План семінарського заняття 3, Історія української культури

План семінарського заняття 3

1) Соціально-історичні умови становлення і розвитку культури Київської Русі.

2) Мова, писемність, система наукових знань Київської Русі.

3) Література і фольклор.

4) Специфіка сакральної і світської архітектури.

5) Живопис і книжна мініатюра.

Методичні поради

Розглядаючи перше питання, слід зазначити, що феномен культури Київської Русі мав ряд характерних рис та особливостей.

1) Домінуючий вплив християнської релігії та розвиток матеріальної і духовної культури. Церква стала своєрідним центром, в якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер – архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є переважання у мистецтві біблійних сюжетів, у літературі – релігійної проблематики, в архітектурі – культових споруд.

2) Запозичення і творче переосмислення візантійських традицій, знань і канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим і культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу у різних сферах суспільного життя і в культурі. Проте з часом постали глибинні власне руські ментальні основи. Так, у літературі з’явилося пристрасне, сповнене масштабного політичного мислення, глибоко патріотичне “Слово о полку Ігоревім” – унікальне явище європейської середньовічної літератури. У “Благанні” Даниїла Заточника вперше розкривається індивідуальна психологія людини. З ХІ ст. у живописі частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції насичуються побутовими сценами, набувають виразних етнічних рис. Та й самі вірування співіснують з традиційною руською обрядовістю, утворюючи модель “народного християнства”. В культовій архітектурі простежується тяжіння до багатокупольності ( позначається вплив народної архітектури). А переважання овальних бань є виявом традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3) Існування на Русі дохристиянського культурного середовища. Деякі елементи (культура плужного землеробства, керамічне й емалеве виробництво, навички у будівельній галузі) черняхівської та зарубинецької слов’янських культур відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

4) Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Слід вказати на специфіку “дружинної” культури, яка виявляється в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді. 

Розкриваючи друге питання, слід з’ясувати різноманітність субкультур Київської Русі, зокрема проаналізувати специфіку культурного буття мешканців села і міста, представників станової еліти і діячів церкви. Характеризуючи “світ села”, необхідно вказати на те, що зміну вогнево-підсічному землеробству прийшла культура постійно оброблюваних земель, а значить, життя локалізувася у сталих довготривалих поселеннях. Поруч із дерев’яним ралом використовувався плуг. Продуктивність селянської праці: сім’я з 6-7 чоловік могла обробити за 20-30 днів весняних і скільки ж осінніх близько 8 десятин землі (1 десятина – трохи більше гектара). Сіяли і озимину, і ярину, збирали до 8 центнерів з гектара, могли зібрати до 200 пудів (3,2 тонни) хліба і частину продати у місті. Тобто землеробська культура українців склалася ще в Київській Русі й не змінилася до ХІХ ст. Жили невеликими поселеннями (3-4, не більше 10 хат) у лісі. Про діяльність сільської громади (“верв”) відомо лише те, що вона несла відповідальність перед князівською владою за злочини, вчинені на її території, за податки та повинності.

Міста на Русі з’являлися навколо княжого двору (Київ, Чернігів), виростали із сторожових фортець, на місці колишніх племінних центрів чи стольних міст удільних князівств. Шведи називали Русь “країною міст” (“градів”). Слов’янські гради мали один центр – кремль або дитинець, а до нього тягнулися інші забудови. Міста були не щільно забуло ані, бо не було потреби економити землю: великі п площі відводилися під сади й городи, були незабудовані болота, луки, пустища. Центр граду розташовувався на висоті, як правило, на мису, витягнутому до річки, де знаходилася пристань. Обгороджений трикутником правильної форми. У центрі – княжий двір або собор, до стін тулився торговельно-ремісничий посад. Центром торговельно-ремісничої частини був торг, біля якого споруджувалися найчастіше церкви св.Миколи або св. Параскеви. Тільки у містах стояли кам’яні споруди. Престиж міста визначався кількістю церков і монастирів, їх багатством. Найголовнішим у місті було укріплення: стіни – дубові зруби, кожен складався із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних грунтом. Зруби у три ряди, зверху йшли забороли, бруствери з отворами для стрільби.

Населення Києва налічувало не менше 45 тис. чоловік. До розмірів Києва наближалися Чернігів, Білгород (с.Білогородка під Києвом), Галич, Переяслав (Парижі в кінці ХІІІ ст. жило 24 тис., у Тулузі, Марселі, Барселоні – 12-15 тис.). У середині ХІІІ ст. на Русі налічувалося близько 300 міст.

Слово “князь”, готського походження, прийшло на Русь з Болгарії. Це військовий самодержець, правитель, незалежний від іншої влади. До ХІІ ст. головним джерелом прибутків для князя були не власні землі, а побори-данини. Вони не мали постійного місця проживання, а княжили там, де їм відвів місце батько або старший родич, який сидів на Київському “столі”, або там, де їм вдалося захопити “стіл” силою. Києво-руський князь був передусім воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах. Відповідно джерело його прибутків – військовий трофей (полон і данина). Перший князівський привілей – перевесище, військові угіддя і лови. Князь мусив мати арсенал зброї, яку роздавав народу у випадку загального походу, та кінне господарство, яким завідував “конюший тіун”. На перших порах у київських і новгородських князів велику частину дружини становили шведи. Коли скандинав ішов у похід за здобиччю і славою, він називався вікінг (як і сам похід). Верінг найманець у Русі чи Візантії (стало варяг). Старші дружинники називалися боярами, молодші – гриднями.

Церква як суспільний організм усвідомлюється в східному християнстві як “Божий народ”, тобто як множина людей, наділених харизмою Святого Духа і тому виділених з усього людства як “обраний народ”. християни об’єднані релігією і єдиною долею.

Руська Церква не була помісною, а частиною Константинопольської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії. Митрополитами, за винятком двох за часів Ярослава Мудрого та Ізяслава, були греки. Церква прагнула контролювати життя вірян, супроводжуючи всі найістотніші віхи життєвого шляху від народження до смерті. Особливо важливою була роль церкви в освіті й культурі, зокрема шкільництві.

Центром культури монастирського життя у всій Русі був Києво-Печерський монастир. Існувало дві традиції чернецтва, започатковані Антонієм і Феодосієм Печерськими. Якщо Антоній утверджував моральність і духовну силу християнства тим, що відрікався від земного життя і своєю аскезою (надзвичайною стриманістю, відмовою від життєвих благ) заперечував його гріховність, то Феодосій аскетичний чернецький спосіб життя обертав на спосіб активного впливу на повсякденний побут грішного земного світу. Чернець-аскет, відмовляючись від “цього” світу, належав до “верхнього”, дублюючи військову діяльність. Тільки “христове воїнство” бореться не з реальними ворогами, а з потойбічними силами. 

Відповідаючи на третє питання, необхідно усвідомити, що мова – одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюються його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона – найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, про що зауважив ще Нестор. У “Повісті минулих літ” він оповідав про розмаїтість слов’янських племен, але підкреслював: “Язик словенстий им есть един”. Багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови. Проте сходяться в думці про те, що у ХІ – ХІІІ ст. співіснували, активно і плідно взаємодіяли дві мови – старослов’янська (староболгарська, церковнослов’янська), яка обслуговувала потреби церковного богослужіння, і давньоруська (староукраїнська, сформована під впливом полянських говорів), яка функціонувала у світських колах (юридичні акти, приватне й офіційне листування, література).

Основою розвитку культури будь-якого суспільства або держави, показником її інтелектуального рівня є писемність. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до ІХ ст.

Тут треба вказати на періодизацію розвитку слов’янської писемності, запропоновану болгарським письменником чорноризцем Храбром: 1) піктографічне письмо (“черти і різи”); 2) намагання передавати слов’янську мову за допомогою графічної системи грецької чи латинської мов (графіті Софійського собору у Києві); 3) “усторєніє” абетки Кирилом (глаголиця 863 р. та її модифікація – кирилиця).

Писемність як основний компонент культури була для Київської Русі могутнім фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, сприяла еволюції свідомості. 

Четверте питання слід розпочати з історії віднайдення, публікації, перекладів “Слова о полку Ігоревім”. У цьому контексті треба розглянути проблему автентичності цієї пам’ятки, вказати полемічні точки зору воду місця і часу написання твору. Загальноприйнятою у літературознавстві є точка зору, що “Слово” було створене не пізніше 1187 р. особою, яка була або очевидцем, учасником описаної події (невдалого походу удільних князів на половців), або прибічником чи симпатиком Ігоря Новгород-Сіверського. Імовірним автором цього шедевру є Володимир Ярославич Галицький – син Галицького князя Ярослава Осьмомисла, брат дружини Ігоря Святославича Єфросинії Ярославни, описаної у “плачі” на мурах Путивля.

За жанром це героїчна ліро-епічна поема, в якій поєднуються риси пісні, проповіді, воїнської повісті. Ідейним стрижнем твору є заклик до об’єднання руських князів перед загрозою половецької навали. Унікальність “Слова” полягає не тільки в його переконливій емоційності, але і в незвичності образів-персонажів, зокрема Ігоря, наділеного, всупереч середньовічній епічній традиції, рисами як позитивними, так негативними. На відміну від нього, всі інші образи – однозначні, показані в найбільш типових для них обставинах: рицар Всеволод – у бою, політик Святослав – у промові, княгиня Ярославна – в благанні до сил природи, які б захистили коханого та руських воїнів. Центральним у творі є образ руської землі.

Зверніть увагу на переклади і переспіві “Слова” у слов’янських літературах, а також історію його відображення у мистецтві – живописі, музиці, хореографії, відгуки у творах художньої літератури. 

У п’ятому питанні треба наголосити на розмаїтті ремесел і художніх досягненнях руських майстрів, зокрема, ювелірів, ткачів, зброярів.

Київська Русь славилася ювелірною майстерністю: виготовленням срібних браслетів, перснів, інших прикрас. Давні ювеліри опанували найвитонченіші способи обробки ювелірних виробів, як-от зернь, коли на металічну поверхню по лінії нанесеного перед тим малюнка напаювалися тисячі крихітних кульок. Не менш складною була техніка скані – створення малюнка з найтоншої золотої або срібної проволоки. Художні вироби із золота і срібла прикрашали черню, інкрустаціями і перегородчастою емаллю. Емалі за способом виготовлення поділялися на виїмчасті (коли в золотій чи срібній пластинці видовбували жолобки або віконця і наповнювали їх різнобарвною смальтою) та перегород часті (коли притулювали до пластинки золотий чи срібний дротик, що розмежовував фарби і служив за контур фігуральної чи орнаментальної композиції).

У майстернях ювелірів виготовлялись князівські діадеми і барми (княжі та боярські ланцюги), рясна, підвіски, дужки опілля, різноманітні колти (коробочки для пахощів, які чіпляли жінки за вуха, до кіс, або шапочки), нагрудні хрести та медальйони, коштовні оклади церковних книг.

Вершиною емалевої справи були витвори Лазаря Богші – київського майстра другої половини ХІІ ст., до яких відносять князівську діадему із зображенням вознесіння Олександра Македонського, цату з деісусовим чином з Кам’яного броду, а також хрест княгині Єфросинії Полоцької.

Для оздоблення срібних блюд, бокалів, оправ і прикрас кінської збруї, зброї, для жіночих прикрас (браслетів, перснів, колтів), пряжок поясів, ґудзиків використовували чернені орнаменти. Кращими виробами, виготовленими у техніці черні, є широкі пластинчасті браслети-наручі із срібла із зображенням язичницьких свят і обрядів.

Ткацтво було відоме слов’янам від давніх часів як жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при цьому використовували куделю й веретено. У слов’янських могилах часто знаходять пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля виробляли полотно на кроснах. Зверніть увагу на види тканин (товстини, тончиці, паволочники, скатерті, убруси, паволоки) і спосіб їх виготовлення. Чим оздоблювали тканини?Як розвивалося на Русі килимарство?

Вибійки – окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальованки, димки) – відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні геометричного чи рослинного орнаменту за допомогою дерев’яних кліше плоскої або вальцевої форми. Ународному побуті вони вживалися переважно для декорування хати: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки, фартухи, чоловічі штани.

Популярною була вишивка, якою оздоблювали рукави сорочок, церковне начиння (ризи, корогви, покривала, плащаниці), пишного княжого одягу. Вишивання виконувалося шовком, золотом і сріблом. Привертає увагу відсутність геометричного орнаменту при використанні багатого рослинного орнаменту. Назвіть пам’ятки образотворчого мистецтва (книжні мініатюри, фрески) із зображенням вишивок.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!