Методичні поради до вивчення теми 4, Історія української культури

Методичні поради до вивчення теми 4

Друга половина ХІV – перша половина ХVІІ ст. – складний і суперечливий період у розвитку української культури. Україна переживала драму втрати києво-руської державності, перебувала у межах політичного і культурного впливу інших держав. Проте у цю добу закладалося підґрунтя для потужного національно-культурного відродження, який Україна переживала у кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Українці утверджуються у своєму етнічному самоусвідомленні, кристалізуючи своєрідні риси культури у контексті європейських тенденцій Ренесансу і раннього Бароко. Щоб усвідомити специфіку цього часу, необхідно опанувати такі питання:

1. Національно-культурні процеси й духовне життя в Україні другої половини ХІV –ХV ст.

2. Своєрідність українського Ренесансу

3. Розвиток художньої культури у Великому князівстві Литовському

4. Історико-культурна ситуація в Україні ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

5. Освіта, книжна справа в Україні ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

6. Наука і література

7. Архітектура й образотворче мистецтво доби

Розглядаючи перше питання, слід констатувати, що із занепадом Київської Русі почався новий період розвитку України. Як відомо, в її західній частині сформувалася нова Галицько-Волинська держава, що фактично перестала існувати після смерті галицько-волинського князя Юрія Болеслава ІІ. У 1349 р. польські загарбники почали і в 1387 р. завершили анексію Галицько-Волинського князівства, поділивши його на так звані землі – Галицьку, Львівську, Перемишльську, Холмську і Белзьку на чолі з королівськими старостами-намісниками. Із середини ХV ст. Галицька, Львівська, Перемишльська і Сяноцька землі були об’єднані в Руське воєводство з центром у Львові.

Згадайте, що у ХІІІ – ХІV ст. за князювання литовських князів Гедиміна, Ольгерда і Кейстута вся Правобережна і Лівобережна Україна ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Спочатку ці українські землі користувалися автономією, тобто зберігалися удільні князівства, очолювані українськими князями або представниками литовського великокнязівського роду.

Самі литовці називали нову державу Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське, що найповніше відповідало національному і територіальному складу нової держави: українські, білоруські і частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Влада Великого князя Литовського встановлювалася почасти внаслідок завоювань, почасти шляхом укладання угод з місцевою руською знаттю, часто через шлюбні союзи. В усіх випадках передача влади здійснювалася за принципом: “Ми старину не рушимо, а новини не вводимо”. Наприклад, перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів часто пролягав через вкорінення литовського князя у руську князівську родину, відтак не тільки діти, а й сам зять ставали за культурно-побутовими рисами справжніми русинами.

У Великому князівстві Литовському були збережені старокиївські політичні і соціальні традиції: литовський Господар (великий князь), згідно з давніми литовськими уявленнями, роздавав землі і владу над підлеглими, а також державні посади. Вільні “шевальє” (рицарська верхівка) одержують назву “шляхта” (термін прийшов з Чехії через Польщу і Галичину від німецького das Geschlecht – рід, покоління).

14 серпні 1385 р. у білоруському місті Креві між Литвою і Польщею було підписані унію (Кревську), за якою литовський великий князь Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, об’єднавши таким чином дві держави. Це зміцнило Польське королівство і Велике князівство Литовське у боротьбі проти Тевтонського ордену хрестоносців, якому 1410 р. під Грюнвальдом об’єднані сили завдали нищівної поразки.

Спроба короля Ягайла і польського панства використати Кревську унію для ліквідації незалежності Великого князівства Литовського викликала опір литовців на чолі з великим князем Вітовтом. У 1413 р. Ягайло і Вітовт підписали Городельську унію, що підтвердила незалежність Великого князівства Литовського за умови обрання після смерті Вітовта польського короля великим князем, причому українські землі залишалися у складі Великого князівства Литовського. Унія зрівняла у правах і привілеях польських і литовських феодалів-католиків, що не поширювалося на православних українців. Пізніше Вітовт ліквідував в Україні удільні князівства, створивши адміністративні області на чолі з литовськими намісниками. У 20-х рр. ХV ст. Вітовту вдалося підпорядкувати Литві Чорноморське узбережжя.

Після смерті Вітовта Свидригайло Ольгердович при підтримці князів і бояр і всупереч волі короля Ягайла домігся свого обрання на литовський великокнязівський престол. У відповідь польські війська вдерлися на західне Поділля (1430), а через рік – на Волинь, завдавши значних руйнувань і збитків. Щоб ослабити свого противника і позбавити Свидригайла підтримки українських князів і бояр, у 1432 р. Ягайло зрівняв їх у правах з литовськими панами-католиками. Свидригайлові хоч і вдалося втримати Східне Поділля і Волинь, але Західне Поділля було перетворене на польську провінцію.

Після загибелі у 1444 р. у битві з турками під Варною польського короля Владислава ІІІ польські пани обрали його наступником Казимира Ягайловича, великого князя литовського. Так на основі персональної унії було здійснено спробу поновлення Кревської унії. Щоб законно закріпити статус Великого князівства Литовського, у 1447 р. Казимир Ягайлович видав привілей, що надавав широкі права українським князям і боярам у всьому князівстві, та зобов’язався не роздавати у Литві земель “чужинцям”, тобто полякам, не допускати зменшення території Литовської держави. Новий король провів кодифікацію литовсько-українських законів, на основі яких був написаний Судебник короля Казимира 1468 р., позначений впливом “Руської правди”. У ХVІ ст. виникла ще одна юридична пам’ятка – Литовський Статут, що мав три редакції: 1529 р. (“Старий”), 1566 р. (“Волинський”), 1588 р. (“Новий”), у ХVІ ст. замінений польськими перекладами.

У багатьох українських містах обов’язковим законом стало Магдебурзьке право, що 1831 р. було скасоване царським указом, а 1842 р. така ж доля спіткала і Литовський Статут. Відтак стає зрозумілою репліка Возного з “Наталки Полтавки” І.Котляревського, що не вистачить “артикулів в Статуті ілі…зап’ятих в Магдебурзькому праві” для “восхваленія ліпоти” Наталки.

Розширюючи права українських князів і бояр, Казимир зміцнював владу Литви над Україною. У 1452 р. він перетворив Волинське князівство на литовську провінцію, а 1471 р. перестало існувати і Київське князівство. З цього приводу літописець із сумом писав: “І оттолі на Києві князі перестала бути, а вмісто князей воєводи насташа”. За інерцією Київ продовжував називатися “матір’ю городів руських”, проте це не було підкріплено реальною вагою міста. Зникла та рівновага систем “градів і пригородів” – великих і малих князів – митрополії, єпископій і монастирів, яка забезпечувала можливості інтенсивного культурного зростання. Почалася аграризація міст, зниження освітнього і морального рівня священнослужителів, замикання аристократії на інтересах свої сільських помість.

У ХV ст. становище України ще більше ускладнилося. Якщо досі їй загрожувала Польща, то тепер виникла нова небезпека. У 1453 р. турки здобули Константинополь, а згодом Крим, де після розпаду Золотої Орди виникло Кримське ханство, яке 1475 р. перейшло під васальну залежність до турецького султана. Майже вся Україна стала об’єктом спустошливих набігів турецьких і татарських орд. Скориставшись із такої політичної ситуації московський великий князь Іван ІІІ захопив майже всю Чернігово-Сіверщину, зазіхаючи на решту українських земель.

Разом із тим в Україні виникає нова військові і політична сила, що пізніше стане оборонцем вітчизни і захисником її прав і свобод. Це – козаки, першу згадку про яких знаходимо у пам’ятках 1492 р. Козацтво стало військовим бар’єром не тільки для України, а й для всієї Європи, захищаючи її від турецько-татарських нападів.

Литовська адміністрація користувалася руською мовою, вона була офіційною у державі. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи. У Литовському Статуті 1566 р. (“Волинському”) було записано, що “писарь меський по-руськи маеть литерами і словами руськими всі листи і позови писати, а не іншим язиком і слови”. Руська (староукраїнська, книжна українська) мова сприймалася як ознака освіченості, належності до високої культури. Навіть існувала влучна приказка:

Польска квітнет лаціною, Литва квітнет рущизною. Без той в Полщі не пребудеш, Без сей в Литві блазнем будеш.

Україна-Русь за принципом сполучених посудин ділилася культурним спадком з Литвою (правові і дипломатичні документи,літописи, житія святих, приватне листування), натомість сама нічого нового не продукувала. Однією з причин такої культурної ретардації можна пояснити втратою культурницьких позицій православної церкви на теренах Великого князівства Литовського.

У ХV ст. східна церква переживала глибоку кризу, пов’язану із втратою Візантією її політичного і культурного впливу, а потім і повним завоюванням Балкан імперією Османів 1453 р. Тож становище патріархії значно погіршилося. З 1448 фактично, аж 1588 р. формально Московська митрополія відділилася в окрему помісну церкву, яка перебувала у підпорядкуванні царя. Київські митрополити відчували себе впевненіше в Москві і жили під опікою царя, хоч це фактично позбавляло їх влади над українськими і білоруськими парафіями. Реально в межах Речі Посполитої, на українських і білоруських землях, влада над церквою належала опікуну всіх християнських церков – королю і великому князю. Статус церковного владики був різний: інколи керував церквою свій, незалежний від Москви київський митрополит, який найчастіше жив у Вільно, інколи митрополіязалишалася без владики.

Загальний рівень православної церкви в русинських землях був низьким. Священики збідніли і мусили заробляти собі на життя селянською працею, церковна ж верхівка за своєю моральністю не відрізнялася від пересічної шляхти і розглядала “хліб духовний” як спосіб придбати добро і маєтності. У кінці ХІVст. на все Руське воєводство не було жодного православного єпископа, тобто нікому було поставляти у церкви священиків. Там, де православних ієреїв не було кому висвятити, призначалися намісники, а за спиною адміністрації, що обирала владику, часто стояв католицький єпископ, – отже, католицька церква фактично контролювала православну.

На території України будувалися костьоли переважно чернецькими орденами – домініканцями, бернардинцями, францисканцями, пізніше єзуїтами. Але вони не могли конкурувати зі скромними православними церквами, що були для русинів символами предковічно свого.

Умови для православної церкви на землях Литовського князівства були кращими, ніж на коронних землях у Руському воєводстві. Зате і опір католицьким утискам на Галичині був організованішим, спирався на більш освічені і свідомі сили.

Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжували історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між парафіями в одному поселенні: католики, відчуваючи себе привілейованою церквою, забороняли православним дзвонити у дзвони, влаштовувати процесії, будувати нову церкву, примушували брати участь у католицьких святах.

Проте церков було багато. Вони були мало не в кожному селі, а в більших селах – і по дві. Численними були і монастирі, ще й постійно засновувалися нові. Більшість монастирів були невеличкими (по 6 ченців), але бували і великі – Межигірський (150), Манявський скит (200). У кінці ХVІ ст. Анна Гойська, дружина луцького земського судді, заснувала Почаївський монастир, а 1612 – 1615 рр. князь Михайло Вишневецький, староста Овруцький, заснував під Прилуками два монастирі, з яких Густинський став знаменитий; вдова його, Раїна Могиляка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

Важкий стан церкви відбивався на освітніх справах.

Невідомий автор полемічного трактату “Пересторога” на початку ХVІІ ст. писав, що давні “великі ревнителі” “много з великим коштом церквей і монастирем намурували і маєтностями опатрили, златом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребнішоє, школ посполитих не фундували… А за цим православіє греческоє озимніло і в згорду прийшло і во занедбання”. Тобто причиною духовного занепаду письменник вважав відсутність шкіл, що давали б ґрунтовну освіту всім без винятку українцям, а отже, розвивали їх інтелект, богобоязливість, вільнолюбство і гідність.

Щоправда, початкова освіта розвивалася. Ще за часів Київської Русі було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, яка утримувалася за рахунок князя (прототип державного навчального закладу); школа “книжного вчення”, основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників і купців. Школи організовувалися за грецьким зразком. У них вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання провадилося старослов’янською мовою. Їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православ’я, єднання парафіян навколо церкви. Такі школи проіснували до ХVІ ст. Так, пастор Павло Одерборн, який побував в Україна у 70-х рр. ХVІ ст., у спогадах зауважував, що “русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам”. Елементарна шкільна наука полягала насамперед у тому, що дитину вчили читати “Часослов”, “Апостол”, “Псалтир”.

Проте вищу освіту українці здобували в європейських навчальних закладах. Уже 1353 р. у Паризькому університеті підвищував освіту магістр Петро Кордован і його “товариші з Рутенії”, у 1369 р. навчався Іван “з Рутенії”, у 1397 р. – Герман Вілевич “рутенської нації з Києва”. У ХV ст. для студентів з України у Празькому і Краківському університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки). Студенти з України навчалися у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському університетах. Частина з них залишалися працювати у Західній Європі. Деякі стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Тож цілком закономірно, що значний вплив на національно-культурне піднесення ХІV – ХV ст. справили ідеї Ренесансного гуманізму і Реформації.

При висвітленні другого питання, слід визначити основні світоглядні і стильові риси європейського Ренесансу та специфіку його засвоєння на українських землях.

Ренесанс – важлива доба в історії європейської культури та мистецтва ХV – початку ХVІ ст. Сформувавшись у Західній Європі, передусім в Італії, він репрезентував формування світської культури, гуманістичної свідомості, які поривали з релігійниммістицизмом, теоцентризмом (ідеєю, коли у центрі світобудови і ціннісної системи людини був Бог).

Ренесанс (з фр. відродження) – культурно-стильова епоха ХІV – ХVІ ст. У вузько спеціальному значенні являє собою явище в історії культури, при якому її діячі шукають в античності зразки для наслідування і намагаються їх відродити. У широкому сенсі – це культурний підйом після порівняно довгого періоду занепаду чи застою або якісно новий період у розвитку культури, який супроводжується бурхливим, порівняно з попереднім етапом, її розвитком.

Європейський Ренесанс – це творчість Данте (“Божественна комедія”), Петрарки (сонети) і Боккаччо (“Декамерон”), життєрадісний сміх Франсуа Рабле (“Гаргантюа і Пантагрюель”), політичні трактати Маккіавеллі, твори Рафаеля (Сікстинська капела) і Мікеланджело (статуя Мойсея), відкриття Америки Христофором Колумбом, інтенсивний розвиток освіти і науки, торгівлі і ремесел. Проголошується культ латинської мови як мова високої вченості і розмови з Богом, водночас створюються умови для розвитку народних (національних) мов – італійської, іспанської, французької, англійської.

Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження вважається гуманізм. Латинське Humanitas розуміється як ученість і як схильність до шляхетних мистецтв, а також як доброзичливість щодо інших людей. Це культура, яка протиставляється відсутності освіти (варварству), а також відсутності моральності і шляхетності (тобто дикості). Звідси такий інтерес до освіти, книги, науки. Відбувається переворот у розумінні людського і божественного. Гуманісти визнають людський світ брудним, неморальним, жорстоким, але рахуються з гріховною природою людини. Вони переосмислюють християнську тезу про людину як образ Божий.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 1450 – 1494), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. 1469 р. прізвище Юрія з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету у Кракові. Як незаможний випускник він уніс лише один гріш. Через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. З 1473 р. навчався в Болонському університеті (заснований 1119 р.). Тут його називали Джорджо де Леополі. Він ґрунтовно вивчав астрономію і медицину, 1478 р. отримав ступінь доктора філософії, став професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астрономі в Болонському університеті, а 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора. 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Він першим з українців зробив розтин людського тіла, щоб встановити причини хвороб і знайти засоби їх лікування, практикував як лікар. Дістав титул довічного громадянина Болоньї. 

Юрій Дрогобич 

Лекція з медицини Друкарський верстат 

Гравюри ХV ст.

Юрій Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном, – “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї”. Відома у двох примірниках. Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. У ній зроблено спроби визначити географічні координати Москви, Вільна, Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Юрій Дрогобич розрахував рух небесних світил, передбачив два сонячних затемнення, прогнозував небезпеку епідемій та пошестей в Італії.

У своїй поетичній книжці Юрій Дрогобич засуджував тих, хто нову і благородну справу книгодрукування використовує для здобуття слави і прибутків. Це, власне, перша своєрідна “декларація” завдань літератури і науки та ролі письменника і вченого:

Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,

Дбаючи щонайпильніш про честолюбство і зиск.

Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті.

Ні, не даремні вони й не для реготу писані мною:

Виплід Мінерви цей труд, родом з надхмарних країв.

Обшири неба для наших очей незбагненно великі:

Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть. 

Ян Матейко. Астроном Коперник. Розмова з Богом.

Відомо, що 1488 р. Ю.Дрогобич переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто стверджує, що майбутній польський вчений Миколай Коперник – автор учення про геліоцентричну систему, слухав лекції професора Дрогобича.

Павло Процелер (Русин із Кросна) (1470-1517) – поет-гуманіст, педагог. Народився у містечку Кросно (нині воєводство Польщі). Навчався у Краківському та Грейсвальдському університетах, працював у Німеччині й Угорщині. Викладав римську літературу у Кракові, очолював поетичний гурток. Став відомий як автор збірки латиномовної поезії “Пісні Павла Русина із Кросна” (1509). У своїй поезії він як митець-гуманіст ставить у центр уваги людину. Збірка віршів пройнята любов’ю до батьківщини:

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Ти самостійно, без інших земель, можеш жити привільно,

Знов же без тебе прожить жодна не зможе земля.

Завжди я мріяв побачить тебе, дорогу свою матір,

Завжди про долю твою вдень і вночі турбувавсь.

Зараз спішу, годувальнице мила, до тебе вернутись,

Довго не бачив тебе, о найдорожча моя!

Павло Русин займався новою для Східної Європи справою – книговиданням. Так, він здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов’янською мовою. Серед них був Часослов для навчання дітей грамоти в Україні, Білорусії та Росії.

Павла Русина із Кросна вважають першим поетом-гуманістом України, хоча і писав він латинською мовою. Парадокс давньоукраїнського літературного життя полягав у тому, що православне духовенство (немало письменників були священиками), яке чинило опір католицизму, саме було навчене і навчало своїх вихованців у латино мовному дусі. Латинською мовою написані кращі твори давньоукраїнської поезії під впливом ідей Відродження, які приходили в українську культуру разом із латиною.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана (1513 – 1566), уродженця с.Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він навчався у Краківському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Більшу частину життя провів в Італії. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові твори “Про турецьку загрозу слово…” (1543-1544), “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу” (1543, 1548), “Хрещення в русинів”. В одному зі своїх творів він заявляв: “Я русин, і хвалюся цим, і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький рід і руську свою кров”. 

Станіслав Оріховський-Роксолан

Прикметно, що вчителями Станіслава Оріховського були відомі гуманісти: професор віденського університету Александр Брасікан, професор риторики Падуанського і Римського університетів Амадей, відомий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер, у домі якого певний час проживав український мислитель.

Центральним принципом гуманізму Станіслава Оріховського була ідея спільного блага, основу якого становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль мислитель відводив патріотизму, вважаючи його головною чеснотою. 

Картина Вільгельма Леопольського

“Смерть Ацерна” (1867), де зображено Кленовича на смертному одрі

До гуманістів належав і поет Себастьян Фабіан Кленович (1545 – 1608), родом із львівських вірмен, автор знаменитої поеми “Роксоланія” (1584).

Він славив неосяжна простори, щедроти і красу України:

Музи, співайте про те, які випаси в русів розкішні,

Села багаті які в цій благодатній землі.

І про лани заспівайте, багаті на блага Церери,

Землю, що не заведе вкладених в неї надій.

Потім про славу лісів, ви, богині, щоб не замовчали,

В цій бо країні ліси всяке багатство несуть.

Особливо приваблювало Кленовича у земляках те, що вони шанувалися у звичаях прадідів: “Русь зберігати дідівські закони належно уміє”. Чоловіки там мужні й відважні, а жінки красиві і мудрі, знають прадавні обряди і впливову силу слова:

Зілля росте чудодійне повсюди по землях русинів,

Різних отам чарівниць бачив я в кожнім селі.

Бачив і я, як старі чарівниці вночі вилітали

І, ніби вихор, неслись швидко на крилах своїх.

Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба

Нам посилали дощі, – сам я те видів, клянусь!

Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,

Градом толочать жита, – ось яка сила тих слів.

Чимало місця в поемі “Роксоланія” присвячене опису побуту українців-роксоланів. Так, Себастьян Фабіан Кленович детально розповідав про їжу, яку готують у пісні і скоромні дні, роз’яснював символіку свят, характеризував звичай побратимства.

Кого ще з українських гуманістів ви знаєте?Зверніть увагу на культурну діяльність Івана Туробінського-Рутенця, Григорія Чуй-Русина.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої думки, у числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження ї влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів цього періоду залишила помітний слід в українській культурі, сприяла розвитку і поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню освіти і наукових знань в Україні.

Осмислюючи третє питання, слід звернути увагу на те, що європейський Ренесанс сприяв поширенню світської культури в Україні, що виявилося передусім у широкому залученні народної розмовної мови до процесу створення духовних цінностей, відродженню літературних традицій Київської Русі, творчому використанні культурних надбань Західної Європи.

Як відомо, по писемних пам’яток цього періоду належать високохудожні проповіді Григорія Цамблака, який приніс у літературу ренесансний стиль квітчастої емоційно-експресивної релігійної промови (“плетіння словес”); а також пізніші редакції Києво-Печерського патерика. Значне місце в літературі цього періоду належить літописним творам. Зокрема треба вказати на Литовський (Західноруський) та Короткий Київський літописи. Перший із них відомий у трьох основних редакціях, з яких найбільш “українським” вважається Супральський літопис (від назви Супральського монастиря біля Бєлостока). У ньому викладено історію Литви від найдавніших часів до середини ХVІ ст. Щоб підняти авторитет своїх правителів, літописець виводить рід литовських князів від римських патриціїв. Спробуйте проаналізувати найбільш виразні для цього літопису оповідання – “Похвала о великом князі Вітовті” та “О Подольській землі”. Поміркуйте, як вплинули традиції руського літописання на литовську історіографію.

У ХІV – ХV ст. значного розвитку в українських землях досягла архітектура. Її особливості визначалися певними історичними й суспільними обставинами, головно потребами оборони, і були пов’язані з характером укріплення міст і стратегічно важливих осередків, де сходилися економічні і торговельні шляхи.

Спорудження величних неприступних замків – одна з відмітних рис культури ХІV – ХVІ ст. У цей період, як і в попередні часи, більшість замків були дерев’яними, тому до наших днів жоден з них не зберігся. Одним із найвеличніших був Київський замок на горі Киселівці. Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями, як-от у Луцьку, Кам’янці, Збаражі. Давні замки органічно вписувалися в навколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок, озер. У замках, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя з княжим двором і службами. Відповідно з ними були пов’язані муровані украплення міста й передмістя. Десь із середини ХVІ ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем елементам ренесансного палацового будівництва. Такими є замки в Бережанах і Меджибожі. На відміну від ранніх замків у них периметром замкового двору тягнуться не оборонні споруди, а житлові будинки, зовнішні стіни яких грають оборонну роль і мають бійниці, а в стінах, обернених у бік двору, знаходяться великі вікна і двоярусні відкриті аркади – галереї на зразок італійських палаццо. 

Верхній замок у Луцьку

Найстарішою кам’яною фортецею України є Верхній замок у Луцьку. Його споруджено у середині ХІV ст. Навколо нього були розташовані Нижній (околишній) замок та міські укріплення. Від них збереглися лише кам’яна споруда та вежа. Змуровані з цегли прямокутні вежі та стіни замку вражають уяву поєднанням величі і простоти. Луцький замок – одна із найбільших цегляних споруд в Україні.

Справжніми архітектурними перлинами України є замки в Кам’янці-Подільському, Меджибожі, Хотині, Олеську, Мукачевому та ін. містах.

Найбільш довершеним зразком феодального замку є Хотин. У ньому вражає широта задумів будівничого: 35-40-метрова висота башт і мури, які досягають товщини до 5-6 м. Грандіозні мури і башти замку декоровані викладеним із червоної цегли орнаментом. Охоплюючи ніби суцільним килимом стіни і башти, орнамент згладжував розчленованість об’ємів споруди, перетворюючи її на моноліт, який є ніби природним завершенням кам’яних скель, на яких височіє замок.

У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. До унікальних пам’яток церковного будівництва початку ХІV ст. належать церкви-ротонди у Володимирі-Волинському, Горянах. Впливи західної архітектури виявилися у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Багато храмів наслідували давньоруські зразки хрестовокупольних храмів і були пристосовані до оборони (Успенська церква у Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська у Сутківцях).

Митці ХІV – ХV ст. шукали опори в художніх традиціях Київської Русі. Водночас на образотворчому мистецтві позначилися ренесансні впливи, зокрема світського малярства.

Західноєвропейські впливи насамперед позначились на малярстві західноукраїнських земель, як-от на фресках церкви-ротонди у с.Горяни біля Ужгорода. Горянські фрески виконані у новій стилістичній манері, основу якої становить світлотіньове моделювання. Характерними їх рисами є життєвість, експресивність, спроба більш ілюзорно подати об’єм, добірність колористичної гами, чіткість малюнку, увага до внутрішнього світу людини. Головне місце у розписах посідають зображення Богоматері, сповнені ліризму. Головні сюжети фресок – “Благовіщення”, “Різдво”, “Дари волхвів”, “Втеча з Єгипту”, “Страсті”, “Воскресіння” – подані як послідовний розвиток теми материнства (у центрі сцен жінка – наречена, щаслива дружина, мати-страдниця). На горянських фресках зображено і простих смертних людей у сучасних їм костюмах і головних уборах. Жваві пози, жести рук, вирази обличчя добре передають емоції персонажів.

Горянські фрески

Найбільшого розвитку досягає іконопис. Ікони на дереві покликані замінити фрески, які дорого коштували і потребували майстрів високої кваліфікації. Замість фресок, які послідовно відтворювали євангельські сюжети, почали групувати і підбирати ікони, розміщені у певному порядку. Так, із нечисленних ікон передалтарної огорожі виникає монументально-декоративна композиція іконостасу, в якому органічно поєдналися малярство, скульптура й орнаментальна різьба.

Опишіть, скільки ярусів має іконостас, які ікони на них розміщені.

Зазначимо, що панівною тенденцією в іконописі цього періоду стає пом’якшення образів, прагнення проникнути у внутрішнє життя людини, передати красу навколишнього світу. Ці нові тенденції в мистецтві ХV ст. ілюструють ікона Богородиці з Косова, образи архангелів Михаїла і Гавриїла з Даляви.

Книжкова мініатюра другої половини ХІV – ХV ст. пов’язана з рукописною книгою. Художньо оздоблювалися Євангелія, служебники, псалтирі, агіографічна та світська література. Книги прикрашалися мініатюрами, які вміщувалися як на окремих сторінках, так і на полях, декоративними елементами, розкішно оформленими ініціалами, заставками, кінцівками, орнаментальними рамками. Разом із текстом вони створювали цілісний мистецький твір. Значним досягненням мініатюри ХІV ст. є Київський псалтир, Євангеліє із Спаського монастиря біля Луцька.

Даючи відповідь на четверте питання, треба зазначити, що ХVІ – перша половина ХVІІ ст. у розвитку української культури характеризувався такими рисами: одночасною активізацією суспільно-політичних процесів (збільшенням кількості ремісничих осередків, розвитком торгівлі, товарно-грошових відносин, зростанням міст); посиленням боротьби за національну самобутність; формуванням української мови як окремої мовної системи; активним впливом на українську культуру європейських процесів, пов’язаних з епохою Відродження.

У соціальній сфері відбулися істотні зміни. Так, після появи “Устави на волоки” (1557) відбулося виділення шляхти в окремий стан. Відтепер до шляхти належали “бояри стародавні”, а решта відтіснялася на нижчі щаблі – до міщан і селянства.

Другий Литовський Статут 1566 р. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли обмежувати великокнязівську владу.

Кінець ХVІ ст. для польської шляхти був часом повного торжества її особливої ідеології. На сеймі 1575 р. польський магнат Ян Замойський проголосив промову, яка стала справжнім панегіриком шляхті, і обґрунтував її незвичайне покликання. Заморський говорив про три головні засади існування шляхти, характерні для Польщі: шляхта сама обирає собі короля, сама творить собі закони і має повну владу над своїми селянами.

Вільність, рівність, незалежність – ці шляхетські гасла сприймались як вроджені чесноти шляхтича. Українсько-польський письменник Станіслав Оріховський писав: “Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володареві, нічого, окрім титулу на позові, двох грошей з лану і посполитої війни. Четвертого ж над поляком немає нічого, що б псувало йому настрій у королівстві”. Польський етнограф Ян Бистронь характеризував шляхту тих часів так: “Шляхетська гордість була гідна, певна себе, не рахувалася ні з ким і ні з чим. Шляхта була сіллю землі, була верствою, створеною для вживання інших і наказування. Народ шляхетський ототожнювався з народом польським; інші стани є чимось додатковим, чимось потрібним радше технічно, позбавленим власної рації існування”. Звідси – нестримна погорда шляхтича до “хлопа” і міщанина.

Рішення Люблінської унії 1569 р. посилили залежність руської (української) шляхти в Правобережній і Лівобережній Україні від магнатів.

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали церкві – важливому чиннику культурного процесу. Після Люблінської та Берестейської церковної (1596) уній вона втратила своє привілейоване становище. Згадайте підготовку, перебіг і результати цих угод. Після падіння 1453 р. Константинополя православне духовенство вже не мало підтримки ззовні. У православ’ї поглиблюється інтелектуальний і культурний застій, посилюється наступ католицизму, поглиблюється (з появою уніатської церкви) розкол українського суспільства. У зв’язку з вищевказаним католицьке духовенство несе не тільки цивілізаційні процеси, але й покатоличення й ополячення, тобто денаціоналізацію українців.

В умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави перед українцями постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Закладаються костьоли, при яких активно працювали єзуїтські школи. Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжували історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між парафіями в одному поселенні: католики, відчуваючи себе привілейованою церквою, забороняли православним дзвонити у дзвони, влаштовувати процесії, будувати нову церкву, примушували брати участь у католицьких святах.

Усе це спричиняло опір українців, які не раз піднімалися на боротьбу проти польських загарбників, але всі козацько-народні повстання закінчувалися поразкою. Згадайте повстання під керівництвом Кшиштофа .Косинського (1591 – 1593), Северина Наливайка (1594 – 1596), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), початок Хмельниччини (1648). Зверніть увагу на появу нової суспільної верстви – козацтва, схарактеризуйте демократичний устрій Запорозької Січі.

Значну роль в обороні православ’я і в боротьбі проти політики полонізації українських земель відіграли братства – церковно-господарські та релігійно-філантропічні організації. Головне завдання братства вбачали у підвищенні морального й інтелектуального рівня своїх членів, у поширенні серед них освіти, у захисті православної церкви й руської народності від польсько-латинської агресії. Діяльність цих організацій пов’язувалася із загальноєвропейським реформаційним рухом, тож функції братств зводилися не тільки до протистояння наступу католицизму на православ’я, але й до оновлення, оздоровлення національної церкви. Запам’ятаймо, що братства мали широку просвітницьку програму, яка охоплювала доброчинні акції, активізацію освітньої справи: заснування шкіл, оновлення книгозбірень, популяризацію Святого Письма, запровадження друкарства.

1588 р. у Львові було створене Успенське братство, яке активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з іншими країнами. У 1587 р. антиохійський патріарх Йоаким, котрий прибув до Львова, надав Львівському братству право “ставропігії”, тобто воно підлягало патріархату, а не єпископу і місцевим духовним властям.

До кінця століття братства виникли в Рогатині, Краснославі, Бресті, Городку, Комарні й Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже Волинь, Київщину і навіть малонаселене Поділля. Серед діячів Львівського братства слід згадати братів Івана та Юрія Рогатинців. Вони відзначились спершу як майстри цеху поворозників, сідлярів і попружників; представляючи при закінченні навчання в підмайстрах своєму цеху штуку (містерію, пробу, або той випробувальний виріб, що в Європі називався “шедевр”), вони зробили не довершений стандартний виріб, як годилося, а нове сідло власної конструкції.

1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575-1642) відписала свої маєтності в Києві заснованому нею Богоявленському монастирю, школі і шпиталю, чим було покладено початок Київському братству. І Гулевичівна, і її чоловік належали до значних високопанських родів, але і для них це був великий і щедрий дар, що свідчив про безкорисливу відданість справі національної культури. Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяльності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого 1617 р. 

Єлизавета (Галшка) Гулевичівна 

Петро Конашевич-Сагайдачний

В організації Київського братства брали участь представники міщанства, шляхти та духовенства – Йов Борецький, Захарія Копистенський, Йосиф Курцевич та ін. У члени братства вступило чимало осіб, у тому числі кошовий отаман Війська Запорозького, гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний, випускник Острозької колегії. Для Київського братства він заповів усю гетьманську скарбницю.

Братства будували школи, де навчалися їх діти, мали друкарні, де видавали просвітницьку літературу. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій 1573 р. Іван Федорович (Федоров) надрукував “Апостол” та інші книги.

Львівське, Луцьке та Київське братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух у Галичині, на Волині та Подніпров’ї.

Братства були громадами релігійно-культурними, і насамперед саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, “аниструктурними” об’єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї. Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою, вводив кари для всіх (такою карою, зокрема, було сидіння на дзвіниці, а хто сказав “непотребне, корчемне слово”, карався штрафом у фунт воску). Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на погріб членів братства і на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Брат був зобов’язаний донеси громаді на іншого брата, який припустився гріха. А головне, братства мали право відлучати від церкви, обирати священика у своєму храмі і визначати, чи не говорить священик єресі.

Отже, розгорнувши активну діяльність зі створення шкіл і шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції і відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти братства відразу вийшли з-під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за ставропігію, тобто пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Висвітлюючи п’яте питання, слід підкреслити, що наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. активізується освітня справа.

На території Речі Посполитої створюються нові університети або академії (Краківський (Ягеллонський, на зразок Сорбонни) університет, Віленська академія). 1595 р. Ян Замойський організував у своєму Замості власну академію (на зразок Падуанського університету), зорієнтовану на право і практичні громадські проблеми, а не теологію. Фактичним організатором академії був Шимон Шимонович. Це він створив у польській літературі жанр “Селянки”, сентиментальної пасторальної поезії, де часто виступала українська тема. Тут навчалися поет Себастьян Фабіан Кленович, видатні релігійні і культурні діячі Касіян Сакович, Ісайя Трохимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький. Випускник академії поляк Якуб Гаватович (1518 – 1579 рр.), який працював учителем у Камінці-Струмиловій, написав інтермедії “Найкращий сон” і “Продав кота в мішку”, які можна вважати первістками української народної комедії.

Львівська братська школа, заснована 1585 р., одразу завоювала авторитет своїми підручниками й словниками. Перший такий підручник грецької і книжно-української мови та просодії (віршознавства) склав ректор школи грек Арсеній, Еласонський архієпископ. Називався підручник “Адельфотес” (по-грецьки – братство). Тут працювали брати Зизанії, Памво Беринга – автор згадуваного словника та багато інших дидаскалів (учителів), які згодом перейдуть до Києво-Могилянської академії.

Розвиток книгодрукування спричинився до величезних культурних зрушень, що в Україні пов’язано з надзвичайно плідною діяльністю Острозької колегії. Заснована 1576 р., вона, по суті, стала першим українським навчальним закладом європейського типу. Її очолив відомий письменник і громадський діяч Герасим Смотрицький. Історичне значення Острозької академії полягало насамперед у тому, що вона утвердила зразок української православної школи як “тримовного ліцею”, чи “тримовної гімназії”. Її ще називали “грецьким колегіумом”, але це був колегіум слов’яно-греко-латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті і в річищі “латинської” вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичного для східного християнства. Цей навчальний заклад вперше включив у навчальну програму “сім вільних наук” – тривіум (граматика, риторика і діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, музика та астрономія). Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після смерті її організатора і покровителя Василя-Костянтина Острозького.

Братські школи були демократичними навчальними закладами. Так, у Львівську школу приймали дітей панів, священиків і дияконів, ковалів, пекарів, малярів, кравців, кушнірів і навіть жебраків.

Братські школи мали греко-слов’янський характер. Багато уваги у них приділялося вивченню слов’янської і грецької мов, якими мали розмовляти учні у школі, але викладалися тут також латинська і польська мови. За грецькою традицією, учнів називали спудеями, вчителів – дидаскалами.

Навчання у братських школах починалося з читання і письма, далі йшло вивчення граматики, діалектики, риторики, піїтики, арифметики, геометрії, астрономії, музики.

У 1615 р. братська школа виникла у Києві на Подолі. Першим ректором цього закладу був Йов Борецький, а викладачами – Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Лаврентій Зизаній. Восени 1631 р. освітній і церковний діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила (1596 – 1648) заснував Лаврську школу.

У 1632 р. Київська братська школа об’єдналася з Лаврською школою, організованою за рік до цього Петром Могилою, і почала існувати як Києво-Могилянський колегіум, перетворений 1701 р. на Києво-Могилянську академію.

Наростання пошуків національної культурної ідентичності засвідчувала книжна справа в Україні другої половини ХVІ ст. Тут необхідно згадати про дві пам’ятки – Пересопницьке Євангеліє та Острозьку Біблію.

Пересопницьке Євангеліє – перший переклад книг Святого Письма книжною староукраїнською мовою, незрівнянний зразок української рукописної книги і живопису. Це Чотириєвангеліє, текст, пристосований для використання в богослужбовій практиці, з поділом на глави і зачала (передмови), післямови до книги та Місяцеслова (покажчика читання за місяцями). Це 960 пергаментних сторінок, помережаних коричневими літерами виразним і естетично привабливим почерком, який нагадує пізній устав, початкові літери виділені кіновар’ю і золотом. Особлива художня вартість видання – мініатюри із зображенням св. Матвія, Марка, Луки та Іоана, заставки, ініціали, які, на думку відомого філолога Володимира Перетца, засвідчують небуденний талант майстра, який працював над оформленням. Обкладинку складають обрамлені в зелений оксамит дубові дошки. Вага книги – 9 кг 300 грамів.

Мініатюри Пересопницького Євангелія

Робота над пам’яткою почалася 15 серпня 1556 р. у монастирі Святої Трійці на Поділлі в с. Дворець біля Ізяслава (нині Хмельницька обл.), завершилася 29 серпня 1561 р. у Пересопницькому монастирі (нині с. Пересопниця Рівненської обл.). Звідси – назва книги. Православних монастирів на території Великого князівська Литовського Руського і Жигмантійського і Польського королівства у середині ХVІ ст. було не мало. До того ж усі вони, за збереженою і примноженою віками православною традицією, були осередками духовного, культурного й освітнього життя. Насельники православних обителей убачали свою місію у плеканні духу і “науки люду християнського”. Так у провінційній волинській Пересопниці знайшлися освічені, мистецьки обдаровані люди, свідомі свого духовного покликання, і меценати, які вбачали у справі перекладу Євангелій особливий виховний, патріотичний і культурно ідентифікуючий сенс.

Як читаємо у післямові до книги, “Тиї книги чтири єувангелистове соут оустрєни кротким смиренним і боголюбивим єромонахом Григориєм, Архимандритом Пересопницким…” . Писар Євангелія Михайло Васильович, “син протопопа Сяноцького”, походив із галицького містечка Сянок – відомого осередку української книжкової писемності. За свідченням самих авторів, вони зробили переклад із “мови болгарської на мову руську” для “лепшего виразумленія” “люду посполитого руського”, тобто для забезпечення церковної служби рідною мовою.

У патріотичній справі їх підтримали представники української православної шляхти. “Благовірною і христолюбивою” фундаторкою цього шедевру стала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська-Гольшанська (у чернецтві – Параскева, ігуменя Дворецького монастиря), а також замовниками були зять і дочка – князь Іван Федорович та Євдокія Чарторийські. Батько Івана Федоровича, отримавши у спадок Пересопницю, збудував там монастир, а вже “синове його оний монастир держали”. Ще один Черторийський – Олександр Федорович разом із дружиною Марією підтримували Знаменівський монастир поблизу Володимира.

Названі князівські роди належали не просто до найбільш знатних, а складали групу із числа так званих “княжат головних”, тобто представників місцевої аристократичної верхівки, яка формувала соціальну й культурну політику відносно незалежних Волинської і Київської земель. За середньовічною традицією, особливо плеканою на Волині і Київщині, князівське походження було овіяне ореолом боговстановленості їх походження і влади. Звідси моральна настанова на батьківську патріотичну ідею оборони рідної землі і всього, що в ній уособлюється, – людей, віри, історії, мови. Орієнтація на києворуську князівську традицію, імовірно, і стала причиною меценатського сприяння саме перекладу Євангелій, які символізували собою духовну спадкоємність народу.

Відомо, що першими перекладеними творами новонавернених до християнства русичів були Псалтир, пізніше – Остромирове Євангеліє, так зване Реймське Євангеліє, віддане у посаг “всеєвропейським тестем” Ярославом Мудрим доньці Анні, майбутній королеві Франції. Та й перші друковані книги, створені Швайпольтом Фіолем, Франциском Скориною чи Іваном Федоровим, були богослужебними. Але не треба оминати увагою і реформаторські тенденції, які посилилися у Європі у ХVІ ст. і через посередництво Чехії і Польщі прийшли в Україну. Щоправда, тут ідеї Мартіна Лютера сприймали у ширшому розумінні – у реформуванні не церкви, а освіти, мови, музики, в усуненні мовних бар’єрів для розуміння Святого Письма простолюдом. 1534 р. Мартін Лютер переклав Біблію німецькою мовою, чим започаткував загально німецьку літературну мову.

Згадаймо і про полтавський “слід” у долі визначної пам’ятки. Після передачі князем Миколою Черторийським Пересопницького монастиря 1630 р. єзуїтам православні монахи покинули його, забравши цю святиню. Пізніше книга опинилася у багатій книгозбірні Івана Мазепи, про яку згадував уже на еміграції Пилип Орлик. 1701 р. гетьман подарував її Переяславському кафедральному собору, що засвідчує напис на початкових аркушах. Після заборони московською владою відправи богослужб українською мовою ця книга була передана Переяславській семінарії, де 1837 р. з нею ознайомився Осип Бодянський, якому належить першість у науковому вивченні пам’ятки, а згодом і Тарас Шевченко, котрий як співробітник Археографічної комісії звітував про вишукане й розкішне оздоблення Переспницького Євангелія і про те, що воно “написано малороссийским наречием 1556 года”. Після переведення Переяславської семінарії до Полтави 1862 р. Євангеліє зберігалося тут. На початку ХХ ст. рукопис було передано до Полтавського давньосховища. Під час війни книгу було евакуйовано до Уфи. З 24 грудня 1948 р. Пересопницьке Євангеліє зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського. Страхова цінність – 6,5 мільйонів доларів.

Пересопницьке Євангеліє стало символом незалежної України, на якому, поруч із Конституцією і Декларацією про Незалежність України присягають на вірність Батьківщині наші Президенти. Це найдорожча духовна святиня і яскравий приклад нерозривного зв’язку історії української культури з історією Української Православної Церкви. Власне, це те, що уособлює найвищі духовні цінності нації – віру, мову, любов до ближнього, відповідальність національної еліти за долю Вітчизни.

При розкритті шостого питання, необхідно вказати, що чи не найяскравішим проявом культурно-національного піднесення в Україні у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. був розвиток наукової і літературної роботи.

Уже в другій половині ХVІ ст. порушується питання про літературну мові, створюється так звана “проста мова”, відмінна від старослов’янської і польської, які панували тоді в літературі. Цей факт засвідчує вже згадане Пересопницьке Євангеліє.

Зародження наукової роботи в Україні тісно пов’язане з виникненням і розвитком шкільної справи. З огляду на те значення, якого у братських школах надавалося викладанню грецької та слов’янської мов, у кінці ХVІ ст. починають видаватись граматики цих мов, як-от грецька граматика під назвою “Adelphotis” (“Братство”), а також слов’янська граматика Лаврентія Зизанія.

1619 р. з’явилася ґрунтовна “Граматика” Мелетія Смотрицького, автор якої запропонував поділ слів на частини мови, яким, по суті, користуємося донині. У цей період виникли словникові праці, з-поміж яких найвидатнішою був “Лексикон словенороский альбо імен толкованіє” Памви Беринди. Ця праця – перший в Україні перекладний і тлумачний словник, який містить понад 8000 слов’янських слів.

Значного розвитку досягла в цей період полемічна література, яка стосувалася переважно питань релігійного життя, які, з огляду на політичну і соціальну ситуацію у Великому князівстві Литовському, а потім у Речі Посполитій, набувала національно-захисного характеру. Крім історичних, на виникнення полемічної прози вплинули релігійні обставини, зокрема неприйняття унії (у тому числі Берестейської) католиків і православних під керівництвом Папи Римського, суто богословські суперечки на рівні “чия віра краща” і захист “рідної” (православної) віри, конкретні розбіжності у тлумаченні питань віри і догми (сходження Святого Духа,чистилище, опрісноки, посмертна доля душі, форми причастя тощо).

Зміст полемічних творів передбачав “момент присутності” , тобто автор викликав на діалог свого опонента і вів з ним суперечку як з присутнім. Тексти послань будували на смислових і формальних контрастах, що стимулювало полеміку. Вони утворювали своєрідний колаж із цитат, посилань із Біблії, історичних праць, художніх творів. Автори вдавалися до риторичних оздоб полемічного письма – риторичних запитань, звертань, гротескно-сатиричного зображення дійсності, сатиричних портретів, іронії, ускладненої метафоричності, алегоричних мотивів та образів.

Поштовхом до наростання релігійної полеміки в літературі були намагання католицьких письменників і громадських діячів нав’язати ідею унії, цивілізувати “простих” православних. Ініціаторами полеміки між католиками і православними були автор трактатів “Проектування дороги” (1566) і “Виклад віри Римської церкви” (1586) Бенедикт Гербест, проповідник Петро Скарга, який написав відомий трактат “Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке відступлення від тої єдності” (1577), ініціатор і захисник Берестейської унії митрополит Іпатій Потій (“Унія…” (1595), “Антиризис”, “Гармонія” (1608). Відповіддю на ці твори католиків та уніатів стали українські полемічні твори. Серед найбільш популярних – анонімна “Історія про одного папу римського”, в якій викладався історичний анекдот про Папу Римського Павла Гугнивого та “папісу” (тобто жінку-папу) Іоанну. Першим друкованим полемічним твором православного письменника був трактат Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” (1587) , автор пристрасно й образно змалював становище української православної церкви. У другій частині свого твору під назвою “Календар римський новий” Герасим Смотрицький виступив з критикою календарної реформи Папи Римського Григорія ХІІІ 1582 р. Автор правдиво розповів, як впровадження григоріанського календаря стало засобом додаткової експлуатації “посполитого” (простого) українця католиками-поляками.

Важливе пізнавальне і мистецьке значення мають полемічні твори Клірика Острозького (“Одписи”), Христофора Філалета “Апокрисис”, Мелетія Смотрицького “Тренос, або Плач східної церкви…”, анонімна “Пересторога”, Захарії Копистенського “Палінодія”.

Видатним явищем полемічної літератури кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. є творчість Івана Вишенського. Імовірно, він народився 1550 р. у містечку Судова Вишня на Галичині, бо підписувався як “Іван, монах із Вишні”. Немає реальних фактів, які б свідчили про здобуту ним освіту, але йогo твори позначені достатньою освіченістю та ерудицією, досконалим знанням Святого Письма та богословської літератури. Очевидно, ще в юності Іван Вишенський постригся в ченці і вирушив на Афон – давній центр православної чернецької культури. Там він мав змогу ознайомитися із творами католицьких авторів, котрі пропагували унію, і рішуче, у формі гнівних послань, написаних у стилі апостола Павла, реагував на ті писання. Деякі діячі львівського братства пропонували йому повернутися в Україну й очолити рух проти її окатоличення. Іван Вишенський зважився у зрілому віці прибути до Львова, проте незгода з місцевими братчиками змусила повернутися його на Афон. Остання згадка про нього, як живого, датується 1621 р. 

Іван Вишенський

Письменникові належить 17 послань, з-поміж яких слід назвати “Викриття диявола-миродерця” (1599 – 1600), сюжетну основу якого становить легенда про спокушення дияволом Ісуса Христа в пустелі. Удавшись до алегорії, письменник відобразив власну внутрішню боротьбу, пов’язану з переходом від світського життя до аскетичного на Афоні, на чужині: його герой – “голяк-странник” відкидає матеріальні спокуси (славу, розкіш, багатство, тілесні задоволення) заради спасіння душі у християнських цінностях. Для Івана Вишенського було важливим обстоювання істини – ідеалу, до якого людина має прагнути, очищаючись від неправд свого часу. Вихід із складного становища мислитель убачав у тому, щоб покинути розбещений світ, який убиває добро в людині, і повернутися до бідності, за допомогою якої слід удосконалюватися. Цю тезу він реалізував у “Посланні до всіх обще, в Лядской землі живущих” (1588).

Цікавим зразком творчості Івана Вишенського є його “Послання к утекшим от православної віри єпископам” (1598) – викривальний памфлет, адресований ініціаторам Берестейської унії – православним ієрархам Іпатію Потію, Кирилу Терлецькому, Гедеону Балабану та ін. Він вважав, що ці морально звироднілі люди не мають права виступати від імені цілого українськогонароду, бо живуть за системою подвійних стандартів: “Днесь кат, а завтра священик, десь мучитель, а завтра учитель, десь корчмар і танцевід, а завтра богослов і народоволець, десь убивця, а завтра святитель і єпископ”. На противагу цьому Іван Вишенський підносив ранньохристиянські ідеали – гуманізм, заповіді Божі як справжні критерії вчинків, ідеї простоти, зневаження багатства й апологія бідності, пріоритет добра і засудження зла. Суперечливу постать полеміста зобразив у своїй поемі “Іван Вишенський” Іван Франко.

На другу половину ХVІ ст. припадають початки української книжної поезії, яка нерозривно пов’язана з розвитком шкільної освіти, книгодрукуванням і народною творчістю. В Острозькій, братській і монастирських школах, пізніше – у Київському та інших колегіумах велику увагу приділяли вивченню поетики і риторики, практичному складанню і декламуванню релігійно-моралізаторських і панегіричних віршів. Найактивніше культивувалися жанри духовних, панегіричних, геральдичних (гербових), морально-дидактичних і полемічних віршів, віршові передмови та післямови до друкованих видань. Утвердилася силабічна система віршування.

З-поміж найвідоміших творів цього періоду слід назвати “Вірші на жалосний погреб зацного рицаря…Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича, “Лямент міщан острозьких” невідомого автора, збірку “Перло многоцінне” Кирила Транквіліона-Ставровецького.

Поруч із літературою розвивається народна поезія. Виникає героїчний епос – думи та історичні пісні. Головною особою внародній героїчній пісні виступає козак – воїн, патріот, непереможний у бою і в поєдинку, у степу на неволі і в турецькому полоні; тема-жінок-невільниць. Найвідомішими пам’ятками народної поезії є пісні і думи про Байду, Мамая, Самійла Кішку, Федора Безрідного, Марусю Богуславку, втечу трьох братів із Азова. В усній народній творчості відбивалися загальнолюдські моральні цінності і пекучі проблеми українського етносу. Література і фольклор взаємозбагачувалися.

Відповідаючи на сьоме питання, слід указати на те, що в архітектурі цього періоду відбулися істотні зміни. У замках поступово почали відмирати суто воєнні риси, і вони із суто військово-оборонних споруд перетворювалися на житлові палаци, в яких усі оборонні пристосування винесені за межі двору. В оборонній архітектурі з’являються багато декоровані башти.

Нові риси в архітектурі найповніше виявилися в баштах Острога і Старого Села. Так, Кругла башта, або нова, в Острозі – це могутній циліндричний масив, прорізаний зрідка бійницями, завершеним поясом машикулів на кам’яних кронштейнах і увінчаний високим аттіком з глухою аркатурою і зубчастим парапетом. Цей мотив застосований у замкові князів Острозьких у Старому Селі під Львовом.

Архітектура цього часу пов’язана з розвитком міст.

Київ у свідомості українців залишався головним містом краю, центром релігійного благочестя. Тут знаходилися Києво-Печерська лавра, до якої стікалися прочани з усієї України, головні, найбільш шановані церкви, тут номінально знаходився митрополичий центр, а з ХVІІ ст. – знамениті православні школи. Щоправда, Київ страждав від татарських наїздів, пожеж, епідемій.

Найзначнішим торговельним і культурним центром України залишався Львів. Він мав право складу, тобто всі товари, привезені з інших країн, мали продаватися спочатку у Львові, а що вже не буде куплене, розвозилося по інших містах. Центром ділового і культурного життя міста була площа Ринок.

Ідеї Відродження в архітектурі цього періоду найвиразніше репрезентують пам’ятки Львова. Після спустошливої пожежі 1527 р. на залишках середньовічних готичних споруд тут почали зводити кам’яниці – муровані житлові будівлі.

У зв’язку з Магдебурзьким правом у країні з’являється міська торговельна площа з ратушею. Міська територія розширюється і розбивається на квартали з прямокутною мережею вулиць. Вузенькі земельні ділянки, витягнуті у глибину кварталу, забудовуються будинками, приміщення першого поверху яких виводять на вулицю і мають торговельне або службове призначення, а на другому поверсі розміщується спочивальня і світлиця, а всі інші виробничі приміщення і комори знаходяться у глибині корпусу. У таких будинках, як правило, по три вікна на фасаді – два тісно поставлені у світлицю й одне в спочивальню.

Сакральну архітектуру середини ХVІІ ст. репрезентують Успенська церква у с.Підгайці, Іллінська церква у Суботові, де був похований Богдан Хмельницький, Покровська церква у с.Низькевичі.

Слід зазначити, що монументальне малярство другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. не досягло ідейного значення і художнього рівня попереднього часу. Донині дійшли фрески дерев’яних сільських храмів – церкви св. Духа у селі Потелич та Воздвиження чесного Хреста у Дрогобичі. Їх замовниками були селяни, а виконавцями – народні майстри.

Так, у потелицькому розписі центральне місце займає страсний цикл, який складається з 25 сцен, у яких послідовно розкривається шлях мук і поневірянь Ісуса Христа. У них відсутні алегорії та містицизм, навпаки, відображено елементи сучасності: персонажі одягнені в народні костюми, їх оточують побутові предмети (ткані рядна, драбини, ключі тощо). Зображення сцени пронизує народний дух, утілений у релігійну оболонку. У потелицьких розписах знайшли відгук складні політичні, національні, морально-етичні проблеми доби.

Потелицькі розриси

У 1642 – 1644 рр. була розписана київська церква Спаса на Берестові спеціально для цього запрошеними митрополитом Петром Могилою майстрами з Афону. Їх малярство зберігало традиції візантійські традиції. Проте, незважаючи на монастирський аскетизм і вихолощений каліграфізм форми, у цих розписах відбилася тенденція українського мистецтва до реалістичного осягнення навколишнього світу. Цю тезу можна проілюструвати ктиторським портретом Петра Могили, який зображений у сцені “Моління” на колінах перед Вседержителем.

Петро Могила на росписах церкви Спаса на Берестові 

Росписи церкви Спаса на Берестові

В іконі другої половини ХVІ ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцного зв’язку з сучасністю. Взірцем втілення нового розуміння людини є “Пантократор з апостолами” майстра Дмитрія. Він вражає силою духу і фізичною міццю: ясний і відкритий лик Христа випромінює активну енергію. Реалістичні пошуки майстра повніше виразилися в іконі “Різдво Марії”, де зроблено спробу створення закритого інтер’єру і надання сцені побутового характеру. Ще більшої зміни зазнав образ архістратига Михаїла, який утілив у собі ідею військової доблесті: його войовничість підкреслена драпіровкою, що динамічно розвівається. Чорний колір в іконі сприймається як символ ратної справи й водночас торжества життя.

В іконі “Преображення” з Яблунева традиційне зображення Христа на Фаворській горі переосмислено. Христос у сяйві постав перед трьома апостолами (Іоанном, розпластаним на землі, Петром, який виражає своє здивування жестом, та Яковом, який присів, щоб усвідомити побачене. По боках Христа – пророки Мойсей та Ілля). Вони вимальовуються чіткими силуетами на рельєфному золотому фоні, який відділяє кругле сяйво Христа, обведене геометричним орнаментом і співзвучне по-народному орнаментованому одягу Ісуса. Усі шість фігур пов’язані між собою єдиною дією, яка відбувається в реальній обстановці, на тлі прикарпатського краєвиду. Ретельно намальовано на іконі схили гір, трави, квіти, дерева. 

Ікона "Преображення" з Яблунева

У багатьох іконах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів. Найпомітніше ця лінія виражена в іконі “Богоматір Одигітрія”, що втілювала образ матері, близький простій людині своєю щирістю, людяністю і простонародним виглядом. В Одигітрії прославляється мати – велика моральна опора і надія. Її прообразом зазвичай служила проста, зрілого віку жінка з селянським обличчям. У ньому втілювався і народний ідеал краси, і безмежна співчутливість у радощах і горі.

Зверніть увагу на іконостасні ансамблі першої половини ХVІІ ст. – П’ятницький та Успенський у Львові, Святодухівський у Рогатині.

Поряд із традиційним іконописом виникають нові жанри – портрет, історичне малярство, зростає інтерес до побутових сцен, краєвиду.

Популярними стають парадні портрети, на яких людина зображали на повний зріст біля столу, покритого коштовною тканиною, на тлі задрапірованої колони, інколи з пейзажем. Треба назвати портрети легендарного Дмитра Байди-Вишневецького, купця Боїма, аптекаря Павла Козловського, купців Корняктів. На стінах Успенської церкви у Києві були так звані ктиторські портрети Острозьких, Ольшанських, Вишневецьких, Сангушків.

Отже, у ХІV – першій половині ХVІІ ст. культура України є складником історії українського народу, який у боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Україна пережила національне культурне піднесення, якому сприяли відхід від середньовічних канонів, поширення ідей просвітництва, гуманізму, Реформації та Контрреформації, зростання ролі козацтва, діяльність братств, створення і розвиток власної системи освітніх закладів, друкарень, що стали носіями наукових знань, збереження духовних традицій Київської Русі. Усе це впливало на зростання кількості освічених людей, проникнення технічного прогресу у матеріальне виробництво і військову справу.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!