План семінарського заняття 7, Історія української культури

План семінарського заняття 7

1. Культурні процеси в Україні 1917-1920 рр.

2. Політика українізації. Тенденції в розвитку освіти, науки і літератури у 20-хх р.

3. Стан театрального, образотворчому мистецтва та архітектури у 20-хх р.

4. Становище української культури у 1930-ті роки. Доба «Розстріляного відродження».

5. Особливості розвитку культури в Західній Україні в 20-30-ті роки. 

Готуючи перший реферат, слід мати на увазі, що після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет.

Мистецтво радянського періоду умовно рахують з часів більшовицького перевороту 1917 –1918 рр. до року розпаду СРСР. Особливо значними були відмінності у офіційному мистецтві держави, що займала ворожі, альтернативні позиції по відношенню до мистецтва доби царату. Мистецтво СРСР мало також агресивний, пропагандиський характер з могутнім впливом цензури і заборони на використання як цілих галузей попереднього митецького періоду (іконопис, монументальне сакральне мистецтво, сакральна архітектура), так і заборону на формальні пошуки, заборону на стилістику модерних форм, декларованих як шкідливих ідеологічно, антирадянських і чужинських. До них були віднесені - кубізм, абстракціонізм, футуризм, сюрреалізмтощо.

Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, матеріалів радіопередач. Ще в 1922 р. в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань. Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І.Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто перетривав репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького).

Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк).

За періоду соціалістичного реалізму у прозі й образотворчому мистецтві можливості мистецтва були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати. 

Готуючи другий реферат, слід з’ясувати те, що модернізм – художньо-естетична система, що склалася, починаючи від 20-х років ХХ ст., як характерне відображення кризи буржуазного суспільства, протиріч буржуазної масової та індивідуалістичної свідомості. Модернізм поєднує різноманітність відносно самостійних ідейно-художніх напрямів і течій (експресіонізм, кубізм,футуризм, конструктивізм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт, тощо), кожен із яких має власну ідейно-естетичну і художньо-стильову специфіку, але разом із тим містить принципову філософсько-світоглядну і соціокультурну спільність з іншими.

Формування модернізму, як закінченої художньо-естетичної системи і відповідного типу світогляду було підготовлено такими його стадіями, як декадентство і авангардизм. Названі стадії і форми модернізму були своєрідним протестом, з одного боку, стосовно певних деструктивних тенденцій в буржуазному суспільстві, його духовному житті, а з другого боку - протестом відносно таких характерних для художньої культури пізнього капіталізму явищ, як епігонське повторювання канонізованих форм і стилів, вироблених реалізмом і романтизмом ХІХ ст.; пасивне, поверхневе копіювання дійсності, заявлене натуралізмом; відмічений печаттю змістової й формальної руйнації академізм. Протестуючи проти таких тенденцій модернізм, одначе, виявляє намагання не до подолання їх, а до трагічно-хворобливої естетизації. Відчуваючи дисгармонію світу, відчуженість особистості, несвободу і нестабільність становища художника в світі капіталу, модернізм заперечує при цьому можливості попередніх (інших) культурних традицій не тільки протистояти силам руйнації, але й виражати своє відношення до них, навіть адекватно їх мистецьки відображати. Звідси різкий, а подекуди і войовничий антитрадиціоналізм модернізм, підкреслений естетичний антинормативізм, що нерідко набуває бунтарсько-епатуючого і екстравагантно-декларативного характеру. Стильове новаторство стає самоціллю. 

Готуючи третє питання, слід відразу відзначити, що О.Довженко – геніальний режисер-новатор, самобутній прозаїк ідраматург, полум'яний публіцист, художник, невтомний громадський діяч, один із фундаторів радянської і світової кінематографії.Мистецтвознавці, письменники наголошують на винятковій ролі О.Довженка в кінодраматургії – новому різновиді художньої літератури.

О.Довженко написав дванадцять кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох десятків оповідань, дві оригінальні п'єси, велика кількість публіцистичних статей, творчих виступів, лекцій.Дебютував як кінорежисер і кінодраматург комедіями "Вася-реформатор", "Ягідка кохання", пригодницьким фільмом "Сумка дипкур'єра".

Молодий режисер виробляє свій стиль праці: ставити фільм самому, за власним сценарієм і лише односерійний. 1927 року, втілюючи ці принципи, Довженко знімає "Звенигору". Фільм відзначається майстерним застосовуванням монтажу, поєднанням символіки і побуту. Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади та інших країн і була сприйнята як велике досягнення української кінематографії. У наступному фільмі "Арсенал" О. Довженко торкається болючої сторінки історії України - періоду Центральної Ради.

1930 року з'явилася "Земля", яка впевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла Довженкові світову славу. На Брюссельському кінофестивалі "Земля" увійшла до 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. У картині перед глядачами постали глибокі і складні процеси в українському селі: колективізація, розорювання меж. Кінокритики і кіномитці відзначали масштабні, романтично узагальнені образи героїв фільму, незвичайні ракурси, монументальність композиції багатьох кадрів, особливий, плавний ритм монтажу. Із червня до жовтня 1930 року О. Довженко разом із дружиною перебував за кордоном, демонструючи в Берліні, Гамбурзі, Празі, Парижі, Лондоні "Землю", "Звенигору", "Арсенал". Він зустрічався і спілкувався з Анрі Барбюсом, Роменом Ролланом, Гербертом Веллсом, Альбертом Ейнштейном.

1932 року О. Довженко на Київській кіностудії створив першу звукову картину "Іван", присвячену будівництву Дніпрогесу. На адресу О. Довженка лунають звинувачення і несправедливі докори. Невдовзі він залишає Київ і починає працювати на "Мосфільмі". У 1933 році режисер подорожує Далеким Сходом, збираючи матеріал для створення сценарію фільму "Аероград", кінорозповіді про нове місто на березі океану, про тайгу, нове життя чукчів, про сучасне і майбутнє.

О. Довженко визначив жанр своїх фільмів "Аероград" і "Звенигора" як кіноепопеї. Кіно-епопеєю став і його уславлений фільм про "українського" Чапаєва - "Щорс", який вийшов на екрани 1939 року і був удостоєний Державної премії СРСР 1941 року. На початку Великої Вітчизняної війни О. Довженко, як і інші діячі української культури, був евакуйований в Уфу. Він знімає документальні фільми, пише кіносценарії, оповідання і статті, постійно виступає на радіо. У роки війни О. Довженко написав кіноповісті "Україна в огні", "Повість полум'яних літ", оповідання "Ніч перед боєм", "Відступник", "Стій, смерть, зупинись!", "На колючому дроті", "Мати", "Воля до життя".

Уся воєнна проза митця – оповідання і кіноповісті, публіцистика і щоденникові записи - відзначається величезною напругою почуттів, глибиною роздумів про війну і людину на цій війні. Довженко умів звертатися до всього народу, говорити від його імені, володів талантом створювати образи, в яких ніби матеріалізувався весь народ, його дух.

Серед творів про війну особливе місце посідає кіносценарій "Україна в огні". В усіх творах Довженка відчувається активна присутність авторської особистості. У численних ліричних відступах він коментує події, дає їм оцінку, славить героїв духу, викриває нікчемність, боягузтво.

У повоєнний час митець активно і творчо працює, створюючи художньо-документальний фільм про Вірменію "Країна рідна", розпочинає роботу над романом "Золоті ворота", пише п'єси "Молода кров", "Міра життя", завершує п'єсу "Потомки запорожців", знімає фільми "Життя в цвіту", "Мічурін", створює кіноповість "Зачарована Десна".

У 50-х роках розпочинається будівництво Каховської ГЕС і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал. У 1956 році була опублікована "Зачарована Десна", завершена "Поема про море" і розпочалися зйомки цього кінофільму. 25 листопада О. Довженко раптово помирає. О.Довженко належить усьому світові, він є одним із найвизначніших митців планети. 

Готуючи реферат четвертого питання про ліквідацію безпритульності на Полтавщині у 1920-ті роки, слід мати на увазі, що до початку XX ст. система дитячого піклування, пройшовши багатовікову історію, включила в себе чотири основних інститутів: держава (в особі його відомств), церква, громадські благодійні установи та індивідуальні благодійники.

Ліквідація безпритульності на Полтавщині пов’язана з іменем всесвітньо відомого педагога А.С.Макаренка. У 1920 р. під Полтавою була відкрита колонія "для малолітніх правопорушників" ім. А.М.Горького, яку очолив А.С.Макаренко, який вважав, що організація нормального життя дітей є суттю виховної роботи, при цьому він робив ставку на виховний колектив.

А.С.Макаренко приділяв багато уваги проблемам, пов'язаним з положенням молодого покоління в суспільстві, вважаючи їх основоположними у педагогіці. Це значно розширювало уявлення про сферу виховання і внесло певний внесок у розвиток соціальної педагогіки. Розвиваючи тезу "Життя утворює (виховує)", А.С.Макаренко зазначав, що виховує спосіб життя, який ведуть молоді люди, і дуже важливо зробити нею педагогічно доцільним і відкритим для впливу відбуваються в суспільстві прогресивних змін.

Суть макаренківської "педагогіки паралельної дії" - в суперечливій єдності виховання та інших соціальних явищ життя дітей і дорослих, суспільно-колективного та особистого. Він доводив, що індивідуальний розвиток особистості не може бути абстраговано від мети залучення до культури, життя даного суспільства і перспектив соціального розвитку. Самостійність і природна індивідуальність людини розвиваються лише в соціумі. Однак, вважав А.С.Макаренко, зв'язок особистості, яка формується з суспільством здійснюється не безпосередньо і прямолінійно, а через спеціальне сполучна ланка - виховний колектив, функції якого - оберігати дітей від мінливостей життя, долучати до основ життєдіяльності в суспільстві. За А.С. Макаренко, виховний колектив - це єдиний трудовий колектив вихованців і педагогів, працівників освітньо-виховного закладу. Лише в такій якості виховний колектив виступає як повноцінне явище суспільного життя з високим соціальним статусом. Саме у виховному колективі, вважав він, діє цілісний комплекс всіх основних типів соціальних відносин, які втілюються в освітній, господарсько-трудової, морально-психологічної та інших сферах життєдіяльності.

Про те, що педагогічні цілі невіддільні від суспільного ідеалу, А.С.Макаренко заявить з усією визначеністю на початку 20-х рр. Головним напрямком його педагогічної роботи в колонії ім. А.М Горького став "шлях трудової громади, безумовно прогресуючої в різних сферах життя". І якщо до революції 1917 р., за словами А.С. Макаренка, у його веденні знаходилося "дуже обмежене соціальне поле", то в 20-і рр. він вже використав поняття "соціальне поле" як сукупність факторів, що обмежують або розширюють сферу діяльності вихователя.

У середині 20-х рр. А.С. Макаренко визначено намагався довести, що "виховує не сам вихователь, а середовище", тобто комплекс діяльності вихованців та вихователів у певних соціальних умовах. Організація виховання з привабливими громадськими та особистими перспективами грала в його системі важливу роль.

Для того щоб подолати ізоляцію виховання від трудової життя, від середовища, А.С.Макаренко прагнув всіляко посилювати роль соціально-економічного чинника у виховному процесі. Саме тому система виховання будувалася їм на основі загального самокерованого господарства та виробництва, пов'язаного з "економічним прогресом всієї країни". Саме тому йому вдавалося використовувати соціальну енергію всього виховного колективу.

Варто ґрунтовно проаналізувати педагогічну концепцію А.С.Макаренка та методи його виховання.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!