Тема 16 Українська філософія, Лекції з Філософії
« Назад
Тема 16 Українська філософіяМета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. Проаналізувати формування гуманістичних та просвітницьких філософських вчень в Україні. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на українську філософську думку. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г. Сковороди. Проаналізувати філософію національної ідеї М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Д. Донцова та В. Липинського та розвиток філософії в Україні на сучасному етапі. Основні поняття: кордоцентризм, гуманізм, просвітництво, концепція «трьох світів», гуманізм, сродна праця, національна ідея. План лекції:
1. Особливості української філософської парадигми від давніх часів до XVII ст.Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Але кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі і філософського зокрема. Філософський світогляд, поданий у «Велесовій книзі» (можливо написана у IX і переписана в XVI чи в XVII ст.), показує, що український народ вірить передусім у власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: «Йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові...» (С. 18); «Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви» (С. 39). «Велесова книга» свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: «...Ми відважні, коли боремося за життя...» (С. 41). Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: «І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах-огнищах простих» (С. 47). Таким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український народ у стародавні часи, є породженням його власного, неповторного і нескореного духу. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілого ряду світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповідь, повчання та ін. На початку XII ст. з'явилася «Повість минулих літ», автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. Вона є не лише літературним твором, а й однією із пам'яток філософської думки. Уже тут ми можемо знайти терміни «філософ» та «філософствувати» (мається на увазі «промова філософа» перед князем Володимиром). Філософське звучання мають «Слово про закон і благодать» (митрополит Іларіон), «Посланіє» (Климент Смолятич), «Златоуст» (КирилоТуровський) та інші твори. «Слово о полку Ігоревім» є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури. Філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземними загарбникам, необхідності розвитку культури та освіти. В реалізації шляхів філософствування-мудрування в Києво-руській традиції виділяють дві групи мислителів: містико-ірраціоналістична та містико-раціоналістична. Перша включала монахів самітників (Антоній Печерським, Данило Заточник), у яких благодатний спосіб богопізнання домінував над раціональним. Друга об’єднувала тих християнських богословів, які відстоювали гармонію віри і розуму (Феодосій Печерський, Іларіон Київський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Нестор Літописець). Філософській думці Київської Русі властивий подвійне тлумачення часу – як лінійного, і як циклічного. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу – здатність людини здійснити моральний вибір. Розглядаючи зазначену тему, студентам слід ознайомитись з філософською ідеєю такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему «Бог - світ», створює вчення про чотири світи. Перший - це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий - макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; третій - сама людина, мікрокосм; четвертий - поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. З розпадом Київської Русі українські землі стали частиною спочатку Гальцько-Волинського, а згодом Литовського князівств. Це призвело до суттєвої переорієнтації філософської дуки від візантійської традиції до культури західно-європейського світу. Це дозволило українському суспільству активно сприймати ідеї європейського Ренесансу та Реформації, що створювало умови для нового ренесансно-просвітницького етапу розвитку філософії. До найбільш видатних мислителів періоду XIV-XVI ст. належали: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан, Ю. Немирич, Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін. Саме в цей час з’явилися перші друкарні та освітні заклади в Україні. Першим вищим навчальним закладом була Острозька академія (1576-1636). Її викладачами були Г. Смотрицький, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Х. Філалет, С. Пекалід. Вони формують новий ренесансний стиль мислення в якому помітну роль відіграє розум в осмисленні теологічних проблем, підкреслюється важливість свободи вибору людини. Цим самим намічається відхід від суто візантійського стилю богословствування і подальший розвиток вітчизняної традиції києво-руських містичних раціоналістів. Значну роль у розвитку української філософії кін. XVI-XVII ст. відіграли братства. В творах М. Смотрицького, І. Копинського, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія-Тустановського, П. Беринди, З. Копистенського, С. Косіва, П. Могили розглядаються етико-антропологічні питання самопізнання, морального вдосконалення, сенсу люського життя в руслі християнського гуманізму. Першим зразком теоретичного мислення в філософії були праці К. Саковича, який підносить важливість розуму, людську активність, вдосконалює категоріальний апарат українських книжників. 2. Філософія Києво-Могилянської доби Незважаючи на те що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих пошуків, які й відбувалися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а, швидше, використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя і доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творцем природи. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину в Божій діяльності створеної природи. Професор академії І. Гізель (бл. 1600-1683) зокрема описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають «закарбованими образами». Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого він стає вже відображенням. У свою чергу, відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, що відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович (1681-1736). Визначаючи важливу роль чуттєвого значення в її осягненні, перевагу віддавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Ф. Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, уже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється у поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб винайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання повинна займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького (1725 р. н.) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Він визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Він розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух - до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений - до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, пріоритетного значення вони надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. 3. Філософська концепція Григорія Сковороди та Т. Шевченка Чільне місце при розгляді українських філософів займає вихованець Києво-Могилянської академії Г. С. Сковорода (1722-1794). Він є родоначальником української класичної філософії. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався мислитель у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спонукання зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя він вважає найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблій та християнських традицій, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання: ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній певності, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє − на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, філософ, по суті, пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятися до найвищих вершин. Але, прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі, поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми. Любов і віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. «Крізь любов та віру людина пізнає себе», - твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з'являється у філософа. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування - віри, надії, любові. На ґрунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Воно міститься у нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний світ, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект: людське щастя втілюється не тільки в духовних пошуках, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Його філософія є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності й порядності; вона є своєрідним пошуком визначення українським народом свого місця у суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людської природи дії. 4. Філософія України XIX- початку XXст.Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця у галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О. П. Потебні (1835-1891). О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою у цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення. П. Юркевич (1827-1874) як філософ за вічно змінними явищами природи, що сприймаються нашими органами чуття, намагався (у дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й «серцем», оскільки пошук Істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка у процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської ідеї добра. Далі слід звернути увагу на те, що значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX - початку XX ст. Основними центрами розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети. Ряд всесвітньо відомих учених, таких як М. П. Авенаріус, М. С. Ващенко-Захарченко, Д. О. Граве, Г. Г. Де-Метц, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, М. В. Остроградський, С. М. Реформатський, О. М. Сєверцов та ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обґрунтуванні положень про об'єктне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони мотивували прогресивні погляди на рух, простір і час як форми існування матерії. Цінний внесок у розвиток української філософії другої половини XIX - початку XX ст. зробили М. П. Драгоманов (1841-1895), І. Я. Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913). Найсуттєвішою рисою філософії М. П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності, як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень не можливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація усіх суспільних і державних порядків. Розглядаючи соціальні питання, М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також урахування не тільки фактора часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того чи іншого явища. Аналізуючи філософію І.Я. Франка, потрібно зазначити, що він перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляв тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті «Поезія і її становисько в наших временах» Франко говорить, що духовне ледарство - то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, письменник формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Франківська філософія породжує досить важливу й актуальну ідею: людяне носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Необхідно засвоїти, що оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г. Сковороди і Т. Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди. Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків. Отже, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінантою етико-морального її спрямування. Український народ створює філософію, у центрі якої людина з її внутрішнім світом, котра перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія - це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя. Питання для самоперевірки:
Питання для дискусії та міркування1. Чому міфологічні уявлення давніх слов'ян про межові підстави людського буття вчені відносять до передісторії філософії, а погляд на ці самі питання у пам'ятках культури Київської Русі аналізується у контексті власне історії філософії? З якого часу слід починати відлік історії української філософії і чому? 2. Спадщину діячів культури Київської Русі як перший етап історії філософії свого народу вивчають історики української, білоруської та російської філософії. Чи мають усі вони достатні для цього підстави? Якщо так, то чи відрізнятиметься образ філософської думки Київської Русі, що його відтворюватимуть історики філософії кожного з трьох східнослов'янських народів? Обгрунтуйте свою позицію. 1. У чому, на вашу думку, полягає відмінність філософського світорозуміння київських книжників від поглядів філософів Візантії, Давньої Болгарії, середньовічної Західної Європи? 2. Які особливості філософської культури княжої доби простежуються в наступній історії українського філософського мислення, визначаючи специфіку історії української філософії? Теми рефератів:
Основна література:
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА
Філософські першоджерела:
100. Гартман И. Старая и новая онтология // Историко-философский ежегодник-1988. – М., 1988. 101. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987. 102. Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5. 103. Корет Э. Основы метафизики. – К., 1998. 104. Лем Ст. Новая Космогония // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. – М., 1995. 105. Тиллих П. Онтология любви // Человек. 1990. № 2. 106. Уайтхед А.Н. Процесс и реальность // Избранные работы по философии. – М., 1990. 107. Хайдеггер М. Время картины мира // Время и бытие. – М., 1993. 108. Вертгеймер М. Продуктивное мышление. – М., 1987. 109. Ильенков Э.В. Идеальное и идеал // Философия и культура. – М., 1991. 110. Леви-Строс К. Первобытное мышление. – М., 1994. 111. Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – М., 1994. 112. Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. № 10. 113. Мамардашвили М.К. Формы и содержание мышления. – М., 1968. 114. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М., 1994. 115. Райл Г. Понятие сознания. – М., 2000. 116. Узнадзе Д. Психология установки. – СПб., 2001. 117. Хайдеггер М. К вопросу о назначении дела мышления // Философия сознания в XX веке: проблемы и решения. – Иваново, 1994. 118. Хосе Д. Мозг и сознание. – М., 1994. 119. Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К., 1998. 120. Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 2. 121. Юнг К. Психология безсознательного // http://wanderer.org.ua/book/psy/jung/arch_sym.htm 122. Абаньяно Н. Экзистенция как свобода // Вопросы философии. – 1992. – № 8. 123. Бахтин М.М. Філософія поступка // http://www.sfi.ru/lib.asp?rubr_id=814 124. Бубер М. Проблема человека // Два образа веры. – М., 1995. 125. Вебер М. Избранное. М., 1994. 126. Зиммель Г. Человек как враг // Социологический журнал. – 1994. – № 2. 127. Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990. 128. Кассирер Э. Опыт о человеке // Человек. – 1990. – № 3. 129. Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992. 130. Маркузе Г. Одномерный человек. – М., 1994. 131. Марсель Г. Люди против гуманности // Философские науки. – 1994. – № 1-3. 132. Культурология. XX век. Антология. – М., 1995. 133. Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Дегуманизация искуства. – М., 1991. 134. Ортега-и-Гасет Х. Восстание масс // Дегуманизация искуства. – М., 1991. 135. Проблема человека в западной философии. – М., 1988. 136. Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989. 137. Смысл жизни: Антология. — М., 1994. 138. Страх: Антология / П.С. Гуревич. — М., 1998. 139. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987. 140. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993. 141. Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994. 142. Эрос: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич. – М., 1998. 143. Это человек: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич — М., 1995. 144. Вебер М. Протестантска етика і дух капитализму. – К., 1994. 145. Франкл Б. Человек в поисках смыла. – М., 1990. 146. Шеллер М. Формализм в этике материальная этика цінностей // Избранные произведения. – М., 1994. 147. Лем С. Культура как ошибка // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. М., 1995. 148. Культурология. XX век: Антология. – М., 1995. 149. Ортега-и-Гасет Х. Дегуанизация искусства. – М., 1991. 150. Самосознание европейской культуры XX века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М., 1991. 151. Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996. 152. Бердяев Н.А. Смисл истории. – М., 1990. 153. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000. 154. Вольтер. Философия и методология истории // Историки и история. Жизнь, судьба, творчество: В 2 т. – М., 1998. 155. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л., 1990. 156. Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 2003. 157. Карсавин Л. Философия истории. – СПб., 1993. 158. Колінгвуд Р. Ідея історії. – К., 1996. 159. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії //Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996. 160. Ортега-и-Гасет Х. История как система // Избранные труды. – М., 1997. 161. Поппер К. Выдкрите суспільство і його вороги. – К., 1994. 162. Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001. 163. Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995. 164. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003. 165. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1998. 166. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. 167. Делез Ж., Гватари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип. – М., 1990. 168. Дебор Г. Общество спектакля. – М., 1999. 169. Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М., 1991. 170. Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1998. 171. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003. 172. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. 173. Лайон Девід. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996. 174. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1995. 175. Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. – М., 1995. 176. Антология мировой философии: Античность. – М., 2001. З повагою ІЦ "KURSOVIKS"! |