Тема 1.9 Міжгалузеві комплекси та регіональні особливості їх розвитку

Тема 1.9 Міжгалузеві комплекси та регіональні особливості їх розвитку

Ключові слова та терміни: галузь, комплекс, кооперація, спеціалі­зація, виробництво, інтеграція, міжгалузеві зв’язки.

Поглиблення суспільного та територіального поділу праці супроводжу­ється посиленням інтеграційних процесів у всіх сферах економіки країни. Це зумовлює формування порівняно відособлених груп галузей і виробництв, поєднаних між собою економічними та виробничо-техно­логічними зв’язками. Їх називають міжгалузевими комплексами. Найхарактернішими ознакамиміжгалузевих комплексів є: взємозалеж­ність виробничо-технологічних процесів; випуск взаємозамінної продукції; спільна реалізація певної народногосподарської функції чи вирішення актуальної господарської проблеми; загальне управління.

Як правило, в структурі господарської системи виокремлюють наступні міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний; металургійний; машинобудівний; хімічний; лісопромисловий; агропромисловий; будіве­льний; транспортний; з виробництва непродовольчих товарів; соціальний; рекреаційний; військово-промисловий. Останнім часом цей перелік доповнюєтьсяпродовольчим, морегосподарським, зовнішньоекономічним, управлінським, інформаційним та іншими комплексами.

Варто відзначити, що більшість таких міжгалузевих комплексів не мають відповідних управлінських структур, а їх виділення слугує спеціальним методичним інструментом для аналізу структури господарства.

За характером міжгалузевих зв’язків можна виділити три групи міжгалузевих комплексів:

• сформовані на основі послідовної і (або) паралельної переробки певної сировини, включаючи її вирощування чи видобування – агропромисловий, рибопромисловий, лісопромисловий;

• сформовані на основі зв’язків між підприємствами однорідних галу­зей, що виробляють взаємозамінну продукцію чи послуги, – паливно-енер­гетичний, транспортний, управлінський тощо;

• сформовані на основі поєднання галузей, діяльність яких спрямо­вана на вирішення певної господарської проблеми, –продовольчий, рекреаційний, військово-промисловий, зовнішньоекономічний, соціальний тощо.

За територіальною ознакою міжгалузеві комплекси поділяють на міждержавні (наприклад, військово-промисловий комплекс країн НАТО), регіональні (республіканські, економічних районів, міжобласні, обласні) та локальні (адміністративних районів, господарських вузлів та центрів).

Паливно-енергетичний комплекс. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) об’єднує паливну промисловість, галузі якої здійснюють видо­буток, збагачення, переробку, транспортування та споживання різ-
них видів палива, а також електроенергетику, яка забезпечує вироб­ництво, транспортування, використання та перетворення електро­енергії (рис. 1.9) [50].

Україна відноситься до країн, які недостатньо забезпечені власни­ми енергетичними ресурсами і в той же час має енергомістку еконо­міку. В середньому на душу населення в Україні споживається близько 6,5 т умовного палива, в той час як у розвинених країнах світу – у півтора рази менше.

Рис. 1.9. Структура паливно-енергетичного комплексу

Обсяги та структуру видобутку, виробництва, розподілу і вико­ристання палива й електроенергії в країні та її регіонах відображаєпаливно-енергетичний баланс. Він складається із двох частин: прибуткової (видобуток палива, виробництво електроенергії, відбір газу із підземних газосховищ, імпорт енергоносіїв та їх залишок на початок року) та витратної (споживання паливно-енергетичних ресурсів, закачування природного газу в підземні сховища, експорт енергоно­сіїв, їх залишок на кінець року).

Особливістю паливно-енергетичного балансу України є переважання в структурі видобутку палива вугілля (57,7 %), тоді як у споживанні домінує природний газ (41,8 %, а питома вага вугілля – 25,2 %). Така структура споживання енергоресурсів зумовлює енергетичну залеж­ність нашої країни від світових експортерів природного газу і вимагає пошуку та використання інших джерел енергозабезпечення, зокрема, таких як: розвідка нових родовищ нафти та природного газу, вико­ристання альтернативних енергоносіїв (енергії вітру, сонця, біогаз), технічна реконструкція вітчизняної вугільної промисловості, запровад­ження енергозберігаючих технологій тощо.

Найдавнішою галуззю паливної промисловості України є вугільна промисловість. Вона, на відміну від нафтової та газової, здатна забезпечити вітчизняні потреби у твердому паливі. Однак, обсяги вуглевидобутку в Україні, починаючи із 1989 р., постійно знижувались і досягли в 1996 р. 71,3 млн т, що склало 43,3 % рівня 1989 р. (164,8 млн т). В останні роки видобуток вугілля в Україні стабілізувався на рівні 
60 млн т при щорічній його потребі у 100–120 млн т (частина вугілля експортується з Росії, Польщі та Казахстану).

Основний видобуток кам’яного вугілля здійснюється в Донецькому басейні (Горлівка, Донецьк, Єнакієве, Краснодон, Лисичанськ, Макіївка, Торез). Найбільше шахт зосереджено у центральній і північній частині Донецької області, де видобувають високоякісне коксівне вугілля (вміст чистого вуглецю сягає 97–98 %). Таке вугілля використовується переважно в чорній металургії.

У Львівсько-Волинському басейні зосереджено всього лише 2 % загальноукраїнських запасів вугілля. Якість його значно нижча за донбаське, тому використовується воно переважно як енергетичне паливо на місцевих ТЕС.

Буре вугілля залягає в Дніпровському буро-вугільному басейні, який простягається по територіях Житомирської, Київської, Черкаської, Вінницької, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей. Оскільки глибина залягання вугільних пластів є порівняно невеликою (до 100 м), видобуток вугілля здійснюється переважно відкритим спосо­бом. Найбільше родовище розташоване поблизу м. Олександрія Кіро­воградської обл.

Буре вугілля, на відміну від кам’яного, відзначається невисокою теплотворною здатністю, крихкістю, значною зольністю та високим вмістом сірки. Воно використовується переважно для виробництва буровугільних брикетів, які споживаються населенням на комунально-по­бутові потреби.

У цілому Україна має достатньо великі поклади вугілля. Геологічні запаси оцінюються в 52 млрд т, із яких 23 млрд т є розвіданими. Однак складні умови залягання «чорного золота» (більше половини шахт Донбасу працюють на глибинах понад 600 м, у т. ч. 6 шахт – на глибині понад 1 200 м), мала потужність вугільних пластів (у переважній більшості з високим ступенем газоносності) та заста­рілість технічного оснащення шахт зумовлюють його високу собівар­тість і небезпечні умови праці шахтарів. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 млн т видобутого вугілля в 2001 р. становив 2,9, що є одним з найвищих показників у світі [38]. Окрім того, діяльність вугільних шахт зумовлює забруднення підземних і поверхневих вод, повітря та ґрунтів.

Тому пріоритетними завданнями подальшого розвитку вугільної промисловості в Україні мають бути: модернізація існуючих шахт, поліпшення рівня охорони праці та соціального захисту шахтарів і їх сімей, вирішення галузевих природоохоронних проблем.

Нафтова промисловість об’єднує підприємства, які спеціалізуються на розвідці, видобутку, транспортуванні, зберіганні та переробці нафти. Загальні балансові запаси нафти в Україні оцінюються в 133 млн т, а її видобуток (разом із газовим конденсатом) в останні роки складає 
4,0–4,4 млн т (усього лише 10 % від щорічної потреби країни).

Видобувають нафту в трьох регіонах:

• Східному – найбільші родовища: Радченківське, Сагайдацьке, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Охтирське, Прилуцьке, Гніденцівське, Леляківське. Зосереджено 56,4 % балансових запасів нафти, близько 84 % нафтовидобутку та сконцентровано майже 70 % загальних нафтопошукових робіт.

• Західному – найбільші родовища: Волинське, Бориславське, Дрого­бицьке, Надвірнянське, Битківське. Зосереджено 40,6 % балансових запасів нафти та понад 15 % нафтовидобутку країни.

• Південному – найбільші родовища: Керченське та Джанкойське. Зосереджено 3 % балансових запасів нафти та менше 1 % сучасного нафтовидобутку. Проте варто відзначити, що, за оцінками фахівців, загальні прогнозні запаси вуглеводнів у цьому регіоні складають 49 % загальнодержавних запасів. Це дозволяє зробити припущення про можливе переміщення в майбутньому центру нафто- та газовидобутку на південь країни [20].

Підприємства з нафтопереробки зосереджені або в районах видо­бутку нафти (Надвірна, Дрогобич, Борислав, Львів, Кременчук), або в портових містах, куди її доставляють танкерами (Одеса, Херсон), або в районах її масового споживання (Лисичанськ, Запоріжжя).

Загальна потужність вітчизняних нафтопереробних підприємств досягає 60 млн т, проте останніми роками потужності завантажені лише на третину.

Загальна протяжність нафтопродуктопроводів складає 3,3 тис. км, а потужність – 19 млн т нафтопродуктів на рік.

Поряд із необхідністю модернізації галузі, розширенням геоло­горозвідувальних робіт (особливо в шельфовій зоні Азовського та Чорного морів) важливими завданнями подальшого розвитку нафтової промисловості в Україні є вирішення та попередження серйозних екологічних проблем, зокрема, таких як забруднення поверхневих і підземних вод, яке є негативним наслідком діяльності нафтодобувних та нафтопереробних підприємств, аварій нафтопродуктопроводів, танкерів та залізничних цистерн.

Газова промисловість – галузь паливної промисловості, що здійснює видобуток природного газу, його зберігання, транспорту­вання та переробку.

Сучасний видобуток газу в Україні складає – 20,8 млрд м³ при щорічній його потребі близько 75 млрд м³.

Основні родовища газу як і нафти зосереджені у трьох регіонах:

• Східному (Дніпровсько-Донецька нафтогазоносна область) –Ше­белинське, Єфремівське, Машівське, Перещепинське, Західно-Хрести­щинське, Диканське, Леляківське та Гніденцівське (два останніх – нафто­газові). Зосереджено 83,1 % балансових запасів газу в країні та 88 % газовидобутку.

• Західному (Передкарпатська нафтогазоносна область) – Дашавське, Калуське, Угерське. Зосереджено 11,2 % балансових запасів газу в країні та 7,8 % газовидобутку (більшість родовищ є значною мірою вичерпані).

• Південному (Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна об­ласть) – Джанкойське, Глібівське, Штормове. Зосереджено 5,7 % вітчизняних балансових запасів газу та 4,2 % газовидобутку.

Газотранспортна система України є однією з найбільших у світі. Загальна довжина газопроводів перевищує 35 тис. км, річна пропускна спроможність на вході складає 290 млрд м³ газу, а на виході – 175 млрд м³ газу. По українській газотранспортній системі здійснюється транзит російського газу в країни Центральної та Західної Європи, за що Україна отримує до 30 млрд м³газу щорічно (приблизно 40 % від річних потреб) [38], [50].

Велика залежність України від експортерів газу (перш за все, Росії та Туркменистану) створює певні проблеми для розвитку госпо­дарства країни. Зокрема, часті зміни їх цінової політики щодо країн-імпортерів газу не сприяють стабілізаційним процесам в економіці України. Зважаючи на це, особливої актуальності набуває проблема зниження енергомісткості продукції та ефективного використання власної газоресурсної бази, зокрема, це нарощування масштабів пошуково-розві­дувальних робіт для збільшення вітчизняного газовидобутку та використання нетрадиційних джерел газу – метану вугільних шахт, біогазу, коксового газу, обсяг яких за деякими оцінками фахівців складає 5–10 млрд м³ на рік [46].

Торфова промисловість спеціалізується на видобутку і переробці торфу. Його геологічні запаси в Україні відносно великі – понад 2,2 млрд т, однак у структурі сучасного паливного балансу країни він займає другорядне значення. Це зумовлено, перш за все, набагато нижчою теплотворною здатністю торфу у порівнянні з вугіллям, нафтою та газом. Видобуток торфу здійснюється на Поліссі та в Передкарпатті. Найбільшими торфобрикетними підприємствами є Замглайський (Чернівецька обл.), Бучманський (Житомирська обл.), Стоянівський (Львівська обл.) та Маневицький (Волинська обл.) заводи.

Господарське використання торфу досить широке: паливо, органічне добриво, хімічна сировина для виробництва мастил, парафіну, креоліну, оцтової кислоти, ацетону, кормових дріжджів тощо.

Після аварії на Чорнобильській АЕС торфовидобуток в Україні значно зменшився, а в окремих районах Полісся, постраждалих від радіоактивного забруднення, повністю припинився.

Сланцеву промисловість, яка спеціалізується на видобутку та переробці горючих сланців, варто розглядати одним із вітчизняних резервів забезпечення країни енергоресурсами. Зараз промисловий видобуток горючих сланців в Україні практично не здійснюється, хоча їх загальні геологічні запаси оцінюються в 3,7 млрд т [50]. Розвідано порівняно великі поклади в Хмельницькій області, на межі Черкаської і Кіровоградської областей та у Карпатах.

Уранодобувна та уранозбагачувальна промисловість об’єднує підприємства, які здійснюють видобуток та збагачення урану – радіоак­тивного елемента, що має вигляд блискучого металу та найчастіше зустрічається в природі у формі оксиду UO₂. За експертними оцінками загальні запаси уранових руд в Україні складають 50 тис. т, проте вони мають дуже низьку якість і навіть після збагачення не можуть задовольнити потреби вітчизняних реакторів [20]. Збагачену уранову руду з вмістом урану 5–6 % Україна імпортує з Росії. Варто також відзначити, що ця галузь є екологічно небезпечним виробництвом, оскільки існує велика ймовірність радіоактивного опромінення населення територій, прилеглих до уранодобувних та уранозбагачува­льних підприємств. Тому її подальший розвиток в Україні повинен здійснюватися лише за умови вирішення проблем радіаційної та екологічної безпеки.

Ще однією важливою ланкою ПЕК є електроенергетика. Її розвиток 
в Україні здійснюється на основі використання різноманітних енергоносіїв, левову частку серед яких займають невідновні паливні ресурси – вугілля, природний газ, нафтопродукти, уран. Основними факторами розміщення електроенергетики є паливно-енергетичні ресурси та споживач.

За енергоресурсами, які використовується для виробництва електроенергії, усі електростанції поділяються на:

• теплові – працюють на вугіллі, мазуті, природному газі та поділяються на конденсаційні та теплоелектроцентралі;

• гідравлічні – використовують енергію водних потоків та поділя­ються на ГЕС (гідроелектростанції), ГАЕС (гідроакумуляційні) і ПЕС (припливні);

• атомні – як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи;

• нетрадиційні виробники електроенергії – використовують альтерна­тивні джерела енергії (вітер, Сонце, біогаз, внутрішнє тепло Землі тощо). Найперспективнішими серед них є сонячні та вітрові електростанції.

Основна маса електроенергії в Україні (понад 90 %) виробляється на теплових та атомних електростанціях (табл. 1.18).

Таблиця 1.18

Виробництво електроенергії в Україні

Теплоелектростанції, що обслуговують великі регіони та мають значні потужності, називаються державними районними електростан­ціями (ДРЕС). Найбільшими серед них є: Вуглегірська, Старобе­шівська, Зуївська, Курахівська, Слов’янська (Донецька обл.), Криво­різька – 1, Криворізька – 2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Запорізька (Запорізька обл.), Зміївська (Харківська обл.), Трипільська (Київська обл.), Ладижинська (Вінницька обл.), Добротвірська (Львів­ська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.).

В Україні збудовано п’ять атомних електростанцій: Запорізька (Запорізька обл.), Південноукраїнська (Миколаївська обл.), Рівненська (Рівненська обл.), Хмельницька (Хмельницька обл.), Чорнобильська (Київська обл.; в даний час робота реакторів на цій АЕС зупинена). Після аварії на Чорнобильській АЕС під натиском громадськості було законсервовано будівництво Кримської та Чигиринської АЕС. Нині АЕС забезпечують до 47,8 % виробництва електроенергії в країні.

Гідроелектростанції мають ряд переваг у порівнянні з ТЕС та АЕС, зокрема: не забруднюють атмосферне повітря викидами хімічних речовин, не несуть потенційної небезпеки радіоактивного забруднення та не здійснюють теплового забруднення природного середовища скидами теплої води і пари, практично не залежать від транспорту, а собівартість виробленої ними електроенергії є значно нижчою. Однак ці переваги стають реальними лише за умови будівництва ГЕС на гірських річках, де існують значні перепади висоти і не відбувається затоплення значних територій.

У результаті будівництва Дніпровського каскаду ГЕС поряд із забезпеченням суцільного судноплавства по Дніпру, виникло ряд негативних явищ, а саме: затоплення великої площі родючих земель (Дніпровські водосховища займають територію, майже рівну площі Чернівецької області), підтоплення прилеглих територій, порушення гідрологічного режиму річки та зміна екологічних умов існування річкової фауни.

Окрім Дніпровського каскаду (всього шість ГЕС), гідроелектростанції є на Дністрі, гірських річках Карпат (найбільша – Тереблі-Ріцька), Південному Бузі, а також кілька десятків невеликих ГЕС споруджені на малих річках.

Специфічну роль відіграють гідроакумуляційні електростанції (ГАЕС), основне призначення яких – вирішення проблем енергозабезпе­чення в години пікового навантаження.

Найважливішою тенденцією в розвитку електроенергетики є об’єдна­ння електростанцій в енергосистеми, які здійснюють виробництво, транспортування та розподіл електроенергії. Створення енергосистем зумовлюється потребою ритмічного забезпечення споживачів електро­енергією і дозволяє (у разі необхідності) перекидати електроенергію в зустрічних напрямах із заходу на схід та з півночі на південь [20]. Об’єднана енергосистема України (ОЕС) забезпечує експорт електро­енергії через трансукраїнські лінії електропередач: Донбас – Західна Україна, Україна – Альбертіша (Угорщина) тощо.

Найбільшими енергосистемами є Дніпровська та Донбаська. Їх потужність становить відповідно 34,9 % та 25 % від загальної потужності ОЕС України. Найменшу потужність мають Кримська (0,6 %) та Північна (6,3 %) енергосистеми.

Оскільки Україна належить до енергодефіцитних держав, подальший розвиток вітчизняної електроенергетики повинен орієнтуватися на:

• широке запровадження в усі сфери економіки енергозбері­гаючих заходів, нормативно-правовим підґрунтям яких є Закон України «Про енергозбереження» та Комплексна державна програма з енергозбереження;

• розвиток малої гідроенергетики та збільшення виробництва електроенергії з альтернативних відновлюваних джерел;

• створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій у розвиток електроенергетики;

• модернізацію діючих електростанцій та підвищення їх екологічної безпеки.

Металургійний комплекс. Є базовою галуззю економіки України, головним постачальником конструкційних матеріалів, основою розвитку машинобудування, металообробки, будівництва, основним джерелом валютних надходжень до державного бюджету. Він об’єднує підпри­ємства, які здійснюють видобуток, збагачення і переробку руд чорних, кольорових, дорогоцінних, рідкісних металів, вогнетривів та нерудної сировини для металургії.

Розвитку в Україні потужного комплексу з виробництва чорних металів, основу якого складає чорна металургія, сприяли:

• великі запаси залізної та марганцевої руди у Придніпров’ї (Криворізький, Кременчуцький та Білозірський залізорудні басейни, Нікопольське, Велико-Токмацьке та Інгулецьке родовища марганце­вих руд);

• поклади залізної руди на Керченському півострові (Керченський залізорудний басейн);

• значні запаси коксівного вугілля на Донбасі, нерудної мета­лургійної сировини (вогнетривких глин, флюсових вапняків, доло­мітів) у Донецькій, Дніпропетровській областях та АР Крим;

• потужні споживачі металопродукції (підприємства машинобуду­вання, гірничодобувної, паливної та металургійної промисловості).

Провідна роль у розміщенні підприємств чорної металургії належить сировинному та паливно-енергетичному факторам, оскільки на сиро­винно-енергетичні витрати припадає близько 90 % загальних витрат галузі. Характерними рисами чорної металургії України є значна матеріаломісткість та високий рівень концентрації виробництва.

Сучасна чорна металургія України об’єднує наступні підгалузі та виробництва: видобування та збагачення залізних, марганцевих та хромітових руд; власне виробництво чорних металів (виплавка чавуну, сталі, прокату); виробництво електроферосплавів; виробництво труб; коксохімічну промисловість; виробництво вогнетривів; вторинну переробку чорних металів.

Металургійні підприємства, на яких здійснюється виплавка чавуну, сталі та прокату, називаються підприємствами повного циклу. Особливе місце займають підприємства з виробництва феросплавів (сплавів заліза з легованими металами) та мала металургія, яка зорієнтована на потреби машинобудівних заводів, розміщена в безпосередній близькості від них і спеціалізується на виплавці сталі і прокату.

В Україні завдяки сприятливому територіальному поєднанню сировинних і паливно-енергетичних баз та центрів споживання металопродукції сформувалися три потужні металургійні райони, які забезпечують виробництво більше 96 % продукції металургійної промисловості України.

• Придніпровський – підприємства повного циклу розміщені у Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі; вироб­ництво труб – у Дніпропетровську, Новомосковську, Нікополі; коксохімічна промисловість – у Дніпропетровську, Дніпродзержинську та Запоріжжі; виробництво феросплавів – у Запоріжжі та Нікополі; виробництво метизів – у Запоріжжі.

• Донецький – підприємства повного циклу розміщені у Донецьку, Макіївці, Костянтинівці, Краматорську, Єнакієвому;виробництво труб – у Харцизьку, Макіївці, Луганську; коксохімічні промисловість – у Єнакієвому, Горлівці, Донецьку, Макіївці, Авдіївці, Алчевську; виробництво феросплавів – у Стаханові; виробництво метизів – у Дружківці.

• Приазовський – підприємства повного циклу та коксохімічний завод – у Маріуполі.

В інших регіонах варто відзначити Полтавський гірничо-збагачува­льний комбінат, що функціонує в Комсомольську на базі Кременчу­цького залізорудного басейну, Харківський коксохімічний завод та Одеське сталепрокатне об’єднання.

Незважаючи на спад виробництва, продукція чорної металургії продовжує залишається основним джерелом валютних надходжень до державного бюджету.

Подальший розвиток цієї галузі повинен базуватися на технічній реконструкції та впровадженні прогресивних технологічних досягнень на всіх стадіях виробничого процесу. Це дозволить поліпшити якість продукції, знизити її собівартість та зробити металургійне виробництво більш екологічно безпечним.

Кольорова металургія менш розвинена в Україні, ніж чорна. Це зумовлено, перш за все, її значно слабшою сировинною базою. Характерною рисою кольорової металургії є значна її матеріало- та енергомісткість. Так, наприклад, для отримання 1 т алюмінію необхідно 4–8 т руди та 16 тис. кВт-год електроенергії, 1 т цинку – 20–50 т руди, близько 1 т коксу та 1 тис. кВт-год електроенергії, 1 т тита-
ну – близько 40 тис. кВт-год електроенергії. Тому домінуючими факторами розміщення підприємств з виробництва кольорових мета­лів є сировинний та паливно-енергетичний фактори.

Кольорова металургія в Україні представлена виробництвом алюмінію, магнію, цинку, ртуті, нікелю, титану, які зосереджені переважно в двох регіонах – Донецькому (Костянтинівський свинцево-цинковий, Микитівський ртутний комбінати, Артемівський завод з обробки кольорових металів) та Придніпровському (Запорізький алюмінієвий та титано-магнієвий заводи, Світловодський завод чистих металів, Побузький нікелевий завод у Кіровоградській області). У інших регіонах варто відзначити Львів, Одесу, Київ, Харків (вторинна переробка кольорових металів), Калуш (магнієве виробництво), Вишкове Закарпатської обл. (виробництво ртуті), Миколаїв (виробництво глинозему), Іршанськ Житомирської обл. (виробництво титанового концентрату).

Геологічні дослідження показали, що в Україні є поклади золота (за деякими оцінками значні) – на Закарпатті (Мужіївське родовище) та на Кіровоградщині (Клинцівське та Юр’ївське родовища). Вони можуть стати в майбутньому базою для розвитку вітчизняної золотодобувної промисловості.

Підприємства кольорової металургії відносяться до екологічно небезпечних виробництв. Головною небезпекою є важкі метали, які вивільняються в процесі переробки руди та забруднюють атмосферу, поверхневі і підземні води, ґрунти. Тому, в умовах обмеженості сировинних ресурсів та з метою зменшення шкідливого впливу галузі на навколишнє середовище, основними завданнями її подальшого розвитку є удосконалення технологій переробки первинної руди і концентратів та підвищення комплексності використання сировини і відходів основного виробництва.

Машинобудівний комплекс. Це сукупність галузей обробної промисловості, які виготовляють устаткування, обладнання, транспортні засоби, прилади для потреб народного господарства та населення. У структурі промисловості на долю машинобудівного комплексу припадає 18 % вартості основних виробничих фондів, понад 25 % чисельності працюючих та понад 12 % обсягу промислової продукції.

Для машинобудування характерна значна диференціація виробництв, що зумовлена різноманітністю продукції та внутрішньогалузевою відмінністю у технологічних процесах. У структурі машинобудівного комплексу виділяють наступні великі галузі: важке машинобудування, транспортне машинобудування, сільськогосподарське машинобудування, тракторобудування, верстатобудування, електротехнічне машинобуду­вання, приладобудування. Вони різняться між собою техніко-еконо­мічними характеристиками (металомісткістю, працемісткістю, транспорта­бельністю продукції) та факторами розміщення.

Важливою особливістю машинобудування як галузі господарства є розвиток сучасних форм суспільної організації виробництва –спеціалі­зації, кооперування, комбінування та концентрації.

Важке машинобудування об’єднує підприємства з виробництва устаткування для металургійної, вугільної та гірничодобувної промисло­вості, енергетичного обладнання (парових і гідравлічних турбін), підйомно-транспортних та будівельно-шляхових машин. Галузь характе­ризується значною матеріаломісткістю, порівняно невисокою працемісткі­стю виробництва та відносно низькою транспортабельністю готової продукції і через це має переважно сировинно-споживчу орієнтацію. Найбільшими центрами важкого машинобудування є Краматорськ (виробництво устаткування для металургійних заводів та гірничодо­бувної промисловості), Донецьк (гірничошахтні машини), Харків (енергетичне машинобудування), Дніпропетровськ (ковальсько-пресове устаткування, підйомно-транспортні машини). Потужні підприємства важкого машинобудування також функціонують у Маріуполі, Кривому Розі, Нікополі, Горлівці, Луганську, Запоріжжі, Одесі.

Транспортне машинобудування є галуззю машинобудівного комплексу, що здійснює виробництво транспортних засобів: вантажних та легкових автомобілів, автобусів, літаків, гелікоптерів, тепловозів та електровозів, вагонів, річкових та морських суден, мотоциклів, мопедів, велосипедів, автопричепів та автозапчастин до них. Характеризується значною праце- та наукомісткістю виробництва, має високий рівень кооперування та спеціалізації.

Автомобілебудівні підприємства орієнтуються на висококваліфіко­вану робочу силу та розміщені переважно у великих містах: Львів (автобуси), Кременчук (вантажні та легкові автомобілі, мікроавто­буси), Запоріжжя (легкові автомобілі), Луцьк (легкові автомобілі), Київ (мотоцикли), Харків, Чернігів (велосипеди), Мелітополь (автомо­більні мотори).

Залізничне машинобудування характеризується високою метало­місткістю продукції, тому розміщене поблизу сировинних баз: тепловози (Харків, Луганськ), вагони (Дніпродзержинськ, Кременчук), електровози (Дніпропетровськ), цистерни та великовантажні вагони (Маріуполь, Стаханов). У великих залізничних вузлах функціонують тепловозоремонтні заводи.

Суднобудування та судноремонт розміщуються в річкових та морських портах (Київ, Миколаїв, Херсон, Одеса, Керч, Іллічівськ, Маріуполь, Запоріжжя, Ізмаїл).

Авіабудування та ракетобудування зорієнтоване на висококваліфіко­ваних фахівців і потужну науково-дослідну базу та представлене трьома центрами – Київ, Дніпропетровськ та Харків.

Сільськогосподарське машинобудування виготовляє сільськогосподар­ські машини, агрегати та запчастини до них. У розміщенні орієнту­ється переважно на споживача. Спеціалізація підприємств відповідає профілю сільського господарства регіону: кукурудзозбиральні комбайни виготовляють у Херсоні, бурякозбиральні – у Тернополі та Дніпропетровську, тракторні сівалки для посіву зернових, овочевих та технічних культур – у Кіровограді, землеобробне устаткування (зокрема, тракторні плуги) – в Одесі. Заводи по виробництву різноманітних сільськогосподарських машин і запчастин також є у Коломиї, Чернівцях, Ніжині, Житомирі, Бердянську, Миколаєві, Луганську, Білій Церкві, Умані, Ковелі, Львові.

Найбільшим центром тракторобудування в Україні є Харків (трактори моделей ХТЗ-120 та ХТЗ-150). Колісні трактори виго­товляють також у Дніпропетровську, різні вузли та деталі до тракто-
рів – у Вінниці, Кременчуці, Чугуєві, Лозовій, Одесі, Кременчуці, Рівному, Луганську.

Верстатобудування об’єднує підприємства з виробництва устаткува­ння для харчової, легкої, нафтової, хімічної, газової, деревообробної, поліграфічної промисловості та машинобудівних підприємств. У територіальному відношенні зорієнтоване переважно на споживача та висококваліфіковану робочу силу. Найбільші центри – Київ, Харків, Одеса, Житомир, Львів, Полтава, Суми, Дніпропетровськ, Запоріжжя.

Електротехнічне машинобудування створює продукцію, яка призначена для виробництва, передачі, перетворення та вимірювання електроенергії – електромашини, електровимірювальні прилади, кабель, силові трансформатори, транзистори, електрозварювальне обладнання, блоки живлення тощо. В розміщенні галузь орієнтується на висо­кокваліфіковану робочу силу та науково-дослідну базу. Найбільші центри – Київ, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Луганськ, Одеса.

Приладобудування об’єднує підприємства, що виготовляють вимірю­вальні прилади, електронно-обчислювальну техніку, автоматизовані системи управління, теле- та радіоапаратуру тощо. Галузь характе­ризується високою наукомісткістю, тому розміщується у великих містах, де є висококваліфіковані фахівці та добре розвинена науково-дос­лідна база. Найбільші центри – Київ (побутові електроприлади, кіноапаратура, прилади для контролю технологічних процесів), Львів (телевізори, кінескопи), Суми (електронні мікроскопи), Донецьк (холодильники), Сімферополь (телевізори).

У цілому варто відзначити, що близько 53 % товарної продукції, 51 % чисельності промислово-виробничого персоналу та 55 % вартості промислово-виробничих фондів машинобудівного комплексу зосереджено у Донецькому та Придніпровському регіонах[46]. Найбільша концентрація машинобудівних підприємств характерна для Києва, Харкова, Львова, Одеси, Запоріжжя та Дніпропетровська.

У господарському комплексі України машинобудування відіграє провідну роль, забезпечуючи інші галузі засобами праці. Загальна економічна криза негативно позначилась на функціонуванні машинобу­дівних підприємств, зумовивши падіння обсягів виробництва продукції та викликавши суттєві структурні зрушення (переважання металомістких, недостатній розвиток наукомістких та зорієнтованих на потреби населення галузей). Тому пріоритетними напрямами подальшого розвитку машинобудівного комплексу в Україні є його соціальна переорієнтація (збільшення випуску продукції для насе­лення), підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, прискорений розвиток наукомістких галузей та техніко-технологічна реконструкція діючих підприємств.

Хімічний комплекс. Об’єднує галузі, які застосовують хімічні методи переробки сировини та створюють різноманітну хімічну продукцію. В структурі хімічної промисловості України чільне місце займають:

• гірничо-хімічна промисловість: видобуток калійної солі (Стебник, Калуш), видобуток кухонної солі (Артемівськ, Слов’янськ), видобуток сірки (Новий Розділ, Яворів);

• виробництво мінеральних добрив: азотних (Рівне, Черкаси, Сєверодонецьк, Горлівка, Дніпродзержинськ, Запоріжжя), фосфатних (Суми, Вінниця, Костянтинівка, Одеса);

• виробництво сірчаної кислоти (Новий Розділ, Рівне, Костянти­нівна, Дніпродзержинськ);

• виробництво соди (Слов’янськ, Лисичанськ, Красноперекопськ);

• промисловість хімічних волокон і ниток (Київ, Чернігів, Черкаси);

• виробництво синтетичних смол і пластмас (Донецьк, Сєверодо­нецьк, Запоріжжя, Лисичанськ, Луцьк, Сімферополь);

• лакофарбова промисловість (Дніпропетровськ, Львів, Київ, Одеса, Кривий Ріг);

• виробництво продукції побутової хімії (Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Сімферополь, Київ);

• фотохімічна промисловість (Шостка – об’єднання «Свема», Київ – фабрика «Фотон»);

• хіміко-фармацевтична (Київ, Лубни, Донецьк);

• парфумерна (Київ, Миколаїв, Харків).

Особливе місце у хімічному комплексі займає нафтохімічна промисловість, яка здійснює хімічну переробку нафти та газу і виробництво з них синтетичного каучуку, гумоазбестових виробів, сажі, шин, гумотехнічних виробів тощо. Її основними центрами є Кременчук, Лисичанськ, Біла Церква, Дрогобич, Дашава.

Основними техніко-економічними характеристиками галузей хімічно­го комплексу є різноманітність сировинної бази (природнасировина, відходи інших виробництв), значні питомі витрати електроенергії, води та сировини на виробництво готової продукції, здатність комбінуватися з іншими галузями промисловості, які постачають їй сировину або споживають її продукцію.

Домінуючими факторами розміщення є: сировинний (гірничохі­мічна промисловість, виробництво мінеральних добрив із природної сировини, виробництво сірчаної кислоти із вихідних газів, вироб­ництво соди); паливно-енергетичний (виробництво хімічних волокон та ниток, синтетичних смол і пластмас, каустичної соди); водний (технологічні процеси переважної більшості галузей хімічної промисловості є водомісткими). Крім того, варто відзначити, що практично всі виробництва хімічної та нафтохімічної промисловості є екологічно небезпечними, оскільки зумовлюють хімічне забруднення навколишнього середовища. Тому подальший розвиток цих галузей має супроводжуватись екологізацією виробництв, зниженням їх енергомісткості, запровадженням безвідходних технологій та прогре­сивних методів утилізації і знешкодження відходів.

Лісопромисловий комплекс. Об’єднує підприємства, які забезпе­чують вирощування та експлуатацію лісу, його переробку та виробництво із деревини пиломатеріалів, фанери, целюлози, паперу, картону, меблів, будматеріалів, деревного вугілля, оцтової кислоти, скипидару тощо (табл. 1.19).

Таблиця 1.19.

Галузевий склад лісопромислового комплексу

Лісогосподарський підкомплекс розміщений переважно в Кар­патському та Поліському регіонах. Найбільші обсяги лісозаготівліздійснюються в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Черні­вецькій, Волинській, Рівненській та Житомирській областях.

Провідне місце в структурі лісопромислового комплексу України займає деревообробний підкомплекс. На його долю припадає 73 % промислово-виробничого потенціалу та 70 % товарної продукції. Основні фактори розміщення – сировина та споживач.

Лісопильна промисловість зосереджена, як правило, в районах лісозаготівель. Найбільші центри розміщені в Чернівецькій (Бергомет, Чернівці), Івано-Франківській (Вигода, Надвірна, Рожнятів), Закарпат­ській (Рахів, Свалява, Тересва), Львівській (Стрий, Сколе), Рівнен­ській (Костопіль, Сарни) та Житомирській (Овруч, Коростень, Малин) областях.

Підприємства фанерної промисловості також зосереджені переважно у західних регіонах (Львів, Костопіль, Чернівці).

Центрами меблевої промисловості є практично всі великі та середні міста.

Виробництво деревоволокнистих та деревостружкових плит виникло в Україні відносно недавно – в кінці 50-х років ХХ ст. Найбільшими центрами є Костопіль, Свалява, Тересва, Брошнів-Осада, Київ та ін.

Підприємства з виробництва будівельних матеріалів із деревини (балок, рейок, дощок, паркету) працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Одесі, Донецьку, Чернівцях, Костополі та ін.

Найбільші підприємства целюлозно-паперової промисловості працюють у Львівській (Жидачівський картонно-паперовий комбінат), Закарпатській (Рахівська картонна фабрика), Київській (Обухівський картонний комбінат), Одеській (Ізмаїльський целюлозно-картонний комбінат), Чернігівській (Крюківська фабрика технічного паперу), Житомирській (Малинська паперова фабрика), Хмельницькій (Понінська паперова фабрика) областях та м. Херсоні (целюлозний завод).

Лісохімічний підкомплекс об’єднує галузі, котрі виготовляють із відходів лісозаготівельної, деревообробної та частково целюлозно-папе­рової промисловості деревне вугілля, оцтовий порошок, оцтову кислоту, метиловий спирт, формалін, скипидар, ефірне масло тощо. Найбільшими центрами є Київ, Коростень, Славута, Свалява, Вигода, Запоріжжя, Одеса та ін.

У цілому варто зазначити, що лісовиробничий комплекс України функціонує в умовах незначної лісистості території та недостатніх запасів лісової сировини. Щорічні обсяги лісозаготівлі в Україні складають 14–14,5 млн м³, що задовольняє господарські потреби всього лише на 25–27 %. Незважаючи на обмеженість лісових ресурсів, попит на продукцію деревообробної промисловості в країні постійно зростає. Це зумовлює неконтрольоване використання лісових ресурсів, що негативно впливає на стан лісів. Тому найголовнішими завданнями подальшого розвитку лісопромислового комплексу мають бути відновлення лісових ресурсів та їх раціональне використання шляхом запровадження безвідходних технологій і дотримання природоохоронних норм.

Агропромисловий комплекс (АПК). Є результатом поглиблення інтеграційних процесів між виробництвом та переробкою сільськогоспо­дарської продукції, її зберіганням, заготівлею та доведенням до споживача.

Галузева структура АПК представлена наступними взаємопов’язаними функціональними блоками:

• продовольчий комплекс (сільське та рибне господарство і галузі переробки їх продукції);

• виробництво засобів виробництва для АПК (сільськогосподар­ських машин, устаткування для тваринницьких комплексів, мінеральних добрив та засобів захисту від шкідників);

• заготівля, транспортування, зберігання і реалізація продово­льства (заготівельні підприємства, торгівля, транспорт, паливно-енергетичне постачання, складське та тарне господарство тощо);

• невиробнича інфраструктура (управління, підготовка кадрів, наукові дослідження, зв’язок тощо).

Територіальна структура АПК відображає його внутрішню терито­ріальну будову, тобто форми просторового зосередження агропромис­лового процесу.

Елементи територіальної структури АПК можуть бути локальними, регіональними, приміськими та зональними [31].

Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях завдяки виробничо-технологічному поєднанню сільськогосподарських та переробних підприємств. Вони представлені:

• агропромисловими пунктами (переробка в населеному пункті одного виду сільськогосподарської сировини місцевої сировинної бази);

• агропромисловими центрами (переробка в населеному пункті кількох видів сільськогосподарської сировини місцевої сировинної бази);

• агропромисловими кущами (компактне розміщення на невеликій території агропромислових пунктів та центрів разом із їх сировинною базю;

• агропромисловими вузлами (складне територіальне агропромислове утворення, сформоване завдяки компактному розміщенню агропромисло­вих пунктів, вузлів та кущів навколо великого міста).

Регіональні АПК – це територіальні агропромислові утворення в межах одиниць політико-адміністративного поділу та економічного районування держави (АПК республіки, адміністративної області, низового адміністративного району, економічного району).

Приміські АПК – це азональні агропромислові утворення, які сформувалися навколо дуже великих міст та міських агломерацій. Їх основними функціями є забезпечення міського населення овочами, фруктами, молоком та м’ясом (переважно птиці).

Зональні АПК формуються під впливом природних умов і об’єднують усі форми територіальної організації агропромислового процесу в межах природних зон та їх певних частин. Розрізняють інтегральні та спеціалізовані агропромислові зони і райони.

Основною функцією АПК є виробництво продовольства. Рівень споживання продуктів харчування на душу населення – головний соціальний індикатор розвитку АПК, а достатність та стабільність виробництва продовольства – основний критерій продовольчої без­пеки країни [38].

Провідною галуззю АПК є сільське господарство, окремі галузі якого складають ядра наступних спеціалізованих підкомплексів:зернопродуктового, бурякоцукрового, картоплепродуктового, плодоово­чепродуктового, виноградарсько-виноробного, олійнжиропродукто­вого, ефіроолійного, тютюнопромислового, хмелепромислового, лубя­нопромислового, м’ясо-молочно-яйцепродуктового, бджолопродукто­вого, рибопродуктового, хутропромислового, вовнопромислового, шовко­промислового.

Зернопродуктовий підкомплекс – це система взаємопов’язаних галузей і виробництв, які здійснюють вирощування зернових та зернобобових культур, заготівлю, зберігання, переробку зерна та реалізацію кінцевої продукції. Він об’єднує: сільськогосподарські підприємства, які спеціалізуються на вирощуванні продовольчого та фуражного зерна; елеваторно-складське господарство; насіннєво-се­лекційне господарство; підприємства борошномельно-круп’яної, комбі­кормової, макаронної, хлібопекарної промисловості та підприємства, що виробляють із зерна харчові концентрати, крохмаль, спирт, пиво; роздрібну торгівлю хлібом; машинобудівні підприємства, які виго­товляють сіялки, зернозбиральні комбайни, технологічне обладнання для елеваторів, зерносховищ, комбікормових заводів та хлібопекарень тощо.

Зернове господарство як провідна галузь рослинництва та основа зернопродуктового підкомплексу розвинено практично в усіх регіонах України. Понад 50 % посівних площ зайнято зерновими культурами, серед яких домінують пшениця (49,2 % валового збору зернових), ячмінь (23,6 %) та кукурудза (18,8 %)

Для мешканця нашої країни хліб та хлібопродукти є основою харчування. У раціоні споживання українця хліб та картопля складають 46 %, у той час як американця – 22 % [38].

Україна є одним із найбільших виробників зерна в Україні, поступаючись Франції та Німеччині. Однак важливою проблемою розвитку зернового господарства в Україні є дефіцит якісних сортів пшениці (сильних і твердих) та фуражного зерна (частка останнього становить лише 2/5 загального валового збору зернових). Для повно­цінного забезпечення тваринництва фуражним зерном необхідно довести його питому вагу у валовому зборі зернових не менше як до 60 %.

Для зернового господарства країни характерна зональна спеціалізація:

• на Поліссі значні площі зайняті під житом та зернобобовими культурами (забезпечує понад 60 % валового збору жита в Україні);

• у Лісостепу основною зерновою культурою є озима пшениця, значні площі також зайняті під кукурудзою, ячменем, зернобобовими культурами (забезпечує 40 % валового збору пшениці в країні, 

  35 % – кукурудзи, 40 % – ячменю, 40 % – проса, 64 % – гречки);

• у Степовій зоні переважають озима пшениця, кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис (забезпечує 50 % загальнодержавного виробництва пшениці та 100 % – рису).

Переробка зерна здійснюється в усіх регіонах України. Найбільше борошна виробляється у Дніпропетровській, Донецькій, Львівській та Луганській областях, круп та макаронних виробів – у Полтавській, Вінницькій, Київській, Чернігівській областях та АР Крим, комбі­кормів – у Дніпропетровській, Полтавській, Донецькій, Київській та Миколаївській областях.

Основою бурякоцукрового підкомплексу є вирощування цукрових буряків та цукрова промисловість. До цього комплексу відносяться спеціалізовані підприємства з вирощування цукрового буряку, бурякоприймальні пункти, цукрові заводи, а також підприємства з виробництва мінеральних добрив, засобів захисту рослин, тари та сільськогосподарської техніки для сіяння, обробки та збору цукрових буряків.

Основні посіви цукрових буряків (понад 3/4 посівних площ країни) зосереджені в Лісостеповій зоні, особливо виділяються Вінницька, Черкаська та Полтавська області. Майже 70 % валового збору цукрових буряків в Україні забезпечують Подільський, Східний та Центральний економічні регіони (додаток К).

Вирощування цукрового буряка є досить працемістким процесом. Це зумовлює значно вищу собівартість вітчизняного цукру у порівнянні із тим, який отримують із цукрової тростини. Через це український цукор, незважаючи на кращу якість та смакові власти­вості, є практично неконкурентоспроможним на світовому ринку.

Цукрові заводи розміщуються поблизу цукробурякових плантацій, оскільки на виробництво 1 т цукру необхідно 9–10 т цукрових буряків, а перевезення сировини у 6–7 разів обходиться дорожче, ніж переве­зення цукру. Найбільшими виробниками цукру є Вінницька, Хмельни­цька, Черкаська, Полтавська, Одеська та Кіровоградська області.

Також цукробуряковий комплекс забезпечує підприємства харчової промисловості патокою, а тваринництво – кормами (жомом та мелясою).

Окремі цукрові заводи поєднують виробництво цукру з виробни­цтвом спирту, молочних консервів, кормових дріжджів. Їх називають цукровими комбінатами.

Основою картоплепродуктового підкомплексу є вирощування картоплі – цінної культури, яку ще називають «другим хлібом». Картопля використовується і як продовольча, і як технічна, і як кормова культура. Вона є сировиною для виробництва крохмалю та спирту. В структурі посівних площ на картоплю (разом із овоче-баштан­ними культурами) припадає 7,8 %.

Основні посіви картоплі зосереджені на Поліссі та в Лісостепу. В південних регіонах на зрошувальних землях вирощують картоплю ранніх сортів.

В Україні функціонують 14 картоплекрохмальних заводів, найбіль­шими серед яких є Ковельський (Волинська обл.), Кремнянський і Радомишльський (Житомирська обл.). Виробництво спирту з картоплі зменшилось у зв’язку з використанням інших видів сировини [46].

Плодоовочепродуктовий підкомплекс об’єднує: сільськогосподарські підприємства, які спеціалізуються на вирощуванні овочів, плодів та ягід; консервні та плодоовочесушильні заводи; овоче- та фруктосхо­вища; засолювальні пункти тощо.

Садівництво, ягідництво та виноградарство розміщені по всій території України, але найбільша їх концентрація – у Криму, на Закарпатті, в південному Степу та правобережному Лісостепу. Ці галузі є структурними компонентами приміських АПК.

Основні посіви теплолюбивих овочевих культур (помідорів, бакла­жанів, перцю) та баштанних (кавунів, динь) зосереджені в Степовій зоні. У Лісостепу культивують огірки, помідори, редиску, а на По-
ліссі – капусту, столові коренеплоди.

Рівень споживання населенням України плодів та овочів щонайменше вдвічі нижчий за науково обґрунтовані фізіологічні потреби.

В Україні нараховується близько 2 тис. підприємств з переробки плодів та овочів; найбільші з них функціонують у Херсоні, Одесі, Ізмаїлі, Черкасах та Сімферополі.

Основу виноградно-виноробного підкомплексу складають виногра­дарство та виноробна промисловість. Кінцева продукція – столовий виноград, виноградні вина, сік, коньяк, ізюм. Спеціалізовані підприємства з вирощування винограду та його переробки зосереджені переважно в Криму та на Закарпатті.

Олійножиропродуктовий підкомплекс об’єднує спеціалізовані сільськогосподарські підприємства з вирощування олійних культур та виробництва з них рослинної олії і маргарину. Відходи переробки насіння олійних культур (макуха та шрот) є цінним кормом для сільськогосподарських тварин.

Основною олійною культурою в Україні є соняшник (у структурі по­сівних площ під технічними культурами на його долю припадає 71 %). Із нього отримують майже 90 % олії, що виробляється в країні. У порів­нянні з 1990 р. посіви соняшника в Україні зросли майже в 2,3 рази.

Соняшник є теплолюбивою рослиною, тому основні райони його вирощування зосереджені у Степовій зоні (80 % посівів), а решта – на півдні Лісостепу. Особливо виділяються Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Кіровоградська та Харківська області.

Серед інших олійних культур вирощують сою (переважно – в Лісостепу), рицину (Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпро­петровська області) та ріпак (західні лісостепові області).

Найбільші олійно-жирові комбінати функціонують у Вінниці, Дніпро­петровську, Запоріжжі, Полтаві, Одесі, Слов’янську.

Ефіроолійні культури (коріандр, м’ята, троянда, лаванда, кмин тощо) є основою ефіроолійного підкомплексу. Їх вирощують пере­важно в Криму та на Поділлі.

Тютюново-промисловий підкомплекс об’єднує вирощування тютюну і махорки та їх переробку для виробництва сигарет, цигарок, кури­льного тютюну, махорки, нікотинових препаратів, засобів боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур тощо.

Основні посіви тютюну знаходяться в АР Крим, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській, Вінницькій, Хмельницькій та Одеській областях. Найбільші тютюнові фабрики функціонують у Прилуках, Києві, Львові, Харкові та Черкасах.

Льонарство та коноплярство є сировинною базою для розвитку луб’янопромислового підкомплексу. Основні посіви льону-довгунця зосереджені на Поліссі, а коноплі – у Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській, Черкаській, Полтавській, Сумській та Чернігів­ській областях. Цей комплекс включає і їх переробку (підприємства з первинної переробки прядивних культур зосереджені в районах їх вирощування).

Базовою галуззю хмелепромислового підкомплексу є хмелярство, яке розміщено переважно на Поліссі (більше половини посівів зосереджено в Житомирській області). Хміль є цінною сировиною для пивоваріння, виробництва дріжджів, лікарських препаратів, косме­тичних засобів, лаків та фарб. До цього підкомплексу також відно­сяться хмелесушарні та підприємства, що забезпечують хмелярство необхідною сільськогосподарською технікою.

Головна функція м’ясо-молочно-яйцепродуктового підкомплексу – за­безпечення населення цінною тваринницькою продукцією: м’ясом та м’ясопродуктами, молоком, яйцями, тваринним маслом, сиром, м’ясни­ми та молочними консервами.

Основою функціонування цього підкомплексу в Україні є м’ясне скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство.

Скотарство розвинене практично у всіх природно-кліматичних зонах України і є провідною галуззю тваринництва.

Кризові явища в економіці країни, які набули особливої гостроти в 90-х роках ХХ ст., структурні зміни у формах власності, недоско­налість економіко-правової бази для розвитку фермерства стали причиною різкого падіння сільськогосподарського виробництва. Так, поголів’я великої рогатої худоби в Україні, у порівнянні з 1990 р. зменшилося майже у 3,8 раза, свиней – у 2,8 раза, овець – у 9 разів (додаток Л). У порівнянні з докризовим періодом зменшилось і вироб­ництво основних видів тваринницької продукції, зокрема м’яса – майже в втричі, молока – майже вдвічі, вовни – в 9 разів (додаток М).

На Поліссі та у Лісостепу розвивається молочно-м’ясне та м’ясомолочне скотарство, у Степу – м’ясне та м’ясомолочне, а у приміських АПК – молочно-м’ясне.

Великі підприємства з виробництва молока і молокопродуктів діють у Дніпропетровській, Київській, Донецькій, Харківській, Одеській, Львівській, Чернігівській, Полтавській, Черкаській, Житомирській та інших областях.

Найбільша концентрація поголів’я свиней спостерігається на Поліссі та у Лісостепу, особливо у Вінницькій, Запорізькій, Рівнен­ській, Черкаській, Київській, Полтавській, Дніпропетровській та Хмельницькій областях.

Найпотужніші м’ясокомбінати функціонують у Києві, Вінниці, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Житомирі, Полтаві та Одесі.

Питома вага регіонів у виробництві продукції тваринництва в 2005 р. відображена у додатку Н.

Особливе місце серед галузей продуктивного тваринництва займає птахівництво (понад 90 % поголів’я птиці – кури). Найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в Лісостеповій та Степовій зонах (орієнтується на кормову базу), а також у приміських АПК (забезпечує міське населення дієтичним м’ясом та яйцями).

Вівчарство розвивається переважно в гірських районах Карпат і Криму та окремих спеціалізованих господарствах Степової і Лісосте­пової зон. Має вовняно-м’ясну спеціалізацію. В структурі продукції тваринництва на вівчарство припадає близько 2 %. Також ця галузь є сировинною основою вовнопромислового підкомплексу, який об’єднує виробництво вовни, її первинну обробку, виробництво пряжі, вовня­них тканин (у структурі виробництва тканин займають четверте місце після бавовняних, шовкових і льняних) та готових виробів із них.

Головне призначення бджолопродуктового підкомплексу – розве­дення бджіл для отримання цінних продуктів (меду, пилку, маточного молочка, прополісу, бджолиної отрути), а також запилення комахозапи­льних сільськогосподарських культур для підвищення їх урожайності.

В Україні бджіл розводять у всіх природнокліматичних зонах: на Поліссі – середньоросійську породу бджіл, у Степу та Лісосте-
пу – українську степову, у західних областях – карпатську. Найбільші бджоляні ферми функціонують у Херсонській та Закарпатській областях.

Основою рибопродуктового комплексу є вилов риби, морепродуктів та їх переробка. Найбільшим центром рибоконсервної промисловості є Керч. Рибопереробні підприємства також функціонують у Севастополі, Бердянську, Херсоні, Одесі, Ізмаїлі, Іллічівську, Очакові, Кілії тощо. Частину риби та морепродуктів переробляють на плавучих рибо­консервних заводах.

У період реформування економіки і становлення державності Україна втратила частину свого риболовецького флоту, тому в умовах обмежених можливостей нарощування океанічного вилову риби великого значення набуває охорона та комплексне використання біологічних ресурсів Азовського та Чорного морів, а також рибо­розведення та вилов риби у внутрішніх водоймах країни – водосхо­вищах і ставках.

Хутропромисловий підкомплекс включає виробництво хутра тва­ринництвом, звірівництвом, мисливським промислом та його промис­лову обробку і пошиття готових виробів (хутрову промисловість) – верх­нього теплого одягу, головних уборів, галантереї, прикрас [31]. Сировинною базою підкомплексу є вівчарство (каракульського напря­му), кролівництво, звірівництво та мисливство.

Найбільші хутрові фабрики функціонують у Харкові, Балті (Одеська обл.) та Івано-Франківську.

Шовкопромисловий підкомплекс об’єднує виробництво коконів та їх обробку, шовкомотальну та шовкову промисловість.

Сировиною для виготовлення тканин із натурального шовку є шовк-сирець, що виробляється з коконів тутового шовкопряда. Виробництво шовку-сирцю в Україні незначне (разом із Молдовою вона забезпечувала лише 9–10 % союзного виробництва). У Києві функціонує єдиний в Україні комбінат натурального шовку, який випускає легкі тканини (крепдешин, креп-жоржет тощо).

Транспортний комплекс. Важливою ланкою народного господар­ства країни є транспорт, який забезпечує виробничі та невиробничі потреби у перевезеннях вантажів та пасажирів. Особливостями транспорту як галузі господарства є те, що він:

• не створює нової продукції, а лише переміщує ту продукцію, яка створена іншими галузями матеріального виробництва;

• продовжує виробництво у сфері обігу, чим збільшує вартість продукції на величину транспортних затрат (вплив транспорту на собівартість продукції відбувається двічі: при перевезенні сировини, обладнання, устаткування, енергоресурсів, необхідних для створення продукції та доставляючи готову продукцію до споживача);

• має динамічні засоби виробництва (основна частина засобів вироб­ництва – рухомий склад, який виконує свою роботу, пересуваючись із пункту відправлення вантажів чи пасажирів у пункт призначення);

• є одним з найбільших споживачів палива, мастил, гуми;

• виконує роль зв’язуючої ланки між галузями господарства, вироб­ництвом та споживанням;

• виконує важливу соціальну функцію, забезпечуючи суспільні потреби у перевезенні пасажирів.

Розрізняють наступні види транспорту:

• за видами перевезень – пасажирський, вантажний;

• за видами транспортних засобів – залізничний, морський, річко­вий, авіаційний, автомобільний, міський електричний (тролейбуси, трамваї, метрополітен, фунікулери), електронний (лінії електропередач), трубо­провідний;

• за сферами використання – загального користування, відомчого користування, особистого користування.

Транспорт створює необхідні умови для розвитку всіх галузей народного господарства, раціонального розміщення виробничих сил, підвищення ефективності матеріального виробництва.

Для характеристики транспортного комплексу або окремих його галузей використовують наступні кількісні показники:перевезення вантажів; перевезення пасажирів; вантажообіг; пасажирообіг; перевезення транзитних вантажів; густота шляхів сполучення; довжина шляхів сполучення; середня відстань перевезень; внутрішньоміські перевезення, приміські перевезення, міжміські перевезення тощо.

Провідна роль у перевезенні вантажів та пасажирів належить автомобільному транспорту. Його досить висока маневре­ність дозволяє забезпечувати транспортне обслуговування підприємств і населення в усіх сферах господарської діяльності та недоступних для інших видів транспорту місцевостях. Він має велике значення для підвезення вантажів та пасажирів до аеропортів, залізничних станцій, морських та річкових портів, у міських, міжміських перевезеннях та сполученнях типу «місто-село».

Загальна протяжність автомобільних шляхів загального користу­вання у 2005 р. складала 169,3 тис. км, у тому числі з твердим покриттям – 164,8 тис. км. Середня густота автошляхів з твердим покриттям – 273 км / 1 тис. км².

По території країни пролягають великі автомагістралі міждержав­ного значення, зокрема, такі як: Київ – Брест, Москва – Харків – Сімфе­рополь – Севастополь, Москва – Київ, Київ – Полтава – Харків – Рос­тов-на-Дону, Київ – Львів – країни Західної Європи. Майже кожний обласний центр став великим вузлом автошляхів. Найбільшими серед них є Київ, Харків, Львів та Дніпропетровськ.

Розвиток міждержавних зв’язків та забезпечення міжнародного транзиту вимагає модернізації більшої частини автошляхів країни, а також будівництва автомагістралей світового рівня з бетонним покриттям та багаторядним рухом.

Друге місце за обсягами пасажиро- та вантажоперевезень займає залізничний транспорт. Середня щільність залізниць складає 
36 км / 1 тис. км². Найгустіша мережа залізничних шляхів спостеріга­ється в індустріальних районах Донбасу та Придніпров’я, що зумовле­но великою концентрацією в них промислового виробництва. В західних областях країни порівняно висока щільність залізниць зумовлена їх прикордонним положенням.

Загальна експлуатаційна довжина залізничних колій загального користування становить 22,0 тис. км, з яких 9,4 тис. км – електрифіковані.

Територіально залізнична мережа України розділена на шість залізниць – Донецьку (з центром у Донецьку), Придніпровську (з центром у Дніпропетровську), Південну (з центром у Харкові), Південно-Західну (з центром у Києві), Одеську (з центром в Одесі) та Львівську (з центром у Львові). Найбільшими залізничними вузлами є Київ, Харків, Лозова, Дебальцеве, Бахмач, Дніпропетровськ.

Морський транспорт дислокується виключно на півдні країни – на узбережжі Чорного та Азовського морів і через протоки Босфор та Дарданелли має вихід у Світовий океан. У загальній структурі держав­них вантажо- та пасажироперевезень цей вид транспорту займає не більше 0,5 %, однак, саме він забезпечує половину зовнішніх торго­вельних зв’язків країни.

Організаційно морський транспорт розділений на три морські пароплавства:

• Чорноморське – порти: Одеса, Іллічівськ, Південний, Білгород-Дністровський, Очаків, Херсон, Скадовськ, Євпаторія, Феодосія;

• Азовське – порти: Маріуполь, Керч, Бердянськ;

• Українсько-Дунайське – порти: Ізмаїл, Кілія, Рені.

Розрізняють три види морських перевезень: малий каботаж – пере­везення між портами однієї країни в межах одного моря; великий каботаж – перевезення між портами різних морів в межах однієї країни та закордонні перевезення – між портами різних держав.

Також важливе значення у зовнішніх зв’язках України мають дві міжнародні паромні переправи: Іллічівськ – Варна та Керч – Тамань.

Річковий транспорт використовується для перевезення пасажирів і вантажів внутрішніми водними шляхами. У порівнянні з іншими видами транспорту він має ряд суттєвих недоліків (сезонний характер навігації, менша швидкість руху, природна заданість річкових шляхів), які, незважаючи на існуючі переваги (значно менші капіталовкладення на прокладення шляхів та, відповідно, нижча собівартість перевезень), зумовлюють в цілому порівняно невелику його роль у перевезеннях вантажів та пасажирів.

Загальна протяжність судноплавних річкових шляхів в Україні складає 2,4 тис. км. Суднохідними є Дніпро та його притоки Десна і Прип’ять, а також Південний Буг (від Вознесенська), Сіверський Донець (від місця впадіння Лугані), Дністер (від Могилів-Поді­льського) та Кілійське гирло Дунаю.

Авіаційний транспорт забезпечує швидкісні перевезення вантажів та пасажирів як на внутрішніх, так і на міжнародних повітряних лініях. Маючи таку важливу перевагу як швидкість, цей вид транспорту особливу роль відіграє у боротьбі з пожежами, доставці рятувальних команд до зон лиха, медичній швидкій допомозі, міжна­родних перевезеннях пасажирів та вантажів.

Організаційно авіаційний транспорт України об’єднаний у компанію «Авіалінії України», до якої належать 27 авіазагонів, 105 аеропортів та підприємства з ремонту авіатехніки.

Найбільші аеропорти – Бориспіль (поблизу Києва; має міжнародне значення), Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Україна має повітряне сполучення з багатьма країнами Європи, США, Кана­дою, Ізраїлем.

Зростання цін на паливно-мастильні матеріали призвели до значного збільшення тарифів на авіаквитки, що в свою чергу вплинуло на інтенсивність внутрідержавних перельотів (їх кількість значно скоро­тилась) та призвело до закриття ряду аеропортів місцевого значення.

Подальший розвиток авіаційного транспорту в Україні має здійсню­ватись у відповідності зі світовими вимогами щодо безпечності польотів, комфортності та паливної економності транспортних засобів.

Трубопровідний транспорт є вузькоспеціалізованим видом транс­порту, що призначений для переміщення під тиском на велику відстань рідких, газоподібних та твердих (переважно – сипучих) вантажів – нафти і нафтопродуктів, природного газу, етилену, аміаку тощо. Цей вид транспорту може функціонувати у будь-яких кліма­тичних умовах, прокладатися по найкоротших напрямах, що дозволяє транспортувати вантажі у 2–3 рази дешевше, ніж залізницею.

Загальна довжина трубопроводів України складає майже 44 тис. км.

Найбільші газопроводи: Дашава – Дрогобич, Шебелинка – Харків, Шебелинка – Полтава – Київ, Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривий Ріг – Одеса – Кишинів (Молдова). Найбільші нафтопроводи: Доли-
на – Дрогобич, Прилуки – Кременчук – Херсон, Кременчук – Черкаси, Самара (Росія) – Лисичанськ – Кременчук – Одеса.

Територією України проходять трубопроводи, що забезпечують транзит газу («Союз», Уренгой – Помари – Ужгород) та нафти («Дружба») з Росії до країн Західної Європи.

Важливою проблемою подальшого розвитку трубопровідного транспорту в Україні є підвищення рівня екологічної безпеки під час будівництва та експлуатації трубопроводів.

Будівельний комплекс. Є важливою ланкою матеріального вироб­ництва, що забезпечує розширене відтворення основних виробничих та невиробничих фондів для всього народного господарства. Він об’єднує промисловість будівельних матеріалів, капітальне будівництво та галузі, які їх обслуговують (проектні, науково-дослідні організації, виробництво будівельних машин та обладнання). Цей комплекс створює нові основні виробничі фонди (будівлі та споруди) та реконструює діючі. Від рівня його розвитку залежить будівництво житла, реконструкція житлового фонду, створення виробничих підпри­ємств та соціальних об’єктів (лікарень, шкіл, бібліотек, магазинів, побутових підприємств тощо).

Важливим структурним компонентом будівельного комплексу є промисловість будівельних матеріалів. Вона об’єднує підприємства з видобутку природної будівельної сировини (будівельного каменю, піску, крейди, мергелю, вапняку, доломіту тощо) та власне вироб­ництво будівельних матеріалів (цементу, азбесту, залізобетонних конструкцій, столярних виробів, керамічної плитки, скла віконного, покрівельних матеріалів тощо).

Видобуток та переробка будівельного каміння (гранітів, лабрадо­ритів, габро, туфів, мармуру, пісковиків) здійснюється в Україні на більш як 250 великих підприємствах. Найпотужніші з них знаходяться у Дніпро­петровській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Кіровоград­ській, Черкаській, Закарпатській, Львівській, Луганській областях та АР Крим.

Основний видобуток будівельних пісків здійснюється у Донецькій, Запорізькій, Миколаївській та Харківській областях. Піски для вироб­ництва силікатних виробів добувають у Херсонській, Харківській, Одеській, Луганській, Донецькій та Львівській областях.

Найбільші підприємства з виробництва цементу функціонують у Донецькій (Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієве), Дніпропетровській (Кривий Ріг, Дніпродзержинськ) та Харківській (Балаклія) областях. На заході країни великими центрами цементної промисловості є Миколаїв (Львівська обл.), Здолбунів (Рівненська обл.), Кам’янець-По­дільський (Хмельницька обл.), Ямниця (Івано-Франківська обл.). На півдні країни функціонують потужні цементні заводи – Ольшанський (Миколаївська обл.), Бахчисарайський (АР Крим) та Одеський.

Підприємства з виробництва будівельних конструкцій, столярних виробів, віконного скла, як правило, тяжіють до споживача і розміщу­ються у великих населених пунктах зі значними обсягами капіта­льного будівництва.

Ядром будівельного комплексу є капітальне будівництво, продукція якого – завершені та здані в експлуатацію споруди виробничого, невиробничого та житлового призначення.

Економічна криза 90-х років ХХ ст., яка охопила всі ланки господар­ського комплексу України, призвела до значного спаду виробництва у будівельній індустрії. Сучасні основні показники її діяльності – обсяги промислового будівництва, введення житла і об’єктів соціальної сфери – значно нижчі аналогічних показників кінця 80-х років ХХ ст.

Роздержавлення будівельної галузі, здійснене в 1993–1995 рр., призвело до розукрупнення будівельно-монтажних трестів. У наш час кількість будівельних організацій, що самостійно функціонують на будівельному ринку як юридичні особи, зросла майже в 15 разів [38].

Подальший розвиток будівельного комплексу неможливий без реконструкції існуючої технічної бази, запровадження новітніх прискорених технологій будівництва, застосування нових, легких будівельних конструкцій і виробів поліпшеної якості, створення сприятливого інвестиційного клімату та комплексного вирішення екологічних проблем, що зумовлені негативним впливом галузей будівельної індустрії на навколишнє середовище.

Комплекс з виробництва непродовольчих товарів народного споживання. Характеризується складністю структури, різноманіт­ністю видів діяльності, різнонаправленістю використання продукції.

Провідне місце серед галузей промисловості, які виготовляють товари народного споживання, займає легка промисловість. Вона забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям, галантерейними виробами тощо. Для виробництва цих товарів використовується як натуральна сировина (бавовна, льон, коноплі, вовна, шкіра), так і хімічна (хімічне або штучне волокно, штучна шкіра, пластмаса тощо).

До 1990 р. легка промисловість у структурі промислового виробництва України займала четверте місце. Економічна криза в першій половині 90-х років зумовила істотні структурні зміни та спад виробництва, у результаті чого частка легкої промисловості у виробництві промислової продукції зменшилася більш як у 7 разів, а виробництво окремих видів продукції скоротилося в 10–20 разів.

Галузевий склад легкої промисловості представлений наступними підгалузями: текстильною (включає первинну обробку текстильної сировини, бавовняну, шовкову, вовняну, конопледжутову, сітков’я­зальну, валяльно-повстяну, трикотажну промисловість та виробництво текстильної галантереї), швейною, хутряною, шкіряною, взуттєвою та галантерейною.

Найбільшими підприємствами бавовняної промисловості є: Херсон­ський, Донецький та Тернопільський бавовняні комбінати, бавовнопря­дильні фабрики Києва, Львова, Полтави та Нововолинська (Волин­ської області), а також Нікопольський прядильно-нитковий комбінат. На долю бавовняної промисловості припадає понад 55% загального виробництва тканин у країні.

Серед підприємств вовняної промисловості (9,8 % загального вироб­ництва тканин) найбільшими є Чернігівський концерн ВАТ «Чексіл», Сумська суконна фабрика ЗАТ «Сумкамволь», суконні фабрики у Дунаївцях (Хмельницька обл.) та Богуславі (Харківська обл.), Лу­ганська тонкосуконна фабрика, вовняні фабрики у Харкові, Кривому Розі, Одесі, Кременчуці, Донецьку та Лубнах.

Шовкова промисловість, що включає виробництво ниток шовку-сирцю та шовкових тканин із натуральної сировини та хімічних волокон, представлена шовковим комбінатами, розміщеними у Луцьку, Києві та Черкасах. На її долю припадає 2,4 % загального виробництва тканин, із яких понад 78 % виробляється із застосуванням хімічних волокон.

Льняна промисловість виготовляє 5 % загального обсягу тканин країни і орієнтується на вітчизняну сировину. Підприємства цієї галузі тяжіють до сировинних баз (районів вирощування льону-довгунця) і розміщені у Рівненській, Волинській, Житомирській, Івано-Франків­ській та Київській областях.

Підприємства трикотажної промисловості розміщені майже у всіх областях України. Найбільшими серед них є Житомирська та Чернівець­ка панчішні фабрики, Дніпропетровська фабрика «Дніпрянка», Львівсь­ке ЗАТ «Промінь», Миколаївське ВАТ «Аура», Київське АТЗТ «Роза» та ін.

Серед інших виробництв текстильної промисловості варто відзна­чити Рівненську фабрику нетканих матеріалів, канатний завод у Харкові, Одеську джутову фабрику.

Найбільшими регіонами розвитку швейної промисловості (її підприємства функціонують практично у всіх великих містах) є м. Київ, Львівська, Харківська, Донецька, Вінницька, Полтавська та Луганська області. Найвідоміші підприємства: «Маяк» – у Львові, «Воло­дарка» – у Вінниці, «Ластівка», «Каштан» – у Києві, «Селена» – у Запоріжжі, «Ворскла» – у Полтаві.

Великі підприємства шкіряної промисловості працюють у Возне­сенську (Миколаївська обл.), Києві, Івано-Франківську, Львові, Васи­лькові (Київська обл.).

Найбільшими виробниками взуття є Київ, Львів, Дніпропетровськ, Миколаїв, Чернігів, Донецьк, Ромни (Сумська обл.).

Хутряна промисловість представлена такими відомими підприєм­ствами як ЗАТ «Тисмениця (Закарпатська обл.), ВАТ «Балтська хутрова фабрика» (Одеська обл.), ЗАТ «Українське хутро» у Харкові тощо.

Поліграфічна промисловість виготовляє різні види друкованої продукції: книги, журнали, газети, плакати, календарі, географічні карти, етикетки, бланки тощо. Найбільші підприємства розташовані у Києві, Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Одесі, Сімферополі.

Фарфоро-фаянсова промисловість забезпечує потреби населення у виробах з фарфору, фаянсу, майоліки, кераміки, які широко застосо­вуються у побуті. Найбільші підприємства функціонують у Жито­мирській, Донецькій та Хмельницькій областях.

До непродовольчих товарів народного споживання також відно­сяться телевізори, радіоприймачі, годинники, магнітофони, комп’ю­терна техніка, холодильники, пилососи, швейні, в’язальні та пральні машини, легкові автомобілі, мопеди, мотоцикли, меблі, ліки, миючі засоби тощо. Технологічно та організаційно їх виробництва відно­сяться до інших міжгалузевих господарських комплексів, які були охарактеризовані вище.

Соціальний комплекс. Є важливим сегментом економіки країни, об’єднує галузі, які здійснюють реалізацію готової продукції, забезпе­чують громадське харчування, побутове, житлово-комунальне та соціальне обслуговування населення, виконують функції щодо ліку­вання, освіти, фізичного та духовного розвитку людей. Суспільна значущість цього комплексу полягає в тому, що він є, по-перше, своєрідною «передавальною ланкою» між виробником та споживачем, по-друге, джерелом створення нематеріальних благ, а по-третє, забезпечує розвиток та підтримку трудових умінь та здібностей людини, створює необхідні умови для її фізичного та духовного самовдосконалення. Рівень розвитку соціальної сфери в країні є головним індикатором якості життя її населення.

За змістом та призначенням послуг усі галузі соціального спряму­вання поділяють на дві групи:

• галузі матеріально-побутового обслуговування: роздрібна торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування;

• галузі соціально-культурного обслуговування: охорона здоров’я, освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування, фізична культура і спорт, соціальне забезпечення.

На жаль, рівень розвитку багатьох галузей соціальної інфра­структури в Україні значно відстає від сучасних вимог суспільства. Їхня матеріальна база забезпечена лише наполовину від нормативного рівня. У найскладнішому становищі перебувають житлово-комуна­льне обслуговування та охорона здоров’я.

Недостатній рівень розвитку соціальної інфраструктури, що не задовольняє сучасні потреби населення у послугах (як у кількісному, так і якісному відношенні), вимагає від держави нових підходів щодо формування соціальної політики, спрямованої на поліпшення житлово-комунального забезпечення, якісного рівня та доступності медичного обслуговування і освіти, зростання культурно-духовного рівня громадян України.

Розвиток соціальної сфери є важливим чинником загального соціально-економічного зростання України та повноправного її інтегрування в європейський і світовий простір.

Рекреаційний комплекс. Об’єднує галузі, які задовольняють потреби людей в оздоровленні, активному і змістовному відпочинку та розвагах.

Основою рекреаційного комплексу (лат. recreatio – перерва, відпо­чинок) є рекреаційні ресурси: бальнеологічні (запаси лікувальних мінеральних вод); бальнеогрязеві (запаси лікувальних грязей); фітолі­кувальні (масиви лісових та лісопаркових насаджень); кліматичні; ландшафтні; пляжні; пізнавальні (природні, історичні та культурні пам’ятки). На їх базі функціонують санаторії та пансіонати з лікуван­ням, будинки та пансіонати відпочинку, санаторії-профілакторії, бази відпочинку, туристичні заклади.

Найбільша концентрація об’єктів рекреаційного обслуговування характерна для Криму, Карпатського регіону, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Донецької областей.

Територіальну структуру рекреаційного комплексу утворюють рекреаційні пункти, центри, вузли, регіони та зони [43]. О.І. Шаблій, залежно від наявності, специфіки та використання рекреаційних ресурсів, потоків рекреантів та матеріально-технічної бази виділяє на території Україні чотири рекреаційні зони: Чорноморсько-Азовську (у складі Кримського, Західно-Причорноморського, Східно-Причорномор­ського рекреаційних регіонів та Бердянського рекреаційного району), Західноукраїнську (найбільш популярним є Карпатський рекреаційний регіон), Дніпровсько-Дністровську (у складі Придніпровського, Придні­стровського, Донецького та Подільського рекреаційних регіонів) та Поліську (через радіоактивне забруднення втратила свою рекреаційну привабливість, тому зараз майже не використовується у рекреаційних цілях, за виключенням Західно-Поліського рекреаційного району з центром у Шацьку).

Рекреаційний комплекс України виконує важливу народногосподар­ську функцію – відновлення працездатності робочої сили, створення необхідних умов для фізичного, культурного та духовного розвитку особистості. Однак, на жаль, поки що він не відповідає вимогам міжнародного рівня як щодо повноти та якості обслуговування, так і щодо доступності послуг широким верствам населення.

Питання для самоконтролю знань

1. Які процеси зумовлюють формування міжгалузевих комплексів. За якими ознаками класифікують міжгалузеві комплекси?

2. Проаналізуйте структуру та основні тенденції сучасного розвитку паливно-енергетичного комплексу України.

3. Що таке паливно-енергетичний баланс? Проаналізуйте сучасну структуру паливно-енергетичного балансу України?

4. Поясніть, чим зумовлена енергетична залежність України від держав-експортерів нафти та газу. Які вітчизняні резерви подальшого розвитку паливно-енергетичної бази країни?

5. Охарактеризуйте структуру, сучасні тенденції та проблеми розвитку металургійного комплексу України.

6. Охарактеризуйте структуру, сучасні тенденції розвитку та особли­вості територіальної організації машинобудівного комплексу України.

7. Які фактори впливають на розміщення галузей хімічного комплексу?

8. Охарактеризуйте структуру та особливості розміщення лісопро­мислового комплексу.

9. Охарактеризуйте галузевий склад та територіальну структуру АПК України.

10. Які сучасні проблеми розвитку зернового господарства?

11. Охарактеризуйте галузеву структуру та сучасний стан розвитку тваринництва в Україні.

12. Охарактеризуйте галузеву структуру та особливості територіальної організацію транспортного комплексу.

13. Поясніть галузеві особливості та народногосподарське значення будівельного комплексу. Які сучасні тенденції та проблеми його розвитку в Україні?

14. Які особливості територіальної організації комплексу з вироб­ництва непродовольчих товарів народного споживання?

15. Охарактеризуйте галузевий склад та сучасні проблеми розвитку соціальної інфраструктури в Україні.

16. Які особливості розвитку та розміщення об’єктів рекреаційного комплексу в Україні?

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!