надійно обґрунтувати), або використати узагальнену класифікацію перекладацьких прийомів, створену на основі концепцій вищезгаданих вчених і представлену нижче.

На граматичному рівні представлені такі трансформації

Об'єднання речень – (спосіб перекладу, при якому) синтаксична структура речення в оригіналі змінюється шляхом об'єднання двох простих речень в одне складне; + комісаров

Членування речень – (спосіб перекладу, сутність якого полягає в тому, що ) синтаксична структура речення в оригіналі перетворюється на два або більше предикативні структури мови перекладу; + комісаров

Додавання граматикалізованих одиниць, наприклад, сполучників, займенників і т.п. (Швейцер) Це граматична трансформація, внаслідок якої в перекладі збільшується кількість слів, словоформ або членів речення [Карабан,с. 15]. Додавання слова – це «експліцитне вираження частини імпліцитного смислу оригіналу в тексті перекладу», введення лексичних елементів, які відсутні в оригіналі, з метою правильної передачі смисл оригіналу та збереження мовних та мовленнєвих норм[20, с. 47].

Вилучення граматикалізованих елементів (Швейцер). Вилучення – це граматична трансформація, внаслідок якої в перекладі вилучається певний мовний елемент (нерідко це плеонастичне слово, словоформа, член або частина речення) [19, с. 15]. Вилучення слова – це усунення в мові перекладу плеонастичних або тавтологічних лексичних одиниць, відповідно до норм мови перекладу [20, с. 50].

Перестановка (пермутація) – це граматична трансформація, внаслідок якої змінюється порядок слів у словосполученні або реченні [19, с. 14]. Перестановка слова – трансформація, коли лексичні елементи міняють свою позицію на протилежну[20, с.53]

Заміна (субституція) – граматична трансформація, внаслідок якої змінюються граматичні ознаки словоформ (наприклад, замість форми однини у перекладі вживається форма множини), частин мови (наприклад, інфінітив у перекладі трансформується в іменник), членів речення (наприклад, додаток перетворюється при перекладі в підмет) та речень (наприклад, просте речення перетворюється на складне чи навпаки) [19,с.14].

Комплексна трансформація – це граматична трансформація, яка включає дві або більше простих граматичних трансформацій. (В.І.Карабан)

Синтаксичне уподібнення (дослівний переклад) – це спосіб перекладу, при якому синтаксична структура мови оригіналу перетворюється на аналогічну структуру мови перекладу До цього типу «нульової», як її називає В.Н.Комісаров, трансформації вдаються тоді, коли в мові оригіналу і в мові перекладу існують паралельні синтаксичні конструкції. При синтаксичному уподібненні може спостерігатися повна відповідність кількості мовних одиниць і порядку їх розміщення в оригіналі та перекладі. Однак, як правило, при застосуванні цього методу перекладу спостерігаються певні зміни структурних компонентів.

Трансформації на лексичному рівні застосовуються тоді, коли словникові відповідники того чи іншого слова мови оригіналу не можуть бути використані у перекладі з причин невідповідності з точки зору значення і контексту [20, с.39]. Лексичні трансформації застосовуються в тому випадку, коли у вихідному тексті зустрічається нестандартна мовна одиниця на рівні слова, наприклад, власна назва, присутня у мовній культурі оригіналу і відсутня у мові перекладу, термін в певній професійній сфері, слова, що позначають речі, явища та поняття, які є характерними для мови оригіналу чи для третьої мовної культури, але є відсутніми у мові перекладу або мають іншу структурно-функціональну впорядкованість.

На лексичному рівні представлені такі трансформації: вибір варіантного відповідника, транскодування, калькування (дослівний переклад), контекстуальна заміна (В.І. Карабан), диференціація значень, конкретизація значень, генералізація значень, смисловий розвиток, антонімічний переклад, цілісне перетворення, компенсація (за Я. І. Рецкером), нейтралізація або посилення емфази, функціональна заміна; опис; перекладацький коментар (Т. А. Казакова),

Вибір варіантного відповідника. Відповідники неоднозначного слова називаються варіантними відповідниками. Під варіантним відповідником ми розуміємо один із можливих варіантів перекладу слова. Варіантний відповідник передає, як правило, якесь одне значення слова вихідної мови, тобто кожний варіантний відповідник є перекладним еквівалентом якогось одного лексико-семантичного варіанта багатозначного слова [31, с.120].

Транскодування – це такий спосіб перекладу, при якому звукова та/або графічна форма слова вихідної мови передається засобами абетки мови перекладу. Розрізняють чотири види транскодування [20,с.21]: транскрибування – спосіб перекладу, коли літерами мови переклад передається звукова форма слова вихідної мови; транслітерування – спосіб перекладу, коли слово вихідної мови передається по літерах; змішане транскодування – переважне застосування транскрибування з елементами транслітерування; адаптивне транскодування – спосіб перекладу, коли форма слова у вихідній мові дещо адаптується до фонетичної та/або граматичної структури мови перекладу.

Калькування (дослівний переклад) – це прийом перекладу нових слів, коли відповідником простого чи складного слова вихідної мови в цільовій мові вибирається, як правило, перший за порядком відповідник у словнику [20, с.25].

Контекстуальна заміна – це трансформація, внаслідок якої перекладним відповідником стає слово або словосполучення, що не є словниковим відповідником і що підібрано з урахуванням контекстуального значення слова, його контексту та норм і традицій мови перекладу [20, с.26]. Розрізняють наступні види контекстуальної заміни:

- конкретизація значення слова – це лексична трансформація, внаслідок якої слово ширшої семантики в оригіналі замінюється словом вужчої семантики [20, с.39].

- генералізація значення слова – це лексична трансформація, внаслідок якої слово вужчої семантики в оригіналі замінюється словом ширшої семантики [20, с.45]. Це перетворення є зворотним конкретизації.

- диференціація значення При диференціації слово чи словосполучення оригінального тексту замінюється словом чи словосполученням у тексті перекладу на основі загальної архисеми, при цьому диференціальні семи можуть виявитися різними. диференціацію не можна ототожнювати з трансформацією конкретизації, адже диференціація грунтується на синонімічній заміні, а не на гіперо-гіпонімічному відношенні між семантичними структурами номінативних одиниць. Основою диференціації є відношення перетинання обсягів семантичних структур зіставлюваних мов. Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Вип. 30. – 2013.

- смисловий розвиток (модуляція) – це прийом контекстуальної заміни, коли в перекладі використовується слово, значення якого є логічним розвитком значення слова, що перекладається, тобто значення якої логічно виводиться із значення вихідної одиниці.

- антонімічний переклад – лексична трансформація, коли форма слова або словосполучення замінюється на протилежну, а зміст одиниці, що перекладається залишається в основному подібним. В.І. Карабан виділяє три види антонімічного перекладу: негативізація, позитивізація, анулювання двох негативних семантичних компонентів [20, с.30]; заміні стверджувальної форми оригіналу на заперечувальну форму у мові перекладу чи, навпаки, заперечної форми на стверджувальну, яка супроводжується заміною лексичної одиниці мови оригіналу на одиницю мови перекладу з протилежним значенням

- описовий переклад (експлікація) – це такий прийом перекладу лексичних компонентів, коли слово або словосполучення, термін чи фразеологізм замінюються в мові перекладу більшим за кількістю компонентів словосполученням, що адекватно передає зміст цього слова або словосполучення [20, с.36]. Експлікація полягає у заміні лексичної одиниці мови оригіналу словосполученням, яке надає більш-менш повне пояснення чи визначення цієї лексичної одиниці в мові перекладу. За допомогою цього способу перекладу можна передати значення будь-якого безеквівалентного терміна у мові оригіналу.

Цілісне перетворення також є певним різновидом смислового розвитку, але на відміну від антонімічного перекладу, має більшу автономність і менший логічний зв’язок між планами вираження мови-джерела й мови перекладу. Прийом цілісного перетворення можна скорочено визначити як синтез значення без безпосереднього зв’язку з аналізом. Перетворюється внутрішня форма будь-якого відрізка мовленнєвого ланцюжка – від окремого слова, здебільшого складного, до синтаґми, а часом і цілого речення.

Компенсація – це спосіб перекладу, при якому елементи змісту, які було втрачено в процесі перекладу одиниці мови оригіналу, передаються у тексті перекладу за допомогою інших засобів, і необов’язково в тому самому місці тексту, що і в оригіналі. Таким чином, втрачений зміст «компенсується», і, в цілому, зміст оригіналу передається з більшою повнотою. При цьому нерідко граматичні засоби оригіналу замінюються лексичними і навпаки. Компенсацією в перекладі слід вважати заміну елемента оригіналу, який не можна передати елементом іншого порядку згідно із загальним ідейно-художнім характером ориґіналу і там, де це є зручним за умов мови перекладу. Компенсація може мати семантичний або стилістичний характер.

Емфатизація (посилення емфази) або експресивізація [1:43]-- це прийом загальновживане слово перекладається одиницею із емоційно-експресивним забарвленням. Наприклад, англійське eat – їсти – відтворюється як жерти, а англійське put on – надягти – як нап’яти, face – обличчя – як фізіономія, son – як синочок. семантики слова, речення та тексту. – Вип. 30. – 2013

Експресивно-семантична конкретизація Сутність експресивно-емоційної конкретизації було розкрито на основі зіставлення перекладів у сполученні з явищем так званого “експресивно-стилістичного узгодження”. Це явище полягає в тому, що вибір виразного слова пояснюється виразністю сусіднього слова чи ширшого контексту. У більшості випадків застосування прийому експресивної конкретизації у перекладі сполучується з експресивним узгодженням, тобто з урахуванням найближчого, а часто і широкого контексту.

Експресивно-прагматична конкретизація сполучує в собі емоційне забарвлення з логічною основою. Рідна мова не приймає “вакууму”, неповноти, незакінченості думки, особливо тоді, коли раптовий обрив фрази або образу може призвести до непорозуміння або навіть абсурду. Це ні в якій мірі не означає, що у перекладі слід уникати еліпсису або алюзій. Закінченості думки вимагає тільки прагматична основа.

Нейтралізація при застосуванні перекладацького прийому нейтралiзацiї вiдбувається заміна емоційно-експресивної одиниці мови оригіналу одиницею цільової мови, що передає лише логіко-понятійний зміст. Нейтралізація трапляється при перекладі текстів художньої літератури, в яких, крім логіко-понятійної основи – актуальної інформації, є ще й емоційно-експресивний складник – художньоестетична інформація. Сюди включаються випадки, в яких просторічні вислови передаються загальновживаними, коли фразеологізми витлумачуються описовим способом. Нейтралізація усуває чи послаблює естетичну функцію першотвору Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Вип. 30. – 2013

Перекладацький коментар, як правило, виноситься за межі тексту і потрапляє або в виноску на тій же сторінці, або наводиться в кінці тексту в якості примітки. Коментар як перекладацький прийом полягає в більш детальному, ніж опис, поясненні того, що означає дане вихідне слово в широкому контексті вихідної культури.

Методики аналізу

Фреймовий аналіз

Методика фреймового аналізу С.А. Жаботинської полягає в побудові фрейму вербалізованого лексичною одиницею концепту шляхом комбінування різних типів базових фреймів. Це уможливлює побудову фреймової моделі як декларативного способу представлення знань про типізований об’єкт в термінах дескрипцій. Під час побудови фреймової моделі значення аналізованого слова розкладається на семи, для яких на концептуальному рівні встановлюються відповідники – концепти високого ступеня абстракції, що підлягають подальшому аранжуванню, утворюючи базові фрейми та міжфреймові мережі. Приписування втягнутим у моделювання концептам семантичних ролей, які корелюють з глибинними відмінками Ч. Філлмора, та комбінування різних типів фреймів дозволяє зробити цей опис максимально економічним за рахунок схематизації, котра забезпечується кінечністю структури фреймової рамки.

Контент-аналіз

Контент-аналіз – це систематична процедура, метою якої є об’єктивний аналіз змісту будь-якого тексту. Це кількісно-якісний метод вивчення комунікації, який полягає у систематичному числовому обробленні, оцінці та інтерпретації форми і змісту джерела інформації.

У 1940-х, контент-аналіз почали використовувати для визначення автентичності історичних документів. Дослідники рахували певні слова у тих документах певного автора, чия автентичність була доведена, та порівнювали їх кількість із сумнівними документами. Контент-аналіз також застосовувався для вивчення пропаганди. У 1960-х контент-аналіз став методологією, найбільш поширеною у магістерських роботах, які захищали в університетах США.

Суть контент-аналізу ґрунтується на тому, що цей метод дозволяє виміряти людську поведінку (якщо вважати, що вербальна поведінка є її формою). На відміну від опитувань контент-аналіз вимірює не те, що люди говорять, що зробили чи зроблять, а те що вони справді зробили.

Прикладами застосування контент-аналізу є опис змісту комунікативного повідомлення, перевірка гіпотези, порівняння медіа-контенту та „реального світу”, вивчення образу певних груп у суспільстві, стартовий пункт у вивченні медіа-ефектів. Цікавою та перспективною є методика комп’ютерного контент-аналізу.

Методологія контент-аналізу є такою:

- Сформулювати дослідницьке питання або гіпотезу

- Запропонувати оперативний термін

- Визначити генеральну сукупність

- Обрати вибірку

- Обрати одиницю вимірювання

- Створити категорії (систему класифікації)

- Встановити систему вимірювання

- Провести тренування кодувальників та пілотне дослідження

- Здійснити кодування контенту відповідно до встановлених термінів

- Проаналізувати зібрані дані

- Інтерпретувати результати (висновки)

Під час проведення контент-аналізу науковці рекомендують: застосовувати порівняльно-історичний метод, обережно використовувати оперативні терміни, обирати адекватні одиниці вимірювання, вимірювати тільки явний, а не прихований контент.

Список використаних джерел (за Селівановою)

1. Баранов А.Н. Введение в прикладную лингвистику. − М.: Эдиториал УРСС, 2003. − 360 с.

2. Барт Р. Семиотика. Поэтика: Избранные работы. − М.: Прогресс − Универсус, 1994. − 616 с.

3. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. − М.: Художественная литература, 1975. − 502 с.

4. Бухбиндер В.А., Розанов Е.Д. О целостности и структуре текста // Вопросы языкознания. − 1975. − № 6. − С. 74-83.

5. Гальперин И.Р. О принципах семантического анализа стилистически маркированных отрезков текста // Принципы и методы семантических исследований. – М.: Наука, 1976. − С. 284-289.

6. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. − М.: Наука, 1981. − 139 с.

7. Греймас А.Ж., Курте Ж. Семиотика. Объяснительный словарь теории языка // Семиотика. – М.: Радуга, 1983. − С. 485-550.

8. Дейк ван Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. − М.: Прогресс, 1989. − 312 с.

9. Кравченко Н.К. Интерактивное, жанровое и концептуальное моделирование международно-правового дискурса. − К.: Реферат, 2006. − 320 с.

10. Красных В.В. Виртуальная реальность или реальная виртуальность? (Человек. Сознание. Коммуникация). – М.: Діалог-МГУ, 1998. − 352 с.

11. Лещак О.В. Очерки по функциональному прагматизму: Методология − онтология − эпистемология. − Тернополь-Кельце: Підручники & посібники, 2002. − 255 c.

12. Лотман Ю.М. Лекции по структурной поэтике // Ю.М. Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М., 1994. − С. 10-34.

13. Лотман Ю.М. Структура и семантика художественного текста // Труды по знаковым системам. − Тарту: Изд-во Тартуского ун-та, 1981. − С. 3-18.

14. Лотман Ю.М. Текст у тексті // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. − С. 428-441.

15. Мороховський О.М. Із неопублікованого // Вісник Київського лінгвістичного ун-ту. Сер. Філологія. − 2001. − Т. 4. − № 1. − С. 3-19.

16. Новиков А.И. Семантика текста и ее формализация. − М.: Наука, 1983. − 215 с.

17. Почепцов Г.Г. (мол.) Теорія комунікації. − К.: Вид-во «Київський університет», 1999. − 308 с.

18. Пропп В.Я. Структурное и историческое изучение волшебной сказки // Семиотика. − М.: Радуга, 1983. − С. 566-584.

19. Ревзин И.И. К семиотическому анализу детективов // Программа и тезисы докладов в Летней школе по вторичным моделирующим системам. – Тарту: Изд-во Тартуского ун-та, 1964. − С. 14-16.

20. Ревуцкий О.И. Анализ художественного текста как коммуникативно обусловленного связного целого. − Минск: НИО, 1998. − 68 с.

21. Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. − К.: Фитосоциоцентр, 2002. − 336 с.

22. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми. − Полтава: Довкілля-К, 2008 (у друці).

23. Axelrod R. (ed.) Structure of decision. The cognitive map of political elites. − Princeton, N.J., 1976. − 280 р.

24. Campbell J. The Inner Reaches of Outer Space. Metaphor as Myth and as Religion. – N.Y., Philadelphia et al.: Harper and Row Publishers, 1988. − 236 p.

25. Oakley T. Conceptual blending, narrative discourse, and rhetoric // Cognitive Linguistics. − Berlin, 1998. − V. 9. − № 4.

1. Загальні положення

Рекомендації щодо змісту й структури магістерських дисертацій розроблено на підставі «Положення про магістратуру НТУУ «КПІ» (НТУУ «КПІ» ВПІ ВПК «Політехніка», Київ – 2007), «Рекомендацій щодо змісту та структури магістерських дисертацій (НТУУ «КПІ» ВПІ ВПК«Політехніка», Київ – 2010),Положення «Про організацію конкурсу на кращу дипломну роботу студентів факультету лінгвістики НТУУ «КПІ», Положення про організацію, виконання та захист магістерських робіт розроблено на підставі «Положення про магістратуру НТУУ «КПІ» (НТУУ «КПІ» ВПІ ВПК «Політехніка», Київ – 2007), навчально-методичного посібника Є. С. Сулими «Дипломне проектування за напрямами підготовки «Прикладна математика», «Комп’ютерна інженерія», «Програмна Інженерія» (НТУУ «КПІ», Киів – 2011), Положення про науково-дослідну роботу на кафедрі ТППАМ,.Рекомендації членам ДЕК щодо оцінки захисту дипломних робіт та магістерських дисертацій на ФЛ для напрямків підготовки (спеціальностей):7.02030304 та 8. 02030304 «Переклад», ухвалених Вченою Радою ФЛ НТУУ «КПІ» (протокол № 8 від 27 січня 2014 р), а також таких документів як «Основні вимоги до дисертацій та авторефератів дисертацій» (Бюлетень ВАК України. – 2007, № 6, С. 9 – 17) та Галузевий стандарт вищої освіти (ОКХ «Магістр»).

Підготовка перекладачів здійснюється за освітньо-кваліфікаційними рівнями «спеціаліст» та «магістр». Згідно з Освітньо-професійною програмою підготовки (ОПП), яка є галузевим нормативним документом, у якому визначається нормативіний термін та зміст навчання, фахівець освітньо-кваліфікаційного рівня магістра призначений для виконання науково-дослідних, педагогічних та (чи) управлінських функцій, що пов'язані з циклом існуванті, які вирішує магістр, припускає діяльність за складним алгоритмом, що містить процедуру конструювання рішень.

Вимоги, зумовлені спеціалізованою підготовкою магістрів:

- формулювати і вирішувати завдання, які виникають під час науково-дослідницької діяльності, що потребують поглиблених професійних знань;

- вибирати необхідні методи дослідження, модифікувати існуючі і розробляти нові методи, виходячи із завдань конкретного дослідження;

- опрацьовувати одержані результати, аналізувати і переосмислювати їх, враховуючи сучасні наукові дані;

- вести бібліографічну роботу з залученням сучасних інформаційних технологій;

- представляти підсумки проведеної роботи у вигляді звітів, рефератів, статей, оформлених у відповідності з існуючими вимогами, з залученням способів друкування.

У зв’язку з приєднанням системи вищої освіти України до загальноєвропейського освітнього простору відповідно до вимог рекомендацій Болонського процесу в університеті з 2009 року було впроваджено захист магістерських робіт державною або іноземною мовою.

Ці Рекомендації містять відомості щодо структури, змісту, виконання і захисту магістерських робіт на кафедрі теорії, практики та перекладу англійської мови факультету лінгвістики. Магістерська дисертація є завершеною науковою роботою теоретичного або теоретико-експериментального чи теоретико-прикладного характеру, спрямованою на самостійні рішення складних дослідницьких завдань, пов’язаних з певною науковою або науково-практичною проблематикою. Виконання випускної кваліфікаційної роботи є завершальним етапом перевірки знань та умінь магістра спеціальності «Переклад». Магістерська дисертація є кваліфікаційною роботою на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр», яка містить сукупність результатів наукових досліджень, має внутрішню єдність, і свідчить про те, що автор володіє сучасними методами, і здатний самостійно проводити наукові дослідження на підставі отриманих знань, умінь і досвіду.

Магістерська дисертація на відміну від дипломної роботи спеціаліста містить більш вагомий науковий компонент, виконується згідно критерію евристичності на концептуально-збагачувальному та творчо-пошуковому рівнях і є дослідженням певних властивостей об’єкта творчо-пошукового або інноваційного рівнів

Метою магістерської роботи є:

- розвиток креативного інноваційного мислення;

- розширення парадигми теоретичних знань студентів з фахової підготовки;

- коректна систематизація й самостійний аналіз сучасних рішень питань, пов’язаних із новітньою інтерпретацією наукових проблем;

- поглиблення знань студентів із суміжних наук; подальше удосконалення навичок студентів самостійної роботи студентів із наукової літератури;

- подальший розвиток умінь самостійного наукового пошуку; формування умінь самостійно визначати об’єкт й етапи магістерського дослідження;

- удосконалення умінь та навичок щодо розробки теоретико-прикладного дослідження;

- розвиток умінь самостійно формулювати узагальнення основних результатів магістерського дослідження.

Невід’ємною частиною роботи є практичний доробок, а саме, створення і відображення в додатках певних баз даних, які відповідають темі, теоретичним положенням роботи та ілюструють її практичне значення.

Магістерська дисертація повинна продемонструвати:

- фундаментальні знання виконавця в галузі перекладознавства;

- вміння самостійно проводити науково-дослідну роботу з питань перекладознавства;

- володіння концепціями гуманітарних та суспільних наук,

вміння користуватися методами цих наук у науково-дослідницької діяльності;

- досконале володіння українською мовою та двома іноземними мовами;

- фундаментальні знання з теорії перекладу та володіння методикою аналізу текстів різних стилів і жанрів;

- вміння користуватися науковою літературою, аналізувати стан справ з питань своєї спеціальності;

- володіння сучасними науковими методами філологічних досліджень;

- вміння працювати з комп’ютерною технікою та ефективно

використовувати її для обробки матеріалу і результатів досліджень у галузі філології та перекладознавства.

- вибирати необхідні методи дослідження, модифікувати існуючі і розробляти нові методи, виходячи із завдань конкретного дослідження;

- опрацьовувати одержані результати, аналізувати і переосмислювати їх, враховуючи сучасні наукові дані;

- вести бібліографічну роботу з залученням сучасних інформаційних технологій.

Невід’ємною частиною роботи є практичний доробок, а саме, створення і відображення в додатках певних баз даних, які відповідають темі, теоретичним положенням роботи та ілюструють її практичне значення.

Назва магістерської дисертації має бути стислою, конкретною, відповідати спеціальності тасутності дослідженої проблеми, задачі, указувати на предмет і мету наукового дослідження.

Тема й зміст дисертаційної роботи повинні відповідати спеціальності магістранта. Одна з можливих помилок – коли обраний об’єкт дослідження не відповідає спеціальності, тобто не належить до певного класу узагальненого об’єкта діяльності фахівця даної спеціальності. Тому необхідно максимально відповідально підійти до вибору об’єкта дослідження й теми дисертації.

Розподіл навчального часу

2. Вимоги до змісту магістерської дисертації

Магістерська дисертація з проблематики перекладу (з акцентуванням на галузевий переклад) – це результат дослідження певного об’єкта, його характеристик, властивостей, способів перекладу (що є предметом дослідження). Об’єкт дослідження має належати до класу узагальненого об’єкта діяльності фахівця певної спеціальності, що зазначено у відповідній освітньо-кваліфікаційній характеристиці.

Магістерська дисертація є кваліфікаційною роботою з певної спеціальності, її зміст має розкрити наявність у автора компетенцій, які зазначені у відповідній освітньо-кваліфікаційної характеристиці стандарту вищої освіти.

Магістерська дисертація виконується на базі теоретичних знань і практичного досвіду, що отримані студентом протягом усього терміну навчання й самостійної науково-дослідної роботи.

Зміст дисертації має відповідати її темі. Матеріал дисертації має бути цілком присвячений темі роботи, досягненню мети, вирішенню завдань, що поставлені. Неприпустимі будь-які відступи, що не мають відношення до завдань дослідження.

Зміст магістерської дисертації передбачає:

- формулювання наукової проблеми, задачі, визначення об’єкта, предмета та мети дослідження, аналіз стану рішення проблеми за матеріалами вітчизняних і зарубіжних публікацій, обґрунтування цілей дослідження;

- аналіз можливих методів та методик досліджень, обґрунтований вибір (розробку) методу (методики) дослідження;

- науковий аналіз і узагальнення фактичного матеріалу, який використовується в процесі дослідження;

- викладення отриманих результатів та оцінювання їхнього теоретичного, прикладного чи науково-методичного значення;

- перевірку можливостей практичної реалізації отриманих результатів;

- апробацію отриманих результатів і висновків у вигляді доповідей на наукових конференціях (не нижче факультетського рівня) або публікацій у наукових журналах і збірниках з обов’язковими результатами рецензування.

У процесі підготовки й захисту дисертації магістрант має продемонструвати:

- здатності проводити системний аналіз проблеми та розв’язувати її на підставі відомих підходів, пропонувати нові шляхи вирішення проблеми;

- уміння обґрунтовано вибирати методи дослідження, модифікувати існуючі та розробляти нові методи, виходячи із задач конкретного дослідження;

- здатність до наукового аналізу отриманих результатів і розроблення висновків та положень, уміння аргументовано їх захищати;

- уміння оцінити можливості використання отриманих результатів у науковій та практичній діяльності;

- володіння сучасними інформаційними технологіями при проведенні досліджень та оформленні кваліфікаційної роботи.

У магістерської дисертації треба стисло, логічно й аргументовано викладати зміст і результати досліджень, уникати загальних слів, бездоказових тверджень, тавтології. При написанні магістерської дисертації студент повинен обов’язково посилатися на авторів (співавторів) і джерела, з яких він запозичив матеріали, або окремі результати.

3. Вимоги до структури магістерської дисертації

Магістерську дисертацію подають у вигляді спеціально підготовленого рукопису (шрифт Times New Roman, 14 пт., 1,5 інтервал) у твердій палітурці обсягом 85 – 100 сторінок (основна частина). У разі виконання декількома магістрантами комплексної теми, можливо мати спільну частину (том) дисертації, але наявність одноосібних томів є обов’язковою. Дисертацію необхідно оформлювати відповідно до Державного стандарту України ДСТУ 3008-95 «Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення». З огляду на високі вимоги нормативних документів необхідно неухильно дотримуватися порядку подання окремих видів текстового матеріалу, таблиць, формул, ілюстрацій і списку використаних джерел.

Дисертація має містити:

- титульний аркуш;

- завдання;

- реферат;

- зміст;

- перелік умовних позначень, символів, скорочень і термінів;

- основну частину;

- висновки;

- список використаних джерел;

- список джерел фактологічного матеріалу;

- додатки.

- Додаток А Завдання на магістерську дисертацію

- Додаток Б Відгук наукового керівника магістерської дисертації

- Додаток В Направлення на рецензію

- Додаток Г Рецензія на магістерську дисертацію

- Додаток Д Індивідуальний план навчання

- Додаток Е Титульний аркуш

Титульний аркуш

Оформлюється за формою МД-2 (Додаток Е). Допуск магістранта до захисту магістерської дисертації завідувач кафедри здійснює на підставі: висновків за результатами попереднього захисту дисертації, ознайомлення з рефератом дисертації, відгуком наукового керівника (відповідність вимогам, що зазначені в Додатку Б) і рецензіями (Додаток Г), а також за підсумками співбесіди з магістрантом.

Завдання

Завдання за формою МД-3 (Додаток А) затверджується завідувачем кафедри. Завдання видається магістранту на першому тижні періоду науково-дослідної практики та безпосередньої підготовки магістерської дисертації.

У завданні зазначаються:

• тема магістерської дисертації та наказ по університету, яким її затверджено. Тема дисертації має бути короткою, точно відповідати її змісту – предмету дослідження, тобто тієї дослідницької роботи, яку має виконати магістрант щодо об’єкта дослідження. У назві не бажано використовувати ускладнену чи узагальнюючу термінологію. У назві треба уникати слів «Дослідження...», «Аналіз...», «Вивчення...», «Питання…», «Проблеми ….» через невизначенність кінцевого результату;

• термін здачі студентом закінченої роботи, який встановлюється рішенням кафедри або вченої ради факультету (інституту) з урахуванням часу, необхідного для отримання відгуку керівника, двох рецензій, візи завідувача кафедри про допуск до захисту та подання секретарю ДЕК не пізніше ніж за два дні до захисту дисертації;

• об’єкт дослідження зазначається через назву певної системи (структурних елементів науково-технічного дискурсу). Об’єкт дослідження має належати до класу узагальненого об’єкта діяльності фахівця певної спеціальності;

• предмет дослідження зазначається у вигляді системи властивостей, характеристик, функцій об’єкту дослідження, на які безпосередньо має бути спрямовано дослідження (із зазначенням певних обмежень). Визначення предмета дослідження практично є конкретизацією наукової проблеми, що випливає із завдань дослідження;

• перелік питань, які мають бути розроблені

Зазначаються конкретні завдання з окремих частин магістерської дисертації послідовність і зміст яких визначають фактично майбутню структуру дисертації. Формулювання цих завдань повинно бути в наказової формі, тобто починатися зі слів: «Провести аналіз...», «Обґрунтувати...», «Дослідити...», «Визначити...», «Оптимізувати...», «Розробити...» тощо;

• перелік публікацій

Зазначаються орієнтовні назви та види (статті, тези тощо) запланованих публікацій за темою магістерської дисертації;

• перелік ілюстративного матеріалу

Зазначаються орієнтовні назви складових ілюстративного матеріалу, що мають із достатньою повнотою відображати основні положення результатів дослідження. Ілюстративний матеріал для захисту магістерської дисертації виконується у вигляді плакатів, таблиць, схем, тощо або подається за допомогою комп’ютерних засобів.

Реферат

Реферат призначений для ознайомлення з дисертацією. Він має бути стислим, інформативним і містити інформацію, що дозволяє розкрити сутність дослідження. Реферат обсягом до двох сторінок українською, та іноземними (російською, англійською тощо) мовами має містити: відомості про обсяг роботи, кількість ілюстрацій, таблиць, додатків, джерел за переліком посилань;

текст реферату; ключові слова.

Текст реферату має відображати зміст дисертації, в такій послідовності:

Актуальність теми

Розкриття сутності та стану розв’язування наукової проблеми (задачі) та її актуальності й значущості для розвитку перекладознавства, обґрунтування доцільності проведення дослідження.

Мета й завдання дослідження

Формулювання мети роботи і задачі, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети (не слід формулювати мету як «дослідження...», «вивчення...» тощо, тому що ці слова вказують на засіб досягнення мети, а не на саму мету).

Мета – це запланований результат дослідження. Виконуючи наукову роботу слід пам’ятати, що «метою будь-якої наукової праці є виявлення нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або ж уточнення відомих раніш, але недостатньо досліджених».

Отримати заплановані результати, поступово досягти поставленої мети можна шляхом її деталізації у вигляді певної програми цілеспрямованих дій – задач дослідження. Задачі дослідження формулюються в двох варіантах: перший – у вигляді самостійно закінчених етапів дослідження; другий – як послідовне вирішення окремих проблем наукового дослідження у відношенні до загальної проблеми всієї магістерської дисертації. Формулювати й конкретизувати задачі слід дуже ретельно, оскільки опис їхнього вирішення становить зміст підрозділів кожного з розділу дисертації.

Об’єкт дослідження

Визначення об’єкту та предмету дослідження як категорій наукового процесу. Об’єкт дослідження – це певні граматичні, лексичні, стилістичні аспекти науково-технічного дискурсу, які обрані для дослідження особливостей їх перекладу.

Предмет дослідження

Предметом дослідження є певні властивості, характеристики об’єкту на які безпосередньо спрямовано само дослідження, оскільки предмет дослідження визначає тему дисертації, яка визначається на титульному аркуші.

Методи дослідження

Подання переліку використаних методів дослідження для досягнення поставленої в роботі мети. Перераховувати їх треба не відірвано від змісту роботи, а коротко й змістовно визначаючи, що саме досліджувалось тим чи іншим методом. Це дасть змогу пересвідчитися в логічності та прийнятності вибору саме цих методів.

Наукова новизна одержаних результатів

Подають коротку анотацію нових здобутків (рішень, висновків), одержаних магістрантом особисто. Необхідно показати відмінність отриманих результатів від відомих раніше, підкреслити ступінь новизни.

Практичне значення одержаних результатів

Слід подати відомості про застосування результатів досліджень або рекомендації щодо їхнього впровадження (використання).

Апробація результатів дисертації

Необхідно вказати, на яких наукових конференціях, семінарах оприлюднені результати досліджень, що включені до дисертації.

Публікації

Зазначається, у яких статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій опубліковані (або подані для публікації) результати дисертації.

Частини реферату, з яких відсутні дані, опускають.

Ключові слова, що є найістотнішими для розкриття спрямованості роботи, формують на основі тексту роботи й розташовують у кінці реферату. Перелік 5- 15 ключових слів (словосполучень) друкують прописними літерами в називному відмінку в рядок, через коми.

Зміст має відбивати конкретний поетапний план реалізації роботи, її структуру. Зміст містить найменування та номери початкових сторінок усіх розділів, підрозділів та пунктів (якщо вони мають заголовок), зокрема, вступу, висновків до розділів, загальних висновків, додатків, списку використаної літератури та ін.

Перелік умовних позначень, символів, скорочень і термінів. Якщо в дисертації вжита специфічна термінологія, а також використано маловідомі скорочення, нові символи, позначення й таке інше, то їхній перелік може бути поданий у дисертації у вигляді окремого списку. Перелік треба друкувати двома колонками, у яких зліва за абеткою наводять, наприклад, скорочення, справа – їхню детальну розшифровку. Якщо в дисертації спеціальні терміни, скорочення, символи, позначення й таке інше повторюються менше трьох разів, перелік не складають, а їхню розшифровку наводять у тексті при першому згадуванні.

Основна частина дисертації містить вступ, певну кількість (2-3) розділів та висновки до них, а також загальні висновки. Кожний розділ починають із нової сторінки.

У вступі необхідно розкрити актуальність теми, її значущість для розвитку відповідної галузі науки, обґрунтувати доцільність проведення дослідження, визначити об’єкт, предмет, матеріал дослідження з зазначенням ілюстративного матеріалу, представленого у дисертації. У першому розділі на підґрунті огляду літератури розкривають стан наукової проблеми (задачі). Стисло, критично висвітлюючи роботи попередників, магістрант повинен зазначити ті питання, що залишились невирішеними й, отже, визначити своє місце в розв’язанні проблеми. Необхідно закінчити цей розділ коротким резюме стосовно доцільності проведення дослідження, обґрунтуванням вибору об’єкта і предмета дослідження, формулюванням мети й завдань дослідження. Загальний обсяг теоретичної частини дослідження не повинен перевищувати 40 % обсягу основної частини дисертації.

У наступних розділах, як правило, обґрунтовують вибір напрямку досліджень, наводять методи вирішення завдань дослідження і їхні порівняльні оцінки, розробляють загальну методику проведення дисертаційних досліджень, із вичерпною повнотою викладаються результати власних досліджень автора з висвітленням того нового, що він вносить у розробку проблеми. Магістрант повинен давати оцінку повноти розв’язування поставлених завдань, оцінку достовірності одержаних результатів (характеристик, параметрів), їх порівняння з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних праць, обґрунтування потреби додаткових досліджень, негативні результати, які обумовлюють необхідність припинення подальших досліджень.

Між структурними частинами роботи повинен просліджуватися чіткий логічний зв’язок, тобто розділи мають бути пов’язані між собою й починатися з короткого опису питань, що розкриваються в даному розділі в їхньому взаємозв’язку з попередніми й наступними розділами.

Наприкінці кожного розділу обов’язково формулюють висновки зі стислим викладенням наукових і практичних результатів тієї частини дослідження, що була розглянута в розділі. У висновках не слід переказувати те, що було зроблено в розділі, а сформулювати, що із цього випливає.

Висновки є завершальною й особливо важливою частиною магістерської дисертації, що має продемонструвати результати дослідження, ступінь реалізації поставленої мети та завдань. У висновках проводиться синтез усіх отриманих результатів дослідження та їхнє співвідношення із загальною метою й завданнями дисертації. Викладають найбільш важливі наукові та практичні результати, одержані в дисертації, які повинні містити формулювання розв’язаної наукової проблеми (задачі), її значення для науки й практики. У висновках необхідно наголосити на якісних та кількісних показниках здобутих результатів, обґрунтувати достовірність результатів. Далі формулюють висновки та рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих результатів.

Висновки краще представляти у вигляді послідовно пронумерованих абзаців. При цьому кожен абзац має містити окремий завершений логічно висновок чи рекомендацію.

На підставі отриманих висновків у роботі можуть надаватися рекомендації. Рекомендації розміщують на новій сторінці. У рекомендаціях визначають необхідні, на думку автора, подальші дослідження проблеми; подають пропозиції щодо ефективного використання результатів дослідження.

Список використаних джерел

Список використаних джерел слід розміщувати в порядку появи посилань у тексті.Бібліографічний опис джерел складають відповідно до чинних стандартів із бібліотечної та видавничої справи. Зразок оформлення списку використаних джерел наведено в Бюлетені ВАК України, № 3, 2008. Кожне джерело, що включено до списку, має бути відбито в тексті дисертації. Список джерел фактологічного матеріалу оформлюється згідно вимог і має містити перелік матеріалів прикладного перекладознавчого аналізу.

Додатки

До додатків доцільно включати допоміжний матеріал, необхідний для повноти сприйняття дисертації:

- додаткові (довідникові) ілюстрації або таблиці;

- матеріали, які через великий обсяг або форму подання не можна включити до основної частини (результати практичного дослідження – переклад певних мовних одиниць, кількісно-якісний аналіз проведеного дослідження).

Згідно з наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 21. 10. 2010 за N 969/922/216, та відповідно до реалізації системи безперервного навчання з питань охорони праці студентів, з метою забезпечення належних, безпечних і здорових умов навчання та праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням,у дипломні роботи спеціалістів та магістерські дисертації включається окремий розділ «Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях».

Мета цього розділу полягає у формуванні у майбутніх фахівців (спеціалістів та магістрів) умінь та компетенцій для забезпечення поліпшення умов праці з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу та міжнародного досвіду, а також в усвідомленні нерозривної єдності успішної професійної діяльності з обов’язковим дотриманням усіх вимог безпеки праці у конкретній галузі.

Розділ з охорони праці повинен мати таку структуру:

- Вступ

- Оцінка напруженості праці.

- Аналіз психологічних аспектів умов праці.

- Нормування праці. Вибір оптимального режиму праці та відпочинку.

- Санітарія та гігієна робочого місця.

- Охорона праці при використанні технічних засобів забезпечення діяльності при виконанні дипломної роботи (дисертації).

- Список використаної літератури (наводиться в загальному списку дипломного проекту).

Наведені структура та зміст мають загальний характер. В залежності від теми дипломної роботи (дисертації) та специфіки його виконання консультант з охорони праці видає індивідуальні завдання, в яких більш докладно розглядаються найбільш актуальні питання охорони праці за відповідними пунктами розділу.

Критерії оцінки магістерських дисертацій

Відповідно до «Рекомендацій щодо розроблення системи оцінювання захисту дипломних проектів/робіт» (додаток до розпорядження № 5-1 від 08.01.2014 р.) оцінювання захисту магістерських дисертацій проводиться членами державних екзаменаційних комісій (ДЕК) за 100-бальною шкалою із подальшим переведенням балів до національної оцінки та оцінки ECTS. Така вимога має забезпечити чітке критеріальне оцінювання, і, як наслідок, об’єктивність оцінки результатів навчання студентів. Необхідною умовою реалізації цієї вимоги є розроблення відповідної системи оцінювання.

Пам’ятка керівнику

Відгук складається у довільній формі (використання бланків-шаблонів неприпустимо) із зазначенням: актуальності теми; відповідності виконаної роботи виданому завданню; короткого критичного огляду змісту окремих частин роботи із зазначенням найбільш важливих і значущих питань, у яких виявилася самостійність студента, його рівень теоретичної та практичної підготовки, ерудиція, знання фахової літератури; підготовленість студента до прийняття сучасних рішень, умінь аналізувати необхідні літературні джерела, приймати правильні(перекладознавчі, наукові) рішення, застосовувати сучасні системні та інформаційні технології, обробляти та аналізувати результати експерименту; найбільш важливих теоретичних і практичних результатів, їх апробації (участь у конференціях, семінарах, публікація в наукових журналах тощо); своєчасність виконання календарного плану, недоліки роботи та тих, що виявилися у роботі магістранта інші питання, які характеризують професійні якості студента. Висновки щодо відповідності якості підготовки студента вимогам освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівця і можливості присвоєння йому відповідної кваліфікації.

Пам’ятка рецензенту

Рецензія складається у довільній формі (використання бланків-шаблонів неприпустимо) із зазначенням: відповідності магістерської дисертації затвердженій темі та завданню; актуальності теми; загальний огляд змісту роботи, при цьому рецензент оцінює кожний розділ роботи; оригінальності прийнятих рішень та отриманих результатів; загальна оцінка («відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно»), яку, на думку рецензента заслуговує робота та її відповідність вимогам, можливості присвоєння студенту-випускнику відповідної кваліфікації (формулювання згідно з навчальним планом напряму підготовки або спеціальності).

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!