Методичні вказівки до виконання індивідуального завдання з курсу Міжнародне приватне право, НУДПСУ

РЕЦЕНЗІЯ 

на методичні вказівки до виконання індивідуального завдання

з курсу „Міжнародне приватне право”

для підготовки фахівців за ОКР бакалавр, спеціаліст, магістр

галузь знань 0304 „Право” напрям підготовки

6.030401 „Правознавство”, 6.030402 „Правоохоронна діяльність”,

спеціальність 7.03040201, 8.03040201 „Правоохоронна діяльність” 

Характерною рисою сучасного етапу розвитку нашого суспільства є неухильне розширення сфери міжнародних відносин майнового і немайнового характеру, в які все активніше вступають різні державні органи, суспільні організації, юридичні особи і громадяни України. Тому в нашій країні все більшого значення надається основному регулятору такого роду відносин – міжнародному приватному праву (МПП).

Сучасному фахівцю-юристу недостатньо розбиратися в основах національної правової системи, для успішного виконання своїх функцій він повинен мати хоча б загальне уявлення про законодавство іноземних держав, про основні положення міжнародних договорів, прийнятих в сфері міжнародного приватного права, вміти їх аналізувати і застосовувати в практичній діяльності.

Запропоновані методичні вказівки до виконання індивідуального завдання з курсу «Міжнародне приватне право» включають в себе тематику індивідуальних завдань, методичні вказівки щодо його виконання, навчальний приклад, який допоможе студентам (курсантам) у самостійному виконанні даного завдання, перелік основної та додаткової літератури.

Індивідуальна робота студента (курсанта) є основним засобом оволодіння теоретичним матеріалом у час, вільний від обов’язкових навчальних занять. Виконання студентом (курсантом) індивідуального завдання передбачає підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей. Керуючись методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача, студенти (курсанти) повинні детально розглянути, проаналізувати і засвоїти окремі теми курсу.

Рецензовані методичні вказівки орієнтують студента не тільки на теоретичне засвоєння матеріалу, а й передбачають різноманітну роботу практичного плану і, безсумнівно, є виправданими з точки зору методології та методики викладання дисципліни «Міжнародне приватне право».

В цілому можна відзначити, що запропоновані методичні вказівки до виконання індивідуального завдання з курсу «Міжнародне приватне право» складені на належному науково-теоретичному та методичному рівні, що сприятиме якісній підготовці майбутніх фахівців Державної податкової служби України, і можуть бути рекомендовані до затвердження та використання у навчальному процесі. 

К.ю.н., к.іст.н., професор

кафедри міжнародного права М.Ф. Анісімова

ЗМІСТ

1. Передмова

2. Методика виконання індивідуального завдання

3. Навчальний приклад. Спір про гонорар адвокату 

4. Тематика індивідуальних завдань 

5. Критерії оцінювання індивідуальних завдань 

6. Список рекомендованої літератури 

7. Додатки 

ПЕРЕДМОВА 

На сьогодні наука міжнародного приватного права (МПП) України набуває свого розвитку, проте транскордонні зв’язки на Заході у всіх сферах суспільного життя в силу історичних та соціально-економічних причин більш динамічні, і як наслідок цього доктрини МПП більш детально розроблені порівняно з нашою країною. Знайомство з даними доктринами та судовою практикою в сфері МПП є необхідною складовою підготовки сучасного фахівця з права. Особливо, якщо врахувати, що Україна все активніше приймає участь в процесі інтернаціоналізації світової економіки, а її громадяни отримали можливість безперешкодно відвідувати іноземні держави в пошуках роботи або з метою створення там власних підприємств, а також постійного проживання.

На сьогодні міжнародне приватне право України сформувалося в якості самостійної галузі права, а також самостійної навчальної дисципліни.

Навчальний курс «Міжнародне приватне право» поділено на дві частини: загальну та особливу. Загальна частина охоплює питання пов'язані з визначенням поняття, предмета і системи міжнародного приватного права, його джерел, методів правового регулювання, умов застосування колізійних норм, поняття взаємності та видів правового режиму, суб’єктів міжнародного приватного права. В особливій частині курсу розглядаються найважливіші підгалузі та інститути міжнародного приватного права: право власності та речове право, правове регулювання іноземних інвестицій, авторські та суміжні права і право інтелектуальної власності, зовнішньоекономічні договори (контракти), договори міжнародного перевезення, питання кредитних і розрахункових відносин та недоговірних зобов’язань, а також сімейні, спадкові та трудові правовідносини, питання міжнародного цивільного процесу, міжнародного комерційного арбітражу.

В основу концепції курсу «Міжнародне приватне право» закладено модульний принцип, тобто вона побудована як послідовність взаємопов’язаних елементів. Навчання передбачає два етапи: етап засвоєння знань та етап їх застосування. Методика викладання дисципліни характеризується орієнтацією на кожну особистість, розрахована на формування творчих навичок праці, засвоєння комплексних за своїм характером змістових блоків.

Такий підхід сприяє активізації навчальної діяльності студентів (курсантів) і збільшує питому вагу корисних знань, що мають знайти застосування в практичній діяльності.

Індивідуальна робота розглядається як один з основних компонентів навчальної діяльності і повинна займати значну частину навчального навантаження студента (курсанта).

Індивідуальна робота студента (курсанта) є формою організації навчального процесу, яка передбачає створення умов для реалізації творчих можливостей студентів (курсантів) через індивідуально-спрямований розвиток їх здібностей, науково-дослідну роботу і творчу діяльність.

Індивідуальні заняття спрямовані на поглиблене вивчення студентами (курсантами) навчальної дисципліни, мають науково-дослідний характер і передбачають безпосередню участьстудента (курсанта) у виконанні творчих індивідуальних завдань.

Індивідуальне завдання — форма організації навчального процесу, яка має на меті поглиблення, узагальнення та закріплення знань, які студенти (курсанти) отримують у процесі навчання, а також застосування цих знань на практиці.

Індивідуальне завдання з курсу «Міжнародне приватне право» є видом позааудиторної індивідуальної роботи студента (курсанта) навчально-дослідницького характеру, яке виконується в процесі вивчення програмного матеріалу навчального курсу.

Зміст індивідуального завдання з курсу «Міжнародне приватне право». Студентам (курсантам) пропонується виконати індивідуальне завдання у формі моделювання ситуативних завдань з окремої теми курсу.

Мета виконання індивідуального завдання з курсу «Міжнародне приватне право». Студентам (курсантам) пропонується вивчити особливості права іноземних країн і через його призму переосмислити вітчизняне право. Методика вирішення справ в сфері МПП не передбачає остаточних висновків по справі, тому моделювання та розв'язання ситуацій стимулюватиме вироблення самостійного юридичного способу мислення у студента (курсанта).

Виконання індивідуального завдання передбачає вироблення у студента (курсанта) конкретних навичок та вмінь, таких як: самостійне опрацювання першоджерел та іншої літератури; вміння вибирати, систематизувати і творчо осмислювати матеріали, знаходити у них головне; бути здатним самостійно, критично та творчо мислити; уміти бачити та формувати проблему, знаходити шляхи раціонального її вирішення; усвідомлювати, де і яким чином здобуті знання можуть бути використані в реальному житті та професійній діяльності; вміти збирати потрібні факти, аналізувати їх, висувати гіпотези вирішення проблем, робити необхідні узагальнення, зіставлення з аналогічними або альтернативними варіантами розв’язання, робити аргументовані висновки, використовувати їх для вирішення нових проблем.

Індивідуальне завдання з курсу «Міжнародне приватне право» виконують студенти (курсанти) самостійно під керівництвом викладача. Контроль за виконанням індивідуального завдання викладач здійснює під час консультацій з одним або декількома студентами, які проводяться в позааудиторний час за окремим графіком, затвердженим кафедрою.

Успішно виконане індивідуальне завдання є допуском до складання підсумкового модульного контролю (ПМК) з курсу «Міжнародне приватне право».

МЕТОДИКА ВИКОНАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ 

Структура індивідуального завдання з курсу «Міжнародне приватне право»:

• теоретичне обґрунтування: викладаються базові теоретичні положень на основі яких виконується завдання;

• основні результати роботи: подаються можливі варіанти розв'язання ситуативного завдання за запропонованою схемою вивчення судових справ;

• список використаної літератури: вказуються джерела на основі яких було виконано роботу (не менше 5).

Моделювання ситуативних завдань з курсу “Міжнародне приватне право” передбачає складання та розв’язування студентами (курсантами) ситуативних завдань з окремої теми курсу.

Моделювання ситуативних завдань пропонується здійснювати по проблематиці особливої частини курсу. Спочатку студентам (курсантам) потрібно визначитися з тематикою індивідуального завдання.

Ситуативні завдання повинні базуватися на реальному фактичному матеріалі або бути наближені до реальної ситуації. Складання ситуативних завдань студентам (курсантам) пропонується здійснювати на основі судової практики з МПП чи життєвих ситуацій, які можна почерпнути з журнальних статей, газетних публікацій, Інтернету.

Студенти (курсанти) повинні проаналізувати ситуацію, розібратися в сутності проблеми, запропонувати можливі варіанти її вирішення, обрати найкращі варіанти вирішення ситуацій та подати їх в формі експертної оцінки чи висновків.

Вивчення справ з іноземним елементом підпорядковано схемі, яка передбачає встановлення логічного зв'язку між окремими питаннями, які вимагають перевірки правильності їх постановки. Дотримання вказаної послідовності дає можливість студенту (курсанту), який вивчає судову практику в сфері МПП не допустити помилкових висновків та допомогти йому чітко визначити проблему, яка підлягає аналізу по конкретній справі.

Перед тим як перейти до аналізу практичного матеріалу, студенту (курсанту) необхідно з'ясувати чи обмежується вирішення поставленої задачі сферою матеріального права чи також необхідно розглянути питання юрисдикції. Так, при підготовці судового рішення (в формі експертної оцінки чи висновків) необхідно також перевірити територіальну і міжнародну підсудність суду. В цьому випадку вивчення справи починається з Частини I схеми. Якщо мова йде тільки про визначення матеріального права перевірку потрібно починати з визначення права, яке буде застосовуватися для вирішення справи (Частина II схеми). В будь якому випадку заключним етапом вивчення судової практики являється вирішення конкретних питань відповідно до норм права яке буде застосовуватися (Частина III схеми).

Схема вивчення судових справ у сфері міжнародного приватного права

I. Перевірка юрисдикції (міжнародної підсудності).

1. Міжнародні договори, визначити:

• міжнародні договори (дво- та багатосторонні), які мають відношення до справи;

• сферу їх застосування стосовно майна чи сторін справи;

• співвідношення даних договорів з іншими міжнародними договорами та загальними принципами міжнародного права.

2. Міжнародний цивільний процес, визначити:

• спеціальне процесуальне законодавство на національному рівні;

• діючі пророгаційні угоди;

• роль територіальної підсудності;

• розширення сфери дії компетенції суду у виключних випадках.

II. Визначення права, що буде застосовуватися.

1. Міжнародні договори.

2. Національне колізійне право, визначити:

• компетентну колізійну норму;

• проблеми пов'язані із застосуванням принципу “громадянства” (особи з подвійним громадянствам, апатриди, біженці);

• зворотнє відсилання та відсилання до права третьої країни (застосування іноземної колізійної норми).

III. Застосування компетентного матеріального права.

1. Неможливість визначення іноземного права.

2. Публічний порядок (заборона застосування іноземної правової норми; заміна її іншою правовою нормою).

Працюючи над обраною темою, студент (курсант) зобов'язаний періодично знайомити викладача з результатами своєї роботи. Він звертається, у разі необхідності, за консультацією, яка передбачає безпосереднє спілкування із викладачем та задовільняє індивідуальні потреби студента (курсанта).

Виконання індивідуального завдання завершується підготовкою письмової роботи.

Індивідуальне завдання повинно бути грамотно і акуратно написане від руки (формат сторінки А4 (297×210 мм) або за допомогою технічних засобів (текстовий редактор – Microsoft Word, формат сторінки А4 (297×210 мм), орієнтація – книжкова, шрифт – Times New Roman, розмір – 14; 1,5 міжрядковий інтервал; поля – 20 мм).

Загальний обсяг роботи не повинен перевищувати 10-12 форматних сторінок друкованого тексту або 15-17 сторінок написаних від руки. 

Навчальний приклад. Спір про гонорар адвокату 

Доктор Шлау, провідний адвокат м. Франкфурта, часто виконував доручення іноземних клієнтів. 4.02.1994 р. до нього звернулося французьке акціонерне товариство “Франс Сульє АТ” з адміністративним центром в м. Ліоні (в даному місті знаходиться правління АТ і зареєстрований статут) з проханням проконсультувати з приводу можливості створення власного виробничого філіала в Німеччині. З питання по вибору права сторони домовилися підпорядкувати спори з їх відносин німецькому праву. Вартість інвестицій складала 5 млн. німецьких марок.

Після того як доктор Шлау провів від імені свого клієнта переговори про заключення контракта і розробив правову сторону проекта, правління “Франс Сульє АТ” вирішило, виходячи із ділових міркувань, відмовиться від здійснення своїх інвестиційних планів. Тоді доктор Шлау виставив французькому АТ відповідно до Федерального закону про порядок оплати послуг адвокатів рахунок, який представляв собою суму його гонорара за проведену роботу. Французи вирішили, що розмір гонорара є завищеним, так як у Франції адвокати отримують погодинну оплату, і вирішили, що вони не готові оплатити рахунок.

Доктор Шлау хоче знати, чи може він подати позов проти “Франс Сульє АТ” в німецькому суді, зокрема в м. Франкфурт. 

Орієнтовне вирішення навчального приклада

I. Перевірка юрисдикції (міжнародної підсудності).

Виходячи з того, що міжнародно-правове регулювання має пріорітет, необхідно перш за все з'ясувати, чи стосується воно міжнародної підсудності. В зв'язку з цим потрібно звернутися до Брюссельської конвенції, яка є чинною для Німеччини з 1.12.1994 р., а для Франції — з 1.02.1991 р. в новій редакції Сан-себастьянського договора про приєднання до Конвенції від 26.05.1989 р. Оскільки вимоги про виплату гонорара відносяться до сфери цивільного і торгового права, вони підпадають під дію Конвенції відповідно до ст. 1, ч. I. Враховуючи той факт, що обидві сторони мають доміцилій в державах-учасницях Конвенції, відповідно до ст. 54, ч. I. вона діє щодо них і повинна бути застосована як правова основа для визначення міжнародної підсудності.

В ст. 17 Конвенції передбачений механізм договірної підсудності. Відповідно до даної статті німецькі суди моють виключну юрисдикцію щодо спора. Єдиним критерієм договірної підсудності є можливість вибору права сторонами. Умовою правомірної домовленості відповідно до ст. 17 являється те, що обидві сторони дійсно згодні на договірну підсудність і це передбачено в контракті. В нашому випадку чітко виражено лише домовленість сторін про вибір права, а не підсудності.

Допускається, що така домовленість може бути досягнута і з мовчазної згоди. Разом з тим, із застереження про вибір права не можна зробити висновок про допустимість договірної підсудності. Необхідні додаткові критерії, але в нашому випадку встановити їх не можливо, тому будемо вважати, що ст. 17 не являється правовою базою виключної підсудності.

Разом з тим, міжнародну підсудність можна визначити за допомогою ст.ст. 2, ч. I. і 53 Конвенції. Згідно з даними статтями, компетентними є суди держав-учасниць Конвенції, в яких відповідачи, фізичні особи, мають постійне місце проживання (ст. 2, ч. IІ), а юридичні особи — свій адміністративний центр (ст. 53) (загальна міжнародна підсудність). Так як “Франс Сульє АТ” має свій адміністративний центр в м. Ліоні, ст.ст. 2, ч. I. і 53 можуть бути правовою основою тільки для юрисдикції французьких судів.

Доктору Шлау можливість здійснення юрисдикції в м. Франфурті надається ст. 5, ч. I. Конвенції, згідно з якою виключна юрисдикція надається судам місця виконання контракта. Таким місцем повинна бути Німеччина.

Враховуючи той факт, що в двосторонніх угодах, один одному протипоставляються два взаємних зобов'язання, перш за все потрібно з'ясувати, яке зобов'язання найбільш тісно пов'язане з місцем виконання контракта відповідно до ст. 5, ч. I. Конвенції.

Згідно з доктриною критерієм завжди служить найбільш характерне виконання контракта, тобто виконання, яке є найбільш притаманне юридичній природі даних контрактних відносин. І навпаки, відповідно до пріоритетної точки зору, основне значення має зобов'язання, яке стало предметом позову. Критерій найбільш характерного виконання контракта завжди в одностороньому порядку в силу своєї природи є пріоритетним для боржника. Його потрібно дотримуватися в тих договірних відносинах, в яких інтереси боржника потребують особливого захисту, наприклад, в трудовому договорі. З позиції пануючої доктрини вирішальне значення, виходячи з принципа рівності сторін, повинно мати зобов'язання, яке стало предметом спору.

Предмет спору між сторонами — розмір гонорара за надані консультативні юридичні послуги. Відповідно, при визначенні місця виконання контракта потрібно відштовхуватися від зобов'язання здіснити платіж.

Далі потрібно з'ясувати, де цей платіж повинен бути здійснений. По-перше, потрібно визначити за правом якої країни необхідно визначати місце виконання контракта. Дане питання може бути розглянуте з трьох точок зору. Частина фахівців вважає, що місце виконання контракта потрібно визначати по матеріальному праву країни суда (lex fori). Інші вважають, що потрібно виходити із кваліфікації даного поняття в самому договорі. І нарешті, пріоритетною являється доктрина, яка визначає місце виконання по lex causae, тобто по статуту договора (згідно з правопорядком, якому підпорядковано правовідносини по даному контракту).

Недоліком кваліфікації lex fori є те, що юрисдикція місця виконання контрактних зобов'язань буде мати множинний характер або її взагалі не буде. Крім цього, ст. 5 Конвенції застосовується по-різному в державах-учасницях, тому кваліфікацію lex fori краще не застосовувати.

Визначення місця виконання контрактних зобов'язань на основі принципа свободи договорів має переваги, проте негативно сприймається в практиці Суду ЄС. Тому, потрібно застосовувати кваліфікацію lex causae та визначати місце виконання контрактних зобов'язань відповідно до прова, яке регулює відносини по контракту.

Згідно з умовою ситуації сторони вибрали в якості статута свого контракта німецьке право. Сумнівів в виборі даного права не має, тому відповідно до ст. 27 (1) Ввідного закона до Німецького цивільного уложення (НЦУ), контракт підпорядковується німецькому праву.

В німецькому праві (§ 270, ч. ІV і § 269, ч. І НЦУ) місцем виконання грошового боргу, як правило, вважається місце проживання боржника на момент виникнення зобов'язальних відносин. Грошові борги кваліфікуються як зобов'язання, які виконуються за місцем проживання боржника шляхом пересилки ним боргу за місцем проживання кредитора. По відношенню до даних зобов'язань діють особливі правила несення ризиків. Проте їх юридичні наслідки не поширюються на місце виконання платежа. Таким чином, в ситуації що розглядається, місце виконання платежа за позовом про гонорар повинно знаходитися у Франції.

В судовій практиці Німеччини, яка стосується німецького права, простежується чітка тенденція визначать місце виконання платежів по взаємним зобов'язанням в двосторонніх контрактах відповідно до критерія місця найбільш характерного виконання контракта.

Разом з тим, потрібно брати до уваги, що Суд ЄС в сфері дії права Союзу повністю відкидає теорію єдиного критерія юрисдикції по відношенню до контрактів. Тому при визначенні місця виконання зобов'язань, передбачений в ст. 5, ч. I. Брюссельської конвенції по двостороннім контрактам критерій найбільш характерного виконання контракта не застосовується. Потрібно застосовувати критерій зобов'язання, яке стало предметом спора.

II. Визначення права, що буде застосовуватися (національне процесуальне право).

В сфері дії Брюссельської конвенції національні правові норми, які стосуються юрисдикції не застосовуються. Тому, більш сприятливе для доктора Шлау регулювання Цивільного процесуального кодексу Німеччини не може бути застосоване.

III. Застосування компетентного матеріального права (остаточний висновок).

Доктор Шлау не може подати позов про виплату йому гонорара в Німеччині.

ТЕМАТИКА ІНДИВІДУАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ 

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ 

За виконання індивідуального завдання студент (курсант) отримує максимум 8 балів.

Основними критеріями і параметрами оцінювання письмової роботи є:

• творчий підхід до її написання;

• рівень наукового обгрунтування отриманих результатів;

• вміння застосовувати теоретичні знання та навички практичної роботи, які були отримані під час лекційних та семінарських занять;

• якість вибору та використання першоджерел та іншої літератури, вміння працювати з ними;

• здатність робити аргументовані висновки. 

Шкала оцінювання результатів письмової роботи 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

Міжнародно-правові акти:

1. Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх багажу від 1974 року та Протокол до неї / Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. - К., 1998. – С. 295-307.

2. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 p. (Паризький Акт від 24 липня 1971 р., змінений 2 жовтня 1979 р.) / Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. - К.: 1998. - С. 468-492.

3. Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден від 1962 p.

4. Брюссельская конвенция о юрисдикции и принудительном исполнении судебных решений по гражданским и торговым делам от 27 сентября 1968 г.

5. Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду/ Закон України. Міжнародні договори України. Том 14. -К.: 1998. -С. 543-552.

6. Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р./ Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. - К.: 1998. - С. 239-245.

7. Гаагская конвенция по вопросам гражданского процесса от 1.03.1954г./Там же. -С.1143-1156.

8. Гаагская конвенция о праве, применимом к международной купле-продаже товаров от 1955 г. /Международная купля-продажа. Сборник международно-правовых документов. - Ереван: Мхитар Гош, 1999.

9. Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство від 1930 р.

10. Гаазька конвенція про колізію законів стосовно форми заповідальних розпоряджень від 5 жовтня 1961 p.

11. Гаазькій конвенції про право, що застосовується до аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 p.

12. Европейская (Базельская) конвенция об иммунитете государств от 16 мая 1972 г. /Международное частное право. Сборник документов. – М: БЕК, 1997.

13. Європейська конвенція про взаємну допомогу з питань карних справ від 20 квітня 1959 р./ Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша)/ Зб. документів. –К.: Юрінком, 1996. –С. 1083-1094.

14. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 1961 р.

15. Європейська угода про міжнародні магістральні залізничні лінії/ Міжнародні договори. Том 1.: 1986-1990. - К.: 1997. - С. 261-274.

16. Женевская конвенция о разрешении некоторых коллизий законов о переводных и простых векселях от 1930 г./ Международная торговля. Международный гражданский процесс. -Минск: Амалфея, 1999.

17. Инкотермс –2000 / Международная купля-продажа. Сборник международно-правовых документов. -Єреван: Мхитар Гош, 2001.

18. Нью-йоркская конвенция о признании и приведении в исполнение иностранных арбитражных решений от 1958 г. /Международная торговля. Международный гражданский процесс. - Минск: Амалфея, 1999. - С. 280-293.

19. Конвенция о гражданстве замужней женщины/ Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ, 1996. - С. 121-123.

20. Конвенция о коллизии законов, касающихся формы завещательных распоряжений 1961 г, /Международное частное право. Сборник документов. - М.: БЕК, 1997. - С.664-667.

21. Конвенция о праве, применимом к режимам собственности супругов от 1978 г. /Международное частное право. Сборник документов. - М: БЕК, 1997. - С. 694-699.

22. Конвенция о защите детей и сотрудничестве в отношении иностранного усыновления 1993 г. // Международное частное право: Действующие нормативные акты / Сост. Г. К. Дмитриева, М. В. Филимонова. – М., 1999. – С. 712–720.

23. Конвенция об учреждении Всемирною организациею интеллектуальной собственности от 1967 г. /Международное частное право. Сборник документов. - М.: БЕК, 1997.

24. Конвенція 00Н про міжнародну купівлю-продаж товарів 1980 р./ Міжнародні договори України. - Том 1: 1986-1990. - К.: 1997. - С. 84-113.

25. Конвенція ООН щодо морського перевезення вантажів від 1978 р.

26. Конвенція для уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 р. (Монреаль) // Офіційний вісник України. – 2009. – № 33. – Ст. 1163.

27. Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, здійснюваних особою, яка не є перевізником за договором: Dос ІСАО 8181 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.2938.0.

28. Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень від 1958 р.

29. Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів і багажу від 1973 р., доповнена від 1997 р.

30. Конвенція про захист прав інвестора від 1997 р.

31. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 1944 р.

32. Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 1965 р.

33. Конвенція про транснаціональні корпорації від 1998 р.

34. Конвенция СНД о правовой помощи по гражданским, семейным и уголовным делам от 22 января 1993 г./ Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша)/ Зб. документів. –К.: Юрінком, 1996. –С. 1049-1083.

35. Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 1974 р./ Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. К.: 1998.

36. Конвекції № 154 МОП про сприяння колективним переговорам 1981 p.

37. Соглашение о сотрудничестве в области охраны авторского права и смежных прав от 1993 г. /Международное частное право. Сборник документов. -М.: БЕК, 1997. 

Нормативно-правові акти

1. Закон України „Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13 жовтня 1992 р./ Відомості Верховної Ради України, 1992. - № 50. - Ст. 677.

2. Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 № 959-XII / Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 29, ст. 377.

3. Закону України „Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р./ Відомості Верховної Ради України, 1994. -№ 10. - Ст. 45.

4. Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994р./ Відомості Верховної Ради України, 1994. - № 25. -Ст. 198.

5. Закону України „Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. / Відомості Верховної Ради України. –1991. № 46. –Ст. 617.

6. Закон України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р./ Відомості Верховної Ради України, 1994.-№ 23. –Ст. 161.

7. Закон України „Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” від 4 жовтня 2001 р.

8. Закон України „Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р./ Відомості Верховної Ради України, 1996.-№ 19. -Ст. 80.

9. Закон України „Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р./ Урядовий кур’єр, 1998. -22 жовтня.

10. Кодекс України „Про надра” від 27 липня 1994 р./ Відомості Верховної Ради України, 1994. - № 36. - Ст. 340.

11. Конституції України від 28.06.1996 / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141.

12. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України „Про положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” від 6 вересня 2001 р. (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. За № 833/6024).

13. Повітряний кодекс України від 19.05.2011 № 3393-VI / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, N 48-49, ст.536.

14. Постанова Кабінету Міністрів України „Про надання медичної допомоги іноземним громадянам” від 17 вересня 1996 р./ Урядовий кур’єр, 1996.- 26 вересня.

15. Постанова Кабінету Міністрів України „Про порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України” від 28 січня 1997 р./ Урядовий кур’єр, 1997. - від 28 січня 1997 р. 6 лютого.

16. Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р. / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 35, ст. 517.

17. Постанова Кабінету Міністрів України „Про порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні” від 1 листопада 1999 р.

18. Указ Президента України „Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” від 4 жовтня 1994 р./ Голос України, 1994.-12 жовтня.

19. Указ Президента України „Про консульський статут України” від 2 квітня 1994 p.

20. Указ Президента України „Про положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні” від 10 червня 1993 p.

21. Указ Президента України „Про порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах” від 25 червня 2002 р./ Офіційний вісник України, 2002. - № 26. - Ст. 1231.

22. Указу Президента України „Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 р./ Відомості Верховної Ради України, 2002. - № 3-4. - Ст. 27.

23. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.

24. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № № 40-42. - Ст. 492. 

Основна література:

1. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3 т. — М., 2001–2002.

2. Богуславский М.М. Международное частное право / М. М. Богуславський – М., 2008.

3. Боярська З.І. // Міжнародне комерційне право: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 143 с.

4. Задыхайло Д. В. Международное частное право: Учебное пособие / Д. В. Задыхайло – Х.: Фирма «Консум», 1998. – 752 с.

5. Звеков В. П. Международное частное право. Курс лекций. / В. П. Звеков – М.: Норма. – 2000. – 667 с.

6. Лунц Л. А. Курс международного частного права: В 3-х т. / Л. А. Лунц // “Спарк”. – 2008.

7. Международное право: сборник документов [А. В. Трояновский, Ю. В. Чайковский]; под ред. Засл. юриста Украины, к. ю. н., проф. М. Е. Черкеса. – Одесса : Феникс, 2010. – 786 с.

8. Международное частное право : учебник / отв. ред. Г. К. Дмитриева. -Изд. 3-е, перераб. и доп.. -М.: Проспект, 2010. -655 с.

9. Міжнародне приватне право. Навчальний посібник. / За редакцією В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана - Київ. – Юрінком Інтер. – 2007. - 368 с.

10. Міжнародне приватне право. Навчальний посібник. / За ред. С. Г. Кузьменка. К.: ЦУЛ – 2010. - 316 с.

11. Проблеми реалізації приватно-правових відносин в умовах глобалізації (м. Київ, 12 листопада 2008 року): науково-практична конференція «Загальні тенденції та особливості реалізації, охорони і захисту приватних прав в Україні та світі»: круглий стіл «Проблеми реалізації приватноправових відносин в умовах глобалізації»: Збірник маеріалі круглого столу / Ред. кол.: О. Д. Крупчан, М. К. Галянтич, В. І. Король, К. Ю. Молодико. – К.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, 2008. – 111 с.

12. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право. Підручник. / Г. С. Фединяк, Л. С. Фединяк. – К.: Атіка, 2009.

13. Чубарєв В. Л. Міжнародне приватне право. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2006. - 608 с.

14. Юлдашев О. Х. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підручник для студ. Вищ. Навч. Закл. / О. Х. Юлдашев – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 352 с. 

Додаткова література:

1. Грамацький Е. Напрями уніфікації та гармонізації міжнародного приватного права в контесті євроінтеграційних процесів / Е. Грамацький // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 10. – С. 107–109.

2. Денисов В. Н. Статус міжнародних договорів у Конституції України / В. Н. Денисов // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 1. – С. 29–36.

3. Джуринський О. Уніфікація правового режиму міжнародних залізничних перевезень вантажів між країнами колишнього СРСР / О. Джуринський // Право України. – 2007. – №10.

4. Дідковська І. Автономія волі сторін як принцип встановлення права до договірних зобов’язань / І. Дідковська // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 10. – С. 103–106.

5. Діковська І. А. Договір повітряного чартеру у міжнародному приватному праві: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 2009.

6. Діковська І. Застосування гнучких та фіксованих колізійних прив’язок до договірних зобов’язань / І. Діковська // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 6. – С. 46–49.

7. Довгерт А. С. Гармонізація цивільного (приватного) права в Європі // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. — Жовтень. – К., 1998. – С. 237–240.

8. Кабатова Е. В. Изменение роли коллизионного метода в международном частном праве / Е. В. Кабатова // Международное частное право: современная практика. – М., 2000. – С. 5–16.

9. Карабанович И. И. Международные автомобильные перевозки / И. И. Карабанович // Минск. – 1999.

10. Карлінський Б. Транспортна система України в контексті європейської інтеграції / Б. Карлінський, Б. Макух // Економіка України. – 1998. – № 7. – С. 17–23.

11. Кисиль В. И. Перспективы кодификации международного частного права в СССР // Вестник Киевского университета. Сер.: Меж-дунар. Отнош. И междунар. Право. – 1989. – Вып. 28.

12. Кисиль В. И. Правовая реформа в СССР и некоторые аспекты международного частного права // Советское государство и право. – 1990. – № 1. – С. 98–104.

13. Комарук І. Роль Гаазької конференції з міжнародного приватного права у посиленні захисту прав дитини / І. Комарук // Юридичний журнал. – 2010. – № 1. – С. 58–60.

14. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д-ра юр. наук Ю.М. Юмашева. - М.: Междунар. Отнолшения, 2001. - 480 с.

15. Матвеев Г. К. Предмет, система и задачи дальнейшего развития международного права // Советский ежегодник международного права. – 1978. – М., 1980. – С. 285–297.

16. Мережко О. Проблематика особистих немайнових прав з погляду міжнародного приватного права (на прикладі України та Польщі) / О. Мережко // Юридичний журнал. – 2008. – № 12. – С. 125–127.

17. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. / Цірат Г.А. – К.: 2002 -304 с.

18. Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика. / Под общ. ред. И.Г. Побирченко. – К.: Изд-во Дом «ИНЮре», 2000. – 974 с.

19. Мосс Д.К. Автономия воли в практике международного коммерческого арбитража. – М., 1996.

20. Монастырский Ю. А. Понятие «order public» в международном частном праве / Ю. А. Монастырский // Российский ежегодник международного права, 1996–1997. – СПб., 1998.

21. Муранов А. И. К вопросу об обходе закона / А. И. Муранов // Московский журнал международного права. – 1997. – № 3.

22. Мюллерсон Р. А. О соотношении международного публичного, и международного частного права // Советское государство и право. – 1982. – № 2. – С. 80–90.

23. Назаренко В. Застосування норм міжнародного публічного права та приватного права для вирішення проблем, що виникають при укладенні та виконанні посередницьких договорів з іноземними суб’єктами господарювання / В. Назаренко // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 4. – С. 47–51.

24. Назаренко В. Поняття, сутність і види методів правового регулювання у міжнародному приватному праві / В. Назаренко // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 1. – С. 131–133.

25. Назаров Т. К. Организационно-правовые вопросы реализации законодательства о правовом статусе иностранцев в Украине / Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 1997.

26. Нешатаева Т.Н. Международный гражданский процесс. Учеб. пособие. – М.: Дело, 2001. - 504 с.

27. Павленко Д. Добросовісне виконання договорів у міжнародному приватному праві / Д. Павленко // Юридичний журнал. – 2009. – № 7–8. – С. 55–57.

28. Передерієв Є. Звичай як джерело права в міжнародному публічному та приватному праві / Є. Передерієв // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 9. – С. 18–20.

29. Передерієв Є. Система міжнародного приватного права / Є. Передерієв // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 2. – С. 54–55.

30. Передерієв Є. Трактування терміна «джерело» міжнародного приватного права / Є. Передерієв // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 8. – С. 36–38.

31. Розенберг М. Г. Международная купля - продажа товаров / М. Г. Розенберг // М., 1995.

32. Светланов А.Г. Международный гражданский процесс: современные тенденции. Монография. – М.: ТОН-Остожье, 2002. – 182 с.

33. Скаридов А.С. Международное частное право: Учеб. Пособие. 3-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2000. – 397 с.

34. Степанюк А. А. Взаємодія національних правових систем, як принцип міжнародного приватного права / А. А. Степанюк // Право України. – 2005. – № 10. – С. 111–112.

35. Степанюк А. А. Колізійний метод міжнародного приватного права / А. А. Степанюк // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 2. – С. 6 –10.

36. Степанюк А. А. Прогалини регулювання міжнародного приватного права / А. А. Степанюк // Адвокат. – 2005. – № 8. – С. 18 –22.

37. Степанюк А. Взаємність у міжнародному приватному праві / А. Степанюк // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 7. – С. 18–21.

38. Трутень В. В. Встановлення іноземного права у міжнародному приватному праві / В. В. Трутень // Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 1996.

39. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право України: деякі актуальні теоретичні та практичні аспекти розвитку / Г. С. Фединяк // Право України. – 2002. – № 11. – С. 141–142.

40. Фединяк Г. С. Порівняльний метод і порівняльне правознавство у сфері міжнародного приватного права / Г. С. Фединяк // Право України. – 2002. – № 7. – С. 107–108.

41. Філіпенко О.В. Правовий механізм регулювання транспортної політики Євросоюзу: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 2008.

42. Цират Г.А. Международный арбитраж как способ разрешения внешнеэкономических споров. – К.: Довіра, 1997. – 367 с.

43. Черняк Ю. В. Умови визнання і виконання іноземних судових рішень про стягнення аліментів [в аспекті міжнародних договорів України] / Ю. В. Черняк // Право України. – 2010. – № 4. – С. 292–294.

44. Шак Х. Международное гражданское процессуальное право: Учебник. / Пер. с нем. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 560 с.

45. Шупінська О. Становлення інституту права власності в міжнародному приватному праві / О. Шупінська // Право України. – 2006. – № 7. – С. 127–128.

Додаток 1. 

Брюссельская конвенция по вопросам юрисдикции и принудительного исполнения судебных решений в отношении гражданских и коммерческих споров

(принята 27.09.68; с изменениями, принятыми Луганской конвенцией по вопросам юрисдикции и принудительного исполнения судебных решений в отношении гражданских и коммерческих споров от 16 сентября 1988 г.)

(извлечение)

 Глава I. Сфера применения 

Статья 1. Конвенция будет применяться в отношении любых торговых и гражданских споров независимо от того, рассматривается спор судом или трибуналом (судом специальной юрисдикции). Она не распространяется, в частности, на налоговые, таможенные и административные споры.

Конвенция не применятся:

1. В отношении гражданского состояния, право- и дееспособности, а также законного представительства физических лиц, имущественных прав, возникших из брачных отношений, завещаний и наследства.

2. В отношении банкротства, исков, касающихся ликвидации несостоятельных компаний или других юридических лиц, судейских договоренностей, мировых соглашений и других аналогичных споров.

3. В отношении социального обеспечения.

4. В отношении арбитража. 

Глава II. Юрисдикция 

Раздел I. Общие положение 

Статья 2. Согласно положениям данной Конвенции лица, домицилированные в Договаривающемся государстве, будут независимо от их гражданства отвечать в судах этого государства.

В отношении домицилированных лиц, не имеющих гражданства данного государства, будут применяться правила юрисдикции, касающиеся граждан этого государства.

Статья 3. Лица, домицилированные в Договаривающемся государстве, могут отвечать в судах другого Договаривающегося государства только согласно правилам, установленным в разделах 2-6 этой главы.

Статья 4. Если ответчик не имеет домициля в Договаривающемся государстве, юрисдикция судов каждого Договаривающегося государства, с оговоркой на положения статьи 16, будет определяться законом этого государства.

Против такого ответчика любое лицо, домицилированное в Договаривающемся государстве, независимо от гражданства, может воспользоваться в этом государстве правилами подсудности, и в частности теми, которые определены во втором абзаце статьи 3, в том же порядке, что и граждане этого государства.

Раздел 2. Специальная юрисдикция 

Статья 5. Лицо, домицилированное в Договаривающемся государстве, может быть ответчиком в другом Договаривающемся государстве:

1. В спорах, вытекающих из договора, - в судах по месту исполнения договора; в спорах, вытекающих из трудовых договоров, - в судах, где работник по найму обычно выполняет свою работу, в случае если определенного места исполнения работы не существует, то работодатель может быть также ответчиком в судах по месту, где он ведет или вел деятельность, в которую был вовлечен работник по найму.

2. В спорах об алиментах - в судах по месту домициля или обычного резидентства, лица, имеющего право на их получение или, если спор является сопутствующим спору о гражданском состоянии лица, - в суде, который в соответствии с собственным (национальным) правом обладает юрисдикцией принимать к рассмотрению такие иски, если только эта юрисдикция не основывается исключительно на гражданстве одной из сторон.

3. В спорах, вытекающих из гражданских правоотношений, деликтов или квазиделиктов, - в судах по месту нанесения ущерба.

4. В случае предъявленных требований о возмещении вреда или реституции, которые вытекают из уголовных дел, - в суде, рассматривающем уголовные дела, если суд обладает юрисдикцией рассматривать гражданские иски.

5. В спорах о филиалах, представительствах и других учреждений - в судах по месту нахождения этих учреждений.

6. В спорах, касающихся учредителя доверительной собственности, доверительного собственника или бенефициара доверительной собственности, возникшей в силу закона, письменного документа или в силу устного волеизъявления, засвидетельствованного в письменном виде, - в судах того государства, в котором находится доверительная собственность.

7. В спорах о компенсационных платежах за спасение груза или фрахта в суде, властью которого этот груз или фрахт:

(а) были арестованы, чтобы обеспечить выплату, или

(b) могли быть арестованы, но была выдана гарантия или поручительство;

данное положение применяется, только если заявлено о том, что ответчик имеет право на груз или фрахт или имел такое право ко времени спасания.

Статья 6. Лицо, домицилированное в Договаривающемся государстве, может выступать ответчиком также:

1. Если он является одним из ответчиков - в судах по месту домициля любого из них.

2. Как третья сторона в споре о поручительстве или в любом другом споре, где он выступает в качестве третьей стороны, - в суде рассматривающем главный иск, если только иск не был предъявлен исключительно с целью изъятия этого лица из-под юрисдикции суда, который был бы компетентным к отношении него.

3. По встречному иску, возникшему из того же договора или фактов, на которых был основан первоначальный иск, - в суде, в котором рассматривается первоначальный иск.

4. В отношении споров, возникших из договора, если иск может быть объединен с иском против того же ответчика в спорах касательно вещных прав на недвижимое имущество, - в суде Договаривающегося государства, в котором находится недвижимое имущество.

Статья 6А. Если в силу этой Конвенции суд Договаривающегося государства обладает юрисдикцией по искам об ответственности за использование или эксплуатацию судна, этот суд или любой другой суд, назначенный с этой целью внутренним правом государства, будет также иметь юрисдикцию в отношении ограничения ответственности. 

Раздел 3. Юрисдикция по спорам о страховании 

Статья 7. По спорам о страховании юрисдикции будет определяться этим разделом без ущерба положениям статьей 4 и 5(5).

Статья 8. Страховщик, домицилированный в Договаривающемся государстве, может быть ответчиком:

1. В судах того государства, где он имеет домициль.

2. В другом Договаривающемся государстве - в судах по месту, где страхователь имеет свой домициль.

3. Если он является состраховщиком - в судах того Договаривающегося государства, в котором был предъявлен иск главному страховщику.

Страховщик не имеющий домициль в договаривающемся государстве, но имеющий там свой филиал, представительство или другое учреждение, подразумевается домицилированным, если речь идет о спорах, возникших из юридических действий филиала, представительства или другого учреждения.

Статья 9. В отношении страхования ответственности или страхования недвижимого имущества страховщик может дополнительно быть ответчиком в судах по месту, где произошло событие, повлекшее причинение вреда. То же самое применяется в случае, если движимое и недвижимое имущество застраховано одним страховым полисом и оба пострадали вследствие одного и того же страхового случая.

Статья 10. В отношении страхования ответственности страховщик может также, если право страны суда допускает это, быть привлеченным к процессу, который пострадавшая сторона начала против застрахованной.

Положения статей 7, 8 и 9 применяются к искам, предъявленным потерпевшей стороной прямо в страховщику, там, где такой прямой иск разрешается.

Если право, допускающее такие прямые иски, предусматривает привлечение к участию в гражданском процессе третьего лица против страхователя или застрахованного, то тот же суд обладает юрисдикцией в отношении них.

Статья 11. Без ущерба положениям третьего абзаца статьи 10 страховщик может предъявить иск только в судах Договаривающегося государства, в котором ответчик имеет домициль, независимо от того, является он страхователем, застрахованной стороной или бенефициаром.

Положения этого раздела не затрагивают права вносить встречный иск в суд, в котором в соответствии с этим разделом первоначальное требование находится на рассмотрении.

Статья 12. Положения этого раздела могут быть изменены только специальным соглашением о юрисдикции:

1) если оно было заключено после возникновения спора;

2) если оно позволяет страхователю, застрахованной стороне или бенефициару приносить иски в иные суды, чем те, которые обозначены в этом разделе;

3) если оно заключено между страхователем и страховщиком, оба из которых ко времени заключения соглашения имели домициль или обычное место пребывания в одном Договаривающемся государстве, и предусматривает обращения в суд этого же государства, даже если страховой случай должен произойти за границей, при условии, что такое соглашение не противоречит праву этого государства;

4) если оно заключено со страхователем, не домицилированным в Договаривающемся государстве, за исключением случаев, когда страхование является обязательным или касается недвижимого имущества в Договаривающемся государств;

5) если оно касается договора страхования и охватывает один или более рисков, указанных в статье 12 А.

Статья 12А. Рисками в отношении договора страхования, на которые ссылается пункт 5 статьи 12, являются:

1. Любая потеря или убыток:

(а) связанные с опасностью коммерческого использования морских кораблей, любых сооружений, расположенных на расстоянии от берега или в открытом море, или самолетов;

(b) в отношении товаров, находящихся в пути, кроме пассажирского багажа, если доставка состоит из или включает перевозку такими кораблями или самолетами.

2. Любая ответственность, кроме причинения телесных повреждений пассажирам или утраты, порчи их багажа:

(а) возникшая в связи с использованием кораблей, сооружений или самолетов, упомянутых в пункте 1(а), если право Договаривающегося государства, в котором такой самолет зарегистрирован, не запрещает соглашений о перемене подсудности относительно страхования таких рисков;

(b) за утерю или ущерб товарам в пути, в соответствии с пунктом 1(b).

3. Любой финансовый убыток, связанный с использованием кораблей, сооружений или самолетов, упомянутых в пункте 1(а), в частности убыток, связанный с фрахтом или чартером.

4. Любой риск, связанный с каким-либо из указанных в пунктах 1-3.

Раздел 4. Юрисдикция в отношении потребительских споров

Статья 13. По спорам, касающимся договоров, заключенных лицом с целью, не связанной с торговлей и его профессией, ниже именуемым "потребитель", юрисдикция будет определяться этим разделом без ущерба положениям статей 4 и 5(5), если это:

1. Договор о продаже товаров при оплате в рассрочку.

2. Договор о предоставлении кредита, возвращаемого по частям, или любая другая форма кредита, предназначенная для финансирования продажи товаров.

3. Любой другой договор о поставке товаров и договор о предоставлении услуг и:

(а) в государстве домициля потребителя исполнению договора предшествовало специальное предложение, адресованное ему, и реклама, и

(b) потребитель предпринял определенные шаги в этом государстве, необходимые для заключения договора.

Если потребитель вступает в договор со стороной, которая не имеет домициля в Договаривающемся государстве, но имеет там филиал, представительство или другое учреждение, эта сторона будет подразумеваться домицилированной в отношении споров, возникших из операций с филиалом, представительством или другим учреждением.

Этот раздел не применяется к договорам о перевозках.

Статья 14. Потребитель может предъявить иск против другой стороны в договоре как в стране, где эта сторона имеет домициль, так и в судах страны своего домициля.

Другая сторона в договоре может предъявлять иски потребителю только в суды той страны, где потребитель имеет свой домициль.

Эти положения не затрагивают право приносить встречный иск в суд, в котором рассматриваются первоначальный иск в соответствии с этим разделом.

Статья 15. Положения этого раздела могут быть изменены только соглашением:

1) заключенным после возникновения спора;

2) позволяющим потребителю приносить иски в суды иные, чем указанные в этом разделе;

3) достигнутым между потребителем и другой стороной в договоре, оба из которых ко времени исполнения договора имели домициль или место жительства в одной стране, и предусматривающим обращение в суд этого же государства при условии, что такое соглашение не противоречит праву этого государства.

Раздел 5. Исключительная подсудность 

Статья 16. Исключительную подсудность, независимо от домициля, имеют следующие суды:

1. (а) в исках, объектом которых являются вещные права на недвижимое имущество или владение недвижимым имуществом (на правах аренды, найма), - суды того государства, в котором находится имущество;

(b) в исках, объектом которых является владение недвижимым имуществом для частного пользования - сроком не более шести последовательных месяцев, - суды государства, в котором ответчик имеет домициль, также будут иметь юрисдикцию, при условии, что собственник недвижимости и арендатор являются физическими лицами и домицилированны в одном и том же государстве.

2. В исках, объектом которых является юридическая действительностьобразования, ничтожность или ликвидация компаний или других юридических лиц или объединений физических и юридических лиц, или решения их органов - суды государства, в котором компания, юридическое лицо или объединение расположены.

3. В исках, объектом которых является действительность занесения в публичные регистры, - суды той страны, которая ведет эти регистры.

4. В исках, связанных с регистрацией или действительностью патентов, торговых марок, промышленных моделей или другими сходными правами, которые требуют регистрации или выдачи патента, - суды страны, в которой была подана заявка о регистрации или патентовании, произошла регистрация или, согласно правилам международной конвенции, подразумевается, что произошла.

5. В исках о принудительном взыскании по судебному решению - суды той страны, в которой судебное решение было приведено в силу или должно быть приведено.

Раздел 6. Соглашение о подсудности

Статья 17. Если стороны, одна или несколько из которых домицилированы в Договаривающемся государстве, договорились о том, что суды данного государства обладают юрисдикцией в отношении рассмотрения любых споров, которые возникли или могут возникнуть в связи с какими-либо определенными правоотношениями, то такие суды обладают исключительной подсудностью.

Соглашение об установлении подсудности должно быть заключено:

(а) в письменном виде или засвидетельствовано в письменном виде,

(b) в форме, которая соответствует обычаям, возникшим между сторонами, или

(с) в международной торговле - в форме, которая соответствует общепринятой практике в этой области деятельности, о чем стороны должны были знать или знали, и которая в такой торговле широко применяется и регулярно соблюдается.

Если соглашение было достигнуто между сторонами, ни одна из которых не домицилирована в Договаривающемся государстве, - суды другого Договаривающегося государства не обладают юрисдикцией в отношении споров между ними, при условии, что суд или суды, выбранные сторонами, не отклонили подсудность.

Суд или суды Договаривающегося государства, которым подсудны споры в отношении института доверительной собственности, имеют исключительную подсудность в отношении любых исков против учредителя доверительной собственности, доверительного собственника или бенефициара, если отношения между этими лицами, их правами или обязанностями возникают из института доверительной собственности.

Соглашения и положения об институте доверительной собственности, предоставляющие юрисдикцию, не имеют силы, если они противоречат положениям статей 12 и 15 или если суды, чью юрисдикцию стороны намереваются изменить, обладают исключительной подсудностью в силу статьи 16.

Если соглашение о предоставлении подсудности было заключено для выгоды только одной из сторон, эта сторона сохраняет за собой право возбуждать иски в любом другом суде, который обладает юрисдикцией в силу этой Конвенции.

В спорах по трудовым договорам соглашение о юрисдикции имеет силу, только если оно было заключено после возникновения спора или если работник по найму требует рассмотрения дела в суде ином, чем тот, который предусмотрен для домициля ответчика или указан в статье 5(1).

Статья 18. Независимо от юрисдикции, возникшей из других положений Конвенции, суд Договаривающегося государства, в который явился ответчик, будет иметь юрисдикцию. Это правило не применяется тогда, когда явка была зарегистрирована исключительно для оспаривания юрисдикции или когда другой суд имел исключительную подсудность в силу статьи 16.

Раздел 7. Проверка подсудности и допустимости судебного разбирательства

Статья 19. Если иск возбуждается в суде Договаривающегося государства и связан со спорами, по которым суды другого Договаривающегося государства обладают исключительной подсудностью в силу статьи 16, то этот суд объявляет через свои действия о том, что не обладает юрисдикцией.

Статья 20. Если ответчик домицилирован в одном Договаривающемся государстве, а дело рассматривается в суде другого Договаривающегося государства, и он не явился в суд, то суд объявляет через свои действия, что у него нет юрисдикции по данному спору, если только юрисдикция не возникает из положений данной Конвенции.

Суд приостанавливает производство по делу до тех пор, пока не будет установлено, что ответчик имел возможность получить документ, возбуждающий дело, или эквивалентный ему документ, и пока не истек достаточный срок для того, чтобы дать ему возможность организовать защиту, и пока все необходимые меры для этого не будут предприняты.

Положения предыдущего абзаца будут заменены положениями статьи 15 Гаагской конвенции от 15 ноября 1965 г. касательно выполнения за границей судебных и внесудебных документов по гражданским и торговым спорам, если документ, возбуждающий производство или упоминающий о возбуждении, должен быть переправлен за границу в соответствии с этой конвенцией (Гаагской).

Раздел 8. Иски, находящиеся на рассмотрении, и взаимосвязанные иски

Статья 21. Если были предъявлены иски по одному и тому же основанию, между теми же сторонами в суды разных государств, то суд, который вторым принял дело к производству, откладывает производство по делу до тех пор, пока не будет установлена юрисдикция суда, который первым принял иск к рассмотрению.

Как только установлена юрисдикция суда, первым принявшего дело к производству, любой другой суд отклоняет свою юрисдикцию в пользу первого.

Статья 22. Если иски, находящиеся во взаимосвязи, приносятся в суды разных государств, любой суд, кроме первого принявшего дело к производству, откладывает рассмотрение дела, пока иски находятся на рассмотрении в первой инстанции.

Другие суды могут по просьбе одной из сторон отказаться от своей юрисдикции, если право того государства разрешает объединение исков и если суд, первым принявший дело к производству, обладает юрисдикцией в отношении обоих исков.

Для целей данной статьи иски могут подразумеваться как взаимосвязанные (родственные), если они действительно настолько тесно связаны, что рассмотрение их и принятие решения по ним представляется целесообразным, чтобы избежать риска вынесения противоречащих друг другу решений.

Статья 23. Если несколько судов обладают исключительной подсудностью, дело рассматривает суд, первым принявший дело к производству, а остальные отказываются в его пользу от своей юрисдикции.

Раздел 9. Предварительные меры, включая охранительные

Статья 24. Ходатайство может быть принесено в суды Договаривающихся государств в целях принятия предварительных, охранительных мер, если они допускаются по праву того государства, даже если в соответствии с данной Конвенцией суды другого государства обладают юрисдикцией в отношении существа иска.

Глава III. Признание и принудительное исполнение судебного решения

Статья 25. Для целей данной Конвенции термин "судебное решение" означает любое судебное решение, вынесенное судом или органом правосудия Договаривающегося государства, независимо от того, как оно называется: постановление, решение, судебный приказ об исполнении решения или определение о судебных издержках и расходах, выданное служащим суда.

Раздел 1. Признание

Статья 26. Судебное решение, вынесенное в одном Договаривающемся государстве, не нуждается в какой-либо особой процедуре признания в другом Договаривающемся государстве.

Если суть спора составляет вопрос о признании судебного решения, любая заинтересованная сторона может в соответствии с порядком, предусмотренным в разделах 2 и 3 данной главы, обратиться за решением о признании.

Если исход рассмотрения дела в суде Договаривающегося государства зависит от вынесения вопроса о признании, то этот суд будет обладать юрисдикцией по вопросу о признании.

Статья 27. Судебное решение не признается, если:

1) такое признание противоречит публичному порядку того государства, в котором оно должно вступить в силу;

2) в случае неявки в суд ответчику не был надлежащим образом вручен документ, который возбуждал дело, или эквивалентный ему документ в разумный срок для того, чтобы дать ему возможность организовать свою защиту;

3) данное судебное решение противоречит судебному решению, вынесенному в споре между теми же сторонами в государстве, в котором это судебное решение должно вступить в силу;

4) суд того государства, в котором выносится решение, решил предварительный вопрос, касающийся гражданского состояния, право- и дееспособности физических лиц, прав собственности, возникших из брачных отношений, завещаний или наследования так, что это противоречит правилам международного частного права государства, в котором это судебное решение должно вступить в силу, при условии, что такой же результат не был бы достигнут с применением норм международного частного права того государства, в котором решение должно вступить в силу;

5) судебное решение противоречит судебным решениям, принятым ранее в государстве, не участвующем в данной Конвенции, по одному и тому же основанию иска и между теми же сторонами, даже если данное последнее судебное решение отвечает всем требованиям, необходимым для признания в государстве, в котором оно должно вступить в силу.

Статья 28. Судебное решение не может быть признано, если оно противоречит положениям разделов 3, 4 или 5 главы II или случаю, описанному в статье 59.

При проверке основания юрисдикции, относящейся к предыдущему абзацу, суд или соответствующий орган власти в государстве, где решение должно вступить в силу, будет связан установлением того факта, на котором суд государства, где принималось решение, основывал свою юрисдикцию.

В соответствии с положениями первого абзаца юрисдикция суда, где выносилось решение, не может быть пересмотрена; критерий о публичном порядке, упоминаемый в пункте 1 статьи 27, не может быть применен к нормам, регулирующим юрисдикцию.

Статья 29. Иностранные судебные решения ни в коем случае не должны пересматриваться по существу.

Статья 30. Суд Договаривающегося государства, в котором судебное решение, вынесенное в другом государстве, должно вступить в силу, может приостановить производство по делу, если была подана апелляция на вынесенное решение.

Раздел 2. Принудительное исполнение

Статья 31. Судебное решение, вынесенное в одном Договаривающемся государстве и которое может быть принудительно исполнено в судебном порядке в этом же государстве, может также быть принудительно исполнено в другом Договаривающемся государстве, если любая из заинтересованных сторон подала заявление о принудительном исполнении.

Статья 33. Процедура подачи заявления определяется правом того государства, в котором принудительное исполнение судебного решения должно производиться.

Заявитель должен указать свой адрес в пределах территории юрисдикции суда, в который было подано заявление. Однако, если право государства не предусматривает предоставления такого адреса, заявитель назначает судебного представителя.

Документы, предусмотренные в статьях 46 и 67, прилагается к заявлению.

Статья 34. Суд, в который было подано заявление, должен принять решение без промедления; должник на этой стадии производства не имеет права делать заявления.

Заявление может быть отклонено только по основаниям, предусмотренным в статьях 27 и 28.

Иностранное судебное решение ни в коем случае не должно пересматриваться по существу.

Статья 35. Соответствующий чиновник суда без промедления доводит решение, вынесенное по заявлению, до сведения заявителя в соответствии с процедурой, предусмотренной правом того государства, в котором производится принудительное исполнение решения.

Статья 36. Если принудительное исполнение судебного решения было санкционировано, должник может подать апелляцию на решение в течение одного месяца со дня вручения ему решения.

Если должник домицилирован в ином государстве, чем то, в котором было санкционировано принудительное исполнение решения, срок для подачи апелляции составляет два месяца, который начинает течь с даты вручения документа, независимо от того, вручен документ ему лично или по месту его постоянного проживания. Продление срока не допускается под предлогом большого расстояния.

Статья 38. Суд, в который приносится апелляционная жалоба в соответствии со статьей 37(1), может по заявлению подателя жалобы отложить производство по делу, если была принесена апелляционная жалоба на первоначальное судебное решение того государства, в котором оно принималось, или если время для подачи такой апелляционной жалобы еще не стекло; в последнем случае суд может определить срок, в течение которого такая апелляционная жалоба должна быть принесена.

Суд может обусловить принудительное исполнение судебного решения требованиями безопасности, которые он сочтет нужными.

Статья 39. В течение срока, определенного для апелляционной жалобы согласно статье 36, и до тех пор, пока не будет принято решение по такой апелляционной жалобе, никакие меры по принудительному исполнению судебного решения не могут быть приняты, кроме мер охранительного характера в отношении имущества должника.

Решение, санкционирующее принудительное исполнение, предоставляет полномочия по распоряжению такими охранительными мерами.

Статья 42. Если иностранное судебное решение было вынесено по нескольким требованиям и принудительное исполнение судебного решения не может быть санкционировано в отношении всех требований, суд санкционирует принудительное исполнение по одному или по нескольким из них.

Заявитель может просить частично принудительного исполнения судебного решения.

Статья 43. Иностранное судебное решение, предписывающее выплату штрафа, исполняется в государстве, в котором принудительное исполнение судебного решения должно вступить в силу, только в том случае, если сумма штрафа была окончательно определена судами государства, в котором было вынесено решение.

Статья 44. Если заявитель пользовался полной или частичной правовой помощью или освобождением от издержек и расходов в государстве, в котором было вынесено судебное решение, то он будет иметь право в производстве, предусмотренном в статьях 32-35, пользоваться наиболее благоприятной правовой помощью и самым широким освобождением от издержек и расходов, предусмотренными правом той страны, в которую он обращается.

Статья 45. Никакого поручительства, залога, гарантии нельзя требовать со стороны, которая подала заявление о принудительном исполнении судебного решения, принятого в другом Договаривающемся государстве, на основании того, что это лицо является иностранным гражданином или не имеет домициля, места жительства в государстве, в котором должно исполняться судебное решение.

Раздел 3. Общие положения

Статья 46. Сторона, обращающаяся за признанием или подавшая заявление о принудительном исполнении решения, должна представить:

1) копию судебного решения, которая удовлетворяет всем требованиям для установления подлинности;

2) в случае судебного решения, принятого при неявке одной из сторон, - подлинник и заверенную копию документа, который удостоверяет, что не явившейся стороне был вручен документ, возбуждающий дело, или эквивалентный ему документ.

Статья 47. Сторона, подавшая заявление о принудительном исполнении решения, должна также представить:

1) документы, удостоверяющие в соответствии с правом того государства, где было вынесено решение, что решение может быть принудительно исполнено в судебном порядке и что оно было вручено;

2) если требуется - документ, удостоверяющий, что заявитель получал правовую помощь в государстве, в котором было вынесено решение.

Статья 48. Если документы, упомянутые в пункте 2 статьи 46 и в пункте 2 статьи 47, не были представлены, суд может определить срок для их представления или представления эквивалентных им документов, или, если суд располагает достаточной информацией по делу, освободить от их представления.

По требованию суда должен быть представлен перевод документов; перевод должен быть заверен лицом, уполномоченным для этого в одном из Договаривающихся государств.

Статья 49. Никакой легализации или любой другой формальности не требуется в отношении документов, упомянутых в статьях 46 и 47 и во втором абзаце статьи 48, а также в отношении документа, назначающего судебного представителя.

Глава IV. Мировые соглашения и официальные документы

Статья 50. Официальный документ, который признается подлинным и в отношении которого возможно принудительное исполнение в одном из государств, будет признаваться таковым в другом Договаривающемся государстве по заявлению, поданному в соответствии с положениями статьи 31. В заявлении может быть отказано, только если исполнение документа противоречит публичному порядку того государства, которому оно адресовано.

Документы должны удовлетворять требованием, необходимым для установления подлинности в государстве, в котором этот документ принимался.

Положения раздела 3 главы 3 применяются соответственно.

Статья 51. Мировые соглашения, которые были заключены перед судьей в процессе производства и которые могут быть принудительно исполнены в государстве происхождения, принудительно исполняются в соответствии с теми же требованиями, что и официальные документы.

Глава V. Общие положения

Статья 52. Для того чтобы определить, имеет ли сторона домициль в Договаривающемся государстве, суды которого рассматривают спор, суд применяет национальное право.

Если же сторона не имеет домициля в государстве, суд которого рассматривает дело, то суд для того, чтобы определить, имеет ли сторона домициль в другом Договаривающемся государстве, применяет право того государства.

Статья 53. Для целей данной Конвенции место нахождения компании, другого юридического лица или объединения физических или юридических лиц рассматривается как домициль. Однако, для того чтобы определить это место нахождения, суд должен применять нормы международного частного права.

Для того чтобы определить, находится ли доверительная собственность в государстве, чьи суды рассматривают спор, суд применяет нормы международного частного права.

Додаток 2. 

Вводний закон к Германскому гражданскому уложению

от 18.08.1896 г. (по состоянию на 21.09.1994 г.)

(извлечение) 

Пятый раздел. Обязательственное право

Первый подраздел. Договорные обязательственные отношения

Статья 27. Свободный выбор права

(1) К договору применяется право, выбранное сторонами. Выбор права должен быть прямо выражен либо с достаточной ясностью следовать из положений договора или из обстоятельств дела. Стороны могут осуществить выбор права для всего договора или только для его части.

(2) Стороны могут в любое время договориться, что к договору должно применяться иное право, чем то, которое применялось бы к нему прежде, в силу осуществленного ранее выбора права или на основании иных норм этого подраздела. Надлежащая форма догогвора согласно ст. 11 и права третьих лиц не затрагиваются изменениями правил о применимом праве после заключения договора.

(3) Если иные обстоятельства дела в момент выбора права связаны только с одним государством, то выбор права другого государства — даже если есть дополнительная оговорка о подсудности судам другого государства — не может затрагивать норм, которые по праву первого государства не могут быть изменены соглашением сторон (императивные нормы).

(4) Осуществление и действительность соглашения сторон о применимом праве регулируются в ст. 11, 12, абз. 3 ст. 29 и ст. 31.

Додаток 3. 

ГЕРМАНСКОЕ ГРАЖДАНСКОЕ УЛОЖЕНИЕ.

от 18.08.1896 г.

(извлечение) 

ВТОРАЯ КНИГА. ОБЯЗАТЕЛЬСТВЕННОЕ ПРАВО. 

Первый раздел. Содержание обязательств.

Первая глава. Исполнение обязательств. 

§ 269. [Место исполнения]. 

(1) Если место исполнения не было определено заранее или оно не явствует из обстоятельств, в частности из существа обязательства, то исполнение должно быть произведено в месте жительства должника в момент возникновения обязательства. 

(2) Если обязательство возникло в связи с предпринимательской деятельностью должника, то исполнение осуществляется в месте нахождения его предприятия в том случае, когда место его жительства и место нахождения предприятия не совпадают. 

(3) Только из одного того обстоятельствам что должник взял на себя все расходы по пересылке, нельзя делать вывод о том, что место назначения является местом исполнения обязательства. 

§ 270. [Место платежа]. 

(1) Если место исполнения по денежному обязательству не определено, то должник обязан произвести платеж по месту жительства кредитора на свой риск и за свой счет. 

(2) если требование возникло в связи с предпринимательской деятельностью кредитора, то исполнение осуществляется в месте нахождения его предприятия в том случае, когда место его жительства и место нахождения предприятия не совпадают. 

(3) Если расходы или риск пересылки денег увеличились вследствие того, что кредитор после возникновения обязательства переменил место жительства или место нахождения своего предприятия, то в первом случае кредитор несет дополнительные расходы, о во втором случае – дополнительный риск. 

(4) Предписания о месте исполнения не подлежат изменению.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!