Тема 7 Філософія культури, Лекції з Філософії
« Назад
Тема 7 Філософія культуриМета: вивчити культуру як предмет філософського осмислення; філософське поняття культури, її структуру та основні функції. Розглянути проблему взаємодії культури і природи. Проаналізувати механізм відтворення і розвитку культури в звичаях, нормах, традиціях. Розглянути проблематику взаємозв’язку культури та цивілізації. Основні поняття: культура, цивілізація, культ, звичаї, криза культури, попкультура, контркультура, елітарна культура, антикультура, національна культура, духовна і матеріальна культура, інтелігентність, суспільний ідеал, криза культури. План лекції:
1. Філософське поняття культури. Теорії культуриШироко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення "культура - натура", тобто "культура - природа". Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю. Наприкінці XIX - у XX ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираження її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру у найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти. До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну − культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну − культура розуміється як система цінностей, їх надбання; теологічну, пов'язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності. Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохопного розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи. Емпіричний, описовий підхід, згідно з яким культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється у статичному вигляді - у вигляді певного "набору" речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна й духовна сфера культури, про що йтиметься далі. Аксеологічний, тобто оцінний підхід, за якого "культурність" і "некультурність", отже, і рівень культурності, оцінюється порівнянням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оцінювати. Діяльнісний підхідрозглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, "позабіологічний" за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов'язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх - описовий та оцінний, а включає в себе їх раціональний зміст. Культура − це сукупність матеріальних, практичних духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються у повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках. У вужчому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вищі навчальні заклади, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо. Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через усебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей. Таким чином, культура - це художні полотна й архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість та вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя. Усе ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Такого роду явища, відносини, процеси, поведінку називають "антикультурою". Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативну оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру. 2. Структура культуриЗагальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова. У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура- досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу. Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одяг, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування. Матеріальнукультуру можна поділити на: культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Матеріальна культура існує не лише у вигляді засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про "культуру праці" різних історичних епох. Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу. Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура - результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природи й суспільства, ширину світогляду, втілення у суспільне життя ідей і знань. До структури духовної культури суспільства належать такі основні елементи: 1. Явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура почуттів), естетична культура (література й мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість. Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) - також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого "зоологічного індивідуалізму", вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури. 2. Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес відповідно до політики держави. 3. Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості - поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо). Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і керівним чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва. Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини - почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини. Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично й духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний надприродний світ, в якому вона живе. Коротко розглянемо сфери культури: Політична культуравключає в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо. У моральній культуріфіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, Людина перетворює їх у моральні якості і переконання. Естетична культурасуспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймаються перш за все чуттєво, у їх зовнішній виразності. Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи. Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов'язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо. Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів. Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т. д. Можна знайти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад: масова культура, елітарна, молодіжна та ін. або ж офіційна культура. На початку XX ст. в Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура. 3. Атрибутивні ознаки і властивості культуриКультура як суще розгалужена в часі, просторі, перебуває у постійному русі (розвитку). Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі -- це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати минулі етапи культури. Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними закономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються людською діяльністю. Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:
Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь призму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовнішній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку культури і природи. Внутрішній простір культури виявляється у поширенні на Землі археологічних культур, ойкумени, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивілізацій між собою, формуванні історико-культурних сфер. Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все с,амобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, породжено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі космосу, осягнення абсолюту тощо). Поняття світовий культурний простір охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий культурний простір розглядається як своєрідний інформаційний, ціннісний резервуар конкретної національної культури, в який вона вносить свої унікальні надбання. З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своєрідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не лише предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує саму людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою. Отже, культура — це також виробництво, продуктом якого є людина, а виробництво — це передусім дія, рух, розвиток. Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою людською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбувається залучення нових поколінь до досягнутого на певному історичному етапі рівня розвитку культури, що філософською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосередньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не лише засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності − бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечуючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже наступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечування означає етап творення, творчості, а розпредмечування -етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування — предметність — розпредмечування) ілюструє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини — суб'єкта культурно-історичного процесу. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, освіченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності тощо. Це дає підстави для висновку, що культура є нагромадженням якісності та пориванням до якісності. 4. Культура і цивілізаціяЦивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас - спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. - Перша ознака цивілізації - рівень розвитку культури. Але саме при вивченні цієї ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації. - Друга ознака - спосіб освоєння культури: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культури, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу − відмінності західної і східної цивілізацій. Цінності у них ті самі, способи ж освоєння - різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Для східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім'ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв'язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодостатня цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих "гібридних" суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування - ідея єдності, цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей. Питання для самоконтролю:
Питання для дискусій та міркування:1. Як ви розумієте вислів: «Культура - це в першу чергу світ предметів, які нас оточують, несуть на собі відбиток людської діяльності, суспільних зв'язків і особливостей взаємовідносин людини з природним середовищем»? 2. Яки ви розумієте вислів «безкультурна людина». 3. Поясніть зміст висловлювання «духовно багата людина». 4. Чому людина не може стати нею поза сферою культури? 5. Чи можливий, на вашу думку, регрес культури? Теми рефератів1. Рушійні сили розвитку культури. 2. Культура і духовний світ людини. 3. Культура і цивілізація. ЛітератураОсновна література:
З повагою ІЦ "KURSOVIKS"! |