Державна секретність, Методи та засоби захисту інформації, НУ ЛП

1.1. Державна секретність

Ми живемо у світі інформації. Інформація – обов`язковий компонент спілкування людей; її якість і достовірність – підвалини рівноправних, результативних соціальних відносин. Інформаційно – обмінювальні процеси пронизують всі сторони суспільних відносин, в них знаходять своє відображення інтереси широкого кола суб`єктів.

Право людини і громадянина на інформацію – одне із суб`єктивних прав, закріплених у Всезагальній Декларації прав людини. Поряд з цим у суспільних відносинах існує така сфера об`єктивної реальності, така суб`єктивна категорія, що має соціальну природу як таємниця – відомості, які приховуються від стороннього сприяття. Таємниця, як елемент системи виживання, супроводжує людство на протязі всього шляху його розвитку, вона визначає умови відносин між індивідами і їх групами.

Характер інформаційної взаємодії, що визначається державною інформаційною політикою, є підґрунтям встановлення тих або інших взаємовідносин між владою і суспільством. Таємниця є невід`ємною складовою суспільного життя, частиною правової системи і може слугувати навіть своєрідним мірилом для визначення виду політичного режиму в державі, бо стан захисту секретів відображає характер взаємовідносин суспільства і держави, демократизації державної влади. Так, для будь-якої тоталітарної держави характерна гіпертрофована секретність, надмірне розширення обсягу відомостей, що відносяться до державної і службової таємниці, - всезагальний дух бюрократії є таємниця. Для демократичної держави характерне акцентування уваги на захисті прав людини – поглиблене правове регулювання відносин, які пов`язані з охороною особистої і сімейної таємниці і пов`язаних з нею інститутів професійних таємниць. Природно, демократична держава передбачає законослухняність громадян, знання і неухильне дотримання ними чинних правових норм.

Державні секрети і полювання за ними виникли на зарі людства, з появою перших держав. Завдання забезпечення безпеки держави визначає необхідність захисту його інформаційних ресурсів від витоку важливої політичної, економічної, науково – технічної та військової інформації. Цим визначається існування інституту державної таємниці, яким створюється можливість для держави проводити незалежну інформаційну політику, захищати свої національні інтереси.

Державні засоби впливу на інформаційні процеси – найважливіша політична умова забезпечення прав людини та раціоналізації використання інформаційних ресурсів в суспільстві. Система захисту таємниць – найбільш сильна ланка державного регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері. Відомості, що становлять державну таємницю, мають особливу важливість для суспільства і держави. Внаслідок величини можливої шкоди від її розголошення, державна таємниця займає пріоритетне місце в системі соціального інституту таємниць. Режим охорони державної таємниці – найважливіший елемент системи державного управління.

Правовий інститут державної таємниці – визнаний всіма країнами інститут регулювання інформаційних суспільних відносин. Державна секретність в тій чи іншій мірі присутня у всіх розвинутих демократіях світу. Все це цілком логічно, позаяк інформація, з одного боку, - це об`єкт взаємовідносин людей, а з другого, - це ресурс: ресурс управління, прийняття рішень. Тому, в якості реальної загрози для своєї безпеки, держава і розглядає потенційно можливий витік інформації, що захищається за кордон.

Основою охорони державної таємниці є публічне право, яке базується на чіткій фіксації відомостей, розголошення яких може нанести шкоду законним інтересам держави.

Правовий інститут державної таємниці має такі складові:

- відомості, що віднесені до певного типу таємниці (а також принципи та критерії, за якими відомості класифікуються як таємниця);

- режим секретності (конфіденційності) – механізм обмеження доступу до зазначених відомостей, тобто, механізм їх охорони;

- санкції за неправомірне отримання та (або) розповсюдження цих відомостей.

У світової суспільної думки склалась відносна єдність поглядів з питання про право урядів на державну таємницю. Це право незалежної держави, В той же час існують і міжнародно – правові обмеження на побудову і функціонування національних систем охорони таємниць. Міри секретності – об`єкт правового регулювання. В більшості розвинених країн поняття державної таємниці безпосередньо пов`язане з інтересами і функціями держави та, в основному, визначається кримінальним законодавством. Основний наголос робиться на зовнішню безпеку. В Японії, наприклад, до таємних документів відносяться ті, розголошення яких може створити небезпеку нанесення шкоди безпеці держави. У Франції таємницю складають “будь-які відомості, предмет, документ або пристрій, які повинні бути засекречені в інтересах національної оборони”).

Закони про державну таємницю існують у Великій Британії, Іспанії, Канаді, Швеції та інших країнах. У Німеччині Кримінальний кодекс, наприклад, вміщує положення про те, що державною таємницею є факти, об`єкти та інформація, яка доступна тільки обмеженому колу осіб, які повинні зберігатись в таємниці від іноземних держав з метою недопущення нанесення шкоди зовнішній безпеці ФРН. Кримінальний кодекс Франції встановлює, що злочином є публікація інформації про національну безпеку. В Указі Президента США зазначається, що до інформації з національної безпеки відноситься певна інформація з національної оборони та з міжнародних питань, яка захищається від несанкціонованого розкриття. Федеральний закон в США загрожує кримінальним переслідуванням за розголошення імен секретних агентів. Приклади можна продовжити.

Тенденція збільшення ступеня відкритості держави перед суспільством диктує необхідність максимально можливого скорочення числа відомостей, що віднесені до державної таємниці, відкритості загального переліку відомостей, які віднесені до цієї категорії, механізмів засекречування і умов розсекречування. Обов`язок держави – взяти на себе формування зваженого механізму захисту різних видів інформації і встановлення меж дії інститутів таємниць. Такі вимоги випливають, з одного боку, із потреб сучасного суспільства бути більш відкритим і доступним, а з другого – диктуються необхідністю забезпечення безпеки особи, суспільства і держави.

Питання охорони державної таємниці, роль і місце режимно - секретної діяльності в загальній системі безпеки держави вимагає визнання гострої необхідності, глибокого комплексного вивчення і широкого обговорення. У правовому відношенні проблема охорони державної таємниці належить до найскладніших проблем.

Система захисту державної таємниці, до проголошення незалеж­ності України і розпаду колишнього СРСР, формувалась у складних історичних умовах. Зароджувалась вона у трагічний для всіх народів час "загострення класової боротьби", відточувалась у роки другої світової війни, удосконалювалась у період "холодної війни". Косме­тично очистившись у 50 - 60 роках від найбільш архаїчних форм ви­користання інституту державної таємниці не за призначенням, а час­то - густо і для прикриття беззаконня, система захисту таємниць, до певної міри удосконалюючись, все більше відокремлювалась від потреб суспільства. Значний відрив інституту секретності від сус­пільства призвів до того, що принципи побудови цього інституту, його функціонування, політична, військова й економічна мета, про­порції між витратами на режимно - секретну діяльність і її резуль­татами об`єктивно і критично не тільки не аналізувались, а й ніко­ли не обговорювались публічно.

Із становленням України як суверенної, правової держави, роз­ширенням її міжнародного співробітництва, реформуванням економіки та оборони постала необхідність створення принципово нової власної системи охорони державної таємниці та її законодавчого регулювання.

В світі конкурентної боротьби за сфери впливу на міжнародній арені, світових ринках, за пріоритети в науковій, військово - технічній, економічних галузях, охорона державної таємниці стає невід'ємною складовою національ­ної безпеки України.

В інформаційному просторі держави державна таємниця займає невеликий відсоток і стосується чітко охороняємих сфер державної діяльності - обо­рони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, що прямо закріплено у ст. 8 Закону України "Про дер­жавну таємницю".

Система охорони державної таємниці, яка до початку 90-х років функціонувала в Україні, мала суттєві недоліки:

• відсутність єдиної політики в організації охорони державної таємниці. Цими питаннями займались різні державні організації(КДБ СРСР, Держтехкомісія, Міністерство оборони, Головархів, Державний комітет з питань науки і техніки, Міністерство закордонних справ та ін.);

• процес засекречування інформації мав суб`єктивний характер, який не відображав реальні інтереси держави, громадянина і витра­ти;

• повальне засекречування інформації, що не давало можливості зосередити увагу на виділенні і захисті дійсно важливих відомос­тей;

• відсутність механізму своєчасного розсекречування інформа­ції, що призводило до невиправданих фінансових витрат та інших ви­датків;

• недостатнє матеріально - технічне забезпечення режимних заходів і низька зацікавленість відомств в удосконаленні системи охорони державних секретів тощо.

Основна причина цих недоліків - відсутність дієвих законодав­чих і нормативно - правових актів з питань охорони державної таємниці.

Незалежність держави прямо залежить від її безпеки, що можли­ва тільки при дотриманні правових і організаційних принципів та ефективному контролі з боку законодавчої і виконавчої влади.

Одним з перших законодавчих актів незалежної України, спрямо­ваний на реалізацію функції безпеки держави, став Закон "Про ін­формацію" від 2 жовтня 1992 р., який не тільки закріпив право гро­мадян на отримання інформації, а і визначив її категорії(відкрита і з обмеженим доступом), встановив режим доступу до відкритої та закритої інформації. Закон України "Про інформацію" дав можливість розвивати сферу охорони державної таємниці. Так, на підставі цього Закону був розроблений Закон України "Про дер­жавну таємницю" від 21 січня 1994 р., а 21 вересня 1999 р. в нього були внесені значні зміни і доповнення.

Сьогодні в Україні створена національна система охорони державної таємниці. Відмінність її від колишньої системи проявляється, зокрема, в тому, що:

• режимно - секретна діяльність почала функціонувати у право­вому полі;

• згідно із Законом "Про державну таємницю" визначений спеціально уповноважений орган державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці - Служба Безпеки України;

• виданий Звід відомостей, що становлять державну таємницю України;

• почав діяти інститут державних експертів з питань таємниць, якому надається право у встановленому законом порядку кваліфікува­ти інформацію як державну таємницю, знижувати ступінь секретності цієї інформації і розсекречувати її;

• визначені:

• правовий статус, права і функціональні обов’язки режимно - секретних органів;

• порядок і умови надання дозволу на право здійснення діяльності, пов’язаної з державною таємницею;

• порядок охорони державної таємниці під час прийому іноземців і правила роботи з ними;

• порядок надання, скасування та переоформлення допуску до державної таємниці;

• порядок підготовки міжнародних договорів про взаємну охорону державних таємниць;

• порядок оформлення дозволів на передачу державної таємниці іншим державам тощо.

Вперше в історії нашої держави питання обмеження інформаційного обміну, пов`язаних з необхідністю забезпечення безпеки держави, стали регулюватись відкритими нормативно – правовими актами.

Творці Закону “Про державну таємницю” прагнули врахувати об`єктивні умови, що склались в державі, у зв`язку з відмовою від командно – адміністративної системи управління економікою. Саме поняття державна таємниця визначено в Законі (ст.1) як ”вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою”.

Випливаючи з балансу інтересів держави, суспільства і громадян, галузь застосування Закону “Про державну таємницю” обмежена певними видами діяльності: обороною, економікою, наукою, технікою, зовнішніми відносинами, державної безпекою та охороною правопорядку. Законодавчо закріплені можливі обмеження прав громадян, які допускаються до державної таємниці, і право держави на проведення у відношенні до них перевірочних заходів. При цьому обмеження розповсюджуються тільки на осіб, які добровільно вступили з державою у правовідносини по охороні державної таємниці, тому що основою допуску громадян до державної таємниці є їх добровільність на умовах, передбачених цим Законом та інших законодавчо – правових актів, які регулюють правовідносини в цій сфері.

Закон забезпечив перехід від жорсткого перелікового “закріпачення” державою ступенів секретності відомостей до системи, що дозволяє більш гнучко реагувати на зміни, які проходять у політиці засекречування.

Принципово новим в Законі є введення інституту державних експертів з питань таємниць, які уповноважені Законом здійснювати віднесення інформації до державної таємниці у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!