Роздрукувати сторінку
Главная \ Методичні вказівки \ Методичні вказівки \ 2711 План семінарського заняття 5, Історія української культури

План семінарського заняття 5, Історія української культури

« Назад

План семінарського заняття 5

1) Особливості характеру культурного життя України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

2) Зміст вищої освіти (Києво-Могилянська академія, українські колегіуми).

3) Бароко як культурно-стильова епоха, стиль і напрямок у культурі і мистецтві.

4) Барокова література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

5) Шкільний театр і барокова драматургія: жанри, ідеї, культурне значення.

6) Специфіка барокової архітектури другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

7) Сакральний і світський живопис в Україні.

Методичні поради

Відповідаючи на перше питання, слід підкреслити, що характер культури України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. визначала діяльність та авторитет козацтва як провідної суспільної верстви, яка формує нове світовідчуття і новий тип людини – вільнолюбця, авантюриста, мужнього лицаря. “Vita maxima et heroika!” – так називає авантюрно-козацький стиль дослідник О.Кульчицький, протиставляючи йому “Vita minima” – стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж властиве для частини українців.

Історики називають Запорозьку Січ республікою, яка сформувала національне військо і національну ідею – захист рідної землі і рідної (православної) церкви, тобто охорона віри і прав, самобутності української культури. Зверніть увагу на особливостісвітогляду, суспільні і культурні пріоритети, побут козацтва.

Протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль захисника волі і прав українського народу, а й сили, яка яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. З козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе й утвердження власної державності, і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом. Козацтво було носієм нового художнього смаку; виступало в ролі основного замовника; мало власне творче середовище; творило художні цінності. Назвіть видатних представників козацтва, які належать до когорти видатних культурних діячів.

Необхідно дійти до висновку, що з огляду на історію і культуру ХVІІ – ХVІІІ ст. є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним силам пов’язаний процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, врешті-решт, усього українського народу.

При розгляді другого питання слід узагальнити відомості про життя і діяльність Івана Степановича Мазепи-Колядинського, акцентувати увагу на його активній розбудові вітчизняної культури, зокрема на його підтримці освіти, науки і книгодрукування.

Треба пам’ятати, що кульмінаційним часом розвитку бароко в Україні була доба Івана Мазепи, великого мецената і фундатора пишних храмів.

Гетьман фундував будівництво великих храмів у Києві: Братського та Миколаївського монастирів, церкви Всіх Святих у Лаврі, над Економічною брамою Лаври. В.Січинський налічив збудованих у 1690-1705 рр. Іваном Мазепою та закінчених після його смерті 12 храмів, а також відреставрованих – 20: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцька церква над Святою брамою Києво-Печерської лаври, церкви у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир поблизу Лубен.

Навіть вороги визнавали заслуги Івана Мазепи у справі церковного будівництва: Петро І казав, що гетьман “великий стройтель святым церквам”, а старшина в Бендерах після смерті Мазепи не могла підрахувати всього, що той “розкидав і видав …щедрою рукою в побожному намірі на побудову церков і монастирів”.

Велика кількість храмів, фондованих гетьманом, свідчить про грандіозне будівництво, що стояло на дуже високому технічному і мистецькому рівні. Тоді було створено особливий, оригінальний тип будов, своєрідні технічні засоби, самобутні архітектурні форми, деталі і прикраси, що цінують національний стиль. Тому навіть у світовій літературі мистецтво цієї доби дістало назву українського чи козацького бароко.

Назвіть архітектурні особливості Микільського собору на Печерську, Братської церкви на Подолі і церкви Всіх Святих над Економічною  брамою Києво-Печерської лаври. Чи збережені ці пам’ятки донині?

 

 

 

Микільський собор

Богоявленська Братська церква

Всіхсвятська надбрамна церква

З будов, які лише завершувалися коштом Івана Мазепи, треба згадати соборну церкву Мгарського монастиря неподалік Лубен, церкви Спаса Лубенського Мінського монастиря. Він допоміг запорожцям збудувати нову церкву на Січі: дав потрібні матеріали і кошти, замовив іконостас. З ініціативи гетьмана були зведені світські будівлі Києві, зокрема дім Петра І на Подолі, приміщення друкарні Києво-Печерської лаври, мазепинський будинок Києво-Могилянської академії та ін.

Загадайте твори Мазепи-письменника, зверніть увагу на образну систему його віршів (“Ой біді, біда чайці-небозі…”, “Всі покою щиро прагнуть…”) та ліризм листів до Мотрі Кочубей. Поясніть, чому український гетьман став персонажем європейського мистецтва.

При опрацюванні третього питання зверніть увагу на те, що осередки освіти існували безпосередньо на запорозьких землях-паланках, а також на Запорозькій Січі. На початку ХVІІ ст. виникла школа при Самарському Пустинно-Микільському монастирі (нині поблизу Новомосковська Дніпропетровської області). Тут навчали дітей письма, церковного читання, співу, музики. Такі школи існували при всіх 44 церквах на Січі. Біля церкви з одного боку будувався “шпиталь”, тобто лікарня для поранених та хворих козаків, а з іншого – школа. У запорозьких школах навчалися козацькі діти з паланочних населених пунктів, а також джури – підлітки, що бралися для виховання досвідченими козаками та військовою старшиною з України. У той час посада вчителя була невід’ємною від посади священика або ієромонаха. Формування світогляду дитини та її морально-етичних рис відбувалося на релігійному ґрунті. Практику з читання або співів школярі проходили в церкві під час служби, а також під час проведення інших релігійних служб (похорони, різні посвяти тощо). Учитель-наставник піклувався не тільки про знання, виховання школяра, а й про його здоров’я. Як повідомляє історик Д.Яворницький, на Січі існувала школа музичної грамоти та церковного співу. Він також пише, що загальноосвітня січова школа мала самоврядування, подібне до адміністративного устрою Січі. Школярі мали двох отаманів, яких обирали поміж себе, спільні кошти. Училися в ній як малі діти, так і дорослі юнаки. Найбільш здібні продовжували навчання в Києво-Могилянській академії та закордонних університетах.

З’ясовуючи четверте питання, зверніться до традиції народної і професійної музики епохи бароко. Слід також розглянути біографії і творчий доробок найбільш репрезентативних композиторів епохи, які зробили значний внесок у світове музичнемистецтво.

Треба пам’ятати, що основоположником жанру духовного хорового концерту циклічної структури в українській музиці був Максим Березовський (1745 – 1777) – композитор і співак, митець яскравої творчої індивідуальності. Він також створив оперу “Демофонт” і сонату для скрипки і чембало у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрального і камерно-інструментального жанрів в інструментальній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літургії та ін. Його твори вирізняються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, художньою досконалістю, красою і виразністю. Четверта частина з літургії М.Березовського “Вірую” стала одним із найвідоміших церковних творів. 

Максим Березовський

Справжньою перлиною духовної музики є драматично-трагедійний концерт “Не отверзи мене во время старости”. Новаторство цього твору полягає в зіставленні чотирьох частин циклу, ансамблевому і хоровому виконанні. У такий спосіб композитор втілив ідею конфліктності різних музично-образних сфер: скорботи, туги, безнадії, схвильованості, обурення, протесту. Глибокий за змістом текст, який розповідає про життя і смерть, цінності людського буття, ніби перегукується зі сповненою трагізму біографією митця. Творчість М.Березовського, що органічно поєднала традиції західноєвропейської (італійської) музики з елементами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подальшого становлення вітчизняного професійного музичного мистецтва.

Артемій Ведель (1767 – 1808) – композитор, хоровий диригент, співак (тенор), скрипаль, педагог – увійшов в історію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хорову музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Відомо близько 30 хорових концертів, серед них – “Доколе, Господи…”, а також частина з “Літургії”, “Всенощна”, “Покаянне тріо”. 

Артемій Ведель

Діапазон концертів А.Веделя – від скорботних до урочисто-величальних. Його музика відрізняється експресивністю мелодики. Особливо запам’ятовуються виразні тенорові соло – драматичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами.

Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його прекрасної “Херувимської” схожа на народні пісні. Простота і виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики.

Дмитро Бортнянський (1751 – 1825) – класик хорової музики ХVІІІ ст. У його творчості поєдналися найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями. 

Дмитро Бортнянський

В історію світової культури Д.Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу. Він створи понад 100 хорових творів – святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них – дві літургії, хорові концерти для одного та двох хорів (чотириголосні і восьмиголосні). Стилеві майстра притаманні інтонаційне багатство, оригінальність прийомів поліфонічного письма, стрункість форми.

Французький композитор Гектор Берліоз, вражений високим професіоналізмом Д.Бортнянського, так писав про його концерти у виконанні Петербурзької придворної капели: “Ті 80 співаків розпочали один із найбільших двоходових (на вісім голосів) концерт Бортнянського. В тій гармонічній тканині вирізнялися подекуди складні фігури поодиноких голосів, на око майже неможливі для виконання; зітхання, невиразний шепіт, який лише уві сні не раз учувається, дивні акценти, що своєю силою подібні до крику або голосіння, несподівано розривають серце, піднімають груди, затамовують, спирають подих… Твори його свідчать про рідкісний досвід і вправність у групуванні й ускладненні вокальних мас, чудове розуміння, нюансування…, вирізняються повнозвучною гармонією. Найбільше дивує неймовірна свобода в укладанні голосів та нехтування на той час “високоповажними” правилами як його попередників, так і тогочасними, а саме – від італійців, хоч і сам Бортнянський був їх учнем”. Прокоментуйте вислів великого композитора. 

Гектор Берліоз

Крім хорової музики Д.Бортнянський написав кілька опер, “Концерт для чембало з оркестром”, “Концертну симфонію”, сонату для клавесину, квінтет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструментальних жанрів. Створені на італійські лібрето опери “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій” ставилися в театрах Венеції.

Значний вплив справила творчість Д.Бортнянського на західноукраїнських композиторів ХІХ ст. Його музика і досі звучить у багатьох країнах світу.

Як ушановують пам’ять Д.Бортнянського у світі?

Послухайте твори видатних українських композиторів.. Знайдіть барокові ознаки в них. Напишіть свої враження про почуте.

При висвітленні п’ятого питання опрацюйте матеріал про життя і творчість Феофана Прокоповича у контексті історії другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Зокрема, пам’ятайте, що як особистість він формувався під впливом київських освітніх традицій і барокового пориву до знань, відкриття і підкорення нового, незвіданого. На світогляді майбутнього письменника і церковного та культурного діяча безпосередньо позначилося виховання дядька – ректора Києво-Могилянської колегії Феофана Прокоповича (першого), у пам’ять про якого Єлеазар Керейський (так назвали хлопця при хрещенні) узяв таке ж чернече ім’я. Як, на вашу думку, позначилося на характері та інтелектуальних пріоритетах Феофана Прокоповича навчання у прославленій колегії, європейських університетах (Лейпциг, Халл, Йєна), єзуїтській колегії для молодих уніатів св. Афанасія у Римі? 

Феофан Прокопович

У Римі Єлисей (таке ім’я він взяв 1698 р. після постригу в ченці) користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. Відомо, що молодий чернець мав прекрасні здібності до математики.

1704 р. повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім’я Феофана. З 1705 р. викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, для чого створи відомі підручники латинською мовою – “Мистецтвопоетичне” і “Мистецтво риторичне”, написав трагедокомедію “Володимир”, присвятивши її гетьману Івану Мазепі, а також чимало духовних і філософських віршів. Про які події з української історії йдеться у трагедокомедії “Владимир”? Як він розуміє поняття суспільного прогресу?

Водночас написав й виголосив богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.

1707 р. Феофан Прокопович став префектом Києво-Могилянської академії. 1711 р. його взяли у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах виголосив з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він став ігуменом Братського монастиря. 1716 р. за бажанням Петра I Прокопович переїхав до Петербурга. 1718 р. був призначений єпископом псковським і нарвським, став наближеним до царського двору. Писав на замовлення царя книги “Апостольська географія”, “Коротка книга для навчання отроків”, “Духовний регламент” 1720. 1721 р. був призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. 1724 р. Феофан за наказом царя написав указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, брав активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяв сходженню на трон Катерини I на трон.

1725 р. Прокоповича було призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він брав участь в організації Російської Академії наук, очолював так звану “учену дружину” діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемир та ін. Останнє десятиріччя життя майже полишив діяльність ученого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 р. він помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.

Феофан Прокопович був високоосвіченою і прогресивною людино свого часу, сформував ідею освіченого абсолютизму, доклав значних зусиль на прирощення авторитету Петра І і зміцнення Російської імперії, що негативно позначилося на духовному і політичному житі України. Тож ця постать нашої культури неоднозначні, суперечлива і трагічна.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!