Семінар 1 Формування українського етносу, витоки та чинники трансформації

Семінар 1 Формування українського етносу, витоки та чинники трансформації

Мета: з’ясувати вплив іноетнічного чинника на етногенез українців; показати особливості взаємодії та взаємовпливів землеробських та скотарських племен на теренах України; дати порівняльну характеристику давніх слов‘ян та інших племен, що мешкали на теренах України у І тис. н.е., визначити специфіку їхнього політичного, економічного та духовного життя; проаналізувати етапи та основні концепції наукового дискурсу щодо виникнення державності у східних слов’ян; оволодіти навичками роботи з історичними джерелами. 

План:

1. Етногенетичні витоки українського народу: від трипільців до Великого переселення слов’ян.

2. Етнічний розвиток східнослов’янських племен у княжу добу: чинники трансформації.

3. Галицько-Волинське князівство та його роль у становленні українського етносу.

Методичні рекомендації до семінару: 

Аналіз першого питання доцільно розпочати із з’ясування сутності та змісту поняття «етнос», розглянувши різні підходи та критерії його визначення.

Також зверніть увагу на те, що в історіографічній традиції існує думка, що племена Трипільської археологічної культури стали важливим чинником етногенези українського народу, заклавши підвалини матеріальної і духовної культури людності, що мешкала на територіях від Карпат до Подніпров’я. І хоча більшість дослідників не вважають українців прямими нащадками трипільців, втім саме з представниками цієї археологічної культури пов’язується зародження писемності та духовної культури, що стало основою формування соціальної організації та етнічного розвитку місцевої людності.

Слід зазначити, що Україна з давніх-давен є країною, де жили поруч і взаємодіяли різні за походженням народи. Зараз дос­теменно доведено, що саме лісостепові райони північної України були прабатьків­щиною, якщо не всього слов’янства, то принаймні його східної гілки. При цьому, за висновками мовознавців, формування слов’янського етносу відбувалося в без­посередньому оточенні іранського, фракійського та прабалтського населення. Са­ме виходячи з цього положення, студенти мають розкрити вплив кочових племен на населення українських земель. Зверніть увагу на суспільну організацію кочовиків, їхній побут, мистецтво, військові походи та державотворчі зусилля.

Проведіть порівняльний аналіз між різними кочовими племенами, що змінювали одне одного в українських теренах, і побачите багато подібностей. Звер­ніть увагу на історичні умови, що зумовили появу скіфів в українських землях та війну з персами. Звичайно ж, неможливо залишити поза увагою культуру скіфів, і ширше – кочівників загалом. Студенти мають побачити і роз­крити внесок кочової цивілізації в етногенез українського народу.

Ще один важливий чинник культурно-історичного розвитку української історії – це грецькі міста-колонії (поліси) Північного Причорномор’я. Вони з’являються на українських теренах у VII-VI ст. до н.е. Звертаємо Вашу увагу, що виникає унікальна контактна зона, де взаємодіяли три різні за своєю природою світи – сте­пових кочівників, осілих землеробів лісостепу та мешканців античних цент­рів. Така ситуація надала певної специфіки етногенезу українців, порівняно із су­сідніми народами.

Важливим чинником етнічного становлення українства став розвиток східнослов’янських племен упродовж І тис. н.е., кульмінацією якого стало Велике переселення слов’ян. Студенти мають проаналізувати історичні джерела, що характеризують особливості соціально-економічного, суспільно-політичного та духовного життя східнослов‘янських племен у зазначений період, визначити чинники, що сприяли етнічним трансформаціям у Наддніпрянщині.

У другому питанні слід проаналізувати особливості етнічного розвитку східнослов’янських племен упродовж IX – XIII ст., дослідивши вплив таких чинників, як нормансько-варязький та степовий. Визначте значення хрещення Русі у залученні її до орбіти середземноморської християнської цивілізації, а також у формуванні нових типів ідентичності мешканців Київської Русі. За допомогою джерел охарактеризуйте контакти і взаємовпливи східних слов’ян із сусідніми народами.

Проаналізуйте вплив державної політики князів Київської Русі на етнічний розвиток давньоруського населення, охарактеризуйте особливості цих процесів у період феодальної роздробленості та напередодні монголо-татарської навали.

У третьому питанні зверніть увагу консолідацію населення українських теренів навколо Галицько-Волинського князівства. Доведіть, що об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича і Данила Романовича сприяла, з одного боку, формуванню українців як етносу, а з іншого, – продовжила суспільні, державницькі та культурні традиції києворуських часів. Крім того, слід звернути увагу, що вагомим чинником історичного поступу українського народу в цей період стало розширення зв’язків із європейськими країнами, що сприяло подальшому визнанню Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені. 

Ключові поняття і терміни:

Трипільська культура, неолітична революція, кіммерійці, скіфи, грецькі міста-колонії, поліс, етнонім, етногенез, державо­творчі про­цеси, Хозарський каганат, Болгарське царство, Великоморавсь­ке кня­зів­ст­во.

Питання для самостійної роботи:

1. Українські землі в первісну епоху.

2. Неолітична революція та її значення.

3. Формування класового суспільства у східних слов’ян. Перші державні утворення на території України.

4. У чому суть норманської та хозарської теорії походження державності у східних слов’ян? 

Методичні вказівки і рекомендації:

Готуючи відповідь на перше питання, студенти повинні визначати періодизацію давньої історії людства в українських землях, проаналізувати особливості різних етапів первісної доби. Зверніть увагу, що на думку сучасних українських істориків, розселення прадавніх людей на території України відбувалося південно-західним та захід­ним шляхами.

Характерною особливістю первісної доби є колективна власність, колективне виробництво та споживання. Первісне суспільство не мало класів і держави. Існувало дві форми суспільно-економічних відносин – спо­чатку первісне людське стадо, а з часом – родова община і плем'я.

Студент повинен знати, що у розвитку первісного суспільства дослідники виділяють такі періоди: кам'я­ний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт), бронзовий і ранній заліз­ний віки. Ця періодизація створена, виходячи із домінуючої ролі того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці.

Відповідь на друге питання слід розпочати з визначення періодизації доби неоліту та структурних зрушень, що відбулися у людському суспільстві. Зверніть увагу, що саме в період неоліту відбувся перехід від привласнюючих до відтворюючих, продуктив­них форм господарювання – землеробства і скотарства. Цей процес отри­мав назву "неолітичної революції". Завершилося формування тех­ніки обробки каменю: пиляння, шліфування, свердління. З'явилися перші штучні матеріали, створені людиною, – обпале­на глина (кераміка) та тканина.

В Україні ви­ділено понад 10 неолітичних археологічних культур, які можна поді­лити на мисливсько-рибальські (існували в лісовій зоні) та земле­робсько-скотарські (на півдні, в степовій зоні), що свідчить про нерівномірність розвитку неолітичного суспільства. Насамкінець розкрийте значення неолітичної революції для подальшого розвитку місцевого населення.

В третьому питанні аналіз передумов формування класового суспільства у східних слов’ян слід розпочати із з‘ясування змісту наукової дискусії щодо походження слов‘ян. Слов'яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індо­європейського походження. Як окрема етнічна спільнота, слов'яни сформувалися на поча­ток нашої ери.

Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політич­ної організації у слов‘ян. Проаналізуйте перші державні утворення слов‘ян в Середньому Подніпров‘ї, охарактеризуйте їх соціальну та політичну структуру.

Четверте питання про походження Давньоруської держави отримало широке висвітлення у науково-теоретичних дискусіях, що розгорнулися ще з другої половини XVIII ст. На сьогодні існує кілька концепцій державотворення у східних слов‘ян, серед них – норманська, автохтонна, хозарська та ін. Проаналізуйте зміст та сутність кожної з них, за можливості визначте недоліки цих концепцій.

Історичні джерела 

З «Історії» Геродота. Книга IV. Мельпомена

про племена, які мешкали на території нинішньої України (V ст. до н.е.)

Геродот (між 490 і 480 – між 430 і 424 pp. до н.е.) – давньогрецький історик, автор "Історії" у дев'яти книгах, у якій розповідається про події, пов‘язані з греко-перськими війнами, коротко викладено історію Ассирії, Єгип­ту, Персії, Вавилона, Лідії, Самосу, Кірени, Лівії та Скі­фії тих часів, безпосередньо пов‘язану з давньою істо­рією України.

11. Та є ще й іншій переказ. Він найбільш пошире­ний, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети[1]. Під їх натиском скіфи перейшли до країни кіммерій­ців[2], бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належа­ла здавна, як кажуть, кіммерійцям. Як зачули кімме­рійці, що підходять скіфи, зібрали велике військо й ста­ли радитись... Кращою була рада царів, але народ гадав за ліпше покинути край і не наражатися на небезпеку; царська думка була така, що треба боротися з прийшли­ми. Ніхто не хотів поступатися – ані царі народові, ані народ царям; ті хотіли кинути край, оддати без бороть­би прийшлим, царі ж думали полягти у своєму краю й не втікати з народом. Такі думки поділили їх на два табори – було їх [в обох] по однаковій кількості, – бо­ролися між собою й полягли. ...

Кіммерійський народ поховав їх коло ріки Тіраса; ще й тепер можна бачити ту могилу. Поховавши їх, виру­шив народ із краю, а скіфи прийшли й зайняли порожні землі.

17. Від пристані борисфенітів – вона є середньою з-поміж надморських пристаней Скіфії – нині найближ­че живуть калліпіди; вони вже погречені скіфи; за ними інше плем‘я, що називається алізони. Вони, калліпіди й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алізонів скіфи-орачі, що сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля. Оце народи, що живуть за Гіпанісом[3], на захід від Борисфена.

18. А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від мо­ря лежить Лісиста [країна], а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, на­зивають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополісом. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні доро­ги; досягають ріки, що зветься Пантікап[4]; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинад­цять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги[5], народ своєрідний, не скіфсь­кий. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу.

53. Четверта ріка – Борисфен, що після Істру[6] є най­більшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонай­більше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пит­тя; він пливе чистий між іншими мутними. Над його бе­регами найкращі посіви; в місцях, де несіяно, родить ви­сока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі велика кількість солі. У ньому водяться великі риби, ...що звуться антакеї[7], й багато іншого, гідного подиву. Що ж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї пливе у вищій течії – ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десятьох днів плавби. ...

Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпані­сом вливається в один і той самий лиман. Шмат же краю між обома ріками називається гора Гіпполая, і на ньому стоїть святилище Деметри[8], за святилищем над Гіпані­сом живуть борисфеніти. ...

71. Похорони царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен ще судноплавний. Коли у скіфів умирає цар, вони там викопують велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покрива­ють воском, живіт розпорюють і вичищають, наповню­ють товченим шафраном, кадилом, прочитаном і анісо­вим насінням, а потім знову зшивають. [Мерця] кладуть на віз і везуть до іншого народу [племені]. Ті, що до них привезено мерця, роблять так, як царські скіфи. Відрізують шматок свого вуха, стрижуть волосся, роблять кругом надрізи на руці, дряпають чоло і ніс, проколю­ють ліву руку стрілою. Звідти (знову) беруть тіло царя на віз і везуть далі, до іншого народу, який під їх пану­ванням. З ними разом ідуть ті, до яких прийшли най­перше. Коли вже об‘їдуть із мерцем усі краї, спиняють­ся в Герросі, що є останнім із підвладних їм народів і місцем поховання. Після того як покладуть мерця в яму на підстилку, застромлюють у землю з обох боків тіла списи, прив‘язують до їх вершків поперечні жердини і накривають їх очеретом. Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, ко­нюха, слугу, окличника[9], коней і первенців всяких інших домашніх тварин, а також золоті чаші; срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була якнайбільша.

101. Скіфія має вигляд чотирикутника, що в двох місцях прилягає до моря; той бік, що над морем, такий само завдовжки, як і той, що простягається у глибину краю. Бо від Істра до Борисфена ... ще десять: туди ж, у глибину краю, від моря до меланхленів, що мешкають трохи вище від скіфів, двадцять днів дороги; день доро­ги я приймаю за двісті стадій. Так, отже, скісний бік Скіфії складає сорок тисяч стадій, а простий, у глибину краю, знову стільки ж стадій. Такий завбільшки той край[10].

105. Неври[11] мають скіфські звичаї. За одне покоління перед походом Дарія мусіли вони покинути край через змії. Саме земля вивела із себе багато змій; вони ще й напали з півночі, з пустелі, так що неври мусили покину­ти свій край і перейти до країни будинів. Виглядає так, що ті люди чарівники. Скіфи й греки, що живуть у Скіфії, кажуть, що кожен невр раз на рік стає вовком на кілька днів, а по тому знову прибирає давню подобу...

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 6-9.

Із книги Йордана «Про походження і діяння гетів» (IV ст.)

Йордан (прибл. 500 – ?) – історик готів, алан за походженням, духовна особа, можливо, єпископ. Будучи секретарем готських королів у Італії, описав події IV ст. – зітк­нення готів з антами, що значною мірою є скороченим переказом втраченого аналогічного твору Кассіодора (прибл. 490 – 585), латинського письменника, який при дворі готського короля Теодоріха Великого обіймав посаду держав­ною секретаря.

Позаяк, наслідуючи сказане старшими письменниками, я, наскільки зумів, розвинув [ті події], коли обидва племені, остроготи й везеготи, були ще одним цілим, а також з достовірністю прослідкував [історію] везеготів, які відокремилися від остроготів, доведеться нам знову повернутися до давніх їхніх скіфських поселень і уявити так само послідовно генеалогію і діяння остроготів. Про них відомо, що після смерті короля їхнього Германариха[12] вони, відокремившись від везеготів і підкорившись владі гунів, залишилися в тій самій країні[13], причому Амал Вінітарій утримав усі знаки свого панування. Наслідуючи доблесті діда свого Вультульфа, він, хоч і був нижчим від Германариха за щастям і удачею, з болем сприймав підкорення гунам. Помалу звільнюючись з-під їхньої влади і випробуючи свою силу, він спрямував військо у землі антів, і, коли вступив туди, у першому бою був переможе­ний, але надалі почав діяти рішуче і розіп‘яв короля їхнього Божа із синами його і з сімдесятьма старійшинами для залякування[14].

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 9.

З «Повісті минулих літ»

Походження і розселення слов‘ян (перші століття нашої ери)

«Повість минулих літ» – найдавніший серед давніх літо­писів, що збереглися до наших днів. Названий так за вступним реченням: «Ось повісті минулих літ, звідси пішла Руська земля...»

«Повість» є основним джерелом з історії східного слов‘янства і Київської Русі з перших століть нашої ери до початку XII ст.

...По довгих же часах сіли слов‘яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов‘ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами свої­ми – [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прий­шовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов‘ян на дунайських, і осіли між них, і чи­нили їм насильство, то слов‘яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] люти­чами, інші – мозавшанами, ще інші – поморянами.

Так само й ті ж слов‘яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип‘яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов‘яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іме­нем [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і Сулі і назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов‘янський народ, а від його імені й дістали [свою] назву слов‘янські письмена.

Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів‘ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж Морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, і по Двіні – у Варяги, а з Варягів –– і до Риму, од Риму і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. ...

Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов‘янського і назвалися полянами, а деревляни теж пішли від слов‘ян і назвалися древлянами. Радимичі і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати – один Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія».

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків і тих, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер. І до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали їх у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як це роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі. Й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон.

Говорить Георгій [Амартол] у літопису, що «кожному народові [дано] закон. В них є писаний, а в других – звичай, який ті, що не мають [писаного] закону, вважають отчим законом».

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С.12-14.

З «Повісті минулих літ»

Розселення слов‘ян і заснування Києва (друга половина V ст. – перша третина VI ст.)

Йдеться про подорож Андрія Первозванного на Русь, роз­селення слов‘янських племен та їх роль у заснуванні Києва.

...А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирла­ми; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол, брат Петрів.

Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і при­йшов у [город] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам сво­їм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так-от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і цер­ков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і бла­гословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де після постав Київ, і рушив по Дніпру вгору[15]. ...

Коли ж поляни жили особно і володіли родами свої­ми – бо й до сих братів існували поляни й жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом сво­їм, – то було [між них] три брати: одному ім‘я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назва­ми його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудри­ми й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, ніби Кий був перевізником, бо тоді біля Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізни­ком, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий кня­жив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо (щоправ­да, до якого, можливо, до Юстініана І, візантійського імператора, що зійшов на трон 527 р. — Авт.), а тільки те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався, [то] прийшов по Дунаю і вподо­бав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сіс­ти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скон­чав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян [було княжіння] своє, а дреговичі [ма­ли] своє, а словени – своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами. Од сих же [полочан на схід (?) є і кривичі, що сидять у верхів‘ї Волги, і в верхів‘ї Двіни, і в верхів‘ї Дніпра; їхній же й город є – Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіве­ряни [сидять на схід (?)] од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері – меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ – мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов‘янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дрего­вичі, сіверяни, бужани – бо сидять вони по [ріці] Бугу, – а потім же волиняни. А се – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Коли ж слов‘янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані болгари і сіли по Дунаєві, були насильники слов‘ян.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 16-17.

Давньогрецький історик та географ Страбон про грецькі колонії в Північному Причорномор’ї та скіфську державу

У середині VII ст. до н.е. на узбережжя Чорного моря прибули греки-колоністи. Вони шукали вільних земель, ринки збуту товарів, вигідних партнерів для торгівлі, притулку після поразок у політичній боротьбі в Елладі.

Перші міста виникали там, де була вода для пиття, зручний порт, місцевість, яку було б зручно захищати.

У VII ст. до н.е. в гирлі Дунаю греки заснували Істрію, на острові Березань (під Очаковом) – місто Борисфен. Потім у VI – V ст. до н.е. виникли такі колонії, як Ольвія – на березі бузького лиману (в перекладі з грецької означає «щаслива»), Херсонес, Пантікапей, Тіра, Феодосія (в Криму); на північ від Азовського моря – Манаїс. На сході Криму 480 року до н.е. сформувалося Боспорське царство.

Протягом III – IV ст. під ударами готів та гунів античні міста-держави припиняють своє існування в умовах так званої доби великого переселення народів.

* * *

«… Великий Херсонес за формою і розміром подібний до Пелопоннесу. Херсонесом володіють правителі Боспору, хоча вся ця область спустошена безперервними війнами. Раніше вони володіли лише невеликою частиною країни біля гирла Меотіди і Пантікапея до Феодосії, а більшу частину (країни) до перешийка і Каркінітської затоки (Арабатська затока) займало скіфське плем’я таврів. Вся ця країна, а також майже вся область за перешийком до Борисфену звалася Малою Скіфією. Однак через те, що безліч людей з Малої Скіфії переправлялись через Тірас й Істр і поселялись у тій країні, значна частина Фракії теж дістала назву Малої Скіфії, фракійці тим більше, що поступилися пришельцям, почасти примушувані силою, почасти ж унаслідок поганої якості ґрунту, бо більша частина цієї країни болотиста.

Крім гористої приморської області, що розкинулася до Феодосії, вся решта Херсонесу становить рівнину з добрим ґрунтом і надзвичайно родючу, особливо багату на хліб. В усякому разі земля, зорана абияк будь-яким лемешем, дає врожай у 30 мір… Народність херсонесців називалась «георгами» (хліборобами) в буквальному розумінні цього слова, тому що скіфське плем’я, яке жило вище них, було кочовим, споживало в їжу не тільки м'ясо взагалі, особливо конину, а також сир з кумису, свіже і кисле молоко…»

Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – С. 8-9.

З книги Йосипа Флавія «Іудейська війна» про сарматів

Сармати – ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – іраноязичні племена з-за Уралу та Поволжя. Вони проживали там кілька століть, розподіляючись на язигів, аланів і роксоланів. У своїй масі сармати були кочовими скотарями, їхні житла, зброя майже не відрізнялись від скіфських. Жили сармати на возах-халабудах, а напівосідлі сармати-орачі – в грубошерстних наметах. Назва сарматів походить, можливо, від іранського слова «саоромат», що означає «перепоясаний мечем». Дійсно, головним предметом їхнього культу був меч – уособлення бога війни. Сарматська кіннота вважалася непереможною, до того ж жінки й дівчата теж майстерно володіли верховою їздою, зброєю, брали участь у походах. Вони нарівні з чоловіками їздили на конях, стріляли з лука, добре кидали дротини, билися мечем. Воювали вони до одруження. Дівчину, що не вбила трьох ворогів, ніхто не брав за жінку. Звідси, мабуть, побутує записана Геродотом легенда про походження сарматів від шлюбів скіфів з амазонками, а також прізвисько сарматів – «покірні жінкам».

У І ст. до н.е. племена язигів та роксоланів проникли на землі Римської імперії, а грецькі міста – колонії Причорномор’я й Криму сплачували їм данину. Наприкінці І ст. об’єднання сарматських племен, прозване аланами, підкоривши інші споріднені народи, примусило до сплати данини й Рим. Через деякий час сарматів розгромили гуни, і частина сарматів разом з ними рушила в Європу, а звідти – до Африки. Невелика частина сарматського населення влилася в праслов’янське середовище.

* * *

«… До Риму дійшла звістка про повстання скіфів проти римлян. Численне скіфське плем’я – сармати – непомітно переправилась через Дунай в Мізію у великій кількості і напали на римлян, розповсюджуючи паніку несподіваністю свого нападу, знищили значну частину римського гарнізону, вбивши виступившого проти них легата Фонтея Агріппу, після чого вони пограбували і спустошили всю переможену країну. Віспасіан (римський імператор 69-79 рр.), дізнавшись про ці події і про спустошення Мізії, відрядив для помсти сарматам Рубрія Галла, який знищив значну кількість сарматського війська, а тих, що залишилися в живих, примусив тікати на батьківщину. По закінченні цієї війни полководець подбав про майбутню безпеку краю: він виставив більш численні і більш сильні гарнізони, які б зробили неможливим для варварів перехід через Дунай…»

Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – С. 9-10.

З книги візантійського історика Прокопія Кесарійського «Війна з готами»

про життя і побут слов’янських племен

Майже в один голос давні історики хвалять гостинність слов’ян, небачену в інших землях. Подорожній був для них оповитий святістю. Його ласкаво зустрічали, радісно пригощали, проводжали з благословенням і передавали один одному в руки. Господар відповідав перед людьми за безпеку чужинця. Хто не зумів уберегти гостя від біди або ж неприємності, тому сусіди мстились як за власну образу. Виходячи з дому, слов’янин залишав двері відчиненими й їжу для подорожнього. Крім того, місцеві звичаї дозволяли бідному, який не мав чим пригостити гостя, безкарно вкрасти все необхідне у багатого сусіда.

Тканини для одягу слов’яни ткали з льону і конопель, пряли з вовни овець і кіз, зимою носили шуби-кожухи із хутра домашніх і диких тварин. Тканина цінувалась у слов’янському світі й за його межами.

За відомостями східних авторів, слов’яни платили данину своїм правителям одягом. Щоправда, відомості про слов’янський одяг у древніх акторів дуже обмежені. Прокопій Кесарський, описуючи побут слов’ян у VI ст. говорив, що слов’янські воїни не мають панцира, не носять ні хітону, ні плаща, вдягають лише короткі штани. Штани особливо вражали античних авторів: цей одяг вважався варварським, греки і римляни не носили штанів. Про одяг древніх слов’ян можна судити по залишках її залізних деталей – пряжках, застібках тощо. По знахідках ремінних пряжок ясно, що чоловіки носили штани або сорочки, підперезані ременем, зверху на сорочку вдягали плащ, який застібався фібулою. На голові носили шапки, які мали опушку з хутра, а інколи й наушники.

Жінки носили прямі довгі сорочки з однією застібкою, спідню білизну не носили. На голові – хустки або шапочки. Взуттям як у чоловіків, так і у жінок служили чоботи, напівчоботи, постоли. Характерними прикрасами слов’янських жінок височні кільця – привіски з бронзи чи срібла, які вплітались у волосся біля виска або прикріплялись до головного убору. В різних племен типи височних кілець були різні. Наприклад, у ільменських словен кільця були з ромбічними щитками. В’ятичі, які селились на Оці, носили кільця з сім’ю лопастями. Радимичі, які жили до сходу від Верхнього Придніпров’я по річці Сож, – кільця з сім’ю променями; сіверяни (Чернігівсько-Сіверські землі) – закручені в спираль дротяні кільця; древляни, поляни, дреговичі й жителі Волині – дротяні кільця у вигляді перснів; кривичі – браслетоподібні прикраси зі звичайного дроту.

 У період з І ст. до н.е. і по І ст. н.е. на території нинішнього Полісся у стародавніх слов’янських племен з’явилися прикраси з каміння (при розкопці поховання знайдено намисто з синього і зеленого каміння).

* * *

«Ці племена, склавини й анти, не управляються однією людиною, але з давніх часів живуть у народоправстві (демократії), і того всі справи. Чи щасливі чи лихі, вважаються спільними. І в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих варварських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що надсилає блискавку, визнають єдиним владикою всіх, і жертвують биків, і здійснюють інші священні обряди. Не знають долі (фатуму) і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не загинуть, жертву богу, і врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать. Живуть вони в жалюгідних халупках, на великій відстані одна від одної, наскільки можливо міняючи часто місце поселення.

Виступаючи на битву, ідуть здебільшого маючи в руках щити і списи, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки (хітона), ані плаща, але тільки в коротких штанах, підтягнутих широким поясом на стегнах, стають битися з ворогами. В обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вона також не різняться поміж собою. Всі вони високі й надзвичайно міцні. Тілом і волоссям білі або золотисті, і не впадають зовсім в чорне, а рудуваті всі. Спосіб життя вони мають суворий і зневажають зручності, як масагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі і не підступні і в простоті вони немовби зберігають гунські звичаї. І навіть ім’я у слов’ян та антів було спочатку одне».

Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – С. 12-13.

Хрещення Русі (988 р.)

І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів… Перуна ж він повелів прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори по Боричевому [узвозі] на ручай… І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплаку­вали його невірні люди, бо іще не прийняли вони хре­щення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. ...

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьо­му городу, говорячи: "Якщо не з’явиться хто завтра — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб — то мені той противником буде". І це почувши, люди йшли, радіючи, і говорили: "Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли". А назавтра вийшов Володимир із священика­ми цесариними й корсуньськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду і стояли — ті до шиї, а другі до грудей. Діти [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а свяще­ники, стоячи, молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається. ...

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди йо­го, глянувши на небо, сказав: "Боже великий, що створив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, госпо­ди, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі хрис­тиянськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. [А] мені поможи, господи, проти врага-диявола, щоб, надію­чись на тебе і на твою силу, одолів я підступи його".

І це сказавшей, повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли ку­мири Перун та інші, і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і священиків [нас­тановляти], і людей на хрещення приводити по всіх горо­дах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 37-38.

З Іпатського літопису

Розгром руським військом кочових орд печенігів під Києвом (1036 р.)

[Року 1036]. Коли Ярослав був у Новгороді, йому прийшла звістка, що печеніги оточують Київ. Ярослав же, зібравши багато війська з варягів і слов’ян, прийшов до Києва і вступив у свій город. А печенігів було безліч. Тоді Ярослав виступив з міста, вистроїв дружину свою. Поставив варягів посередині, а з правого боку – киян, а на лівому крилі – новгородців. І стали вони на тому місці, де тепер стоїть церква святої Софії. Митрополія руська, а тоді там було поле поза містком. І сталася жорстока січа, і ледве переміг Ярослав підвечір. І розбіглися печеніги в різні боки, і самі не знали. Куди вони бігли, а деякі, тікаючи, потонули в Сітомлі[16], інші ж – в інших ріках, і так загинули…

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 38-39.

З «Руської правди» (ХІ-ХІІ ст.)

«Руська правда» – збірник норм давньоруського права XI-XIІ ст. Найдавнішу «Руську правду» Ярослав Мудрий дав новгородцям 1016 р. Згодом її було дороблено й під назвою «Суд Ярославль Володимирич» упроваджено 1036 – 1037 pp. «Правду Ярославичів» було прийнято на з’їзді Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів у Вишгороді. Розширене видання вийшло наприкінці XI – на початку ХІІ ст.

1. Коли вб’є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, якщо сини одного батька, чи батька син, якщо племінник, чи сестри син; а якщо не буде мститися – то 40 гривен за голову; якщо буде русин, чи гридин, чи купець, чи ябетник, чи мечник, якщо ізгой чи слов’янин, то 40 гривен поклади за нього.

2. Якщо буде кров чи синці в ураженого, то не потрі­бен і свідок людині тій; якщо не буде знаку якогось – потрібен свідок, не буде знаків – й справі кінець; якщо не може мститися, то взяти за образу 3 гривні, а лікарю нагорода.

3. Якщо хтось когось ударить батогом, чи жердиною, чи рукою, чи чашею, чи рогом, чи обухом, то 12 гривен; якщо його не спіймали, то помоталися йому, на тому й кінець.

4. Якщо поранить мечем, не виймаючи його, чи руко­яттю, то 12 гривен.

5. Якщо поранить руку, і відпаде рука, чи всохне – 40 гривен. Якщо нога буде ціла чи почне кульгати тоді то друзі примирять.

6. Якщо палець вріже якийсь, то 3 гривці за образу.

7. А коли вуса – 12 гривен, бороду – 12 гривен.

8. Якщо ж хто вийме меча, але не вдарить той гривню покладе.

9. Якщо ж поранить чоловік чоловіка чи від себе. Чи до себе – 3 гривні та два свідки; якщо буде варяг чи колбяга – то під присягу.

10. Якщо челядин сховається чи у варяга, чи у колбяга і його впродовж трьох днів не знайдуть, і на третій день не зізнається, — то 3 гривні за образу.

11. Якщо хто поїде на чужому коні, не позичив його, – виклади 3 гривні. 

12. Якщо хто візьме чужого коня, чи зброю чи одяг, а знайдеться у своєму миру (общині), то взяти хазяїнові своє, а 3 гривні – за образу.

14. Якщо знайшов крадія, не кажи йому: моє; нехай піде на звід, де річ взяв, якщо не піде, то знайди поручника впродовж п’яти днів.

15. Якщо хто челядина спіймати хоче, упізнав своє, то до одного вести, у кого той купував, а той веде до іншого, і так, коли дійде до третього, — кажи йому: віддай ти мені свого челядина, а ти свої гроші шукай зі свідками.

16.  Якщо холоп ударив вільного чоловіка і біжить хоромів, а пан почне ховати його, то холопа спіймати, пан мусить сплатити за нього 12 гривень, а коли: зустріне той муж холопа – може вбити його.

17.  А якщо зламає чи спис, чи щит, чи сокиру і захоче сховати у себе, то взяти гроші у нього; а якщо зламає і почне повертати, то грішми мусить заплатити скільки це коштуватиме.

18. Якщо уб‘ють огнищанина за образу, то вбивці мусять сплатити 80 гривен, а людям не потрібно; і за збирача княжих податків – 80 гривен.

19. [Приблизно за змістом. – Авт.] Якщо убиваю огнищанина – то община, люди відповідальні за вбивство, здійснене на їхній території.

20. Якщо убивають огнищанина біля кліті, чи біля коня, вола, корови, який це захищає, – то крадія вбивають на місці як собаку.

21. А за княжого тивуна 80 гривен. А за конюха ста­рого біля стада 80 гривен, як постановив Ізяслав про сво­го конюха, якого вбили Дорогобуджівці.

22. А за сільського старосту княжого і хлібороба 12 гривен. А за рядовичів княжих 5 гривен.

23. А за смерда і холопа 5 гривен.

24. Якщо сина годувальниці, чи годувальницю, 12.

25. А за княжого коня, якщо той з плямою, – 3 грив­ні; а за смердового – 2 гривні.

26. За кобилу 60 різань, а за вола гривню, а за корову 40 різань, а за третяка (дворічний бичок, жеребець) 15 кун, а за лонщину (худоба на другому році) півгривні, а за теля 5 різань, за яря (ягня) – ногата, за барана – ногата.

27. А якщо забере (уведе) чужого холопа чи раба, пла­тити йому за образу 12 гривен.

28. Якщо ж стане чоловік закривавленим чи із синця­ми, то не шукати йому свідків.

29. Якщо один крадій краде чи коня, чи вола, чи кліть, то гривню і тридцять різань сплатити йому; якщо ж краді­їв буде 18, то по гривні і по 30 різань сплатити...

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 50-52.

З «Повісті минулих літ»

Розповідь Володимира Мономаха про князівські усобиці (1066-1077 pp.)

«...Розкажу вам, діти мої, про труди свої, як я трудив­ся, роблячи походи і полюючи з 13 років. Насамперед до Ростова пішов через землю вятичів – послав мене бать­ко, а сам він пішов до Курська; потім – до Смоленська з Ставком Скордятичем[17]; він знову пішов до Берестя[18] з Ізяславом[19], а мене послав до Смоленська; від Смоленська я пішов до Володимира (Волинського). Тієї ж зими послали мене брати до Берестя на пожарище, де попалили, там охороняв їх місто... Тоді послав мене Святослав[20] про­ти ляхів, ходив я за Глогову[21] до Чеського лісу, ходив по землі їхній 4 місяці... звідти до Турова, весною – до Пе­реяславля і також до Турова. Святослав помер, і я знову ходив у Смоленськ, а із Смоленська тієї ж зими до Новго­рода; весною Глібові[22] на допомогу, а влітку з батьком під Полоцьк, а на другу зиму – із Святополком[23] під По­лоцьк, спалили Полоцьк; він (Святополк) пішов до Нов­города, а я з половцями на Одрськ, воюючи, а звідти до Чернігова... І знов я прийшов до Смоленська, і пройшов з боєм крізь половецькі війська до Переяславля, і знайшов батька, що прийшов з походу. Ходили ми в тому ж році з батьком і Ізяславом до Чернігова битися з Борисом (Вячеславичем) і перемогли Бориса і Олега[24]. Знову пішли ми до Переяславля і зупинились на Оброві, а Всеслав[25] спа­лив Смоленськ; і я разом з чернігівцями пішов йому вслід, змінюючи одного коня другим, але не захопили (Всеслава) в Смоленську; на цьому шляху, переслідуючи Всеслава, я спустошив землю і розорив від Лукомля[26], до Логожська[27]; звідти пішов, воюючи, на Друцьк[28], а звідти повернувся на Чернігів...»

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 52-53.

З‘їзд князів у Любечі у справі міжкнязівських взаємин (1097 р.)

У період феодальної роздрібненості (XII – XIII ст.) активі­зувалися князівські міжусобиці. З метою їх подолання про­водили князівські зібрання, про які оповідають наведені документи. 

У рік 6605 [1097]. Прибули Святополк [Ізяславич], і Володимир [Всеволодович], і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зіб­ралися [в городі] Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: «Пощо ми губимо Руську зем­лю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Ко­жен хай держить отчину свою: Святополк – Київ Ізяславів; Володимир – Всеволодів [уділ]; Давид і Олег, і Ярос­лав – Святославів [уділ]; [іншим хай будуть] городи, які їм роздав Всеволод; Давидові – Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль – Володареві, а Теребовль – Ва­силькові». І на цім вони цілували хреста: «А якщо відте­пер хто на кого встане, то проти того будем ми всі і чес­ний хрест». І сказали вони всі:

«Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Русь­кая». І, поцілувавшись, пішли вони до себе.

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 56.

З «Повчань» Володимира Мономаха (початок XII ст.)

У «Повчаннях», які він писав упродовж свого життя, Воло­димир Мономах дає настанови нащадкам. Вони є свідчен­ням того, що князь був видатним мислителем свого часу.

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословен­ним, славним, нареченний у хрещенні Василієм, [а] русь­ким іменем Володимир, отцем улюбленим і матір’ю сво­єю [з] Мономахів у благочесті наставлений, дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи, се пишу поу­чення вам, улюблені, і задля християнських людей, бо скільки оберіг [їх] я по милості Божій і отчою молитвою од усяких бід!..

Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Бо­жий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру.

Якщо ж кому нелюба грамотка ся, хай не насміються чи так ото скажуть: «На далекій путі та на санях сидячи, нісенітницю ти єси мовив». ...

«Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що наді­ються на Господа, заволодіють землею. Бо іще трохи – і не стане нечестивого, шукатиме він місця свого – і не знайде [його]. А кроткії унаслідують землю [і] радувати­муться у тривалому мирі. Підстерігає грішний праведного і скрегоче на нього зубами своїми. Господь же пос­міюється над ним, бо бачить, що прийде день Його». ... Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть Чоловіколюбець Бог милостив і перемилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його пожерти і кров його пролити найскоріш. А Господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], і знову, і до [скону] живоття нашого. ...

Тож, Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. ...

Якщо вам Бог зм’якшить серце, то сльози свої про­лийте за гріхи свої, кажучи: «Як ото блудницю, і розбій­ника, і митника ти помилував єси, [Господи], так і нас, грішних, помилуй». І в церкві се дійте, і [спати] лягаю­чи. Не пропустіте ж ні одної ночі. Якщо ви при силі, [хоч раз] поклонітесь до землі, а коли вам стане немічне – то тричі. І сього не забувайте, не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом [молитви] чоловік побіждає диявола, і що за день людина согрішить, то сим ізбавляється [од гріха]. Навіть і на коні їздячи, [коли] не буде [у вас] ні з ким діла [і] якщо інших молитов не умієте ви мовити, то «Господи, помилуй» благайте без перестану потай – бо ся молитва єсть ліпша од усіх. [Молітеся краще], ніж дума­ти нісенітницю, їздячи.

Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської..

Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся Богом, ні хрестітеся, бо немає ж [у сім] ніякої потреби. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє.…

Паче всього – гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: «Смерті ми єсмо. Нині живі, а завтра – у гробі. Се все, що Ти нам, [Боже], дав єси, – не наше, а Твоє, [його] нам поручив Ти єси на небагато днів». І в землі не ховайте [нічого], – се нам великий єсть гріх.

Старих шануй, як отця, а молодих – як братів.

У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна1, ні отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну пішовши не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розгледівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає.

Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо всьому, бо всьому душа погибає і тіло.

А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете – напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до [не] вас прийде – чи простий, чи знатний, чи посол, – якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. Вони бо, мимо ходячи, прославлять чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим.

Недужно одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смерті єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм [жінкам] над собою власті. А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе. Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і імені буде без сорома, і вам буде добре.

А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов – а за се почесть єсть од інших країв. А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви ходити. Хай не застане вас сонце на постелі – так бо «отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні».

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В.Ю. Короля. – С. 47-50.

Ніконовський літопис про оборону Києва під час облоги міста військами хана Батия (1240 р.)

В тому ж році (1240) прийшов хан Батий до міста Києва з величезною кількістю воїнів і оточив місто. Облягла його сила татарська, і неможливо було нікому з міста вийти, ні в місто ввійти. І не можна було чути в місті одоин одного від скрипіння возів, ревіння верблюдів, від звуків труб і органів, від ржання стал кінських і від крику та галасу незчисленної кількості людей. І вся земля була переповнена татарами. Захопили тоді кияни татарина, на ім‘я Таврула, і той назвав усіх великих князів, що були з Батиєм, і розказав про його незчисленну силу […] Приставив Батий багато пороків до міста Києва біля Лядських воріт, бо там близько були хащі. Багато пороків било [в стіни] безперестанно, день і ніч, а городяни мужньо боролися, і багато було мертвих, і лилася кров, як вода. І послав Батий у Київ до городян з такими словами: «Якщо підкоритеся мені, буде вам милість, а як будете опиратися, то багато постраждаєте і жорстоко загинете». Але городяни ніяк не послухали його, а злословили і проклинали його. Батий же дуже розгнівався і звелів з великою люттю іти на приступ міста. І так з допомогою великої кількості пороків пробили міські стіни і ввійшли в місто, а городяни кинулися назустріч їм. І тут можна було бачити і чути страшенний тріск списів і стукіт щитів; стріли затьмарили світло так, що не видно було неба за стрілами, а була темрява від безлічі стріл татарських, і скрізь лежали мертві, і скрізь текла кров, як вода. Дуже поранений був воєвода Дмитро, і багато сильних загинуло. І були перемодені городяни, і татари зійшли на стіни, але від великої втоми засіли на стінах міських. І настала ніч. Городяни в цю ніч спорудили другий город навколо церкви святої Богородиці. На ранок же прийшли на них татари, і був лютий бій, і стали знемагати люди, і вбігли із своїми пожитками на церковні комари, і від ваги повалилися стіни церковні, і взяли татари місто Київ, місяця грудня в 6 день […] А Дмитра воєводу привели пораненного до Батия, і не велів Батий убивати його ради його мужності. І почав Батий розпитувати про князя Данила, і сказали йому, що князь утік в Угорщину. Батий же посадив у місті Києві свого воєводу, а сам пішов до Володимира на Волинь.

Історія України: Хрестоматія / Упоряд. В.М. Литвин. – С. 90.

Літопис про поїздку княза Данила Романовича до хана Батия (1250 р.)

У рік 6758 [1250]. Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговиську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам».

[…] прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кушу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твоїх, і не буде почуто слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм […]

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, – то й се добре. Чи п‘єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?» І він сказав: «досі я не пив. А нині ти велиш – я п‘ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!»

О, тихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая! […]

[…] Пробув же князь у них днів двадцять і п‘ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду його, але ж більша була радість, що він є здоров. […]

Історія України: Хрестоматія / Упоряд. В.М. Литвин. – С. 94.

Література [7; 8; 12; 13; 14; 26; 27; 28; 35; 36; 42; 43; 48; 60; 62; 67; 68; 72; 78; 95; 96; 97; 111; 123; 151; 185; 186; 187; 188; 189; 199]