Методичні рекомендації для виконання самостійної роботи до теми 7, Історія української культури

Методичні рекомендації для виконання самостійної роботи до теми 7

Методичні поради

Підготовку до першого питання слід почати з політики радянського керівництва в галузі культури – офіційно вона була названа «культурною революцією». У культурному процесі 20-30-х років в Україні чітко простежується боротьба двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої.

На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х - на початку 30-х років – домінує друга. Культурна революція розпочалась ліквідацією неписьменності. До середини 30-х років закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню, спеціальну, вищу. Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. 20-ті роки вважають українським культурним ренесансом. Відбувається заснування ВУАН. Значні відкриття зроблені у вивченні нелінійної механіки, теорії космічних польотів, автоматичному зварюванні металу, генетики і селекції рослин.

Це роки небувалого піднесення образотворчого, театрального та музичного мистецтва, зародження українського радянського кінематографу. Українська музична культура 20-30-х років сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М.Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів. У галузі музичної культури працюють М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка, Л.Ревуцький. Домінуючим стилем в архітектурі в 20-30-ті рр. стає конструктивізм, суть якого полягала в граничному прагматизмі, він характеризується доцільністю, економністю, функціональністю, лаконізмом у засобах.

З’являється нова генерація українських письменників: прозаїки М.Хвильовий, Ю.Яновський, А.Головко, Ю.Шпол, О.Влизько, В.Підмогильний; поети П.Тичина, В.Сосюра, М.Семенко, Є.Плужник, М.Зеров; драматурги М.Куліш, І.Кочерга, І.Дніпровський, Я.Мамонтов. Своєю творчістю вони доводили наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. 

Підготовка другого питання слід почати з того, що М.Бойчук – визначна постать в історії українського національного мистецтва. Його життя – це драматична, але сповнена силою духу книга, осягнути зміст якої досить непросто. Видатний художник, основоположник українського монументального мистецтва, він до того ж мав талант педагога. Завдяки такому поєднанню Михайло Бойчук став фундатором вищої художньої освіти в Україні. Його послідовники – їх ще називають «бойчукістами» – відомі у всьому світі. Саме завдяки їм Україна у 20–30-х роках вийшла на арену світової культури. І навіть після поразки національно-визвольного руху та входження України до Радянського Союзу в нашій культурі ще певний час тривало піднесення, яке по праву можна вважати періодом культурного відродження.

Михайло Бойчук прагнув створити новий монументальний стиль, в якому б органічно поєднувалися орнаментальна площинність, притаманна фресковому візантійському живопису, і строга врівноважена гармонія народного іконопису, української народної картини. Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композицій, досконале відображення площини і кольору – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і у творчості своїх учнів. Використовуючи стиль давньоукраїнського живопису, М.Бойчук прагнув творчо інтерпретувати його ідеї в умовах нових завдань, дати їм нове життя. Головним принципом заснованого М.Бойчуком мистецького напрямку стало відновлення високого духовного начала в мистецтві, відхід як від натурного відтворення світу, так і від надмірної абстракції.

Однією з головних засад бойчукізму є поєднання в одній особі художника і майстра-виконавця. Це знайшло відображення в педагогічній діяльності Михайла Львовича. Скеровані на монументальність, на монументальне малярство, майбутні митці виховувалися як художники-універсали, що вміють працювати в різних видах мистецтва і здійснювати їхній синтез на основі національного образотворчого фольклору.

Відроджуючи українське мистецтво, М.Бойчук прагнув насамперед відродити його моральні критерії, духовно-емоційну атмосферу. Учні Михайла Бойчука згадують, що його помешкання було для них творчою лабораторією, де їх оточували зразкинародного мистецтва, відбувалися диспути з приводу ювілейних загальних виставок. Співаючи українські пісні, послідовники великого митця опановували всі етапи мистецького процесу від виготовлення фарб до спільної роботи над композиціями.

Але концепція розвитку українського мистецтва Михайла Бойчука на той час ішла врозріз з офіційною сталінською концепцією «соціалістичної культури». З початком 1930-х років Михайло Бойчук та його послідовники були репресовані. Самого художника-педагога після тривалих допитів у катівнях НКВД у Києві розстріляли як ворога народу.

Десятиліття інтелектуального геноциду викреслили ім’я М. Бойчука та його учнів із мистецької пам’яті, що завдало непоправної шкоди всій культурі, пригальмувало гармонійний розвиток українського малярства. В особі українського митця, його школи людство втратило талановитих митців – піонерів, метою творчості яких була організація життєвого середовища людини, чітка концепція створення національного мистецтва, оскільки мистецтва позанаціонального взагалі не існує. Адже окремі струмки національних шкіл, об’єднуючись, створюють могутній духовний океан, що є джерелом духовного вдосконалення людини.

Бойчукісти стояли біля витоків створення українського дизайну, що відповідав би європейським вимогам та водночас зберігав національну специфіку. Саме орієнтація на традиції, їх відбір та синтез у поєднанні з найновішими можливостями художньої форми, якими збагатилося тогочасне європейське мистецтво, стали основою неповторного національного стилю школи М. Бойчука.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!