Методичні рекомендації для виконання самостійної роботи до теми 9, Історія української культури

Методичні рекомендації для виконання самостійної роботи до теми 9

Методичні поради

Підготовку до першого питання слід почати з того, що серед жанрів, здатних швидко відгукнутись на актуальні події чи швидко донести вимоги уряду до населення був плакат радянського періоду. На відміну від консервативного живопису, плакат не потребував значного часу на усвідомлення подій, оперував узагальненими образами, мав великі наклади, відносно дешево коштував. Більшовицький уряд відразу почав використовувати плакат з метою пропаганди нових вимог, знайомств з політичним курсом московського уряду. Частка творів того періоду мала непересічне мистецьке значення і характерні ознаки доби громадянської війни, кампанії по допомозі голодуючим, залученню добровольців в народне ополчення, на освоєння цілинних земель чи на комуністичні будівництва.  

Дещо незвичним явищем нового радянського мистецтва стала агітаційна порцеляна. Посуд прикрасили розписами, близьким до плакатів революційної тематики з використанням політичних гасел, червоних зірок, сільського реманенту, робітниць в червоних хустках та стилістики супрематизму, агресивного авангарду. Після традиційних орнаментів, квіткових та візерункових мотивів ці теми сприймались справжньою місцевою екзотикою. Серед творців агітаційної порцеляни 1930-х рр. Леонов Петро Васильович. Архітектор за фахом, він віддав декілька десятиліть розписам порцеляни, працюючи головним художником Дульовського порцелянового заводу. Останні зразки в стилі агітаційної порцеляни створені ним наприкінці 1950-х (декоративне блюдо «Вирок історії», де серп та молот перекреслюють двоголового орла Російської імперії).

Вже через 30 років зразки агітаційної порцеляни стали надбанням приватних колекцій, а згодом і колекцій державних музеїв (Третьяковська галерея, Російський музей, приватні закордонні збірки тощо.)

Формально абсолютно інші позиції займали художники-традиціоналісти. Це були представники спілки «Світ Мистецтва». Аби відновити роботу порцелянового заводу в Петрограді до розписів порцеляни радянського періоду залучили популярних на той час скульпторів, живописців, графіків. На початковому етапі розписи порцеляни робили: Малевич Казимир Северинович ( 1879-1935 ); Чехонін Сергій Васильович ( 1878-1936 ); Нарбут Георгій Іванович (1886-1920); Добужинський Мстислав Валеріанович ( 1875-1957).

Два останні, чудові графіки, майстри високої культури, перенесли в розпис порцеляни традиційні графічні риси – красу силуету, знаковість образів, економність виразних засобів. Якщо Чехонін робив традиційні багатокольорові квіткові композиції, то Нарбут і Добужинський використали білу порцеляну як аркуш білого паперу і зупинились на чорному силуеті. На красу їх сервізів працювали і форми посуду, знайомі по стилю ампір. Ретроспектизм Нарбута в декорі виявився через стилістику шинуазрі( декор сервізу та тему казки Андерсена «Соловейко», 1923 р.), ретроспективізм Добужинського мав витоки в бароко і ранньомукласицизмі (тема декору – алегорія «Чотири пори людського життя»), що надало порцеляні філософського забарвлення і ніби прощання з улюбленими образами культури минулого. 

Казимир Малевич. Supremus #56. 1915 р. 

Лев Вайнгорт

Відповідь на друге питання варто почати з того, що знаковою фігурою серед митців Полтави ХХ ст. є постать видатного архітектора Лева Вайнгорта. Спільно зі своїми колегами-однодумцями протягом середини та кінця ХХ ст. він активно працював над формуванням архітектурного середовища Полтави і Полтавщини.

Творча діяльність Льва Вайнгорта була спрямована на відбудову повоєнної Полтави, нове будівництво, він є автором генеральних планів реконструкції міста,за його участю запроектовано та побудовано багато ансамблів, громадських будинків та пам`ятників.

Переборюючи спротив вельможних чиновників, він докладав величезних зусиль, аби зберегти історичний центр Полтави. Здавалося, роки не брали Льва Семеновича – своєю працездатністю він навіть в останні роки перевершував багатьох молодих, дивував усіх не лише кипучою енергією, громадською активністю: впродовж 20 років він очолював обласну організацію Спілки архітекторів України, був делегатом багатьох з`їздів архітекторів, полтавці не раз обирали його депутатом міської Ради. 

Біла альтанка, 1954 р.

У роки Великої Вітчизняної війни німецько-фашистські загарбники розібрали Альтанку – символ Полтави і влаштувавши на її місці зенітно-артилерійський пункт.

По війні, у 1954 році ідею відновлення пам'ятки втілив своїм проектом головний архітектор повоєнної Полтави Лев Вайнгорт. Офіційно пам'ятник вважався не відтвореним, а створеним подібним до того, що існував у довоєнний час, а відкрили його на честь «300-річчя возз'єднання України з Росією» (Переяславська рада). Відповідно альтанка отримала нову «радянську назву» -Ротонда Дружби (народів). 

Гоголівський заповідник у с. Гоголевому

Л.Вайнгорт був ініціатором відтворення, зруйнованого в роки війни, Гоголівського заповідника у с. Гоголевому Шишацького району Полтавської області.

Пізніше він стає науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, очоливши програму комплексної реставрації будинку музею – унікальної пам'ятки українського модерну. Саме завдяки наполегливій і активній діяльності Л. Вайнгорта було відтворено у первісному вигляді великий зал губернських зборів, розпочато реставрацію фасадів, відновлено історичні завершення музею: золочені шпилі башт, різнокольорова полив'яна черепиця дахів, здійснені першочергові роботи по ін'єкційному підсиленню фундаментів будинку тощо.

Л. Вайнгорт жодного дня не був на пенсії. Він активно і плідно працював до останнього дня свого буття на цій землі. Масштаб і обсяги його професійної діяльності вражали і продовжують вражати. Його приклад наслідують учні, колеги, послідовники, продовжуючи справи, незавершені Левом Семеновичем, втілюючи у життя нові творчі задуми, які є продовженням творчої, педагогічної та наукової вайнгортівської школи.

Перу Л.С. Вайнгорта належить чимало науково-дослідницьких, історико-архітектурних праць, путівників про Полтаву та її пам'ятники. Але найбільшим його творчим здобутком є книга спогадів зі скромною назвою "Записки провинциального архитектора" (Полтава, 2001). Це своєрідний архітектурний літопис міста. 

Павло Горобець

Готуючи третє питання, слід мати на увазі, що Павло Матвійович Горобець (1905-1974) ввійшов у історію українського образотворчого мистецтва як живописець і графік.

Художнику випало жити в час складних випробувань – зміни соціального устрою та становлення нового державного ладу, пройти нелегкими дорогами Великої Вітчизняної війни, повернутися з фронту до зруйнованої фашистами Полтави. А потім прославити її на всю Україну і світ своїми високо художніми полотнами. /p>

Лишаючись великим майстром пензля, Павло Горобець уникав кон’юнктурної тематики, не шукав тимчасових вигод, слави та урядових винагород. Романтик і поет по натурі, митець віддавав перевагу пейзажному живопису, він, як ніхто інший, відчував найтонші настрої природи, зображуючи милі серцю краєвиди Полтавщини. Секрет популярності його творів простий: вонинароджені високою майстерністю і щирим захопленням вічною красою, що неодмінно знаходить відгук у глядача.

П.М.Горобець став натхненним співцем цієї чудової, рідної серцю природи. Його називали Левітаном Полтавщини. Свій різноманітній мистецький доробок Павло Горобець демонстрував у різні роки на персональних виставках у Полтаві. 1926 року Павло Матвійович стає членом Асоціації художників Червоної України. Був членом Спілки художників СРСР. З 20-х років брав участь у обласних, республіканських та всесоюзних виставках. Його роботи потрапили до 15 державних музеїв України та Росії. Найбільша колекція належить Полтавському художньому музею, з яким була пов’язана вся творча біографія митця, адже він працював його директором.

Твори П.М.Горобця виразні, яскраві, сонячні, за колоритом, ліричні за настроєм. Художник любив і зображував не тільки близьку йому природу Полтавщини, а й дніпровські й кримські пейзажі. Створює цілий ряд картин на колгоспну тему. Кращі його роботи післявоєнних років: «Вечір над річкою», «На луках», «Море», «Збирання врожаю», «На рідній землі», «Гречка цвіте», «Тополі над дорогою», «На Ворсклі», «Останнє вбрання», «Вітер віє», «Польові квіти», «Вишня цвіте» та інші відзначаються проникливим сприйняттям краси рідного краю. Поряд з пейзажами художник писав і натюрморти. Коротка характеристика Павла Матвійовича була б неповною, якби ми не згадали про його роботу в жанрі портрету.

Найбільш вдалі графічні портрети довоєнного часу увійшли в нинішню експозицію Полтавського краєзнавчого музею. П.М.Горобець є автором дружніх шаржів, театральних зарисовок, він виступав в пресі із статтями з питань образотворчого мистецтва. Як директор Полтавського художнього музею, Павло Матвійович вів велику роботу з самодіяльними художниками.

Твори художника широко відомі у багатьох країнах світу, зберігаються у приватних колекціях. Є вони і в музеях Полтави, Києва, Миколаєва, Харкова, Львова, Москви, Тбілісі, Велико-Тирново. Павло Матвійович через усе своє життя проніс щиру закоханість у сріблясту ранкову далечінь обріїв, у широкі розлогі поля і луки, у повиті рясною зеленню береги Ворскли.

У Лондоні в 2000 році був виданий каталог з іменами видатних митців під назвою «Російські і радянські художники 1900-1980 рр.», і серед численних імен є й ім’я нашого земляка Павла Матвійовича Горобця.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!