Методичні поради до вивчення теми 5, Історія української культури

Методичні поради до вивчення теми 5

Другою після княжих часів добою інтенсивного розвитку українського мистецтва і культури загалом, їх золотим віком є друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. На очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя і мислення. Звичайно, картина українського світу цієї доби формувалася впродовж попередніх епох, однак чи не найважливішою була Хмельниччина – загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, яка відродила смак українців до політичної і культурної творчості. Виникло нове світовідчуття, змінився менталітет, бо став відчутним зв’язок часів: Україна – правонаступниця Київської Русі – відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові козацтва, котре сформувало феномен козацького бароко – національний різновид загальноєвропейського стилю у мистецтві.

Тож метою розкриття теми є осмислення специфіки розвитку української культури ХVІІ – ХVІІІ ст. у європейському контексті; визначення світоглядно-стильових рис бароко у мистецтві вказаної доби; встановлення відгуків барокового мистецтва в сучасній культурі.

Для розуміння змісту теми необхідно розглянути такі питання:

1. Соціально-історичні умови становлення і розвитку культури другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

2. Нові процеси в духовному житті: реформування церкви й освіти, розвиток науки

3. Українське бароко як світовідчуття і стиль

4. Національний варіант бароко у літературі, театрі, музиці

5. Особливості барокової архітектури

6. Еволюція образотворчого мистецтва 

При розкритті першого питання необхідно зазначити, що названий період включає в себе як пік національного культурного розвитку, так і спад, пов’язаний з утратою козацтвом політичних і культуротворчих позицій у кінці ХVІІІ ст.

На культурному житті доби позначилися як традиції Київської Русі, так і зародження нових ідей і явищ, співзвучних загальноєвропейським. У цей час у Європі відбувалося активне становлення національних держав, провідне місце з-поміж яких посідали Італія, Іспанія, Фландрія, Нідерланди і Франція. Внаслідок буржуазних революцій, промислових переворотів, буремних соціальних потрясінь, які певною мірою охопили майже всі країни, зазнали змін різні галузі життя. Прогрес природничо-математичних наук зумовив формування нової раціональної картини світу, яка вивільнялася від домінування суто релігійнихсвітоглядних уявлень. Європа виходила з глибокої духовної кризи, спричиненої Реформацією і розколом церков. У добу Просвітництва на зміну теологічному світобаченню прийшло раціональне розуміння світу. Поряд із сакральною активно розвивалася світська художня культура. У духовному житті, зокрема й художньому, запанувала думка, що основою пізнання природи й людини є розум.

У межах означеного хронологічного відрізку духовний розвиток українського народу відбувався за нових історичних реалій, зумовлених Національно-визвольною війною і створенням Козацької республіки. Потужний вплив козацтва – провідної верстви новоствореної держави – став визначальним чинником розвитку культури і мистецтва. Утвердженню ідеї національного державотворення були підпорядковані всі культурно-мистецькі вияви періоду Хмельниччини і Гетьманщини – від часів Івана Мазепи до часів Кирила Розумовського. На цьому суспільно-історичному тлі і розгорталося барвисте полотно духовного розвою України в момент його найвищого злету – творення культури Нового часу. 

Богдан Хмельницький

Без сумніву, на культурний розвиток України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. істотно вплинула Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Згадайте її причини, перебіг і наслідки.

Прикметно, що духовне життя України в добу Руїни не тільки не завмерло, але й виявило подиву гідну активність і творчу наснагу, зокрема у царині науки, філософії, літератури, політики, трохи менше – у сфері освіти і мистецтва, що, зрозуміло, вимагало і більших матеріальних засобів, і спокійніших умов для свого розвитку. 

Іван Мазепа

Доба Івана Мазепи вперше дала можливість українській культурній творчості пореволюційних часів знайти своє завершення і реальне втілення, створити свій власний стиль. Так, відроджувався Київ як духовний центр України, а його вплив поширювався на країни Східної Європи і православного Сходу. Головним культурно-науковим та ідеологічним осередком Києва і всієї козацько-гетьманської держави знову, як і за Петра Могили, стала Києво-Могилянська колегія, яка пережила добу Руїни. Зміцнення української державності в останній чверті Х V ІІ ст. створювало для колегії відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом та відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало цьому закладу скупчувати видатні професорські сили.

Київ став політичною і духовною столицею, центром науки, її “Афінами”. Як тоді твердив Лазар Баракнович, “коли з Києва, розумної голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше”.

Перемога в Полтавській битві 1709 р. закріпила російські позиції в Україні. Борючись з “козацькою загрозою”, російський уряд обмежував права і вольності козаків, вів асиміляторську політику в галузі культури. Російська мова запроваджувалася в адміністративних установах, потім у книгодрукуванні й освіті. З 1721 р. Синод – імперський орган, який управляв Церквою, встановив контроль над українськими друкарнями: дозволялося видавати тільки церковні книги російською мовою. У 1724 р. царські цензори закрили Чернігівську друкарню, пов’язану з іменами видатних церковних і культурних діячів – Лазаря Барановича, Івана Максимовича, Івана Величковського та ін. 

Кирило Розумовський

У 1763 р. гетьман Кирило Розумовський звернувся до царського уряду із проханням перетворити Києво-Могилянську академію на університет, відкрити університет у Батурині, а також заснувати університетські друкарні. Однак Катерина ІІ відкинула ці проекти. Вона не бажала підвищення рівня освіченості українського народу, що призвело б до посилення автономних позицій Гетьманщини. Невдовзі у Києво-Могилянській академії обов’язковим стало викладання російською мовою.

Царський уряд використовував інтелектуальні сили, які породила українська культура. Високоосвічені вихідці з України ставали активними провідниками реформ Петра І у Росії. Так, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович був близьким соратником царя і фактично очолював Російську православну церкву. Професор цієї ж академії Стефан Яворський не лише займав високі церковні посади в Росії, але й був президентом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. У цьому місті він заснував театр. Авторитетними діячами Російської церкви були вихідці з України Дмитро Туптало (Ростовський) та Іван Максимович (Тобольський).

Провідниками імперської політики ставали здібні українські адміністратори, з-поміж яких – Олександр Безбородько, котрий виконував обов’язки особистого секретаря Катерини ІІ.

Тривалий час Києво-Могилянська академія була важливим джерелом поповнення освічених кадрів Російської імперії. Вихованцями цього навчального закладу були майже всі ректори, а також більшість професорів Московської академії.

Тож політичними факторам, які впливали на українську культуру, були:

1. наявність в України власної держави – Гетьманщини;

2. перетворення козацької старшини на привілейовану соціальну верству;

3. значне поширення української етнічної території завдяки заселенню Південної України і Слобожанщини;

4. об’єднання більшості українських земель у складі Російської імперії.

З падінням Гетьманщини розквіт української культури було перервано. Динамічний злет, що розпочався за доби Хмельниччини, замінився розгромом Запорозької Січі 1775 р., поглинанням української культури сусідніми державами. Нівелювання національної самобутності вітчизняного мистецтва посилилося з боку держав, у складі яких перебували українські землі. На цих землях закривалися колись численні школи, друкарні, зазнавала переслідувань українська мова, натомість насаджувалася російська, польська, німецька, угорська. У 80-х рр. Х V ІІІ ст. Православна церква втратила свою автономію. Розпочався відтік інтелектуальної еліти, зокрема багатьох митців, до Росії. Це створювало додаткові перешкоди для національно-культурної консолідації українського народу. 

При розгляді другого питання слід звернути увагу на реформаційні тенденції у галузі церковного життя, в освіті і науці, пов’язані з ідеями інтелектуального й духовного вдосконалення, спрямованого на уславлення України і Бога.

Європейська Реформація позначилася на тому, що Православна церква на середину Х V ІІ ст. активно займалася впорядкуванням свого життя на засадах демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів – добре освічених, енергійних і підготовлених до пастирських обов’язків.

Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х рр. ХVІІ ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єдине послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов’язковою ставала філософська й богословська освіта ченців.

Українське православ’я запровадило обов’язкові літургійні правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналізувалося. Воно вшановувало власних святих, підносило культ регіональних реліквій та ікон, використовувало місцевий християнський фольклор, що наповнювало живим змістом релігійну свідомість українців.

Серед духовенства зріс престиж освіти, роль освітньо-місіонерської роботи. Освітою молодих ченців опікувалися православні архімандрити, посилаючи найздібніших на навчання у різні університети Європи. Як і в інших європейських країнах у добу Реформації, в Україні відбувається уточнення християнських цінностей. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати “візантійські” традиції протиставлення релігійних інтересів “земним”, що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя. Духовні цінності стали предметом громадської уваги й критичного осмислення.

Церква активно впроваджувала нові культурні ідеї, не цуралася технічного прогресу. Згадаймо активне використання засобів друкованого слова для поширення духовних знань Так, Лаврська друкарня протягом 30-70-рр. Х V ІІ ст. видала ряд книг: “Патерикон” Сильвестра Косова, де було зібрано житійні новели про печерських святих, “Тератургема” Афанасія Кальнофойського з описом див, пов’язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих – заступників українського народу.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка з боку суспільства, а також діяльність Петра Могили. Згадайте з теми 4 його біографію й активну діяльність з розбудови української культури. Відомо, що митрополит ініціював реставрацію культурних і духовних пам’яток Києва. Зокрема, з “темряви підземної” повернули чимало храмів княжої: десятинну церкву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Було реставровано Софійський собор. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. У цей час фіксується старе повір’я, що доки у Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Орантою, доти стоятиме Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи. Якщо на початку Х V ІІ ст. велися активні дискусії щодо розвитку освіти (чи можна брати за прообраз православної школи єзуїтський колегіум, яке місце латинської і польської мов і світських навчальних дисциплін у змісті освіти тощо), то на середину століття стали помітні посутні результати. Усталився реалістичний підхід до освіти, позаяк Україні потрібні були діячі різного фаху й масштабу: не лише козацька старшина і священнослужителі, а й учителі, вчені, архітектори, будівничі, чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта з приватно справи людини стала справою державної ваги.

Відтак іноземців вражав високий рівень освіченості українців. Наприклад, Павло Алепський, котрий 1653 р. мандрував Україною, супроводжуючи свого батька патріарха Макарія, писав: “Люди вчені, кохаються в науках і законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії…”, по всій козацькій землі “спостерігали ми давній та гарний факт – всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їх жонок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися по вулицях… А дітей у їх більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти”.

Справді, майже кожне село на Україні мало свою школу. Приміром, як засвідчує перепис 1740-1748 рр., у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1094 оселі; зокрема, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села.

Значну роль у розвитку освіти продовжували відігравати Острозька колегія, Львівська братська школа.

Києво-Могилянська колегія могла б уже від початку свого заснування називатися академією, оскільки її програма (за винятком курсу богослов’я, який забороняла Польща) збігалася з програмою університетів Європи. Однак лише 1701 р. вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних закладів курс богослов’я і мати самоврядування, як це було у всіх вищих навчальних закладах Європи. 

Печатка Києво-Могилянської академії 

Києво-Могилянська академія

Зрозуміло, що це не єдиний вищий навчальний заклад тогочасної України. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжував відігравати Львівський університет, заснований у 1661 р. Проте саме Києво-Могилянська академія стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. За 150 років існування Києво-Могилянської академії в ній навчалося близько 25 тисяч студентів. З неї вийшли філософи й державні діячі, історики й поети, композитори й медики, полководці і юристи. Переглядаючи біографії видатних людей Х V ІІІ ст., рідко можна зустріти людину, яка б не навчалася в академії. З навчального закладу вийшов, за словами М.Грушевського, той “знаменитий стан військових канцеляристів, який підготував національне українське відродження ХІХ ст.”, тобто та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дипломатичні діячі, а головне – національні патроти-автономісти.

Назвіть видатних випускників цього навчального закладу.

До академії приймали молодь усіх станів, щороку тут навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса – гуртожиток. Курс навчання у Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію та богослов’я; мови – слов’янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську; опановували поетичне і риторичне мистецтво; вивчали класичну грецьку і римську, частково – середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курси російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру). 

Києво-Могилянська академія та її вихованці. Гравюра XVIII ст.

Академічна бібліотека налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів, що робило її визначним науковим осередком. Це був європейський центр науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу загалом. З академією пов’язана діяльність Йосипа Кононовича-Горбацького, Михайла Козачинського, Інокентія Гізеля, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Михайла Ломоносова, Якова Козельського. В академії відбувалося становлення української літературної мови, складалися літературна і поетична школа.

У ХVІІІ ст. у Гетьманщині та Слобідській Україні продовжували діяти сотні початкових шкіл, у яких учителювали дяки.

Наприкінці 80-х рр. стали з’являтися більш досконалі навчальні заклади. Це були 4-класні народні училища, в яких вивчали російську граматику, історію, арифметику, механіку, фізику, архітектуру. У 2-класних училищах дітей навчали читання, письма і рахунку. На Правобережжі і західноукраїнських землях початкові школи діяли при братствах. Шляхетські діти навчалися в єзуїтських та василіанських школах.

Виникли нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700), Харківський (1727), Переяславський (1738). Особливо значимим навчальним центром став харківський колегіум, де здобувало освіту 800 учнів. Крім традиційних предметів, вивчалися інженерна справа, артилерія і геодезія. Наприкінці Х V ІІІ ст. з’явилися нові типи навчальних закладів – артилерійське і штурманське училище в Миколаєві. На Правобережжі і західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми – Луцький, Кам’янецький, Львівський, Перемишльський та ін.

У ХVІІІ ст. наука ще не стала завершеною системою знань. Системні дослідження, як правило, не проводилися, проте в окремих галузях науки простежувався прогрес.

Помітні зрушення спостерігалися у медицині, організації медичних знань і освіти. Для запобігання епідеміям було створено систему карантинів. У 1740 р. у Василькові на Київщині відкрився перший медичний карантинний будинок. Наприкінці ХVІІІ ст. з’явилися морські госпіталі у Херсоні і Севастополі. У 1792 р. відкрився Київський військовий госпіталь. Формувалася мережа аптек6 вони діяли у Києві, Глухові, Харкові, Вінниці, Умані, Бродах, Львові та ін. містах.

Засновувалися медичні навчальні заклади. У 1773 р. у Львові виникла Медична колегія, яка у 1784 р. увійшла до складу медичного факультету львівського університету. У 1787 р. відкрився вищий навчальний заклад – Єлисаветградська госпітальна медико-хірургічна школа. 

Видатний лікар Данило Самойлович

Українські вчені завоювали високий авторитет у тодішній медицині.

Так, Данило Самойлович (Сушковський) (1742 – 1805) був основоположником вітчизняної епідеміології, написав працю про боротьбу з чумою, яка вийшла французькою і німецькою мовами. Вченого обрали своїм почесним членом 12 академій світу. 

Нестор Амбодик-Максимович

Нестор Амбодик-Максимович (1744 – 1812) став засновником вітчизняного акушерства і педіатрії. Він написав перший у Російській імперії підручник з акушерства (“Искусство повивания, или Наука о бабичьем деле и т. д., на 6 ч. разделенная и многими рисунками снабденная” (СПб, 1784 –1786)), а також був автором ґрунтовних праць з фізіології людини, ботаніки, фізіотерапії. Як видатний учений пов’язаний з Полтавщиною?

Першим українським дослідником, який експериментально вивчав мікроорганізми, став уродженець Полтавщини (м.Гадяч) Мартин Тереховський (1740 – 1796).

У ХVІІІ ст. зросла роль математичних знань у практичній діяльності людей. У школах і колегіумах вивчали чотири арифметичні дії з цілими і дробовими числами, добування квадратного і кубічного кореня, а також ряд інших правил.

У другій половині 80-х рр. у Києво-Могилянській академії, крім алгебри, стереометрії, тригонометрії та інших розділів чистої математики, вивчали ще й змішану – механіку, гідравліку, оптику, сферичну тригонометрію, астрономію. 

Іриней Фальковський

У 1793 р. викладач цієї академії Іриней Фальковський (1762, с.Білоцерківці Пирятинської сотні Лубенського полку, тепер Пирятинського району Полтавської області – 1823, м.Київ) видав перший у Російській імперії підручник із змішаної математики. Учений відкрив фізико-математичний кабінет, в якому були земні й небесні глобуси, сфери М.Коперника, повітряний насос, електрична машина, телескоп, астролябія, барометр тощо. При Київському Михайлівському Золотоверхому монастирі І.Фальковський створив маленьку обсерваторію. Викладаючи астрономію, дотримувався кеплерівської теорії руху планет, описав видимий рух Сонця та залежні від нього явища, а також рух Місяця і пов’язані з ним затемнення; навів відомості про комети та змінні зорі; розглядав питання, що стосуються обрисів та розмірів Землі. Короткі відомості про свої спостереження друкував у “Киевских месяцесловах”, які виходили під його керівництвом.

Досить успішно вивчалася математика у колегіумах Львова, Харкова та ін.

Значну увагу в Україні цього періоду надавали філософії. Зокрема, на вченні Аристотеля ґрунтувалися такі дисципліни, як логіка, діалектика, фізика, метафізика, етика. Поширювалися твори античних і середньовічних філософів, а також праці Рене Декарта, Френсіса Бекона, картезіанців. Наприклад, Феофан Прокопович послуговувався вченнями Томаса Гоббса, Гроція Гуго, Самуїла Пуфендорфа.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722, Чорнухи, Лубенський полк –1794, Іванівка, Харківщина), видатний учений і мислитель. Згадайте життєвий і творчий шлях видатного полтавця. 

Григорій Сковорода

Основою філософської концепції Г.Сковороди був антропологізм, а засобом досягнення мети – самопізнання. Його девіз – “Пізнай самого себе”. Філософ вважав, що світ складається з трьох рівнів – мікрокосму (внутрішній світ людини), макрокосму (зовнішній світ, Всесвіт) і світу символів (Біблія), який поєднує ці два світи, а також двох “натур” – матеріалістичної (зримої, малоцінної) і духовної (вищої, цінної). Мета життя людини – у щасті “сродної праці”, тобто у діяльності за талантом і покликанням, у тому, щоб “пізнати, знайти самого себе”. Ідеалом мислителя виступає “духовна людина” – вільна, зосереджена на вдосконаленні свого внутрішнього світу, незалежна у міркуваннях і поривах до пізнання світу й самої себе, радісна особистість. Джерелом радощів, а звідси – душевного здоров’я, Г.Сковорода називав дружбу з близькими по духу людьми, будучи в цьому близьким до вчення Епікура. Найвідомішими філософським працями Г.Сковороди є “Вступні двері до християнської добронравності”, “Наркісс. Розмова про те: пізнай себе”, “Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу”, “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті”, “Потоп зміїний”, “Вдячний Еродій”, “Убогий Жайворонок”.

Хмельниччина й Українська держава породили історіографію та ряд історичних праць, які виходять за межі літописних оповідань і набувають рис наукових текстів. З’являються “Хроніка” (1762) Феодосія Софоновича, “Синопсис” (1674), який приписується Інокентієві Гізелю, “Літописець” (1699) Леонтія Бобилинського. Ці твори засвідчують неперервність хронографічної традиції і водночас репрезентують собою нові підходи українських книжників Х V ІІ ст. до систематизації і коментування історичних відомостей, за якими історія є “коморою красномовства” (Йосиф Кононович-Горбацький), завдяки їй думка окремої людини поєднується з мудрістю людства. У передмові до історіографічної праці “Хроніка” цю думку підтримував Феодосій Софонович: “Адже кожній людині необхідно знати про свою вітчизну і іншим, якщо питають, розповісти. Бо людей, котрі не відають свого роду, за дурнів уважають”. Тож історію слід систематизувати і вичати. Так, “Синопсис” являє собою стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків перевидань.

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. з’явилися так звані “козацькі літописи”: “Самовидця” – імовірно, Романа Ракушки-Романовського, котрий брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським, “Действія небивалой брани Богдана Хмельницког з поляки” гадяцького полковника Григорія Граб’янки, “Сказаніе о войне козацкой…” канцеляриста Генеральної канцелярії Війська Запорозького Самійла Величка. У центрі уваги авторів – історія Хмельниччини.

У ХVІІІ ст. виходять історичні твори, які генетично пов’язують Гетьманщину з Княжою добою. У 1730-х рр. складено “Краткое описаніе Малороссии”, у 1770 р. Стефан Лукомський написав “Собрание историческое”.

Важливими історичними джерелами для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти ХVІІІ ст. маютьмемуари та щоденники, зокрема написаний французькою мовою “Дневник” (1722 – 1727) сина гетьмана Данила Апостола Петра, “Дневник” (1735 – 1740) генерального підскарбія Якова Марковича.

Отже, Україна другої половини ХVІІ –ХVІІІ ст. стала центром освіти і науки у Східній Європі, саме український науковий потенціал сприяв поширенню знань у Росії. 

Відповідаючи на третє питання, слід встановити культурний контекст розвитку бароко в Україні.

Уже було зазначено, що національний характер формувався під впливом козацького лицарського ідеалу, що зберігався усвітогляді українців до кінця ХVІІІ ст. Утвердження ідей національної самобутності та часів козацтва позначилося на світоглядно-естетичній своєрідності стилю українського бароко. Занепад козацької державності призвів і до його занепаду.

Бароко (з італ. химерний, буквально – перлина неправильної форми) – художній стиль, що характеризується декоративністю, пишністю, динамічними складними формами і живописністю. Це культурна епоха, напрям і стиль у літературі і мистецтві кінця ХVІ – поч. ХVІІІ ст. Світоглядні основи Бароко (як епохи) сформувалися в результаті потрясінь, якими у Х V І ст. були Реформація і вчення М.Коперника. Змінилося уявлення про світ, яке утвердилося ще з часів античності, як про розумну і постійну єдність, а також ренесансне тлумачення про людину як найрозумнішу істоту. Світобачення ХVІІ ст. проймалося відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідала зовсім не провідне місце, а була розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі. Людина усвідомлювала себе як щось “середнє між усім і нічим”, за твердженням Блеза Паскаля, “тим, хто схоплює лиш видимість явищ, але не здатний зрозуміти ні їх початок, ні їх кінець”. Тож дійсність викликає і захоплення, і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Звідси почуття розгубленості перед життям, пошуки захисту у Богові, який розумно створив світ, але пояснити його законів людина не годна пояснити: все ілюзія й тимчасовість. З одного боку, європейська людина прагне спасіння і вічного життя, з другого – насолод і розваг.

Як і Ренесанс, на зміну якому він прийшов, стиль бароко зародився Італії, яка у Х V І ст. втратила свою державну могутність і намагалася утвердитися культурою: еліта і церква прагнули, щоб їх силу і заможність побачили всі, але оскільки коштів на побудову палаццо не було, знать звернулася до мистецтва, щоб створити ілюзію могутності і багатства. Тож первісно для барокового світогляду характерний погляд на людину і світ як величезний театр – бурхливий і суперечливий, патетичний ідраматичний, сповнений динаміки і дисонансів. У католицьких країнах відбувається реставрація впливу релігії на мистецтво, пишність, декоративність та експресія якого протиставляється стриманим і суворим протестантським обрядам. Ефектні й експресивні архітектурно-скульптурні комплекси майстрів римського бароко Франческо Борроміні та Джованні Лоренцо Берніні, де панують контрасти об’ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Тож архітектура тяжіє до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури і скульптури.

Скульптура відзначається декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю.

Мікеланджело. П’єта Д.Л.Берніні. Аполлон і Дафна

З осередження на напружених протиріччях епохи, відсутність ренесансної впевненості у силі людського розуму та діянь, мотив трагічної приреченості боротьби проти зла, зображення страждань і жахів, а також динамічність форм, нерівність та розірваність ліній, тяжіння до вияву внутрішнього руху та драматизму, широке застосування декоративних оздоблень, символічні та алегоричні образи характерні для живопису цієї епохи. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли себе виявити гіперболічність і патетика. Згадаймо полотна італійця Мікеланджело Мерізі да Караваджо, Пітера Пауля Рубенса, Антоніса ван Дейка, Рембрандта Харменса ван Рейна, Дієго Веласкеса, Яна Вермеєра ( які характеризуються динамізмом композицій, “плоскістю” і пишністю форм, аристократичністю і непересічністю сюжетів.

У музиці простежується поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха, Антоніо Вівальді, Георга Фрідріха Генделя).

У літературі бароко представлене іменами Петро Кальдерона де ля Барки з його відомою п’єсою, яка виразно характеризуєсвітогляд свого часу, – “Життя – це сон”, сатиричними творами Франциско де Кеведо, філософськими і любовними віршами Джона Донна:

Мізерна смерте, хай тебе назвуть

Могутньою – не смій гонорувати.

Не зникли люди ті, що їх взяла ти.

І я переживу тебе, мабуть.

Мир,супокій - ось вияв твій і суть.

З твоєї праці маєм зиск багатий:

Найліпших з нас ти квапишся прибрати,

Найшвидше горній дух вони спасуть.

Служнице влади, випадку, недолі -

З тобою вкупі злочин,мор,війна.

Проте приспить і маківка дрібна,

Як твій удар. Пишатися доволі.

На мить заснемо й, знехтувавши тлінь,

Прокинемось навіки. Смерте, згинь!

Українське бароко поєднало традиції вітчизняного народного мистецтва з характерними ознаками європейського бароко (частково Ренесансу і Просвітництва) і як виразник нових художньо-світоглядних настанов мало специфічні художні вияви.

Як і в європейському бароко, в українському співіснують прагнення неможливого й песимізм, пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша за життя, звеличення слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

Якщо європейське бароко зорієнтоване на придворно-аристократичне мистецтво, то українському притаманні демократичні засади, які ґрунтувалися на ідеї православних братств, патріотичного руху всіх верств загалом. Тому, на відміну від часом надмірної віртуозності і чуттєвих крайнощів італійського бароко, трагічного драматизму і помпезності іспанського, містицизму німецького, рафінованої декоративності французького, в Україні цей стиль був пройнятий пафосом героїки й урочистого утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Це виявилося у золотих переливах церковних бань і мереживі різьбленихіконостасів, високій духовності музичних гімнів і хорових концертів.

Бароко стало першим універсальним художнім напрямом, що поширився у всіх видах мистецтва – поетичному, образотворчому, музичному, театральному. Подальше зміцнення культурних контактів із сусідніми країнами, подолання відносної ізольованості, характерної для середньовіччя, досягнення науки, освіти, мистецтва сприяли утвердженню українства на міжнародній арені. Не випадково, наприклад, постать Івана Мазепи приваблювала увагу не тільки його сучасників, але й митців наступного часу – Вольтера, Джорджа Гордона Байрона, Юліуша Словацького, Олександра Пушкіна, Ференца Ліста. А популярність української пісні “Їхав козак за Дунай” , авторство якої приписується Семену Климовському, перетнула кордони батьківщини, привернувши увагу композиторів – Людвіга ван Бетховена, Карла Марії Вебера, Олександра Аляб’єва, котрі створили на її мелодію інструментальні варіації.

Американська письменниця і перекладачка Тереза Тальві зазначала: “Велична, самобутня поезія козаків вразила літературний світ… У степах України створено силу балад, і здається, що кожна галузка дерева має свого поета і кожна стеблина відлунюється піснею”.

Отже, бароко – загальноєвропейське художнє явище, в якому Україна виступила рівноправним партнером. Стилізоване відтворення вітчизняної історії надихнуло митців на новаторські поривання, зумовило яскравий спалах української культури після Київської Русі. 

Характеризуючи четверте питання, треба вказати на специфіку національного варіанту бароко у літературі, театрі, музиці.

Особливо активно у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася поезія, яка творилася під впливом як шкільних піїтик (підручників поетики – теорії літератури), так і усної народної творчості. Народна пісня стає джерелом замилування і предметом вивчення. Так, до другої половини ХVІ ст. належить найраніший відомий досі запис української народної пісні. Мовиться про чеську граматику Яна Благослава, де було вміщено пісню про Стефана воєводу (“Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?”). У 1625 р. у польській брошурі надрукована пісня про козака і Кулину (“Гой козачейку, пане ж мій…”). Вплив шкільних піїтик на пісенну творчість невідомих народних авторів і використання властивих народній пісні образів, символів і формальних прийомів у книжній поезії простежується досить виразно у ряді творів середини ХVІІ ст. Барокова пишна декоративність, алегоризм, пафосність вислову характерні історичним пісням про Хмельниччину – “Про Жовтоводську битву…” (“Висипався Хміль з міха…”), “Полонення Потоцьких” тощо. Водночас ряд відомих авторів освоює поетику народної пісні (“пісні свіцької”) з властивими їй зверненнями до почуттєвої сфери людського життя, психологічного паралелізму, сталих образів-символів. 

Маруся Чурай

З-поміж таких – ім’я напівлегендарної поетеси Марії (Марусі) Годіївни Чурай, котрій приписуються ряд пісень, з-поміж яких “Засвистали козаченьки…”, “В кінці греблі шумлять верби…”, “Посіяла огірочки…”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…”. До сьогодні точаться суперечки навколо автентичності постаті дівчини, оскільки жодних документальних свідчень про її існування не збереглося. На культурний кін цей образ вивів відомий російський прозаїк, драматург і театральний діяч Олександр Шаховськой. У повісті “Маруся – малороссийская Сафо”, він, покликаючись на зібрані в Україні перекази, подає трагічну біографію піснетворки. Власне, овіяна таїною постать мисткині була напередвизначена світоглядно-стильовими тенденціями молодого романтизму, проте вона симптоматична для часу, в контекст якого вона вписана, – середину і другу половину Х V ІІ ст., коли поет відігравав значну роль у духовному житті Козацької держави.

Відомо, що тоді у школах вищого типу зокрема і в Київській академії передусім викладався курс піїтики, який полягав у навчанні писати й аналізувати поезію різних стилів і жанрів. Відтак ті, хто здобув освіту, не могли не вміти писати вірші. Більше того, віршування було виявом належності до інтелектуальної еліти. Поетичні тексти включалися в проповіді, літописи, житія, драми були віршованими. Етикетною нормою було підносити вірші з урочистого чи скорботного випадку.

Так, у жанрових межах етикетної традиції слід розглядати панегірик Івана Величковського на честь Івана Самойловича (“Змишляют поетове”), піднесений під час перебування гетьмана у Полтаві 1687 р. Зводячи складні барокові образно-метафоричні і синтаксичні конструкції, автор нагадує українському очільникові про Дедала, який зробив собі крила “із разних матерій” і таким чином визволився з неволі. Так само для того, щоб Україна стала сильною, вільною і щасливою, її лідерові пропонується шість крил: з одного боку – віра, надія, любов, а з другого – смирення, чистота й убогість. Ідеальний керівник має захищати віру і Церкві, проганяти з рідної землі супостатів, стверджувати мир на землі, об’єднувати країну, мурувати й оздоблювати храми, підтримувати вчених і поетів. Тільки з таким гетьманом зросте “Вітчизні слава”.

У Полтаві написані або впорядковані у рукописні “Книжиці” збірки духовної поезії Івана Величковського, які за формою належать до курйозної поезії, – “Зеґар з полузеґарком” (1690) та “Млеко от овци пастиру належное” (1691). Це вірші релігійного спрямування, на славу Господу і Богородиці, філософські розмисли про сенс людського буття, про те, що людина має пам’ятати, що живе у часі, а Бог у Вічності, тож у земному своєму житті має готуватися, виконуючи заповіді Господні, плекаючи багатства у своїй душі, а не в скрині, бо на той світ нічого не забереш. Твори поета мають примхливу й вигадливу форму: це вірші у вигляді хреста, вази, яйця, голуба, ромба тощо, акровірші, “раки” (паліндроми) – вірші, які можна читати зліва направо і справа наліво, епіграми тощо.

У передмові до чительника “Млека…” поет, обґрунтовуючи потребу створення національних варіантів формальних вправ у віршуванні, відкриття й освоєння нових поетичних жанрів, стверджував, що приступав до такої роботи, “як справжній син Малоросійської вітчизни нашої”, бо прагнув, щоб його батьківщина належала до числа народів, “виповнених науками”; хотів написати вірші “природною мовою”, тобто книжною українською, та ще й такі, які іншими мовами створити не можна. “…не для якогось, крий Боже, марнославства, але цілком для хвали Бога і славної володарки нашої і Пріснодіви Марії, і на оздобу Вітчизни нашої і на втіху малоросійським синам її, особливо до читання охочим і любомудрим”.

Подібну патріотичну настанову мав і вправний бароковий поет – гетьман Іван Степанович Мазепа-Колядинський, перу якого належить “Дума” (“Всі покою щиро прагнуть…”) та пісня “Ой горе, горе чайці-небозі…”. У його віршах простежується згадане вище поєднання фольклорних і книжних рис – дотепність і жвавість викладу, паралелізми і пісенна символіка (батьківщина – знедолена мати, чайка-небога, українці – діти сироти, бита дорога – межове становище країни тощо) і традиційна для барокової поетики метафора країни-корабля на чолі з її лідером – стерничим, підтексти і натяки на історичні події (“Нема ж любові, нема ж згоди/ Од Жовтої взявши Води…”), виразне моралізаторство і сатирична спрямованість на виправлення недоліків національного буття.

Чимало авторів були духовними особами, що позначилося на тематиці їх творів. Так, у духовних віршах вони прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різних святих. Видатними поетами свого часу були Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Семен Дівович. Активне зацікавлення українським життям, повчальність, сатиричний струмінь властивий віршам Климентія Зіновіїва. Вершиною барокової поезії є “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди.

“Мандрівні дяки” (“пиворізи”, “бакаляри”, “миркачі”, “волочащіїся ченці”) – недовчені студенти, нерукоположені священики, репрезентують собою психологічний, мистецький та суспільний феномен низового бароко, що полягає в демократичному,народно-побутовому трактуванні світоглядних і художніх принципів високого (“гетьманського”, книжного) бароко. По суті, їхня творчість – це своєрідний симбіоз власне барокових філософських і мистецьких схем, заснованих на християнській ціннісній системі, та стихії народної культури, яка посилила свій вплив у вказаний період. Тематика школярсько-дяківських віршів прямо чи опосередковано концентрована на Різдві й Великодні та пов’язаних із ними сюжетними й символічними схемами:

Христос родився –

Мир звеселився.

Сьогоднішніми часи

Од сих родин

Всяк християнин

Уминає ковбаси

“Різдвяна вірша”

За жанром їх твори – пародії на відомі класичні твори (античні тексти і Біблію) і жанри (канти, псалми, орації), травестії, бурлеск.

Заслугою “мандрівних дяків” є використання народної мови у літературних текстах, змалювання картин народного (елементи ментальної свідомості, ціннісної системи, побутові сюжети) буття. Усе це становило собою підґрунтя для появи “Енеїди” Івана Котляревського.

У кінці Х V ІІІ ст. з’явилися сатирично-гумористичні твори на злободенні теми. Зокрема, у віршах “Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні”, “Плач дворянина”, “Сатира на слобожан” висміяно намагання частини козацької старшини і заможного селянства одержати дворянські грамоти. Донині дійшли кілька сатирично-гумористичних віршів про духовенство (“Плач київських монахів”), панство (“Сатирична коляда”). Автором відомих сатирично-гумористичних віршів є священик Іван Некрашевич, у спадщині якого поєдналися філософські теми і побутові сценки, серйозна повчальність і весела розважальність. Справжніми образками із народного життя є віршовані діалоги “Ярмарок”, “Сповідь”, “Замисел на попа”.

Широко в цей період представлена житійна література. Збірку таких оповідань видав Петро Могила. 1665 р. Йоаникій Галятовський видав книгу “Небо новоє”. Великою популярністю користувалися Печерський патерик, перевиданий у 1661, 1678, 1702 рр., та монументальна збірка “Книга житія святих” (1689 – 1705) Дмитра Туптала.

Активно розвивався жанр проповіді. Теоретиками і практиками духовного красномовства були ректор Київської колегії Йоаникій Галятовський (“Ключ розуміння”, “Наука албо способ зложеня казання” , “Небо новоє”, “Скарбниця потребная”), Антоній Радивиловський (“Огородок Марії Богородиці”, “Вінець Христов”), Лазар Баранович (“Меч духовний”, “Труби словес проповідних”).

До прозових зразків цього часу належать козацькі літописи – історико-літературні твори, які виникли у козацькому середовищі і виражали його ідеологію, бачення історичних подій. Це поняття виводиться з історіографічного твору Самійла Величка, котрий у передмові до свого літопису критикує авторів стислих історичних нотаток (щоденників, родинних і козацьких хронік, діаріушів, автобіографій), які не полишили по собі ґрунтовних праць: “… наші козацькі літописці, наслідуючи давніх ледачих письменників, через недбальство не описали славні й великі діла своїх вождів”. Для умовної жанрової кваліфікації історико-мемуарних творів Х V ІІІ ст., авторами яких були учасники війн і походів, ознайомлені з історичними документами, приватними записами, іноземними історичними джерелами, його вперше вжив Пантелеймон Куліш.

Козацькі літописи, за словами І.Франка, – це “грандіозна конструкція Хмельниччини”, оскільки левова частка історіографічного матеріалу в них належить оповідям про визвольну війну середини Х V ІІ ст. Поруч з ретельними і деталізованими описами реальних історичних подій і характеристиками персоналій у цих творах простежуються власне художні прийоми образотворення: пейзажі, діалоги, просторі публіцистичні чи філософські міркування, портрети і розлогі характеристики персонажів, авантюрні сюжети, що дає підстави побачити у такій історико-мемуарній прозі початки української белетристики. 

Козацькі літописи

Автори козацьких літописів часто суб’єктивні у тлумаченні передумов і перебігу певних історичних подій, зокрема Хмельниччини. Це пояснюється передусім становою приналежністю автора. Так, Самовидець розглядає причини “початку війни Хмельницького” з точки зору представника козацької старшини (ймовірним автором літопису є підскарбій Війська Запорозького Роман Ракушка-Романовський): “Початок и причина войни Хмельницького єст єдино на православіє гоненіє и козаком отягощеніє”. Тобто йдеться про національні релігійні і соціальні передумови національно-визвольної війни. Григорій Граб’янка пояснює виступ Хмельницького, апелюючи до середньовічного лицарського ідеалу, за яким справжній воїн вступається за особисту і родову честь. Ідеалізована постать народного, Богом даного вождя твориться з допомогою структурованого у полемічній публіцистиці, крайовому літописанні, бароковій поезії складного образу “козацької Матері” – й України, і Богородиці, і Січі (“Жив бог и козацкая не умирала мати! Не все еще Чаплинский у мене побрал, корда шаблю в руках маю”). Самійлові Величку та авторові “Історії русів” осмислення причин “постання Хмельницького” потрібне для проведення аналогій з сучасністю, зокрема для підсилення автономістських домагань української станової еліти Х V ІІІ ст.

Історико-документальний матеріал козацьких літописів набуває виразних барокових ознак. Їх автори мистецьки поєднують риторичну пишномовність і спокійну ощадливість і простому оповіді, апелюють до різноманітних літературних джерел, зокрема вітчизняних і зарубіжних документів, творів красного письменства, структуруючи широкий контекст національної минувшини, досягаючи ефекту багатоголосся і різних точок зору на проблему. Козацькі літописці вдаються до історичних містифікацій, властивої бароко гри зі словом, багатозначного зображення подій і персоналій, орієнтуються на елітарного, інтелектуально підготовленого читача, який уміє розшифровувати затаєні підтексти, пропонують розгорнуті паралелі явищ національної історії зі світовою, знаходять повчальні приклади у Священному Писанні і попередній літературній традиції. Прикметно, що літописи Григорія Граб’янки і Самійла Величка створені на Полтавщині.

Улюбленим видом літератури кінця Х V ІІ – першої половини Х V ІІІ ст. була драма. Вона зародилася у вітчизняних школах під впливом польських традицій, зокрема релігійних містерій на різдвяну та великодню тему. Поширеними були міраклі (драми про життя святих), мораліте (алегоричні дії повчального змісту), власне драми на історичні теми, а також трагедії, комедії і трагедокомедії (синтетичний жанр, у якому співіснували елементи трагедії і комедії). Драматичні твори писали зазвичай учителі піїтики, а грали в них спудеї.

Шкільна драма (“серйозна”) мала алегоричний характер, бо дійовими особами у них були переважно не персонажі-люди, а символічні образи, які уособлювали певну духовну якість (чесноту) – Віра, Надія, Любов, Натура людська, Божий промисел, Совість, Мудрість, Блаженство тощо. Їх монологи й діалоги, написані урочистою книжною мовою, відзначалися філософською заглибленістю, сюжетною складністю і багатозначністю, метафоричністю. До таких п’єс належать “Царство натури людської”, “Олексій – чоловік Божий”. Водночас деякі драми, як-от “Владимир” Феофана Прокоповича, “Милость Божія” невідомого автора, “Воскресеніє мертвих” Георгія Кониського, “Йосип-патріарха” Лаврентія Горки, порушували актуальні проблеми, оспівували національно-визвольну боротьбу українського народу, розкривали соціальні суперечності доби. Важливими пам’яткамидраматургії Х V ІІ – Х V ІІІ ст. є інтермедії – написані народною мовою невеликі гумористичні сценки з народного життя, які ставилися у перервах між актами основної драми для розваги і відпочинку глядачів. Проте слід згодитися з відомим культурологом І.Бондаревською, яка слушно зауважила, що жартівливі, приземлені сюжети інтермедій доповнюють філософський контекст серйозної драми, завершуючи таким чином картину буття-театру. Найдавнішими інтермедіями є дві сценки з польської п’єси Якуба Гаватовича про Іоанна Хрестителя – “Продав кота в мішку” і “Найкращий сон”.

Костюми і сценічне обладнання у шкільній драмі були зумовлені текстом. Алегоричні фігури або реалістичні персонажі вдягалися відповідно до уявлень про міфологічні, біблійні чи історичні постаті. Кожна дійова особа мала в руці характерні атрибути, що символізували конкретний образ. Під час вистав використовували завісу, різні сценічні і світлові ефекти, що імітували польоти, палаючий вогонь, звуки грому, море з кораблем, що потопає серед хвиль.

Українська музична культура другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. активно розвивала традиції попередніх епох. Слід згадати творчість кобзарів, бандуристів і лірників, які складали думи та пісні, користувалися авторитетом як серед народу, так і серед еліти. Наприклад, бандурист Григорій Любисток був придворним бандуристом Єлизавети Петрівни і одержав чин полковника. З українців, які вирізнялися своїми голосами, набирали співаків у придворні хори; 1742 р. до петербурзької капели потрапив Григорій Сковорода. Для підготовки придворних хористів за царським наказом 1738 р. у Глухові було організовано співацьку школу, яка стала одним із центрів музичного мистецтва. Прекрасний хор і оркестр мав Київський колегіум. В Україні існували співацькі братства і цехи. Провідне місце у творчості українських композиторів другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. посідали вокальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів.

Український композитор і педагог Микола Дилецький був визначним теоретиком музики. У трактаті “Граматика пінія мусикійського” (1677) він високо ставив музичне виховання людини, обстоював нотну (замість застарілої крюкатої) систему запису музики, пропагував багатоголосий партесний спів, радив використовувати у церковній музиці світські мотиви і народні мелодії. Автор наголошував на емоційно-естетичній ролі музики в житті людини: “Что єсть музика? – Музика то єсть, которая співанням албо ли іграннєм своїм сердца людскіє албо до веселости, албо до смутку і жалю побуждаєт”. Трактат М.Дилецького – перший підручник музики у слов’янському світі.

Друга половина Х V ІІІ ст. – це “золотий вік” української музики. У цей період класичних вершин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських композиторів – Максима Березовського, Артемія Веделя і Дмитра Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів – опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу.

За доби козацтва в Україні набув поширення позацерковний духовний спів. Духовні пісні створювали відомі культурні діячі, богослови й письменники Памво Беринда, Дмитро Туптало (Ростовський), Кирило Транквіліон-Ставровецький, Феофан Прокопович. Хоча музичний професіоналізм того часу розвивався переважно у надрах церковної музики, поступово у музичному побуті зароджувалися і світські вокальні жанри – канти і псальми. Розвиток пісні-романсу пов’язаний з творчістю багатьох композиторів, з-поміж яких слід назвати Григорія Сковороду, який був обдарованим музикантом, грав на кількох музичних інструментах. З музичної спадщини філософа залишилися канти “Пастирі милі” та “Ангели, знижайтеся”, а окремі вірші “Саду божественних пісень”, зокрема, “Ой ти, птичко жовтобоко”, “Стоїть явір над водою”, “Всякому городу нрав і права” сталинародними піснями. Пригадайте, які письменники і композитори творчо опрацювали цю поезію?

Своєрідним підсумком духовно-пісенної творчості українського народу впродовж двох століть став Почаївський “Богогласник” (1790 – 1791) – перша в Україні збірка духовних пісень, яка включає в себе 248 віршів з нотами.

У цей період відбувається становлення барокового партесного концерту. Концертність стала способом вияву контрастів, динамізму боротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стилю бароко, позначилися на прийомах музичної композиції – зіставленні емоційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізодів.

Отже, література, театральне і музичне мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалися у контексті європейської барокової культури з опертям на національні традиції.

З’ясовуючи п’яте питання , необхідно усвідомити, що в Україні стиль бароко чи не найяскравіше виявився в архітектурі. Його характерні ознаки: багатство і пластичність форм, світлі потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань кулястої та грушоподібної форми.

Активне будівництво розгорнулося не лише в Києві, а й по всій Центральній Україні та на Лівобережжі. Було зведено багато нових церков, соборів, монастирів, а також споруд світського призначення: навчальних закладів, житлових будинків козацької старшини. Ці споруди допомагають зрозуміти спосіб життя людей того часу. Наприклад, будинки Лизогубів у Чернігові і Седневі свідчать, що життя елітного прошарку українського суспільства було близьким до народу. Планування будинків нагадує українську “хату на дві половини”. В оформленні зовнішніх стін майстерно використано засоби архітектурної пластики, що створюють мінливу гру світла й тіні. 

Будинок Я.Лизогуба (полкова канцелярія) у Чернігові 

Садиба Лизогубів у Седневі

Україна мала своїх видатних архітекторів. Увійшли в історію імена Степана Ковніра (1695 – 1786) – творця так званого Ковнірівського корпусу, Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви у Китаївській пустині поблизу Києва, церкви Антонія і Феодосія у Василькові. 

Дзвіниця на Дальніх печерах

Так, Степану Ковнірові приписується авторство дзвіниці на Дальніх печерах, яка є надбрамною спорудою з арочним проїздом у першому ярусі. У плані вона являє собою квадрат з масивними пілонами на кутах, що створюють основу для колон другого ярусу. Завершується 41-метрова споруда триярусною банею та шестигранними пірамідками на кутах. Декоративно-пластичне вирішення виявляє тектонічний лад основного об’єму: низ рустовано, верх оздоблено ліпленням з рослинними мотивами. Дзвіниця є одним з кращих архітектурних творінь доби бароко. 

Покровська церква у Києві

Відомим вітчизняним архітектором є й Іван Григорович-Барський (1713 – 1785), за проектом якого створені Покровська церквата церква Миколи Набережного у Києві, будинки полкової канцелярії та собор Різдва Богородиці у Козельці, Спасо-Преображенський собор Красногірського монастиря у Золотоноші. Стислий перелік архітектурної спадщини зодчого міститься у начерку його епітафії:“Трудившийся в разных строениях, воду привел в различные места в города сем от различных источников с-под гор, а потом строил каменные церкви, колокольни и покои. Первую церковь зделав у Кирилловском монастыре, з зводницею и брамою, и погребами, церковь Покровскую и Набережно-Никольскую; у Козельце церковь штукатурнею украшал и тынковал, и колокольню вновь построил, у Золотоношском Красногорском монастыре церковь, колокольню у Петропавловськом монастыре, у Соборно-Успенском соборе с церквою. Ещё магазин городской и гостинной дом, жилые покои Греческому монастирю и Юрию Дранчеву…”.

Залишили слід в Україні й іноземні зодчі. Глибоко розумів суть українського бароко німець Йоганн-Ґотфрід Шедель (1680 – 1752) – автор одних із найкращих споруд цього стилю: Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії, Великої дзвіниці Успенського собору Києво-Печерської лаври та дзвіниці Софійського собору, брами Заборовського. Архітектурне вирішення двох останніх споруд вражає надзвичайною пишнотою ліпного орнаменту, що свідчить про вплив на творчість автора народного мистецтва.

Своєрідні та неповторні споруди славетного італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700 – 1771). У Києві за його проектами збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац – унікальні споруди, які вдало вписалися у природний ландшафт міста.

Прикметно, що Маріїнський палац відбиває барокову тенденцію до зведення архітектурних і садово-паркових ансамблів. 

Маріїнський палац 

Андріївська церква

Донині дійшли і барокові дерев’яні церкви – високі багатоверхі будівлі зі складними і динамічними формами. Яскравим прикладом таких храмів є Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, зведений без жодного цвяха. Це складна пірамідальна композиція, виконана з надзвичайно високою майстерністю, створює враження стрімкого руху, спрямованого вгору, до неба. Пригадайте, у якому романі українського письменника другої половини ХХ ст. цей собор виступає центром сюжету й ідеї? 

Троїцький собор у Новомосковську

На західноукраїнських землях монументальна архітектура цього періоду розвивалася під впливом традицій католицької культури і польського бароко. Найбільша кількість пам’яток барокової архітектури західноєвропейського зразка збереглася у Львові. Серед них – Домініканський костел, збудований архітектором Яном де Вітте та Мартином Урбаніком. Яскравим представником стилю бароко був Бернард Меретин – автор такої перлини Львова, як собор Святого Юра, а також ратуші у місті Бучач на Тернопільщині. До визначних пам’яток культури належить величний ансамбль Почаївської лари – одного з найбільших осередків України. 

Даючи відповідь на шосте питання , маємо визнати, що живопис доби бароко – особлива сторінка української культури. Він розвивався під впливом європейського і народного мистецтва, які сформували неповторне обличчя вітчизняної школи живопису, яка досягла довершеності у ХVІІІ ст.

Як і в попередні епохи, в Україні розвивався монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис пов’язаний із розписами культових споруд. Донині дійшло мало його пам’яток, а ті, що збереглися, зокрема фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу Прилук, свідчать про значні зміни в цьому виді мистецтва. Українські художники вирішували нові творчі завдання: опановували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну площинність, прагнули створити ілюзію відкритого простору і руху.

У Києві у першій половині ХVІІІ ст. великі монументально-живописні роботи здійснювалися в Успенському соборі та Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, в Софійському та Михайлівському Золотоверхому соборах, церкві Миколи Набережного та ін. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали майстри лаврської школи, з-поміж яких особливо уславився Алімпій Галик.

Згадайте, спираючись на матеріал попередньої теми, про настінні розписи дерев’яних церков. Які особливості народної художньої манери вони відбивають?

Настінні розписи в дерев’яних церквах – самобутнє явище, що не має аналогів у мистецтві жодного іншого народу.

У станковому живописі провідну роль відіграє іконопис. Це ще одна особлива сторінка в історії української культури. Видатними іконописцями свого часу були західноукраїнські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. Їхні життя і творчість пов’язані з містом Жовква, яке було значним культурним осередком.

Іван Руткович (рік народження невідомий – 1708 наприкінці ХVІІ ст. створив величні іконостаси у Волиці-Деревлянській, Волі-Висоцькій, Скваляві Новій. Відчутний вплив на його творчість справило західноєвропейське мистецтво, адже художник, створюючи свої композиції, використав гравюри німецьких та голландських митців. Деякі ікони майстра – “Христос і Магдалина”, “Втеча до Єгипту”, “Дорога в Еммаус”, “Христос у Марії і Марфи” – більше нагадують світські жанрові картини. На них зображено реальних людей у реальному оточенні, на тлі реальних пейзажів або інтер’єрів, у повсякденних заняттях. Барви на іконах яскраві, насичені, лики Христа, Марії і святих привітні, ласкаві, радісні. Художник зумів поєднати у своїх творах любов до життя земного з любов’ю до Бога.

Йов Кондзелевич (1667 – 1740) автор славнозвісного Богородчанського іконостасу в селі Манява Івано-Франківської області. Образи художника вражають високодуховною красою, сповнені глибокої внутрішньої зосередженості і величі. Митець створив урочисті багатофігурні композиції, зобразив пишні інтер’єри з архітектурним оздобленням у стилі бароко. Загальному настрою ікон відповідає їх колорит. Він стриманий, тонко згармонізований та вишуканий. 

Йов Кондзелевич. Ікони з Богородчанського іконостасу

У ХVІІІ ст. розвиток українського іконостасу досяг свого апогею. Він став невід’ємним явищем українського бароко, органічним компонентом синтезу мистецтв в українській церкві. В іконостасі представлено різні види мистецтва: живопис, декоративну скульптуру та архітектуру. Характерна його ознака – поєднання яскравого живопису із вишуканим різьбленням, динамічним рухом архітектурних деталей. Визначною пам’яткою мистецтва є величний іконостас Свято-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях – резиденції гетьмана Данила Апостола. У цьому іконостасі яскраво втілено дух українського бароко з його динамікою, емоційністю, стрімкістю руху. У колориті ікон переважають різні відтінки жовтого кольору, що створює ефект сяйва, світлоносності. Фігури також динамічні, у них відтворено різноманітні моменти руху людського тіла. Суто земна краса образів поєднана зі щирим духовним прагненням.

Перегляньте фільми з циклу “З одвічністю на “ти”. Барокова архітектура на Полтавщині”, присвячені Свято-Преображенській церкві. З’ясуйте, як ікони цієї пам’ятки репрезентують світогляд і мистецькі настанови доби. 

Богородиця Одигітрія 

Свята Уляна

Фрагменти іконостасу Свято-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях

Отже, в українському живописі зміцнюється світський напрям, дедалі поширюють засоби реалістичного відтворення дійсності. Про це красномовно свідчать дві ікони з Конотопа. На них зображено великомучениць Варвару й Катерину та Анастасію й Уляну в образах молодих жінок у пишному барвистому вбранні. Їх автори втілили український ідеал земної жіночої вроди, що водночас не суперечило глибокому духовному змісту творів. Особливо шанованими в Україні цього періоду були ікони Покрова Пресвятої Матері. Шанувало цей образ козацтво як захисницю війська й України. Часто на цих іконах зображали велику кількість персонажів, тож художники вирішували складне творче завдання: компонували багато фігур і груп людей. Під покровом Богоматері збиралися персонажі далекої історії (наприклад, візантійський імператор) і сучасники (зазвичай представники духівництва і козацтва). Так, на одній з “козацьких Покров” із села Дашки на Київщині зображено Богдана Хмельницького. Такі ікони сприяли розвитку портретного жанру в Україні.

Ікони українського бароко сповнені святкового, піднесеного настрою. Їх автори використовували яскраві кольори, барвисті квіткові візерунки. Золоте орнаментоване тло поєднувалося із зображеннями архітектурних споруд і природи. Богоматір, святих та інших персонажів часто малювали у пишному одязі, з привітними, ласкавими обличчями, втілюючи в них народні уявлення про красу. Порівняно з епохою середньовіччя це було нове емоційне переживання християнської віри як джерела радості, втіхи і надії.

З другої половини Х V ІІ ст. портретний живопис, що вже мав значні досягнення на Західній Україні, поширюється на Придніпров’ї і Лівобережжі. За словами сирійського мандрівника Павла Алеппського, українські художники були “вельми спритні в зображенні людських облич з цілковитою подібністю та мають велику вигадливість у відтворенні людей такими, якими вони є”.

На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад, на стінах київської церкви Спаса на Берестові було написано портрет Петра Могили, в соборі Густинського монастиря – портрет гетьмана Івана Самойловича, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври – цілу галерею образів князів, гетьманів і царів.

Улюбленим персонажем портретистів другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. був Богдан Хмельницький. Взірцем для них слугувалагравюра гданського художника Вільгельма Гондіуса, створена за життя гетьмана у 1651 р. У свою чергу, Гондіус скористався малюнком голландського митця Авраама ван Вестфельда, який було виконано з натури. Один із кращих портретів гетьмана зберігається у Національному художньому музеї України. Невідомому художникові вдалося втілити узагальнений образнародного героя, якому властиві гідність, розум, простота. 

Портрет Богдана Хмельницького роботи В.Гондіуса

Упродовж Х V ІІІ ст. великої популярності набув так званий парадний портрет. Його функція – показати певну особу в її красі і значущості. Зазвичай українські портретисти зображували людей ідеалізованими, тобто кращими, ніж вони є насправді. Приклад такого твору – портрет отамана війська донського Данила Єфремова, написаний одним із майстрів Києво-Печерської лаври. Пишне вбрання, поважна поза, промовистий жест рук, родовий герб, парадне вбрання – ось ознаки, типові для таких портретів. Водночас художник майстерно відтворив індивідуальні риси свого героя. 

Портрет отамана війська донського Данила Єфремова

Ці та інші риси є свідченням того, що українські митці зберігали вірність народним традиціям і смакам. Завдяки особливому художньому вирішенню, монументальному звучанню, декоративній барвистості український портретний живопис став самобутнім явищем культури. До визначних творів цього жанру Х V ІІІ ст. належать портрети Василя Гамалії, переяславського полковника Семена Сулими та його дружини, князя Дмитра Долгорукого.

Портрет (“парсуна”) Василя Васильовича та Марфи Андріївни Кочубеїв

У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка зберігається портрет (“парсуна”) Василя Васильовича та Марфи Андріївни Кочубеїв, які виразно засвідчують вплив іконопису на світські живописні жанри. Опишіть картину. Зробіть висновки про художню специфіку цієї пам’ятки.

У зазначений період в Україні набув поширення жанр народної картини, героєм якої був Козак Мамай (козак-бандурист). Перші такі картини з’явилися у Х V ІІ ст. У Х V ІІІ ст. та першій половині ХІХ ст. Козак Мамай став найпопулярнішим образом народного живопису, який можна було бачити і в багатих маєтках, і в бідних хатах. Малювали його не лише на полотнах, але і на скринях, дверях, віконницях, стінах і навіть вуликах.

Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше – дубом) “по-турецьки” підібгавши ноги, і грає на бандурі чи кобзі. Поруч його вірний товариш – кінь, довкола – шабля, рушниця або пістоль, люлька. Часто такі картини супроводжувалися написами, сумними чи веселими, гумористичними. На картинах іншого типу Козак Мамай виступає як герой різних сюжетних сцен у взаємодії з іншими персонажами: паном, корчмарем, дівчатами та ін. Автори цих карти невідомі. В колоритних образах козака-бандуриста втілився ідеал народного героя – вродливого і дужого, безстрашного і винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й іронічного. 

Козак Мамай 

Козак Мамай з двома дівчатами

Отже, друга половина Х V ІІ ст. – це золотий вік української культури. У цей період під впливом західноєвропейського бароко зароджується українське козацьке бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю – пишного, урочистого – стала доба Івана Мазепи – великого мецената і фундатора низки пишних храмів. Натомість пізніший період, пов’язаний з інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії та політикою русифікації, засвідчує появу класицистичних тенденцій.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!