План семінарського заняття 4, Історія української культури

План семінарського заняття 4

1) Соціально-історичні умови розвитку культури України у Литовсько-Польську добу.

2) Ренесансний Гуманізм в українській культурі.

3) Ренесанс в українському мистецтві.

4) Братства і рух за реформи церкви й освіти в Україні.

5) Сакральна і світська архітектура ХV –  першої половини ХVІІ ст.

6) Розвиток живопису ХV –  першої половини ХVІІ ст.

7) Література і книжна справа в Україні.

Методичні поради

При характеристиці першого питання необхідно зазначити, що поява книгодрукування стало найважливішою рисою української культури ХVІ ст. Точна дата початку цієї справи невідома. Піонером східнослов’янського кириличного друкарства був Швайпольт Фіоль, який у 80-х рр. ХV ст. заснував у Кракові друкарню, а 1491 р. видрукував перші видання кириличним шрифтом – релігійні книги “Часослов” і “Осьмигласник”, а також дві недатовані “Тріоді”. У післямовах до книг вживається українська мова.

У 1571 р. Франциск Скорина видав “Празький Псалтир” церковнослов’янською мовою та 19 окремих книг Біблії (1517 – 1519) у власному перекладі білоруською мовою. Близько 1522 р. він видрукував “Малу подорожню книгу”, а “Апостол” – у 1525 р. Книги Франциска Скорини поширювалися на українських та литовських землях. 

Пам'ятник Івану Федорову у Львові

Першою українською друкованою книгою вважається “Апостол” (1574), який вийшов у львівській друкарні Івана Федоровича (Федорова). Відомо, що втікши з Москви, Іван Федорович переїхав спочатку до Заблудова (нині Польща), а потім і до Львова, де з допомогою міщан заснував 1573 р. друкарню. У післямові до видрукуваного тут “Апостола” містяться історичні відомості про початок книгодрукування на Русі, про життя і діяльність самого першодрукаря. У кінці книги відтворено гравюрою на дереві геральдичну композицію з гербом м.Львова і друкарським знаком Іван Федоровича. Того ж 1574 р. було надруковано “Буквар” – цінну пам’ятку навчальної літератури. Книжка складається з двох частин – азбуки і матеріалу для читання, граматичних вправ, узятих із церковних текстів.

Фінансові труднощі змусили Івана Федоровича переїхати до Острога (1577 – 1582), до маєтку Василя-Костянтина Острозького. У заснованій під його керівництвом Острозькій друкарні вийшли грецько-старослов’янський буквар (1578), “Книга Нового Завіту” і покажчик до неї (1578), “Хронологія” Андрія Римші (1581), “Острозька Біблія” (1581).

Повернувшись до Львова, Іван Федорович організував нову друкарню. 1583 р. він помер. На могильній плиті під друкарським знаком Івана Федоровича викарбовано: “Друкар книг пред тим небачених”. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Львівського братства.

Будинок Лаврської друкарні

В Україні на середину ХVІІ ст. діяло понад 20 друкарень. Провідна роль в українському книгодрукуванні належала друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував архімандрит Єлисей Плетенецький. У 1616 р. тут вийшов “Часослов”, “Лексикон словено-руський”, ряд граматик, букварів, словників, різноманітних полемічних і богослужебних творів. 

Гравюри з книги Касіяна Саковича

Зокрема, слід згадати видані у Лаврській друкарні окремою книгою “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича з високохудожніми гравюрами.

Навколо друкарень гуртувалися кращі інтелектуальні сили, у виданнях поряд зі старослов’янською дедалі частіше використовувалася українська мова. Чим більше видавалося книг, тим сильнішим був їх вплив на свідомість українців.

Розглядаючи друге питання, слід зазначити, щоОстрозька Біблія – це перша друкована Біблія старослов’янською мовою, неперевершений витвір мисливих рук першодрукаря Івана Федоровича (Федорова),1256 сторінок (по п’ятдесят рядків майстерного набору дрібним шрифтом, зі стриманим, скромним ілюстративним оформленням). Повна її назва – “Біблія сиріч книги ветхого і нового завіта по язику словенску…”

Значення книги для духовного розвою українства, для єдності православного слов’янського люду, для творення підґрунтя й опертя для культурного, соціального, національного опору ополяченню й покатоличенню, а також будь-яким спробам духовної експансії в останню третину віку ХVІ і на кілька століть потому неоціненне. 

Острозька Біблія

Острозька Біблія – це перше повне, науково обґрунтоване видання книг Старого і Нового Заповіту старослов’янською мовою, по суті, перша канонічна православна Біблія із звичним для нас поділом на книги. Більше того, вона на цілих два століття стаєканоном для слов’янських видань Святого Письма і відповідних переглядів та редакцій – від московського “первопечатного” (1663) до Єлизаветинського (1751), виправленого викладачами Києво-Могилянської академії і затвердженого синодом Російської Православної Церкви.

Не зменшуючи пієтету до цієї книги як духовної святині християнства (а шанують її представники всіх конфесій), як артефакту нашої культури, слід наголосити на тому, що творцями Острозької Біблії були люди та їх епоха. Вона ж бо з’явилася у невипадковий час у невипадковому місці і виконала свою місію. Історія цієї пам’ятки пов’язана з розвитком книгодрукування в Укарїні.

У 1572 р. до Львова приїхав Іван Федорович (Федоров), де 1574 р. видав “Апостола”. Із цією книгою нашого першодрукаря запросив на службу князь Василь-Костянтин Острозький. Іван Федорович стає управителем Дерманського монастиря і започаткував у Дермані та Острозі книгодрукування, де вперше на українських землях, як і загалом православно-слов’янському світі, воно набуло постійного характеру. 

Василь-Костянтин Острозький

Як уже було зауважено, Острозька Біблія була видана за ініціативи й активного сприяння Василя-Костянтина Острозького (1526 або 1528 – 1608) – князя, просвітителя, мецената, воєводи київського, котрий походив із роду Рюриковичів. Він був одним із найвпливовіших військово-політичних діячів Речі Посполитої, “некоронованим королем”. Понад три десятиліття, з 1576 р. і до самої смерті, очолював Київське воєводство.

Костянтин-Василь протистояв татарським набігам, активно залучаючи до оборони ще розрізнені й мало організовані козацькі загони. Він дбав про збереження й розвиток православної культури на українських землях під час утисків, а потім і неприкритих гонінь із боку католицької церкви та посталої після Берестейського собору 1596 р. уніатської ієрархії.

Князь був ґрунтовно освіченою людиною, володів кількома мовами, добре розумівся на основах православного, католицького та протестантського богослов’я. Усвідомлюючи значення науки, просвітництва і друкарства, він, як уже було згадано, власним коштом заснував в Острозі греко-слов’яно-латинську колегію (звану також академією). При Острозькій школі зібрався гурток православної інтелектуальної й духовної еліти. Тут були греки, які вже здобули вищу освіту в університетах Західної Європи (Никифор Лукаріс – згодом патріарх), але переважали українці та білоруси. Найшанованішими серед них були богослови й філологи Герасим Смотрицький та його син Максим (Мелетій), церковні полемісти Іван Вишенський і Василь Красовський, письменник і вчений Дем’ян (Даміан) Наливайко, старший брат Северина Наливайка – сотника надвірної корогви князя Острозького, легендарного ватажка козацького повстання 1595 –1596 pp.

Отже, покладаючись на вчених і просвітителів, князь замислив грандіозну справу – видання Біблії старослов’янською мовою. Ми зауважували, що вже існували переклади окремих книг Старого й Нового Заповітів. Проте зберігалися вони в поодиноких рукописних примірниках, розпорошені по різних землях православно-слов’янського світу, перекладачі й переписувачі припускалися в них неточностей і помилок, різночитань, що спотворювали тлумачення Святого Письма. При цьому багатьох важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало взагалі і їх слід було перекласти з грецької з урахуванням уже наявного латинського перекладу.

За власний кошт Василя-Костянтина були відправлені до різних міст люди, що шукали біблійні грецькі тексти і слов’янські переклади. Оригінали й копії везли в Острог, де їх звіряли, редагували і зводили в єдину книгу, яка одержала назву “Острозька Біблія”. Уперше її було видрукувано 12 липня 1580 р.. Але остаточне – відредаговане, відкореговане видання побачило світ 12 серпня 1581 р. 

Герасим Смотрицький

З Острозькою Біблією пов’язане ім’я українського церковного та освітнього діяча, письменника Герасима Смотрицького. Віннародився у першій половині XVI ст. у с.Смотрич (тепер Дунаєвецького району Хмельницької області) у шляхетській родині.

Де Герасим Смотрицький здобув освіту – невідомо. Сам себе він скромно називав “простаком невченим” і в передмові до Острозької Біблії (1581 р.) зазначав, що “училища ніколи не бачив”. Протее, як усі діти із шляхетських родин, він здобув початкову освіту в домашніх учителів, а згодом опанував науку завдяки ретельній самоосвіти. Сучасники називали його “людиною найкращих звичаїв, а також видатної вченості”.

З 1580 р. Герасим Смотрицький був першим ректором Острозької колегії. До Остозької Біблії написав дві передмови – прозою та у віршах. Серед видатних літературних праць Герасима Смотрицького слід назвати “Буквар” (1578), а також полемічні трактати “Ключ царства небесного” (перша друкована пам’ятка української полемічної літератури) та “Календар римський новий”, які вийшли однією книгою в Острозі 1587 р. Помер у жовтні 1594 р. в Острозі.

Видання “Острозької Біблії” за умов польсько-католицького тиску і невтішного стану православ’я було культурно-просвітницьким подвигом. Слов’яни східного обряду отримали біблійні тексти зрозумілою їм мовою. Не випадково у передмові до неї Василь-Костянтин Острозький просив прийняти єдиновірців її “не яко річ земну, а яко дар небесний”.

1500 примірників Острозької Біблії розлетілися по всій Україні і сусідніх країнах, ставши душею церковного життя всього православного слов’янства. А в нас вона, як і творчий подвиг її творці, сприяли формуванню національної гідності і духовної суверенності українства, яке вустами православного полеміста Христофора Філалета у кінці ХVІ ст. Уже заявляло: “Людми, а не скотами єстесмо, а з ласки Божей людми свободними, на которих аби што през моц і мус вимочи мел, прожне собі обіповати маєт” (“Ми люди, а не худоба, і з ласки Божої люди вільні, а силою і примусом від нас нічого не домогтися, і не сподівайтеся!” ). Іван Огієнко в “Історії українського друкарства” слушно зауважив: “Українському народові випала велика честь і заслуга – дати слов’янству першу повну друковану Біблію. Острозька Біблія розійшлася по всьому слов’янському світові, і скрізь вона мала правдиву заслужену славу”.

При висвітленні третього питання необхідно проаналізувати специфіку розвитку містобудування на прикладі архітектури Львова. Зразком такої споруди є так звана “Чорна кам’яниця”, де вдало поєднані ошатність і репрезентативність. Фасад будинку оздоблено так званими діамантовими квадратами, що створюють ефектну гру світла і тіні. Орнаментальна різьба порталів і наличників вікон добре поєднується з рустованим фасадом.

Знаменитий будинок заможного купця Корнякта споруджений архітектором Петром Барбоном у 80-х рр. ХVІ ст. Шестивіконний триповерховий фасад увінчано високим аттиком – декоративною стінкою з карнизом. Пізніше, у ХVІІ ст., на ньому встановили статуї рицарів. Вікна прикрашені ліпленням у формі трикутників з орнаментальним різьбленням. При вході в будинок великий портал оздоблений різьбленням по каменю і двома корінфськими колонами. З великою майстерністю зроблено маленький дворик, оточений з трьох боків відкритою триярусною аркадою. 

Будинок Корнякта Аркада будинку Корнякта

Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. на замовлення Львівського ставропійного братства у місті було зведено визначний архітектурний ансамбль. До нього увійшли Успенська церква (архітектори – Петро Римлянин, Войцех Капінос, Амвросій Прихильний), Вежа Корнякта (архітектор – Петро Барбон) та каплиця Трьох Святителів (архітектор – Петро Красовський). У цих спорудах використано традиції української народної дерев’яної архітектури – будівництва так званих тридільних церков, що складалися з трьох частин, розташованих на одній осі, та високих багатоярусних дзвіниць. У зовнішньому оформленні споруд відповідно до смаків часу було застосовано вишукані ренесансні форми.

У Львові на увагу заслуговують також дві ренесансні споруди – каплиці-усипальниці Боїмів та Компаніатів. Це твори типового львівського середовища, оскільки в них найорганічніше виявилися духовні прагнення міщанства. Для каплиці Боїмів характерне декоративно-скульптурне оздоблення.

Виклад четвертого питання слід зосередити на біографії Петра Могили та характеристиці його внеску в українську культуру.

Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він народився 31 грудня 1596 р. у сім’ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. У 1607 р. внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 р. Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь княжна Маргарет разом із сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі – князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Родина Могил дотримувалася православ’я і мала тісні зв’язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Подальшу освіту хлопець здобував у європейських університетах: спочатку в Польській академії в Замості, а згодом – у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 р. та Хотинській битві 1621 р.

На життєвий вибір Петра Могили вплинув митрополит Йов Борецький, котрий був його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі.

Протягом 1622-27 рр. Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, який знаходився на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом. У 1625 р. він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Після смерті 21 березня 1627 р. архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 р. на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. У такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше.

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з Лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили.

Перебуваючи на посаді архімандрита, він згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 р. на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу – єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися архімандритові легко. Спочатку печерсько-лаврські ченці виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, його противники стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об’єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об’єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об’єднаного закладу.

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. Тож з іменем Петра Могили пов’язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

Після наставлення митрополитом 12 березня 1633 р. Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Уся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов’язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях Петро Могила щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідності своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та храми. У 1634 р. розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі Володимира Великого. Петро Могила за свої кошти відновив і стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря. 

“Требник” Петра Могили

Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання богослужбових книг – “Требника”, “Служебника” та ін., а також складено перший православний Катехізис – найповніший виклад православної віри.

Петро Могила залишив по собі майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг “Євангеліє” (1616), “Анфологіон” (1636), “Ефхологіон” (1646) та ін.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 р., коли йому виповнилося лише п’ятдесят. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку, в якій були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Цицерона, Макіавеллі, трактати Авіценни, польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!