Методичні вказівки до лабораторної роботи №1 на тему Ринкова економіка, ознаки, моделі, глобальна економіка, макроекономічні показники та система національного рахівництва (СНР)

1. Ринкова економіка: ознаки, моделі, глобальна економіка, макроекономічні показники

Суб’єктами економічної системи є:

1) Домашні господарства (ДГ) – це населення або усі господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Вони пропонують свої ресурси, споживають частину отриманого доходу і заощаджують.

2) Підприємницький сектор (ПС) – це сукупність усіх фірм, зареєстрованих у межах країни. Він пред’являє попит на чинники виробництва, пропонує результати своєї діяльності та інвестує.

3) Державний сектор (ДС) – це усі центральні, регіональні та місцеві державні інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага, які надходять споживачам „безкоштовно” (безпека, соціальні послуги тощо).

4) Сектор закордон (СЗ) – це усі економічні суб’єкти, які знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Його вплив на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

Розрізняють три типи економічних систем (ES):

- ринкова;

- традиційна;

- командно-адміністративна.

Ринкова економіка (РЕ) – це економіка, яка ґрунтується на ринкових відносинах.

Основними ознаками ринкової економіки (РЕ) є:

- приватна власність на ресурси;

- вільна конкуренція;

- свобода учасників економічної діяльності;

- ринкове ціноутворення;

- стихійне ринкове регулювання.

Для кожної країни характерна своя, національна модель ринкової економіки, бо країни відрізняються:

- способами здійснення політичної влади;

- рівнем економічного розвитку;

- соціальними умовами;

- особливостями менталітету нації тощо.

Економісти виділяють три найтиповіші моделі ринкової економіки: американську, японську, шведську.

Американська модель – це найефективніша модель ринкової системи. Вона характеризується тим, що її основою є система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання визначення «правил гри» на ринку, підтримання стабільної кон’юнктури й економічної рівноваги тощо.

Японська модель характеризується значним втручанням держави у господарське життя, спрямованим на створення такого макроекономічного середовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розв’язанням соціальних проблем здебільшого займаються корпорації. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання заробітної плати порівняно зі зростанням продуктивності праці. За рахунок цього досягаються зниження витрат виробництва й підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Немає значних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, але розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого істотно менший, ніж в інших країнах. Така модель ринкової економіки може скластися лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни.

Шведська модель є своєрідним поєднанням ринкової економіки та соціалістичної ідеології. Її часто називають розподільним соціалізмом.

Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша функція реалізується в конкурентній ринковій економіці приватним сектором, другу виконує уряд, який намагається усунути наявні, на його погляд, несправедливості через перерозподіл доходів.

Національні моделі західних суспільств у процесі розвитку постійно зазнають певні зміни, але зберігають у цілому свою стійкість. Зміни носять, скоріше, еволюційний характер при збереженні базових установок як у політичної, так і в економічної системах.

У країнах, які рухаються від командної до ринкової економіки, наявна перехідна економіка, в якій поєднуються ознаки ринкової та командної економік. Перехідна економіка характеризується сильною регулятивною роллю держави. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під контролем держави, що практично означає відсутність ефективного приватного власника.

Економічні системи можна поділити також на сировинні і високотехнологічні.

Сировинні ґрунтуються переважно на добуванні і переробці обмежених за обсягом і нерідко невідтворюваних і важкодобувних запасів природних ресурсів, для них характерні глибокі економічні диспропорції, хронічні фінансові труднощі і соціальні потрясіння.

Високотехнологічним економікам притаманно застосування постійно зростаючого людського інтелекту і обсягу знань про навколишнє середовище, диверсифікація виробництва, поступальне (хоча і не завжди швидке) просування на шляху науково-технічного прогресу в стабільних фінансових і соціальних умовах.

Глобальна економіка (ГЕ) – це якісно новий стан світової економіки, яка поступово перетворюється в цілісний глобальний організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою мережею, глобальною фінансовою системою, планетарною інформаційною мережею тощо.

Глобалізація є продуктом розвитку процесу обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі географічних кордонів певної держави і е причиною усунення відмінностей між національними економіками та їх інтеграції у світову економіку.

Початкові глобалізаційні процеси були пов’язані з обміном товарів та послугами, що зумовлювалось, у першу чергу, міжнародним поділом праці та пошуком нових ринків збуту. Проте з часом вони поширилися на фінансову, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну та інші сфери.

Основні ознаки глобальної економіки є:

- формування загально планетарного науково-інформаційного простору, світової комунікаційної мережі, глобальних технологічних систем;

- інтенсифікація міжнародних трансакцій, формування глобальних ринків ресурсів (робочої сили, товарів, капіталів, інформаційних технологій) на основі доступового демонтажу торговельних бар’єрів, підписання багатосторонніх торговельних угод тощо;

- бурхливе розширення світового фінансового ринку, різке збільшення обсягів і швидкості потоків капіталів, фінансових операцій, здійснюваних різними суб’єктами світогосподарських зв’язків;

- зростання відкритості й посилення взаємозалежності економік;

- становлення єдиного світового виробництва на основі інтенсифікації планетарної діяльності глобальних господарських комплексів (мультинаціональних компаній, багатопрофільних ТНК, транснаціональних

банків тощо);

- міжнародні циклічні коливання економіки, періодичні біржові, валютні і фінансові кризи; зближення процентних ставок, внутрішніх і світових цін тощо;

- уніфікація ведення бізнесу, створення глобальної системи управління, зростання кількості наднаціональних структур регулювання світового господарства, міжурядових та неурядових міжнародних організацій;

- інформаційно-культурне зближення народів, впровадження єдиних стандартів життя, уніфікація уподобань, цінностей, суспільної свідомості тощо.

Глобалізація розглядається в двох аспектах: як реальна і як фінансова.

Під реальною глобалізацією розуміється розвиток зовнішньої торгівлі товарами і послугами.

Суттєве падіння витрат глобальної торгівлі, включаючи транспортні витрати, витрати по збору і розповсюдженню інформації, зменшення торгових бар’єрів, було ключовою рухомою силою реальної глобалізації.

Фінансова глобалізація. Під фінансовою глобалізацією розуміється розвиток фінансових відносин, посилення взаємозалежності між фінансовими ринками різних країн.

Глобальна інтеграція фінансових ринків пов’язана з:

1) постійним зростанням мобільності капіталу. Фінансовий капітал найбільш рухомий і гнучкій, здатний швидко переміщатися в пошуках прибутку;

2) лібералізацією режимів руху капіталів через національні кордоні і посиленням міжнародних стандартів обігу з іноземними інвесторами;

3) широким провадженням сучасних засобів комунікації і інформатизації, які не тільки революціонізувати інфраструктуру національних фінансових ринків, але і розширюють можливості взаємодії між ними.

Дослідження національної економіки (НЕ) передбачає використання великої кількості різноманітних статистичних показників, які характеризують макроекономічні зміни.

Макроекономічні показники поділяють на:

- натуральні, які вимірюють у різних фізичних одиницях;

- вартісні (грошові).

Вартісні показники можуть визначатися у постійних (фіксованих) або поточних цінах. Постійна ціна – це ціна базового періоду (року).

Показники можуть бути абсолютними (натуральні та вартісні) і відносними (визначеними у відсотках).

Показники також поділяють на таки групи: «потокові» та «запасові».

Потокові показники – це економічні параметри, які відображають передачу цінностей суб’єктами один одному в процесі економічної діяльності і вимірюються в одиницях за певний період часу, як правило, у розрахунку за рік (заощадження, інвестиції, дефіцит бюджету тощо).

Показники «запасів» – це економічні параметри, які відображають нагромадження та використання цінностей суб’єктами і вимірюються на конкретний момент часу, на певну дату (капітал, державний борг тощо).

Існує певний взаємозв’язок між показниками потоку й запасу:

- запас дорівнює накопиченим за певний період потокам;

- потік дорівнює різниці між запасами на початок та кінець періоду.

Потоки спричиняють зміни у запасах:

- нагромадження бюджетних дефіцитів за ряд років призводить до збільшення державного боргу;

- зміни запасу капіталу наприкінці поточного року в порівнянні з його величиною на кінець минулого року можуть бути представлені як потік чистих інвестицій за рік.

Залежно від конкретних завдань дослідження застосовуються різни типи моделей кругових потоків ресурсів, продуктів, витрат і доходів.

Визначення типу макроекономічної моделі кругових потоків ресурсів,продуктів, витрат і доходів може ґрунтуватися на основі різних критеріїв:

- за способом подання досліджуваного процесу або явища моделі поділяються на логічні, графічні та економіко-математичні;

- за тривалістю досліджуваного процесу – на короткострокові і довгострокові;

- за кількістю задіяних в аналізі економічних суб’єктів – на прості та повні моделі.

Прості моделі кругообігу продуктів і доходів містять лише два макроекономічних суб’єкти – сектор домашніх господарств та підприємницький сектор.

Повні моделі враховують вплив державного сектору на макроекономічні процеси.

- за ступенем охоплення сектору закордон макроекономічні моделі поділяються на закриті та відкриті.

У закритій моделі кругові потоки ресурсів, продуктів, витрат і доходів здійснюються лише у межах трьох макроекономічних суб’єктів – між сектором домашніх господарств (ДГ), підприємницьким сектором (ПС) та державним сектор (ДС), і не враховують впливу закордону на національну економіку (НЕ).

У відкритій моделі враховують вплив сектору закордон (СЗ) на національну економіку (НЕ) і зображають взаємозв’язок чотирьох макроекономічних суб’єктів – домашніх господарств (ДГ), підприємницького сектору (ПС), державного сектору (ДС) і сектору закордон (СЗ).

- за характером відображення фактора часу макроекономічні моделі поділяються на статичні і динамічні.

Статичні макроекономічні моделі фіксують економічний процес на початку та в кінці певного періоду і не зображають перехід від одного стану до іншого.

Динамічні макроекономічні моделі зображають економічні процеси з урахуванням фактора часу.

Проста закрита макроекономічна модель кругових потоків (модель кругообігу продуктів і доходів) описує потік ресурсів, товарів і послуг, якими обмінюються домогосподарства і фірми, урівноважений з потоком грошових платежів, що обслуговує обмін між цими двома суб’єктами.

Потік – це безперервний економічний процес, що вимірюється у грошах і матеріальних цінностях за певний період.

У простій закритій моделі господарського кругообігу чітко прослідковуються два протилежних потоки: матеріальний і грошовий.

Матеріальний потік – рух матеріальних цінностей, обмін за допомогою купівлі-продажу.

Грошовий потік – безперервний рух грошей в ході їх використання як засобу оплати праці, послуг, придбання товарів, здійснення розрахунків і платежів, видачі допомог, повернення боргів. Це – сукупність всіх платіжних засобів, які використовуються в країні у певний період часу.

Передумовами простої макроекономічної моделі є:

1. Ґрунтується на аналізі взаємодії лише двох макроекономічних суб’єктів – сектору домашніх господарств (ДГ) і підприємницького сектору (ПС);

2. Відсутнє державне втручання в економіку, тобто виключає вплив державного сектору (ДС);

3. Відсутній економічний зв’язок з іншим світом, тобто виключає вплив сектору закордон (СЗ) на економіку;

4. Економіка є замкненою, самодостатньою системою;

5. Доходи домогосподарств є витратами підприємств, а доходи підприємств є витратами домогосподарств;

6. Сума доходів обох економічних суб’єктів (домогосподарств і підприємств) дорівнює сумі їх витрат.

Проста модель представлена на рис. 1.

Рис. 1 - Найпростіша закрита модель господарського кругообігу

На рис. 1 відображені:

1. Пропозиція ресурсів домогосподарствами (жирна стрілка 1) на ринку ресурсів. Від продажу ресурсів домогосподарства отримують доходи (пунктирна стрілка) у формі заробітної плати, ренти, процента, прибутку.

2. Купівля підприємницьким сектором ресурсів, запропонованих домогосподарствами (жирна стрілка 2). Придбання ресурсів у домогосподарств пов’язане з витратами коштів підприємницьким сектором (пунктирна стрілка).

3. Пропозиція підприємницьким сектором вироблених ними товарів і послуг (жирна стрілка 3). Перетворення доходів сектору домогосподарств на витрати на придбання споживчих товарів і послуг, вироблених і запропонованих підприємницьким сектором (пунктирна стрілка).

4. Купівля домогосподарствами вироблених і запропонованих підприємницьким сектором споживчих товарів і послуг (жирна стрілка 4).

Перетворення витрат домогосподарств на придбання споживчих товарів і послуг на доходи для підприємницького сектору (пунктирна стрілка), з яких вони знову купують ресурси, і кругооборот продовжується.

Висновок: у простій закритої моделі кругових потоків сумарна величина продажів фірм дорівнює сумарній величині доходів домашніх господарств. Тобто, для закритої моделі економіки, в який не враховується вплив держави на економічні процеси, величина загального обсягу виробництва у грошовому вимірюванні дорівнює сумарній величині грошових доходів домашніх господарств (ДГ).

У відкритій повній моделі кругових потоків вплив державного сектору (ДС) і сектору закордон (СЗ) призводить до порушення рівноваги двосекторної моделі (домашні господарства – фірми), бо з потоку «доходи – витрати» здійснюються «вилучення» у вигляді заощаджень, податкових платежів та імпорту.

У повній відкритій моделі економіки з урахуванням впливу держави і сектору закордон модель кругових потоків дещо ускладнюється. У модель вводяться дві інші групи економічних агентів – уряд і зовнішній світ.

У відкритій повній моделі кругових потоків вплив державного сектору (ДС) і сектору закордон (СЗ) призводить до порушення рівноваги двосекторної моделі (домашні господарства – фірми), бо з потоку «доходи – витрати» здійснюються «вилучення» у вигляді заощаджень, податкових платежів та імпорту.

«Вилучення» (витоки) – це будь-яке використання доходу домашніх господарств (ДГ) не на купівлю виготовленої усередині країни продукції.

Водночас до потоку «доходи-витрати» залучаються додаткові кошти у вигляді «ін’єкцій», а саме: інвестицій, державних витрат та експорту.

«Ін’єкція» – будь-яке доповнення до споживчих витрат на продукцію, виготовлену в країні. За допомогою ін’єкцій і вилучень (трансфертів, безповоротних виплат, податків та інших економічних інструментів) держава регулює коливання рівня виробництва, зайнятості та інфляції. Якщо домашні господарства вирішують витрачати менше, то фірми змушені скорочувати випуск продукції, що, у свою чергу, призводить до зниження сукупних доходів.

Рівень попиту на товари визначає рівень виробництва і зайнятості, а рівень випуску формує рівень доходів власників факторів виробництва, що у свою чергу, визначає сукупний попит.

Висновок для чотирисекторної моделі кругових потоків:

Реальний і грошовий потоки здійснюються без перешкод за умови, що сукупні витрати сектору домашніх господарств (С), підприємницького сектору (І), державного сектору (G), та сектору закордон (NE) дорівнюють сукупному обсягу виробництва (Y).

C + I + G + NE = Y.

2. Валовий внутрішній і валовий національній продукт

Валовий внутрішній продукт (ВВП) визначається як сукупна ринкова вартість повного обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, створених в даній країні за певний період часу (як правило рік). ВВП є кінцевим результатом економічної діяльності власників факторів виробництва на економічній території даної країни безвідносно до їх національної приналежності.

Обчислення валового внутрішнього продукту може бути здійснено трьома рівноцінними способами:

а) за доданою вартістю (виробничий метод);

б) за витратами (метод кінцевого використання);

в) за доходами (розподільчий метод).

Застосування цих методів забезпечує не лише контроль за надійністю оцінок суспільного продукту, але також дає змогу проаналізувати різні аспекти економічних процесів (галузеву структуру економіки, використання виробленого продукту на споживання та нагромадження, частку первинних доходів в ВВП і т.д.).

Використання виробничого методу передбачає визначення ВВП шляхом додавання всієї доданої вартості, створеної в даній країні.

Цей метод дає можливість позбавитися подвійного рахунку і не включати у вартість ВВП вартість проміжного продукту. Також за цим методом у вартість ВВП включаються непрямі податки (податки на продукти та імпорт – податок на додану вартість, акцизний збір, митні збори) та віднімаються субсидії на продукти та імпорт.

Валова додана вартість може бути отримана або додаванням доданої вартості окремих галузей чи секторів економіки, або ж як різниця між сукупною реалізованою продукцією нації (валовий продукт) та сукупним проміжним продуктом.

де, ВВП – валовий внутрішній продукт, ВДВ – валова додана вартість, як сума всієї доданої вартості, РП – реалізований продукт окремих галузей, виробництв, ПП – проміжний продукт.

Система національних рахунків передбачає розрахунок доданої вартості як по країні в цілому, так і по окремих галузях та секторах. Це дає змогу виявити внесок останніх у створення валового національного продукту.

При розрахунку ВВП за витратами (метод кінцевого використання) – додають витрати усіх економічних суб’єктів, що використовують ВВП для кінцевого споживання – домашніх господарств, фірм, держави, закордону.

ВВП = С + І + G + Xn

де С – особисті споживчі витрати; І – валові інвестиції фірм, підприємств; G – витрати держави на закупівлю товарів і послуг; Xn – чистий експорт.

Особисті споживчі витрати (С) включають витрати домашніх господарств на придбання товарів тривалого користування (побутова техніка, автомобілі, меблі та ін.), товари поточного споживання (предмети харчування, засоби гігієни, олівці, зошити і т.д., а також на послуги (лікарів, юристів, перукарів і т.д.). Проте сюди не включаються витрати на придбання житла. Останні в системі національного рахівництва розглядаються як інвестиційні витрати.

Валові інвестиції (І) включають витрати фірм, підприємств на формування та збільшення основного капіталу (будівель, споруд, обладнання, устаткування, будівництво нових підприємств та ін.), збільшення оборотного капіталу (зокрема запасів сировини та матеріалів), відновлення вибулих з процесу виробництва елементів основного капіталу (амортизація). Прийнято розрізняти валові, чисті інвестиції та інвестиції на заміщення. Валові нвестиції це сума чистих інвестицій та інвестицій на заміщення. Чисті інвестиції забезпечують приріст суспільного капіталу, а інвестиції на заміщення забезпечують лише відновлення його зношеної частини. До валовихсуспільних інвестицій, що формують ВВП, за методологією СНР включаються витрати домашніх господарств на придбання нового житла. Проте, не включаються інвестиції на придбання цінних паперів на вторинному ринку цінних паперів, депозитні вкладення в банківські установи, операції на ринку старого житла, оскільки ці витрати безпосередньо не пов’язані із збільшенням виробництва суспільного продукту.

Державні закупівлі товарів і послуг (G) забезпечують задоволення індивідуальних і колективних потреб суспільства. Це витрати держави (уряду, місцевих органів влади) на будівництво і утримання шкіл, закладів охорони здоров’я, культури, спорту, комунального господарства, доріг, армії, державного апарату управління та ін.

Чистий експорт товарів та послуг за кордон розраховується як різниця між експортом та імпортом. Якщо експорт перевищує імпорт то цей показник має знак «+», якщо навпаки – «–».

Рівняння ВВП = С + І + G + Xn ще називають базовим макроекономічним рівнянням.

Розрахунок ВВП продукту за витратами дає змогу дослідити структуру кінцевого продукту суспільства за його призначенням.

Обсяг ВВП за доходами (розподільчий метод) визначається як сума первинних доходів, отриманих резидентами в даній країні. Вони включають:

1) оплату праці найманих працівників – заробітна плата робітників та платня службовців(Z);

2) доходи, що отримують власники землі, будинків і споруд – рентні доходи (R);

3) доходи власників грошового капіталу – процент (%);

4) прибуток корпорацій і доходи на власність некорпоративного підприємницького сектору (прибуток та доходи, що є винагородою праці підприємця на власному підприємстві) (P);

5) амортизаційні відрахування (А);

6) непрямі податки на бізнес (N).

Оплата праці найманих працівників включає усі грошові або натуральні виплати а також відрахування на соціальне страхування (пенсійний фонд, фонд зайнятості і соціального страхування), податки на доходи та інші виплати.

Прибуток корпорацій складається з податків на прибуток корпорацій, розподіленого прибутку корпорацій (використовується для сплати дивідендів), нерозподіленого прибутку корпорацій (використовується для створення різноманітних фондів та подальшого інвестування).

Прибуток некорпоративного підприємницького сектору (одноосібні підприємства, партнерства і т.д.) іще називають валовим змішаним доходом, оскільки крім прибутків він включає і винагороду за працю власника, яка важко відокремити від безпосередньо чистого доходу.

Амортизаційні відрахування хоча і не є додатком до чийогось доходу, проте вони означають, що певна частина ВВП повинна бути відкладена і використана для заміщення вибулого основного капіталу.

Непрямі податки на бізнес містять загальний податок з продаж (ПДВ –податок на додану вартість), акцизи та мито. Вони включаються в ціну реалізованих товарів та послуг і складають відповідну частину доходу держави.

Таким чином:

ВВП = Z+R+%+P+A+N

Обрахунок ВВП за доходами характеризує процеси розподілу первинних доходів суб’єктів національної економіки.

Близьким за економічним змістом до показника валового внутрішнього продукту є показник валового національного продукту (ВНП). Останній розраховується за тими ж самими методами – за доданою вартістю, за доходами та за витратами. Проте, відмінність полягає в тому, що валовий національний продукт являє собою ринкову вартість кінцевого продукту, створеного національними факторами виробництва як на території даної країни так і за її межами.

За обсягами валовий національний продукт відрізняється від валового внутрішнього продукту на величину чистих первинних доходів (заробітної плати, процентних та рентних платежів, дивідендів, доходів від прямих закордонних інвестицій), отриманих країною від решти світу. Іншими словами, до валового внутрішнього продукту слід додати первинні доходи власників національних економічних ресурсів, що використовуються за кордоном, отримані від решти світу і відняти первинні доходи, сплачені іноземним громадянам.

В цілому ж різниця показників ВВП та ВНП залежить від участі країни в міжнародних економічних процесах, активності національних власників факторів виробництва за кордоном та іноземних в середині країни. 

3. Показники доходу нації. Валовий і чистий національний дохід. Національне багатство

Починаючи з 1993 р. відповідно до змін і вдосконалень в СНР у більшості країн замість ВНП почали використовувати показник валового національного доходу (ВНД). Валовий національний дохід вимірює різноманітні форми первинних доходів, отриманих нацією і цим принципово відрізняється від ВВП та ВНД, які вимірюють випуск товарів і послуг, призначених для кінцевого споживання. Валовий національний дохід є сукупністю первинних доходів,отриманих резидентами національної економіки як результат їхнього володіння факторами виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності).

Особливістю валового національного доходу є те що враховуються первинні доходи, отримані як всередині країни так і за її межами. Тому, так само як і ВНП валовий національний дохід різниться від ВВП, розрахованого за доходами, на сальдо факторних доходів, отриманих від решти світу:

Окрім первинних доходів резиденти країни також можуть отримувати від решти світу і так звані трансферти – передача доходів, що не вимагає прямих зворотних послуг економічного характеру. До трансфертних платежів відноситься різноманітна гуманітарна допомога, дарунки родичів, штрафи, пені, субсидії, соціальні допомоги, пенсії, страхові виплати і т.д. Такі самі трансферти передаються і решті світу. Все це служить підставою для розрахунку показника валового наявного національного доходу (ВННД).

Валовий наявний національний дохід, це саме той дохід, що є на даний момент в розпорядженні нації.

За величиною валовий наявний національний дохід може бути більшим а може бути і меншим за валовий національний дохід. Різниця залежить від того, чи сальдо трансфертних виплат є позитивним, чи негативним.

Якщо від валового національного доходу відняти вартість спожитого основного капіталу отримаємо чистий національних дохід (ЧНД).

ЧНД = ВНД – А,

де ЧНД – чистий національний дохід; ВНД – валовий національний дохід; А – вартість спожитого основного капіталу.

Наступний крок – визначення національного доходу (НД). Національний дохід безпосередньо вимірює доходи, що отримали постачальники факторів виробництва від участі у створенні національного продукту і показує у що обходиться суспільству його виробництво з точки зору використання економічних ресурсів. Окрім первинних (факторних) доходів ЧНД містить компонент, що не є безпосереднім відображенням участі факторів виробництва.

Це – непрямі податки на бізнес (податки на продукти та імпорт за мінусом державних субсидій). Держава в обмін на податкові надходження нічого безпосередньо не вносить у створення національного продуту і отже в даному випадку не повинна вважатися постачальником економічних ресурсів. Таким чином, щоб визначити загальний обсяг заробітної плати, ренти, проценту та прибутків, отриманих в процесі виробництва ВВП слід вирахувати з чистого національного доходу непрямі податки.

НД = ЧНД – Непрямі податки.

Національний дохід, таким чином може бути розрахований як за вище вказаною схемою так і безпосереднім додаванням усіх первинних доходів. Національний дохід є заробленим доходом. Проте, отриманий дохід домашніх господарств дещо різниться від заробленого. Частина останнього не потрапляє в домашні господарства. Це – внески на соціальне страхування, податки на прибутки корпорацій, нерозподілені прибутки корпорацій тощо. В той же час домашні господарства отримують частку надходжень, що не є безпосереднім результатом господарської діяльності працівників – трансфертні платежі, які здійснюють держава, соціальні фонди, страхові компанії (пенсії, допомоги по безробіттю, соціальні допомоги, субсидії, стипендії, страхові виплати і т.д.). Ці моменти враховує показник отриманого доходу (ОД):

Проте, з отриманого доходу домашні господарства сплачують індивідуальні податки (прибутковий податок з громадян, земельний податок, транспортний податок, а також в інших країнах – податок на майно та податок на спадщину). Віднявши від особистого доходу індивідуальні податки ми отримаємо використовуваний дохід (ВД):

ВД = ОД – індивідуальні податки.

Саме використовуваний дохід і є тією величиною доходу, який безпосередньо знаходиться в розпорядженні домашніх господарств та йде на задоволення безпосередніх потреб – споживання, або задоволення відкладених потреб – заощадження. Заощадження домашніх господарств за відповідних умов перетворюються в інвестиції і приймають участь у формуванні валового суспільного капіталу.

Вважається, що показник ВВП не в повній мірі відображає реальний добробут нації. Це пов’язано з цілим рядом обставин.

По-перше, ВВП враховує не всі товари і послуги, що продукуються в даній країні. Так, частина з них створюється безпосередньо в домашніх господарствах. Вони не потрапляють на ринок і тому не отримують грошової оцінки. Сюди відносяться приготування їжі в домашніх умовах, прибирання житла, догляд за дітьми, хворими, перестарілими, праця на присадибних ділянках, дачах, вирощування тварин, ремонт квартир, побутової техніки, власного автотранспорту тощо. Але вся ця діяльність безпосередньо підвищую добробут сім’ї.

Також в неповній мірі враховується в ВВП вартість послуг, які надають домашнім господарствам та фірмам державні службовці. Так внесок у суспільний продукт міліціонерів, пожежників, військовослужбовців, працівників державного управлінського апарату та ін. включається до ВВП лише у величині понесених витрат на заробітну плату. А це як ми знаємо лише частина доданої вартості.

По-друге, в багатьох країнах і в Україні зокрема існує проблема обліку тіньової економіки. Тіньовий сектор економіки можна умовно поділити на дві частини. Перша – це легальна, але повністю або частково прихована від державних органів з метою ухиляння від сплати податків діяльність фізичних та юридичних осіб. Друга частина тіньової економіки є нелегальною, тобто такою, що суперечить чинному законодавству (виробництво та реалізація наркотичних речовин, зброї, порноіндустрія, торгівля людьми, контрабанда, торгівля з порушенням авторських прав і т.д.).

По-третє, показник ВВП не враховує негативних наслідків господарської діяльності, що в цілому веде до зниження національного добробуту. Це і виснаження земель та інших природних ресурсів, погіршення клімату, забруднення навколишнього середовища і т.д.

По-четверте, прогрес економіки має і позитивні впливи на підвищення загального добробуту. Це і збільшення тривалості вільного часу (зростання ефективності виробництва веде до скорочення робочого часу), покращення якості самого дозвілля (внаслідок розвитку сфери послуг, рекреаційної сфери), підвищення освітнього, культурного, духовного потенціалу членів суспільства.

Для того, щоб врахувати вище перераховані чинники, і був запропонований американськими економістами У.Нордхаузом та Дж. Тобіном показник чистого економічного добробуту (ЧЕД).

Валовий внутрішній продукт, валовий національний дохід безпосередньо пов’язані не лише з рівнем добробуту нації на даний момент часу, але і з процесом нагромадження національного багатства, що є основою економічної могутності нації та забезпеченням добробуту майбутніх поколінь. Національне багатство – це сукупність матеріальних та нематеріальних благ створених і нагромаджених працею попередніх і теперішніх поколінь та залучених до господарської діяльності природних ресурсів, якими володіє, розпоряджається суспільство.

Національне багатство поділяється на суспільне багатство (створене працею) та природне багатство (природні ресурси – земельні ресурси, надра, водні ресурси, рослинний та тваринний світ, кліматичні умови, географічне розташування). В суспільному багатстві прийнято виділяти національне майно та духовні та культурні цінності. Національне майно в свою чергу складається з капітальних благ (фонди), що забезпечують функціонування матеріальної і нематеріальної сфер суспільного виробництва та майна домашніх господарств.

За формою національне багатство також поділяють на матеріальне та нематеріальне багатство.

До матеріального багатства відносяться:

– основні необоротні фонди (будівлі, споруди, транспортні мережі, машини, обладнання, устаткування, інструменти);

– оборотні фонди (запаси сировини, матеріалів, комплектуючих незавершене виробництво, товарні запаси);

– державні запаси і резерви;

– майно громадян (будинки, предмети тривалого вжитку, цінності);

– природні ресурси.

До нематеріального багатства входить:

– науковий потенціал;

– освітній потенціал;

– кваліфікаційний потенціал;

– інформаційний потенціал;

– культурний потенціал;

– рівень фізичного здоров’я нації.

В системі національного рахівництва для характеристики національного багатства застосовується термін «економічні активи». Під активами розуміється все те, що використовується в господарській діяльності і може приносити, забезпечувати їх власникам економічні вигоди. Економічні активи поділяються на фінансові та не фінансові. В складі не фінансових активів виділяють вироблені (створені) та невироблені нефінансові активи. 

4. Номінальні і реальні показники. Економічні індекси і дефлятор ВВП

Макроекономічні показники є агрегованими вартісними показниками. Це означає, що окрім фізичного обсягу виробленого та реалізованого кінцевого суспільного продукту на загальний рівень даних показників суттєвий вплив можуть мати і цінові чинники – інфляція або дефляція. З метою нівелювання впливу цінових чинників та забезпечуючи співмірності показників ВВП за певний період часу розраховують два види показників номінальний та реальний ВВП.

Номінальний ВВП – це ВВП, що виражений в поточних цінах, тобто фактичних цінах, які мали місце в даному році.

Реальний ВВП – це ВВП даного року, але обчислення в постійних (базових) цінах, тобто цінах відповідного року, який береться за базу – основу відліку.

Співставлення ральних ВВП за декілька років дозволяє простежити динаміку та розрахувати темпи приросту та темпи зростання загального фізичного обсягу виробництва.

де ВВПр – реальний ВВП, Тз – темп зростання, Тn – темп приросту.

Дослідження впливу цін за динаміку ВВП здійснюють за допомогою різноманітних індексів цін: індексу споживчих цін (ІСЦ), індексу цін виробника (ІЦВ) та дефлятора ВВП.

Індес споживчих цін відображає зміну так званого споживчого кошика. Останній педставляє собою певний набір відповідних товарів та послуг, що є типовими для споживання домашніх господарств. Досить часто вартість споживчого кожика використовують для обрахунку прожиткового мінімуму.

Індекс споживчих цін іще називається індексом Ласпейреса (I_L) і розраховується за формулою:

де P_i⁰ і P_i¹ – рівень цін і-го товару чи послуги у базовому та поточному роках;

Q_i⁰ – кількість і-го товару чи послуги у базовому році.

Індекс споживчих цін має один суттєвий недолік – він не бере до уваги зміни, що відбулися у структурі споживання в поточному році.

Індекс цін виробника – відображає зміну цін, що їх встановлюють промислові виробники на свої товари, які реалізовуються як на внутрішньому так і зовнішньому ринках. Вони не враховують податок на додану вартість, акцизи та мито. Індекс цін виробника є агрегованим і розраховується по певній групі виробників як співвідношення поточного обсягу виробництва і обсягу виробництва в попередньому чи базовому році.

Дефлятор ВВП або індекс Пааше (Ip) відображає зміну цін на всі товари та послуги кінцевого призначення, що вироблені і реалізовані в країні в даному році. Він розраховується за формулою:

де Р_і⁰ і Р_і¹ – рівень цін і-го товару чи послуги у базовому та поточному роках;

Q_i¹– кількість і-го товару чи послуги у базовому році.

Якщо уважніше придивитися до вище наведеної формули, то можна побачити, що чисельник є не чим іншим як номінальним ВВП, а знаменник реальним ВВП за умови, що і репрезентує увесь набір товарів і послуг, що входять до ВВП в даному році.

де D_ВВП – дефлятор ВВП, ВВП_Н – номінальний ВВП, ВВП_Р – реальний ВВП.

Головним недоліком індексу Пааше є те, що він не враховує еальні зміни в структурі товарів і послуг, що мали місце в поточному році в порівнянні з попереднім, або базовим роком. Цей недолік частково усуває індекс Фішера (I_F)

де I_F – індекс Фішера, Ip – індекс Пааше, I_L – індекс Ласпейреса. 

5. Новітні макроекономічні показники: індекс людського розвитку, індекс економічної свободи, рівень глобалізації економіки

Серед показників, які характеризують стан справ в економіці в цілому останнім часом все частіше починають використовувати такий показник як рівень життя.

Категорія «рівень життя» за рекомендацією ООН складається з таких елементів, як здоров’я, їжа, одяг, зайнятість, освіта, житло, соціальне забезпечення. В Україні та інших багатьох країнах рівень життя прийнято визначати за допомогою споживацьких бюджетів: фізіологічного, прожиткового і соціального мінімумів.

До показників рівня життя відносяться:

- виробництво національного продукту (ВВП/ВНП), валового національного доходу, національного доходу на душу населення;

- відповідність реального споживання науково-обгрунтованим нормам;

- грошові і реальні доходи на душу населення, що визначається рівнем заробітної плати, величиною соціальних виплат і пільг, рівнем податків, індексом споживчих цін, рівнем інфляції;

- забезпеченість житлом;

- кількість безкоштовних соціальних послуг (освіта, охорона здоров’я, культурне, побутове і комунальне обслуговування);

- структура витрат населення;

- рівень безробіття;

- середня тривалість життя;

- рівень освіченості населення;

- кількість вільного часу та ін.

Як бачимо, кількість показників достатньо велика. Тому, в 1990 р. група дослідників Програми розвитку ООН запропонувала показник, що є спробою комплексної оцінки людського прогресу – індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП). При підрахунку ІРЛП враховують три види показників:

- середня тривалість майбутнього життя при народженні;

- рівень освіти як сукупність двох величин – рівня грамотності дорослого населення країни (2/3 індексу) і сукупної частки тих, хто навчається (1/3 індексу);

- рівень життя, що оцінюється через ВВП на одного жителя.

ІРЛП є середнім від індексів цих показників. Кожен з індексів розраховується за наступним принципом:

де  – максимальні і мінімальні значення відповідного показника х.

де LE – середня тривалість життя.

Індекс освіти = ;

Індекс грамотності дорослого населення 

де ALR – грамотність дорослого населення у відсотках;

Індекс сукупної частки тих, хто навчається 

де CGER – сукупна частка тих, хто навчається. Враховуються усі, хто охоплений трьома ступенями освіти (початкової, середньої та вищої).

де  - ВВП на одного жителя при паритеті купівельної спроможності в доларах США.

Вважається, що країни з ІРЛП менше 0, мають низький рівень розвитку; 0,5 – 0,8 – середній; вище 0,8 – високий рівень розвитку.

Альтернативним до ІРЛП є показник бідності.

Іншим сучасним макроекономічним показником є індекс економічної свободи (ІЕС). Це показник враховує десять чинників, що відображають міру втручання держави в економічні процеси.

Наступний сучасний макроекономічний показник – рівень глобалізації економіки. Він розраховується за чотирма наступними складовими:

- рівень економічної інтеграції;

- персональні контакти;

- телекомунікаційні технології;

- участь країни в діяльності міжнародних організацій та міжнародних зв’язках.

Чим вищі загальні показники – тим значніша участь держави в процесах глобалізації.

З повагою ІЦ "KURSOVIKS"!